Олександр Ляпін (Київ) про творчість Олени Гром (Донецьк-Київ).

 

У Олени Гром є невеликий проєкт, у якого немає початку і немає кінця. Він називається «Directions». Якісь люди допомагають фотографу знайти правильну дорогу і дістатися до кінцевого пункту цілим і неушкодженим. Вони жваво відгукнулися на питання і енергійно тикають пальцем в простір, ці чоловіки і жінки нагадують пам’ятники Леніну, який вказував товаришам вірний шлях, що привів нас в нинішній стан всього сущого.

 

 

Олена виявилася в епіцентрі трагічних подій 2014 року. Почалася війна, російська агресія. Її сім’я змушена була залишити свій будинок в Донецьку та почати жити на новому місці. У Олени відібрали все: батьківщину, будинок, бізнес, душевний спокій, віру в людей. Вона стала документальним фотографом, що знімає війну без бойових дій, війну, яка, як сірчана кислота роз’їдає буття простих людей, що опинилися в зоні обстрілу. Неможливо описати словами ті чинники, які змусили її взятися за камеру і відправитися в сіру зону, напхану мінами, темними особистостями. Можливо, внутрішнім двигуном була прихована огида, що органічно виникла до того похмурого світу, поглинувши її минуле життя, і злість.

 

 

Хтось із вимушених переселенців, коли згадує втечу з палаючого будинку, говорив, що постійно відчуває, ніби крізь серце тягнуть колючий дріт.

 

 

Тоді, в Донецьку Олена зіткнулася з найнижчим проявом людського єства. Коли сусіди, таксисти, перехожі, знайомі, величезна кількість людей раптом перетворилася на моторошнуватих істот, кинувшись раптом полювати на все українське.

 

 

Вони раділи арештам, розстрілам, вони грабували… І Олену з сім’єю ледь не знищила ця отруйна хвиля. Незнання захищало, було стіною. Знання дало пристрасні відчуття сорому, відрази, болю, відчаю і бажання діяти. Допомогли волонтери. Почалися поїздки. Робота з ранку до ночі. Проєкт народжувався за проєктом.

 

 

В історії про Донецький аеропорт Олена зіштовхнула ностальгічні спогади з якоїсь віртуальної реальності, що відображає дійсність аеропорту, перетвореного війною в пекло і руїну. Вона зіставили фотографії мирного часу, зроблені нею в аеропорту, з чужими, знайденими в просторі інтернету, на яких видно гори зіпсутого металу, битого скла, розвалені стіни.

 

 

Можна думати, мріяти, що віртуальна реальність не справжня, її можна вимкнути, стерти і залишити тільки свою пам’ять, ілюзію. Олена бачила живий аеропорт, а цей, зруйнований, немов сон комп’ютера, можна вимкнути і повернутися в нормальне мирне життя. Жорстока гра пам’яті і реальності, віри і невіри в життя.

 

 

«Під час першого бою моя машина перебувала на стоянці аеропорту, її прошила кулеметна черга. Між боями машину вдалося вивезти. Знайдену в ній кулю я зберегла як пам’ять про подію. Аеропорт — це місце, куди повертаються люди, де тебе чекають, це символ будинку. При згадці про нього у мене завжди перехоплює подих. Проєкт був створений за кілька днів. Він виконаний в диптихах, як своєрідне цитування, і побудований на протиставленні часу, простору, ситуації», — розповідає Олена.

Вона відправлялася в фронтові міста і селища, з головою поринаючи в їхню буденність, перетворюючись в одну з мешканок напівзруйнованих населених пунктів, свою для місцевих, якій можна довіряти.

