EN

САГАЙДАКОВСЬКИЙ ПРО САГАЙДАКОВСЬКОГО

32

Біографія Андрія Сагайдаковського (Львів).

Початок

Народився я в 1957-му році в хуліганському районі Замарстинів. Такий був район. До цього папанька вдома пачкав акварелі. Малював квіти. Мама займалася господаркою. Інколи теж пачкала по-любительські. Та коли я народився, папа перестав рисувать. Пізніше, я спитав його: «Чому?». Він відповів: «Не хочеться».

10

Андрій Сагайдаковський, 5 років

Тоді ми жили на Східній вулиці — напроти «Вендиспансера». Перетинала Східну вулиця Квіткова.

Нормою життя тоді були бійки — Квіткова на Східну чи навпаки. В колотнечі цій брали участь і малі, і дівчата — усі. Били мене багато. Кидались каменюками. Мені декілька разів били голову. Я це сприймав нормально.

Тоді я був малий, а малі страху не мають, тож страшно мені не було. Спрацьовував стадний інстинкт — всі йдуть, а я що? Це була наша територія, а значить треба її захищати та кидати камінці.

Так я жив до десяти років, аж поки ми не переїхали в інший район.

Школа

Я завжди, ще зі школи був проти офіційної влади. Те, що не можна робити, що заборонялося — це був для мене самий кайф.

В школі усіх стригли, а я хіпував — носив довгі патла. Размальовував портфель та білі теніски зображеннями Rolling Stones, The Beatles. Коли мені давали по три рублі на день народження, чи на школу копійки, я не витрачав їх — збирав.

За рік збиралася потрібна сума, і ми з колегою Михалевичем (Левко Михалевич, товариш по художній школі) йшли до кравця пана Юзефа і шили в нього слакси (кльоши з шовом на колінах, прим. Сагайдаковского). 

Якось я в сестри забрав зношені замшеві жіночі чоботи. Вона на шість років старша за мене, то коли мені було під років 14, її розмір мені якраз підходив.

8

Тато Валер’ян Ананьєвич, сестра Наталія та Андрій Сагайдаковський. 1958 р.

Відвіз я її чоботи чобатарю, він мені їх полагодив, і я в них хіпував. Ходив також в яскравих — жовтих та червоних — шкарпетках. В старших класах в мене знайшлися товарищі — однокласники, сочувствующіє хіпарям.

В школі мене чомусь завжди вважали художником, і я малював стінгазету.

Університети

2

Валер`ян Ананьєвич Сагайдаковський, батько Андрія

Тато — архітектор, і хоч я не хотів на архітектуру, він мене собачив на рисунку — вчив добре рисувати.

Тато завжди підтримував мене, коли я хотів малювати, бо знав, що все одно на архітектуру піду. Між нами одного разу стався конфлікт. Коли я вчився на архітектурі, схотів перевестися на прикладний факультет. Тато сказав: «Ні, закінчиш архітектуру — і тоді можеш йти на всі чотири сторони». Я тоді мав від цього істерику льогкую. Тато знав ректора прикладного факультету — Ігора Середюка. Сердобольна мамєнька пішла до Середюка просити за мене, а тато, певно, йому подзвонив і сказав: «До тебе прийде моя жінка — не слухай її». Він і не послухав. Я не шкодую, бо усе, що міг взяти з прикладного, взяв — Сельського та Звіринського. Більше нічого там було брати.

До Звіринського я ходив на рисунок ще в школі. Це був десятий клас. І коли студентом був теж — що напачкаю, носив завжди до Звіринського, показував. І до Сельського ходив також.

У них я і взяв дисципліну. Вони ніколи не лізли в роботи, ніхто не ліз в душу. Інтелігентні люди були. Ніколи не казали: так роби, а не інакше. Сельський міг сказати лише: «Я на вашому місці зробив би так». Чи спитати: «А чого ви взяли той колір?»

У одного я взяв колір, у іншого — композицію.

В їхніх майстернях була важлива для мене атмосфера, де до мене ставилися як до рівного партнера, колеги. Їм цікаво було зі мною, лестило, що я весь час лажу до них. І лазив я до тих пір, поки не нажерся, і мені це стало нецікаво.

Коли я був студентом, їздив до Києва. Стипендія тоді була 40 рублів. Я збирав гроші рік, щоб потім в Києві, в магазині «Дружба» купувати величезні видання по мистецтву АБРАМС. Альбоми тоді коштували 65 рублів — божевільні на той час гроші. І я багато читав завдяки «Дружбі», вивчав основи композиції, цікавився експресіонізмом.

