Меню

ЩО ТРАПИЛОСЬ З МИСТЕЦТВОМ

Текст дуету «ЗоряСте», присвячений новому підходу в аналізі та праці з громадськістю у візуальному мистецтві.

 

 

Що трапилось з мистецтвом у наш ПОСТ-час, чи есе про соціальну функцію творчості

Контекст української культури знаходиться на низькому старті. І
несправедливо казати, що Україна така вичурна та відстала. Менш ніж
за 6 років відбувся неймовірний стрибок у сторону особистої
відповідальності. Не співвідносячи контексти, справедливо зауважити,
що порівняно з вже минувшими десятиліттями, рух соціальнокультурних масс та кліків (clique) йде на повну.

Все відносно у цьому світі, та якщо стагнація була допустима ще декілька років назад, то
зара аби прогресс в соціумі відбувався й надалі, треба кожній
індивідуальності почати на повну шукати та використовувати культурні
інструменти, котрі надійшли не тільки з середини, а й з зовні.

Не треба думати про це як “ми догоняємо”. Це думка яка призводить
до порівняння країн, культур та контекстів. А через це може
здаватися, що є одна пряма по котрій всі йдуть, що можна просто взяти
та переодягнути досвід. Що можливо робити, так це дивитись на
історію (свою та сторонню), виглядати помилки, та дивитись на
наслідки.

Бо помилки це ті віконця, через котрі, якщо обережно використовувати,
можна заглядати у майбутнє.

У цьому плані арт-простір є цим замацаним рушником соціуму, на
котрому видно усі активності. І велика небезпека для такого медіа —
“заспокоїтись”, у сенсі залишитись у зручній позі зі зручними
(зачасту запозиченими) темами та віддати простір стагнації ринку.

У сенсі, якщо спільність тривало займається розрадою і
схваленням «добре оформлених» робіт — це може бути
першим дзвоником консервації та перемоги публіки над
особистістю.

Американский критик та есеїстка Сьюзан Зонтаг у 60х-90х
роках писала, що потрібно захищати мистецтво від
інтерпретацій і пошуків неіснуючих сенсів. Я хочу запропонувати
подумати над новими визначеннями “інтерпретації” і як можна це
визначення використовувати в нашому з вами, новому світі.

Ця робота претендує на позбавлення від крику і переходу до тезових
та критичних поглядів, від яких комунікація в наших широтах може
піднятися. Я не претендую на новизну. Я претендую на струс того, що не змінюється в культурній думці вже давненько.

А саме — першочерговість концепту, завал постмодерну
і підходу «один в полі воїн».

1 частина. Вступ

Роки існування постмодернізму у період постмодерну, після та до
нього, виявились в відмові від поняття істинності та першочерговості
іманентного. Науковці всіх дисциплін використали цю можливість як
картбланш на науковий дослід, підвергнення усього сумніву, що і
видало стрімкий ріст прогрессу.

Результат часів модерну видав нам схожі наслідки. Пошуки істини
штовхнули промисловість, наукову та соціальну діяльність на
багато кроків вперед саме у цьому безладному метушінні та пошуках
“правди”. Соціальний розвиток модерну зруйнував поняття сірої
соціальної зони, що і призвело до таких радикальних змін образу
світу.

Постмодернізм в свою чергу надає можливість існувати відокремлено,
за рахунок руйнування модернових традицій спільності та наративів,
які давали можливість знаходити між собою схожі цінності.
Людина проголосила відмову від табу і законів, і слідчо, залишилась
без зграї.

Якщо за часів модернізму, часу духу, розростань недосяжних і
невловимих духовних ідеалів, комунікація пала жертвою небажання
нових ідеологій почути будь-яку думку крім своєї, то десятиліття
постмодернізму навпаки вбивали розмову тотальним запереченням
істинності та прагненням до суто суб’єктивного.

Дотримуючись метафори Ліотара, уявімо собі архіпелаг з безліччю
острівців, кожен з жителів якого дивиться на сусіда через підзорну
трубу та міркує про його оточення через призму тільки своєї
парадигми, захлинаючись в нездатності вийти на контакт.

І зараз відокремлений індивід стикається з проблемами, які окремо
стоячий сам по собі ніколи не вирішить.

А проблеми явні.

Та їх багато.