 

 

У наступному проєкті «Засоби навчання» Олена знімала дітей в інтер’єрах їх проживання. У знімках важлива кожна деталь. Ми спостерігаємо складну мімікрію, коли діти одягаються так, щоб злитися з навколишнім світом, стати майже невидимими, невідчутними. Швидше за все, це прояв захисної реакції, почуття самозбереження. Цьому їх навчила війна і бажання вижити. Страх як стимул виживання і як засіб навчання. Хлопчики і дівчатка дивляться в об’єктив, трохи напружено, вони виконують якусь історичну місію, зберігаючи образ і сутність місця і часу, яке переживають. Вони стоять як на розстрілі, за спиною стінка, їх очі дивляться пильно і трохи стомлено. Завдяки фотографу діти вдивляються в очі глядачеві, який немов прицілився в них. Вони витягнулися по стійці смирно і застигли, як пам’ятники пережитому страху, часу, місту, війні, собі, глядачеві, вони перетворюються в свідка драми, трагедії.

 

 

«…працюючи з матеріалом один на один, я побачила те, чого не помітила в поспіху: сиві пасма волосся у хлопчика, який втратив маму; затиснуті в кулачки руки дівчинки, яка розповідає, як вона ховається в підвалах разом c бабусею; хлопчик, що заїкається під час спогадів про обстріл; сльози на очах дітей. Це дуже важкий фото- та відеоматеріал. Я кілька місяців намагалася змусити себе працювати з ним. Дивлячись на цих дітей, я розуміла, що на їх місці могли б бути і мої», — згадує Олена Гром.

 

 

Чим довше вдивляєшся в знімки, тим сильніше гризе почуття, що в них щось замасковано, заховано, зашифровано. Код Апокаліпсису, тінь Армагедону. В одних фотографіях це проявляється сильніше, в інших завуальовано.

 

 

Така ж серія знімків під назвою «Утроба». І хоча від фотографій віє потойбічним жахом, серія розповідає про порятунок. У неї вітальний характер. Під час обстрілів люди ховалися в підвалах, льохах, копанках. Черево землі їх приймало, щоб залишити в себе назавжди або зберегти, відпустити, щоразу з відчуттям нового народження. Гром знімала матерів, які насмілилися народжувати під гуркіт вибухів в цих вологих, холодних підземеллях.

 

 

Діти двічі проходили межу, спочатку покидаючи материнське лоно, потім цегляно-земляну утробу. Фотографії як попіл, що вселяє надію, ледь розчинений відблиском від матового світіння осіб і тіл. Чорні діри черев поглинають світло. Грім підводить існуючу шкалу цінностей до межі, яка й визначає власне цінність або знецінені життя.

 

 

Фотографії фіксують і провокують формування нових людських відносин, нових людських починань. «Маятник» (світла серія) про те, що маятник дико бовтається між Танатосом і Еросом. Діти народжуються там, де не повинні народжуватися, світ валиться там, де не повинен руйнуватися. Діти народжуються для того, щоб відновити світ, але цілком можливо, щоб добити його остаточно.

 

 

Фотографії світяться. Вони монументальні, їх архітектура фронтальна, рельєфна і поєднує в собі гостру екстравертність з глибокою інтровертною нескінченністю. Скелети убитих будинків поєднуються з пухкими тільцями немовлят. Гром не створює фотодокумент. Вона маніпулює, в якомусь плані передрікає як художник, і не уявляє, що саме передрікає. Скелети убитих будинків, можливо, є скелетами душ діточок, образом їхніх доль, їх подальшого шляху. Це розбитий кістяк країни, в якій вони взялися існувати не по своїй волі. Немовлята перед руїною, над руїною, в руїні… Олена бачить майбутнє в безлічі граней, вимірювань, шарів. Її картини — це питання, очікування, віра, невіра.