В 1978 році, ще в інституті, ми робили з Сяхом (Сергій Братковський, колега) халтуру — оформіловку. Нас взяли в стройотряд, ми поїхали в Варшаву, де я купив книгу Рудольфа Арнхельма про основи композиції та колоьорознавства. Читав її я вдоль і поперек.

Робота

Після інституту по знакомству тато мене запхав в «Гіпроград». Там дісципліна була — тюрма народів. Я «Гіпроград від «А» до «Я» пройшов — о 8:00 приходив, о 17:00 йшов, і все під розпис. Приход, уход — там усе чітко писалося.

Так я став воскресним художником, — по суботах та неділях малював в хаті, інший час — працював. Два роки дурака проваляв, а потім пішов собі іншу роботу шукати, бо розумів, що мені треба таку контору, щоб я, нічого не роблячи, міг малювати і одночасно мати кошти на існування.

3

Софія Семенівна Сагайдаковська, мати Андрія

Знайшов «Бюро естетики» в «Політесі». Робота — не бий лежачого. Працював дві години, майстерню дістав. Це був 1983 рік. Я затримався там на п’ять років. Мали майстерню в четвертому корпусі, там і работалі: Леніна налєво, Леніна направо — обід. Леніна я писав з закритими очима. Там платили копійки, але мене це влаштовувало, щоб врем’ячко, вільне від роботи, лишалося. Спілкувався тоді з Сяхом, Лєнінським (Андрій Лінинський), Яциком (Сергій Яценко) — з тими друзями, хто і зараз є другом.

Була свобода, і можна було робити любе. Ми збиралися, розмовляли, бухали, творили. Тоді «Бюро Естетики» у Львові було — а-ля Фурманний в Москві.

Смерть тата

1

Протоієрей Ананій Сагайдаковський, дід Андрія

У 1983-му тато захворів. То було щось — рак легенів. Тато помирав два роки. Легенями плював, сидіти не міг, бо болі страшні були, але безболючого не брав. Спав півсидячі. Мама ходила навколо нього з мискою, а там — кавалки легенів. Це було стресом для мене. Тато був нерелігійним, але зі священницької родини. Усі мої дідусі з татової строни були священниками. Татина хвороба — то була шокова терапія. Я курити кинув. Правда на місяць. Був шок і облегшення, коли він помер — мама перестала мучитись, і татові теж стало легше. Останні слова його були: «Так буде найкраще». Сказав і помер. Відмучився по чорному. Козирно.

Хоч тато мав в родині лікарів, але відмовився від обезболюючих. В мене ще картинка є до цієї теми — через пару років після смерті батька я малював її. Вона була на «Дефлорації», а зараз у Гудімича (Павло Гудімов). Така черовна. Вона їздила до Венеції.

В тата крутий характер, і в діда теж. Дід пішов в ліс до УПА капеланом і помер від туберкульоза. В мене теж тубік був.

Дід — крутий хлопець був, і тато мав щось від діда. Я відчуваю їхній вплив на формування мого характеру.

Майстерня

В середині 80-х я задумався, що мені треба власну майстерню. Та в мене не було папірця, де значилося б, що я — художник. Пішов до Миколи Андрущенка, завідуючого молодіжною секцією, і кажу: «Запишіть мене в молодіжну секцію — в творчий актив». Мене записали, і я став художником.

Тоді я на роботі в «Бюро Естетики» зробив грандіозну виколотку з нержавійки, і ректор Гаврилюк став страшно довольний від неї. А я думаю собі: «Треба кувати, поки гарячо». Прийшов до нього і кажу: «Нема мені де творчо працювати. Треба майстерню». І він дав мені рекомендацію, і це спрацювало, бо Гаврилюк був членом Обкому, а це — не жарт.

Тож я продав ті книжки «АБРАМС», які купував в «Дружбі» у студентські роки, щоб мати на хабар, назбирав потрібну суму, заплатив хабар і дістав майстерню. Це було у 1986 році.

  • P1050776
  • P1050771
  • P1050760
  • P1050758
  • P4480927
  • P4480701
  • P4480744
  • P4480757
  • P4480770
  • P1040472
  • P4480886
  • P4480784
  • P4480728
  • P4480720
  • P4480714
  • P4480689
  • P4480669
  • P4480662
  • P1040506
Майстерня Андрія Сагайдаковського 2014-2017 р.р.

Така вона була, як і зараз, хіба що — не було того сміття. Спочатку культурно зробив — побєлочку. Та почалась приватизація. Капуста (Олег Капустяк) приватизовував свою, а я собі подумав: «А я що? Треба теж». За картинки свої не міг ніц приватизувати — не канали вони у клієнтів. Я навіть не намагався, бо люди як люди — несуть пейзажі в якості бартеру (у той час львівська міськрада за часів Куйбіди збирала колекцію робіт, натомість надаючи майстерні художникам, які вони могли приватизувати), а я що понесу?