Наслідком модерну була радикальна чорно-біла ідеологізація. Ці
амбіції як кульки напиналися, і в якийсь момент один з одним
стикалися. З іншого боку, сучасний дискурс постмодернізму викликає
скепсис і глузування з усього, що попадеться під нього. Відсутність
істинності призводить до того, що все можна проспекулювати. Що у
свою чергу призводить до неможливості розібратися і вибудовує
чудовий ґрунт для сучасної політики.

Невігластво.

І, як приклад впливу на соціум культурних віянь у політиці,
результатом постмодернізму став популізм.

По-перше, як страх і відмова від ідеологій. Як відмова від
наративів і радикальностей саме через побоювання перетину кордону
та нового зіткнення роздутих ідей.

По-друге, як небажання (або навіть неможливість)
людини заглибитися в проблематику, що і призводить до
вибору за політичне «чэснслово».

І в кожному контексті по різному це виявляється.

Дослідник марксизму, постмодернізму і один з головних
«муштруючих» дискурс метамодерну Робін Ван ден Аккер
каже, що в західній політ-соціальній думці всі
утопічні ідеї, будь-то ліві чи праві, залишаються
фразами, бо відсутні інструменти переходу від слів в більш чітку,
політичну, візїю майбутнього.

І політика є лише одним прикладом.

Що цікаво в цьому, так це те, що запит на радикалізацію є запитом на
рух вперед, так як існуючий контекст «сірої зони» вже, на тваринному
рівні, не влаштовує.

Люди відчувають мінливий світ. Для них він — з не гарантованим і
невпевненим майбутнім, і, як наслідок відсутності інструментарію, вони
впадають в крик і відчайдушність. З цього вони намагаються
створювати «пояснення» і вчепитися хоч за щось.

Запам’ятайте цю думку.

Якщо іронія як інструмент купірування, скепсис і «зневіра» як
інструмент деконструкції були і є формотворчими, то зараз сумніви —
не доступна розкіш.

Тому що склалася така ситуація, що млявість і постійна невпевненість
можуть бути фатальні для людини і для людства взагалі.
Соціальні проблеми, як божевільна сегрегація дохідних груп.

Створення все нових і нових «острівців», де всі дивляться один на
одного з готовністю випустити весь свій боєзапас. Екологічні
катаклізми, як глобальна зміна клімату і культурна стагнація
думки, як застряглі в постколоніалізмі ми з вами.

Всі ці проблеми і є суспільство. Кожен індивід може їх відчути, але не
може їх вирішити якраз за стурбованістю тільки своєю тарілкою.

І коли почали з’являтися проблеми масштабніші, особистість, яка має
тільки індивідуалістичний інструментарій, нічого не може з ними зробити.

 

 

Всі ці та більші за обсягом проблеми можуть долатися тільки чіткою
позицією безлічі окремо взятих особистостей.

Якщо завгодно, світ сірий, але кожній людині прийдеться
для себе робити його чорно-білим. І коли особистість сформує деякі
принципи, вона буде спроможна їх захищати, та локально
об’єднуватись заради збереження своїх інтересів.

Позиція особистісна і процесуальна. І одним з двигунів виховання в
собі позиції може виявитись творчість.

Так як я щиро вірю, що всі прояви життєдіяльності людини, включаючи
соціальні та економічні, так і демографічні та екологічні, сильно впливають і потрапляють під вплив культурного і художнього процесу, я пропоную разом подумати над інструментами для вирішення такої капосної ситуації, саме через призму творчості та
сучасної арт сцени і misé-en-scène конкретно в контексті України.

2 Частина

Художнику видалась роль видавати людині «речі». Річ — як уявлення
про те, що в світі постмодернізму можлива тільки симулякра. Від
початку ця річ — пустушка, як і має бути. Але її насильно наповнюють
штучними зв’язками, контекстом, саме для того, щоб це відчуття
привласнення матеріального весь час заповнювалось. Так автор
намагається створювати «вагу» в собі і своїй роботі. Щоб бути цікавим
ринку та тусовці.

Походження цього почуття може бути різним. Я припущу що є дві
важливі причини:

1) Така потреба з’являється через відсутність “справжнього”, а
привласнювати хоч щось потрібно. Людина звикла працювати в деякій
означенності, що ось ця річ — моя та вона значима. Вона не помітила
(чи не хоче помічати), що світ вже інший. Світ не думає про щирість та
справжність — він залишив цю ілюзію на плечах особистості. Отож
ринок продовжує працювати вже на цьому відчутті приналежності. Тут і
з’являються ці творіння, які наповнені симуляцією «ваги» з безліччю інтелектуальних навіюваннь.