 

 

Олена використовує узагальнюючу мову символу, метафори, іносказання, що не допускають ніякої можливості спокою, що дає безмежний простір для роздумів і почуттів. Цикл отримав назву «Гербарій» і створювався як серія своєрідних ієрогліфів-знаків, що мають багатоскладову архітектуру. Хоча це були звичайні предмети, викинуті морем на берег: шматки коренів, підошва від взуття… Викинуті, забуті, зіпсуті, мертві, нікому не потрібні. Тут скам’яніла підбита птиця, павук, який пережив мутації, невідома істота… Символи, знаки, знаки, прикмети…

 

 

Фотограф їх оживляє, вселяє душу, наділяє історією й універсальною сутністю людей, які через обставини залишили будинок і кинулися тікати від неминучої смерті. Кожен знімок супроводжується текстом, який обвалюється в серцевину створеного символічного простору, чіпляється за попередній і наступний, за фактуру зображеного об’єкту, тоне в піску як у часі, розчиняється в обрії і зіниці глядача-читача, констатує тимчасові істини, намагається вчити, сушить горло безнадією: «Птах. Мігрантам потрібно багато часу, щоб почати повноцінне життя: отримати свободу пересування, право на роботу, щоб діти відвідували дитячий сад або школу і т. і.» Але тут же ж птах нанизується на реальність: «Чужа людина. Все більше і більше біженців сприймаються як лякаючі цифри міграційної статистики, а не як люди зі своїми часто трагічними історіями».

 

 

Олена зібрала гербарій, колекцію надій і несправедливостей, які набули екзотичних форм, що зачаровують своїм дивним видом. Фотограф проголошує народження нової символіки, свіжих міфів, нерелігійних сакральних знаків.

 

 

«Гербарій» — це мій архів пережитих емоцій і збережених спогадів, що передаються за допомогою фотографічних зображень, які я проектую на мігрантів, які опинилися на узбережжі Калабрії. Коріння охоплюють безліч рівнів сенсу, а також протиріч, ідей батьківщини, конфлікту і надії. Для людини міграція означає кордон між минулим і майбутнім. Узбережжя — це межа між сушею і морем, прикордонна зона. Біженці також знаходяться в прикордонному стані невизначеності: психологічно і фізично їх немає ні тут, ні там», — пише Гром.

 

 

Війна має символічне значення — «бойня». Мистецтво здійснює культурне освоєння і засвоєння бійні, схрещуючи всі форми масових вбивств і страждань, народжуючи образи смерті, так чи інакше посилаючись на Апокаліпсис. Бійню завжди супроводжує жертва, яка стає такою в силу вільного вибору або відсутності такого.

 

 

У проектах Олени Гром жертви існують в умовах постійної небезпеки, вони активно пристосовуються до життя під пильним поглядом смерті, вони нічого не змінюють у своєму житті. Вони не втікають, не рятуються. Їх жертовність якоюсь мірою обумовлена ​​інертністю і ще більшим страхом опинитися рибою, що позбулася рідного водоймища.

 

 

Фотографії фіксують відчай, настороженість і жах як звичку, констатують можливість життя в умовах, коли життя повинне зупинитися.

 

 

У деяких населених пунктах Донбасу так і сталося. Зображення стають музейними предметами. Проєкт слідує за проектом, рік за роком, нічого не змінюється.

 

 

Олена створює музей жертв, жертовності і бійні. Музей — це колишня реальність, або паралельна реальність. І фотограф розширює музей, показує його як суспільство, яке стоїть перед зображенням, поступово засвоює, перетравлює і втрачає інтерес до бійні. Музей з одного боку заспокоює віддаленістю подій, відчуженістю від них. І тому реакція фотографа — знаходити дедалі витонченіші і дошкульні ходи, і, уподібнившись патологоанатому, виймати з тіла бійні і демонструвати всьому світу свіжі факти, образи, історії. Її музей показує бруд світу, його причетність до бійні.

 

 

Олена все більш масштабує свою творчість. Вона знімає відеосюжети і, швидше за все найближчим часом візьметься за повноцінне кіно, почне писати книги. Її особистий відчай і творчий порив поки впираються в кам’яну стіну зруйнованої метастазами обивательської свідомості державних діячів, в неприступність самої держави.

 

 

Олександр Ляпін