23

Ольга Балашова та Сергій Якунін в майстерні Андрія Сагайдаковського, 2014 р.

Так сталося, що Манілич (Андрій Манілов) мені позичив гроші. Онух ще під’єднався — так само позичив. А з цим приміщенням були тоді конкретні проблеми. Наді мною мусор жив, і хотів хапнути собі мою майстерню — хату в два поверхи собі зробити. Але ми таки приватизували її — і маю майстерню зараз.

Виставки

В 1986-87 роках відкрився фонд Сороса і сказав: давайте проекти. Ми написали щось, отримали відповідь: «Да. Всьо хорошо у вас, але для вас фінансування — дуля з маком». Вже потім, Марта Кузьма в 90-ті з Білом Макалістером прийшли до мене в майстерню, і Макалістеру понравилось те, що він тут побачив, а він в Сороса був папа культурки. Так почалася моя історія з «Соросом».

Потім Кузьма пішла з центру, Юрко Онух прийшов на її місце. Він підібрав мене, а потім вже — Гудімич.

У 90-му Жора Косован у Львові відкрив на Франка галерею «Галарт». Там робили персональні виставки, інколи — збірняки. І там же ж народилася ідея з «Дефлорацією». Туди Шуля (Ігор Шульєв) приходив, Замковський (Олександр Замковський), Платоніда (Платон Сильвестров). Був осередок, де збиралися такі коцані, як я. Після відкриттів виставок, сиділи, бухали, розмовляли; ніякі псевдоістини, високі матерії не піднімав ніхто — про життя балакали.

P1150234

Ігор Шульєв, Андрій Сагайдаковський, Платон Сильвестров, Олександр Замковський. З каталогу виставки «Дефлорація». Архів Георгія Косована

В Жори був знайомий — директор музею Леніна. Тоді вже було ясно, що музею не жити. Жора каже: «Пацани, давайте виставку забомбуємо». Ми кажемо: «Ну давай». Шуля, Замковський, Платоніда та я, а Жора, як куратор виступав. Прийшли ми до директора, вертикалі (алкогольні напої) на стіл — а він каже: «Дєлайтє рєбята».

Тож «Дефлорація» з бухаловок виникла. Бухали, бухали — і подумали: «Чого б нам зачебучить таке?». Увішли всі, хто належав до бліжнєго крана — хто тусував, бухав. Найближчі. Були в нас тоді амбіції — підірвати життя. Жора збирав навколо себе художників в нетрадиційному сенсі слова — не національних, не спілчанських — інших.

IMG_9988

Андрій Сагайдаковський та Георгій Косован на дні народженні Олега Капустяка. 2013 р.

Нам після виставки приписали, що ми агенти комунізму. Отакий нас оточував тоді провінціалізм. Але добра виставка вийшла. Прекрасна. Маса народу прийшла.

1

«Рисунок з натури», 1990-ті, холст, масло, 159 х 110. Робота з виставки «Дефлорація». Колекція Бориса та Тетяни Гриньових

У кожного з нас було по залу. В першому — Шуля, в другому — Платоніда, потім — Замковський, а я — в четвертому. Перед четвертим ще маленький зал був, то я собі його заграбастав. Переходиш з одної зали і бачиш інший світ. Всі щось мають спільне, а щось — різне. У кого були які картинки в майстернях, інсталяції — все в хід пішло. У Замковскького були роботи на газетах, де він намалював члени. Платоніда робив інсталяції, і виставив ще живописні роботи. Шуля — живопис. Мені самому цікаво було на усе це подивитися. В майстерні малюєш, відвертаєш роботу і не бачиш її, а тут було інтересно — як одноразово вони усі будуть плясати. Це було з чистого аркуша, спонтанно зроблено, а спонтанно — воно завжди добре, воно невимучене.

Тоді ніхто не думав про значущість виставки. Просто треба було комусь пістона вставити. Після нас музей Леніна не довго проіснував. І ми горді, що руку до його закриття приклали. Це була єдина така лаконічна, компактна, чиста виставка. Без ніяких наворотов. Етапна для Львова. Після неї тут подібного не було.

p1015745_large

«Студія анатомії», 1989, полотно, папір, олія. Робота з виставки «Дефлорація»

Соколов робив в той час на «Спартаку» проект, але то каша була — і театр, і музика, і скульптура, і інсталяції, і клоуни бігали. Все хотіли показати, а все показувать нільзя — бо всьому свій час і місце. Це була груповуха — окремі картинки і забагато інформації візуальної. При груповусі можна сачкувати. Легко. Це порочна практика. Я груповухи не люблю. Це не виставки, там нічого не поймьош. Виходить вінегретік такий. В груповухах треба дуже акуратненько всьо дєлать. Персональна виставка — інша справа. Вона дає картину світу художника.