2) Постмодернізм нам приніс відмову від «високого», в
модерновому сенсі цього слова, і деконструкцію культурного капіталу
минулих років. Таким чином, в зв’язці з симулякрою,
культурный продукт знецінюється і стає підвладний ринку і потребі.

Якщо візуальна (зокрема) творчість постмодернізму починалася як
відмова від елітарності і розмиття кордонів, то з часом ринок
підлаштувався під нову знахідку та почав її продавати. І все що я
описував до — наслідки такого підходу. Ми оперуємо капіталом в житті і оцінюємо все кешем, саме тому, що в суспільстві зруйноване уявлення
про категорії, котрі не працюють в постмодернізмі, так як по праву
вважаються сегрегуючими. І отже єдиний, збитий до мінімуму, спосіб
метрики — капітал. Культурні відносини в постмодернізмі — це відносини економічні.

Раз глибина пропала, то і «цінність» теж.

Товарність стала першорядною. Притому не стільки в плані купівліпродажу, а скоріше ця брендовість — «я виставився» там-то, «у мене» ось стільки-то.

Давно вже ніхто не женеться за роботою, бо немає інструментів її
справді “культурно” оцінити. Заради справедливості, з тої самої
причини саме мистецтво також просідає, бо планку виставляє не смак, а потреба заповнити пустий простір галереї. І ось за кураторів та
інституції теж вирішує не їх смак, а зв’язки — бо різниці і так немає, що
виставиться — то і мистецтво. Виходячи з цього можна сказати, що
сучасне візуальне мистецтво — це мистецтво ринку та спекуляцій.

Тобто гравець бізнесу. А у бізнес моделі, ти маєш точно знати що
продаєш, і як ти хочеш загорнути продукцію покупцю, і якому покупцю
конкретно. І цю роль виконує “інтерпретація”.

З цим я і намагаюся працювати, з відсутністю еротики в
сучасному мистецтві. Зонтаг писала своє «Проти інтерпретації »в 66-му, і навряд чи припускала що за нього
будуть так довго, так буквально, триматися.

З моїх слів виходить,що для всіх встановлюється яка-небудь одна,
універсальна, правда.

 

І “інтерпретації” не в плані пластикових прямокутників, а саме ця спроба інтерпретувати за людини. Ця спроба ринку нав’язати свою
“обгортку”. Можливо нарікати, що така «інтерпретація» — перша фраза
в діалозі.

Але це ж спекуляція.

Діалог повинен відбуватися на рівних. Ми не можемо комусь
надавати божественні права, а потім з ним сперечатися.
Максимум що відбувається, це монолог.

Це абсурд.

Є олівець.

В існуючій системі, художник-тиран приходить і каже: «цей олівець
метафора на проблему глобалізації та суспільство споживання».
І все. Після того, як ймовірна відповідь названа, потреба в міркуванні
відпадає. А в такому випадку з’являється і спокуса перестати думати, аналізувати, адже рішення вже названо. І не важливо, правильно воно, чи ні.

Воно просто ймовірне. І такий підхід в людині виховує звичку йти
за чужою відповідью, що і розповсюджується за межі мистецтва.

Але насправді не буває більш ймовірної відповіді на художній твір.

Цих відповідей так багато і вони такі динамічні, що зупинятися на якомусь одному було б дуже самовпевнено. Навіть «тиран» художник змінює
своє уявлення про наповнення.

Може здатися, що Віллем да Куннінг довершував свої роботи
швидкими рухами і за день роботи. Правда в тому, що картини могли
залишатися в майстерні місяцями, а то й роками.

Жартують про те, що картини покидали простір, перед тим як вони
були готові для да Куннінга. І тоді питання таке: цей сенс в роботі коли
з’являється? Перед початком роботи? за секунду до? Там же ще
робота змінювалася повністю сотню раз і полотна ставали буквально
важче. З кожної ітерації цей «сенс», який шукають куратори,
змінювався? Ні. Бо не було і не може бути “одного” сенсу.

Єдиний аргумент, що сенс приходить пост-фактум. Значить
приноситься ззовні. Знову ж, така спроба вигадати щось універсальне
— дуже небезпечний підхід. Бо у світі, в якому кожну хвилю всі позиції
змінюються, творити щось аксіоматичне означає забувати про
гнучкість, що може вилізти боком коли світ знову почне прогинатись. І
ось цей «сенс» може служити ілюзорною опорою в невизначеності.

Хочу наголосити, що зараз я пишу не про мистецтво у вакуумі, а про те
як мистецтво впливає на людину. Чому мистецтво вчить людину. І такі
вигаданні опори — спроба захисту від чогось небезпечного, як грузний
досвід, або невизначеність.

Але ж страшно має бути.

Миті потрясіння повинні відбуватися. Катарсис повинен відбуватися. А ми абстрагуємось.

Ми повинні поступово вчиться бути емоційними і щирими.

Щирими в своїх намірах. Саме для того, щоб не приходилось
симулювати наповненість твору, можна щиро зізнатися, що твір —
безглуздя, і далі вже сказати: “ Хм, але я все таки відчув щось коли
глянув на витвір? Що це таке було? Яку сенсацію це мені нагадало” і
підходити до твору не раціонально, а скоріше емоційно та, до наглої
наївності, щиро.

Бо усунути досвід — не те ж саме що його обробити. І звісно,
відрефлексувати можна і з раціо, але спочатку треба зізнатись собі,
що є проблема. І візуальне мистецтво — супер-дупер крутий інструмент для щирості.

І саме з цією відкритістю у нас величенькі проблеми.

І поки індивідуальність сама собі не скаже, навіть інтервенція друзів не
допоможе.

Треба переставати оберігати «глядача».

Дати йому можливість виплеснути.

Людина живе в контексті, все відчуває і проживає.
І у неї є потреба сказати. Але вона не може.

Якщо «художник» це тиран, я пропоную не бити лежачих,
а допомогти піднятися, і подивитися наскільки захоплюючий буде бій.

З цього виходить, що коли питаєш у людини, а навіщо таблички, у
відповідь прилітає: «А як я дізнаюся що мистецтво, а що ні?». Людина
йде в музей з наміром, що б їй все пояснили. Що б не
думати. Відпочити. Просто «культурно поїсти».

Похід в музей перетворився на трапезу.

Сходив в музей, можна і поїсти.

Поїв, можна і поспати.

Цей туалет і справді не працює, або це «Туалет не Працює».

Можна зауважити, що глядач приходить в музей поділиться
досвідом, а споживач «виконати культурну програму ». Але тільки в
цьому ж і вся проблема!

Хто цей художник взагалі такий?

Він така ж людина.

Просто, йому контекст постмодернізму, дав можливість
створювати ось таку «річ».

Я пропоную не розділяти «глядача» і «художника».

Є людина.

Ця людина, залежно від моменту, може змінювати своє
амплуа. Якщо відібрати у художника функції тирана, відразу виникне
поліфонія інтерпретацій. Звичайно, відразу виникне безладний потік
думок і пояснень. Але це нормально. Люди себе роками не чули.
Звичайно дамбу прорве. Але коли це відбудеться, коли хвиля
вщухне, люди будуть вже вміти відкрито говорити про свої
почуття, вони почнуть поважати переживання сусідів, думки і їх час.
Вони почнуть ними ділитися.

Якщо все пояснювати за людину, то як же він навчитися аналізувати та
інтерпретувати? Адже саме при відсутності «рішення», глядач почне
сам думати про твір. А якщо він зуміє аналізувати мистецтво, то з
навколишнім світом і процесами в ньому впорається і поготів. Люди
котрі вміють рефлексувати над собою та навколишнім світом зможуть
подолати і невігластво популізму, як і сотні інших проблем пов’язаних
зі слабкостями людського розуму. Не одною космополітичною
громадою, а коопераціею контекстів.

І найнеприємніше, що це право розділяти ми звикли «передавати»
комусь. Це вже наш культурний код. Раніше це був феодал, потім
партія, блатний. Спочатку право за художником реалістом, потім за
модерністом і концептуалістом. Практика поділу існувала і повинна
існувати.

Просто не потрібно розділяти ЗА людину.

Людина привчена слідувати поділу, не бачить в цьому проблеми, і не
задає питань. Зрозуміло що це не від одного візуального мистецтва
такий світ гнусний, але навіщо такому допомагати? Людина
розслабляється коли вибирає божество, і дає йому право
розмежовувати. Так, це було корисно на якомусь етапі формування
суспільства.

Але світ змінився.