В 90-ті я їздив до Москви. Та я в ніяких партіях, кромє комсомола, не був, тому і в Москві не прижився. Коля (Микола Філатов) кликав. «Поживи, пороби» — казав, а я не зміг. Тут, у Львові, я маю майстерню, і більш комфортного місця, ніж вона, для мене нема. Після «Дефлорації» ми — Витинанка (Олена Турянська), Тонька Денисюк — за гонорари їздили на симпозіуми. Я їздив, але без переконання, бо це копійка якась — треба ж за щось було жити. Гонорари невеликі, але жити допомагали. Але я і на симпозіумах не можу працювати.

У 1999 році у Києві в ЦСМ Онух робив мою персональну виставку. «Явна таємниця» вона називалася. То перша велика виставка була в Києві. На всі зали. Всі роботи, які були, звіз туди. Ще інсталяція була. Палив меблі. Тут, у Львові, палив, возив до Києва спалені меблі, реставрував їх там. Етапна виставка була. Величезна. Виліз зі Львова, а з киян мало хто на виставку прийшов. Нєпріятнєнько було.

P1030682

Єжи Онух та Андрій Сагайдаковський, Львів, 2015 р.

Після «Явної таємниці» Онух мене та Голосія до Парижу вивіз.

Життя

В лічной жизні в мене таке. Був час після інституту — всі женилися. Це — стадний інстинкт, і мені положено було, але пронесло якось, слава Богу. Подружки були, класні, ще й досі вони — подружки. Я ніколи не думав над тим, щоб женитися, це зараз думаю, що закопати не буде кому. Багато пішло знайомих з життя, то й задумаєшся над таким. А тоді, в молоді роки — хорошо сьогодні — і добре, а завтра — буде завтра. Не мав родини. Хоча внучатих племінників маю, допомагаю їм, але то десь — на дистанції. Близько я б зненавидів їх, мабуть. По-перше, стосунки страшно мішають процесу. Я бачив Звіринського, він правильний греко-католик, але в той же час він комок нервів був. Троє дітей. Він роздирався між сім’єю і тим, що хоче робити. Роздирав себе на кавалки. То видно було. Він страшно страждав від того, не мав упокоєння.

Хоча інколи задрочує самотність, але я вже не можу інакше. В мене вже є розклад свій — старокавалєрський стиль життя.

Патріотизм

Я був вихований в патріотичному дусі. Є люди, що професійно займаються захистом нації — честь їм і хвала. Коли Совок розвалювася, я побачив інтерв’ю з художником з Литви. На питання: «Ви зараз малюєте?», він відповів: «Ні, як Литва стане незалежною, тоді я буду малювати». Це все глупота. Для подібного патріотизму є люди професійні. Не можна розриватися на кавалки між творчістю і війною.

На перший Майдан я не їздив, бо думав — це несерйозно. Другий Майдан — інша справа. Це мене одурєнно задєло. Я завжди до людей стараюсь краще відноситись, ніж вони є, а потім виявляється, що це блєф, і мені положено бути циніком. Але виник раптом такий Майдан, і я знімаю шляпу перед тими, хто там був. Мене заїла совість, бо я бачив по телевізору, що відбувається, і як Равський їхав до Києва, поїхав тоді і я. Я ніколи не уявляв, що в нас люди здатні на щось подібне. Це прекрасно. Це є справжній творчак. Враження дуже свіже було. Неймовірне. В мене виникло більше надії, що люди не такі й вже й дурні, що все ж таки ще не перетворилися на скотів.

Це була спонтанна дія. Йшли, бо мусили. Щось гнало їх. Це радує. Але в мирні часи люди не можуть собі ради дати. Патріоти виграють, а шпана користується. Зараз йде страшна спекуляція на темі Майдану.

Майдан — це успіх. Моральний успіх. Ми є частиною одного світу. І приємно мені, що Україна зайняла лідуючу роль. Але вона — одна частиночка картини світу, і загальна картинка така собі — не дуже для мене. Внучатим племінникам не заздрю. Ми в обез’яньєм мірє живем.

Що стосується моїх робіт, то їхня доля мене не цікавить. Направду.

Записала Ната Катериненко

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.