Неможливо вирішувати проблеми тою свідомістю, котрі ці
проблеми створили. А приклади глобальних проблем я
зазначив на початку. Згодом трансцендентне буде потроху
вирівнювати іманентне. Люди будуть менше покладатися на своє
суб’єктивне, і почнуть вірити почуттям і словами які прийшли ззовні.
Що ж я все таки пропоную, в контексті олівця.

Є людина, яка поставила себе на момент в позицію
митця і робить ось таке ось волевиявлення.

Вона показує олівець.

Потім його залишає, робить крок назад, і переходить в
стан людини або в даному контексті, глядача.
Підходять інші люди, і починають дивитися, думати
про особистий досвід, про свої емоції, про своїй інтерпретації.

Подумали і почали говорити. Про що вони самі хочуть. До їх
висловлювання підходять інші люди, яких може зачепити
та ж проблема, або їм просто цікавий дискурс.

І таких місцевих діалогів може бути сотні.

Тоді це буде виходити за рамки творчості.

Як раз цей, без авторитетний, відкритий, діалог між людьми, ця
кооперація індивідуальностей і є одним з важливих пунктів створення
культури поваги в суспільстві. Працювати не тільки на тусовочку, а й розмовляти з людьми навколо.

Разом з ними.

Тут потрібно розуміти, що я сприймаю «глядача» не як
гарного та усвідомленого. У такого якраз є потенціал вийти за рамки
контексту і інформації. Я говорю про спільність, людину в широкому
розумінні.

Це можна позначити як функцією візуального мистецтва
в «новому» світі. Це майданчик, для навчання культурним
базисам комунікація, це побудова загальної традиції
критичного сумніву і щирості до себе.

Важливо зауважити, що слово “загальної”, не в сенсі комунальної, а
скоріше “взаємозалежної”.

Тут можна сказати, що це завдання інституцій, шкіл, академій,
університетів. Вчити такій гнучкості, критичності, відкритості. Так, в
теорії, вони повинні вирощувати базисні культурні установки.
Але ми ж бачимо, що це не виходить.

Середня освіта створює губки та роботів. Про шкільний курс
«Мистецтвознавства» я взагалі мовчу.

Академії і альтернативні курси можуть давати непоганий
інструментарій, але в кінці-кінців займаються культурною
профанацією.

Як я вже казав.

Не треба покладатися на інституції, які цей контекст створили, або
його люто підтримують.

Потрібно перестати перекладати відповідальність.

Але для цього потрібно переставати боятися. Зі сторони
очевидно, що підхід сегрегації художника і глядача, в сучасних реаліях, для культури — фатальний, бо тоді створюється розмежування між
особистостями, і виявляється що це — дуже небезпечна практика,
віддавати контроль за таку сферу як культура, на відмашку, у руки
невеликої клоаки людей, та думати, ніби вони знають, що роблять.

З’являється все більше «консерв» і острівців, а глядач продовжує
гноїться.

Індивідуальність на те і індивідуальність, що сама
собі рамки вибудовує. І їй, можливо, треба тільки допомогти зробити
перший крок, і тоді вона перестане боятися почути чужі
рамки, і готова буде бути гнучкою.

Дуже рідко, коли споживач постмодерну піде в
таке, особисте, тертя з роботою. Якраз таки тому,
що ніяка інституція і ніяка група, не дала йому відповідного інструментарію.

А мені здається мала. Це не про те, що «художник
щось повинен» — ні. Це про кооперацію. Це про
взаємовиручку. Людина людині як допомагає, так і критикує. Як вірить
в неї, так і сумніваеться. Якщо хтось бачить не тіні, а вогонь, він
повинен про це говорити і розповідати іншим скутим.

«Таблички» відбирають можливість на індивідуальність,
тому що дають простий вихід із ситуації, коли досвід
повинен оброблятися. А якщо досвід болючий, то
особистість без впевненого фундаменту дуже різко почне
від нього захищатися і вибере простий шлях. Повірити
«Табличці». А глядача шкодувати не можна.

Не важливо, хто відповідальний за цю інтерпретацію — інституція чи художник.

Це спроба універсалізації
відповіді, яка вбиває на корені весь діалог.

І «глядач» бачить «інтерпретацію по Зонтаг».

А значить Б, В означає Е, а Г — взагалі апельсин.

Немає загальної відповіді. Як і ніколи і ні на що не буде в житті.

І якщо цим керуватись, тоді зникають всі ці архаїчні елементи
блокування, які тільки гноблять індивідуальність:- «Хто такий
художник?», «Що таке мистецтво?».

Але людина має сама це усвідомити. Щиро це прийняти.

Ви на те і індивідуальність, що володієте здатністю
самі собі рамки виставляти.

Але ми продовжуємо наполягати на тому, що є розмежування
між «мистецтвом» і «не мистецтвом». Можливо є факт популярності,
або непризнаності, але це жодним чином не впливає на суть — кожна
людина сама для себе має приходити до своїх визначень.
Ці всі квоти та цензи — пережитки і сумніви. Нема одного і великого
судді. І не потрібно його створювати, я сподіваюся хоч це ми зрозуміли
з історії СРСР.

3. Частина

Мистецтво — це можливість дізнатися нераціонального себе. Це
можливість почути свої почуття і емоції. Це можливість відкрити нові
перспективи, якраз таки в діалозі. Це можливість поділиться. Як це
може не бути цікавим? Принаймні інтригуючим.

І через це постмодернізм не актуальний — він створює нібито міхур, що закриває доступ до переробки накопиченого досвіду.

Він не сприймає трансцендентне. Він відмовляється від можливості спільного. Він
уперся в стелю своїх пошуків, і стоїть на місці, поки світ стрімко
рухається (або швидше падає) .

Не треба говорити «якщо захоче — то все може знайти».

Не може.

Не потрібно звинувачувати жертву.

Проблема якраз в тому, як би йому (споживачеві / глядачеві / людині)
не свербіло, у нього вибору немає, тому що культурні інституції та
групи не надали навіть натяку на інструментарій.

А якщо щось і видали, то тільки для явності. Як в робочий
бульдозер помістити трирічну дитину.

І це не доступ до інформації, як історія або контекст.

Я не вважаю це важливим для людини в сучасних реаліях.

Це про функції творчості, як медіа для глядача, за допомогою якого
він може вчитися щирості і комунікативній дії. Де він може вчитись
гнучкості та креативності. Ця щирість і є бажання «бути». Це бажання відмовитися від постмодернової симулякри і без задньої
думки поринуть в щось з головою. Віддаватися емоції і наївності,
любові до людини, і в той же час — не відмовлятися від критичною думки і «нового» скепсису.

Ця подорож за недосяжною істиною.

Як не крути, майбутнє — це не збірна солянка, а кооперація особистостей. «Таблички», як образ, вбивають
можливість навчання та комунікацію цієї майбутньої людини.
Цієї емпатичної і в той же час критичної особистості.
Простою відмовою від табличок трюк не зробиш — глядач
непідготовлений. Як би не хотілося все наскоком, різкі дії призводять до різкої реакції, а в нашому
випадку це може виявитись навіть фатальним.
Ми ризикуємо збільшити цей розрив між «художником звичайним» і глядачем, що призведе до вже складно поправимого
розриву в комунікації. Ця робота — тільки старт діалогу.
У сучасному контексті України біда постмодернізму і
культурної відсталості виражається не тільки в «Табличка», а й в перетягнутому концептуалізмі.

4. Частина

Твір концептуального залишає матеріальний об’єкт позаду. Сам твір
нашаровується тим, що знаходиться за межами матерії: ідеями,
аналізом і думкою.

Сол Леввіт писав, що зовнішній вигляд твору мистецтва не настільки
важливий — якщо він має матеріальну форму, то він може виглядати як завгодно.

Від заклопотаності формою переходять до процесу
створення «сенсу» і питань функцій мистецтва, його зв’язку з
оточенням і контекстом. Від початку було очевидно — якщо форма
переходить на другий план, то в якийсь момент від неї взагалі можна
відмовитися.

І єдине, що залишиться свідченням існування концептуального
продукту — його документація. Документація «архівована» або
документація чуттєва і суб’єктивна. ( я ще подумав про таку штуку, як
“галерейна” документація — в сенсі, якщо щось потрапило в музей — з
тротуару випадково щебень занесли на подошві в приміщення — то це
вже дуже просто можна вважати мистецтвом концепту, саме тому, що
ми не вміємо ніяк цьому суперечити на культурному рівні. Але це так —
повертаюсь назад до тексту)

«Жести» і практики використовуються художником, як перехід за межі
матерії — до тих же ідей і розумової діяльності. Це описове
поле дій. Йде відмова від винаходу нової мови. Відмова від видозміни
світу навколо і праця зі вже створеним.

Тому що бачать проблему в існуючому, і справедливо обирають
працювати з ним, а не йти в сторону.

Мова — це формотворне значення для концептуалізму. А швидше —
проблема мови, як кордону, за межею якого ніякого висловлювання не існує.

І основоположний конфлікт, як раз, в формулюванні Д.
Бернгейма: чи може мистецтво звільнитися від мовного способу
існування, якщо саме приймає цю мовну форму?

З цього йде спроба розширити, або скоріше — прогнути цей бар’єр. І
коли в роботах концептуалістів йде спроба вийти за межі нативного,
відбувається така собі «зупинка» людини в моменті споглядання.

Художник створює відчуття ефемерності і “відсутності”. Прибираючи
художника з цього конфузу, зіштовхуючи людину з тим, що вона не
може обробити, цей, часто навмисний абсурд всередині голови
глядача, утворює простір від такого дисонансу, в якому особистість
залишається один на один зі своїм досвідом.

Звучить дуже добре.

Людину зштовхують з дискомфортом, з котрим вона зобов’язана
працювати. І працювати тільки через «себе» і особистий досвід, без
можливості втекти.

Але проблема в тому, що концептуалізм націлений на одну людину в моменті.

У зв’язці з постмодерновими проблемами суспільства
виходить так: —  спочатку суб’єкт стикався і працював з досвідом один на один.

Потім прийшов постмодерн, який дав нашарування іронії і
незацікавленості, як вихід з цього «конфлікту». І все. Якщо раніше стик
відбувався на рівні “один на один”, то зара людина це все запросто
уникає. Зіткнення припинилося навіть на рівні індивідуальності, і
перетворилося в товариство «мати» — тобто “річ”. Таке зіткнення
працювало на людей з післявоєнними травмами і надіями на кращий світ, з реакційними модерністами.

Зараз таким нікого не “стикнеш”. Всі навчились з дитинства від
потрясінь захищатись. Поглинати та закопувати ці травми глибокоглибоко в пам’яті.

І просто кажучи, все це перетворилося в підхід —
«робити, щоб зробити». Знову ж таки, щоб простір не пустував.
Значить потрібно адаптуватися і щось міняти.

Інтерпретація по Зонтаг — це звести все до А значить Б. Це відчайдушна
с п р о б а п о в ‘ я з а т и і с т о р і ю з к о н т е к с т о м. Ц е с п р о б а в
інтертекстуальність. В сучасному ринковому світі це просто розкрутка
та плітки навколо роботи. І хто підбере дотепне словосполучення для інтерпретації чи на словах “гучнішу” тему,  той і виграв. Інтерпретація
наполегливо прагне обмежитися інтертекстуальністю, ярликуванням та
мовою. З цим-то і потрібно взаємодіяти, тільки не через передачукомусь влади визначати, тому що, як я вже описав, це призводить до
відсутності діалогу і культурної стагнації.

Не можна працювати з контекстом, тими інструментами, котрі
цей контекст створили.

Цей підхід вичерпав себе.

Я хочу зайти через сторону «загального досвіду». Через загальні події, які кожним, в особистому зіткненні з роботою, обробляються, і
виносяться на діалог.

З чим концептуалізм не справляється, тому що він відокремлений і
зациклений на роботі з суб’єктом один на один. Він звівся до мови і
змагання за тусовочку.

Для цього повинен йти авторитет у вигляді художника, за цим йде і
розмежування мистецтва і не мистецтва. Я хочу відмовитися від
«сенсу» в роботі, щоб прибрати цю скам’янілість і зацикленість на
споживчому підході в людях. Я хочу, щоб приходили в музей не
заповнюватися, а відкриватися. Щоб не можна було більше уникнути
споживчому підході в людях. Я хочу, щоб приходили в музей не
заповнюватися, а відкриватися. Щоб не можна було більше уникнути
колізії, спочатку особистої, а потім загальної.

Людина повинна вчиться займати позицію, що б уміти
кооперуватися. Ніхто не говорить що сумніви повинні бац і у прірву
назавжди. Ні. Різниця в тому, що людина постмодерну
упевнена в потужності своєї суб’єктивності, і з цього
сумніву не виправдані. Умовно нахабна впевненість.
А я пропоную критичні сумніви, через осциляцію між
невпевненістью у своїй правоті і можливості істини.
З цього я пропоную перестати недооцінювати нашу людину і починати
прищеплювати думку про заняття своєю власної, щирої позиції.
Щоб не канути в постійному самокатуванні, а разом вчиться будувати
особистісну «систему координат». І в розмові з такими ж стійкими і
впевненими, в цьому терті між ними, якраз і буде з’являтися такий собі
«загальний індивідуум».

Ще одна досить велика проблема — це об’єктивізація і
іронізація над своїм оточенням.

Знову ж таки, все що вбиває діалог і навмисно гуморить над
(Сусідами по будинку в Naked Room) людьми — залиште будь ласка
на потім. Але відмова від гумору — це не вихід, і тим більше —  відмова від дурощів, просто все частіше намір може бути вирішальним фактором.

Якщо людина робить щось з вигоди собі — це літературне визначення
егоїзму. Ми всі егоїсти, вибачайте, але можна іноді робити щось
заради іншої людини, не в плані альтруїзму марнославного, а від
любові до людини.

Якщо мистецтво це дискомфорт, то дуже згубно його
приховувати за маскою іронії та скепсису, а не проявляти і
відкрито про це говорити.

Під час того, як досвід начебто повинен оброблятися,
ми за інерцією продовжуємо його деконструювати і
сміятися з цього.

Під час того, як повинна вибудовуватися нова
традиція, ми танцюємо на кістках, і перемелюємо
недосмоктані суглоби.

Авангард був дідусем концептуалізму. Перший прийшов з архаїки і
«ржавості» царизму, а другий від романтизму соцреалізму і клітини
партійної ідеї. І там і там, це спроба відмови від побуту або надання
нових перспектив на існуючий. І там і там, це про взаємодію з мовою
нартиву. І там і там це було виправданий опір на контекст. Але зараз це перетворилося в інерцію.

У нас не залишилося побуту, який можна було б уже
руйнувати.

І здавалося б, дайте прорости трошки, але ні, дякую — ми тут
топчемся.

Авангард початку минулого століття займався деконструкцією не
заради забави, а з чіткою метою. Створення нового побуту. Супрема
як нова мова і бетонування старої. Попова як нове і «смачне» уявлення
про масову продукція і дизайн. Татлін як новий базис конструкції,
матеріального.

Я пропоную заспокоїти наш розбір всього і вся.

Ідея традиції у нас сильно замизгана. Так, це часто рамки. Так, це
можуть бути обмеження. але в повній свободі і анархії людина
губиться.

Для мене, свобода — самостійне і усвідомлене
виставлення індивідуальних рамок.

І в той же час, почуйте мене, ми можемо створити свою
традицію! Не обов’язково гнітучу і центруючу, ні.

Традицію засновану на повазі і культі комунікації. Традицію відкритості
і критичного підходу. Щирості і взаємодопомоги. Свою
естетичну традицію, що не нав’язану академіями, а соковиту, свою!

Разом.

Але триває ця гонитва за «альтернативою» і «новимі смисламі» …

Видихніть.

Вас обігнали.

Я всього лише наївний хлопчик, якому пощастило вирватися з
контексту, і побачити те, що відбувається зі сторони.

Я хочу сказати, що це не наукова робота, а дискусійне ессе, яке я
пропоную обговорювати разом, в окремих компаніях або на загальних
майданчиках.

І я не претендую на правоту.

Я претендую на розмову!

На розмову, про спільне будування фундаменту
культури.

На розмову про відмову від всепоглинаючої
деконструкції.

На відмову від шляху «мати» і вчитися «бути».

На повсякденне вивчення індивідуальностями нових
інструментів комунікації.

На відмову від стьобу над глядачем.

На перебудову знищеного досвіду.

І на мистецтво, як майбутнє комунікації і
налагодження відносини між індивідуальностями.

Я вірю в здатність приймати критику, як можливість спільного процвітання і кооперації.

Я вірю в щирість.

Я вірю в індивідуумів.

І я хочу щоб вони вірили один в одного!

Дует ЗоряСте

 

ЗоряСте

Назар Голянич (нар. у 2002 році у Києві) і Стефанія Бодня (нар. у 2001 році в Маріуполі) — дует «ЗоряСте». Працюють із колажуванням, що є не лише інстументом візуального вираження, а й поєднанням двох у практиці та сукупністю медіумів у роботах. Назар вчиться в Гаазькому університеті прикладних наук у Нідерландах, Стефанія — в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури в Києві.

 

В матеріалі використано серію колажів “Unnecessary Collaboration” дуету ЗоряСте.

 

бачите помилку, пишіть сюди