Біографія Андрія Сагайдаковського (Львів).
Початок
Народився я в 1957-му році в хуліганському районі Замарстинів. Такий був район. До цього папанька вдома пачкав акварелі. Малював квіти. Мама займалася господаркою. Інколи теж пачкала по-любительські. Та коли я народився, папа перестав рисувать. Пізніше, я спитав його: «Чому?». Він відповів: «Не хочеться».
Тоді ми жили на Східній вулиці — напроти «Вендиспансера». Перетинала Східну вулиця Квіткова.
Нормою життя тоді були бійки — Квіткова на Східну чи навпаки. В колотнечі цій брали участь і малі, і дівчата — усі. Били мене багато. Кидались каменюками. Мені декілька разів били голову. Я це сприймав нормально.
Тоді я був малий, а малі страху не мають, тож страшно мені не було. Спрацьовував стадний інстинкт — всі йдуть, а я що? Це була наша територія, а значить треба її захищати та кидати камінці.
Так я жив до десяти років, аж поки ми не переїхали в інший район.
Школа
Я завжди, ще зі школи був проти офіційної влади. Те, що не можна робити, що заборонялося — це був для мене самий кайф.
В школі усіх стригли, а я хіпував — носив довгі патла. Размальовував портфель та білі теніски зображеннями Rolling Stones, The Beatles. Коли мені давали по три рублі на день народження, чи на школу копійки, я не витрачав їх — збирав.
За рік збиралася потрібна сума, і ми з колегою Михалевичем (Левко Михалевич, товариш по художній школі) йшли до кравця пана Юзефа і шили в нього слакси (кльоши з шовом на колінах, прим. Сагайдаковского).
Якось я в сестри забрав зношені замшеві жіночі чоботи. Вона на шість років старша за мене, то коли мені було під років 14, її розмір мені якраз підходив.
Відвіз я її чоботи чобатарю, він мені їх полагодив, і я в них хіпував. Ходив також в яскравих — жовтих та червоних — шкарпетках. В старших класах в мене знайшлися товарищі — однокласники, сочувствующіє хіпарям.
В школі мене чомусь завжди вважали художником, і я малював стінгазету.
Університети
Тато — архітектор, і хоч я не хотів на архітектуру, він мене собачив на рисунку — вчив добре рисувати.
Тато завжди підтримував мене, коли я хотів малювати, бо знав, що все одно на архітектуру піду. Між нами одного разу стався конфлікт. Коли я вчився на архітектурі, схотів перевестися на прикладний факультет. Тато сказав: «Ні, закінчиш архітектуру — і тоді можеш йти на всі чотири сторони». Я тоді мав від цього істерику льогкую. Тато знав ректора прикладного факультету — Ігора Середюка. Сердобольна мамєнька пішла до Середюка просити за мене, а тато, певно, йому подзвонив і сказав: «До тебе прийде моя жінка — не слухай її». Він і не послухав. Я не шкодую, бо усе, що міг взяти з прикладного, взяв — Сельського та Звіринського. Більше нічого там було брати.
До Звіринського я ходив на рисунок ще в школі. Це був десятий клас. І коли студентом був теж — що напачкаю, носив завжди до Звіринського, показував. І до Сельського ходив також.
У них я і взяв дисципліну. Вони ніколи не лізли в роботи, ніхто не ліз в душу. Інтелігентні люди були. Ніколи не казали: так роби, а не інакше. Сельський міг сказати лише: «Я на вашому місці зробив би так». Чи спитати: «А чого ви взяли той колір?»
У одного я взяв колір, у іншого — композицію.
В їхніх майстернях була важлива для мене атмосфера, де до мене ставилися як до рівного партнера, колеги. Їм цікаво було зі мною, лестило, що я весь час лажу до них. І лазив я до тих пір, поки не нажерся, і мені це стало нецікаво.
Коли я був студентом, їздив до Києва. Стипендія тоді була 40 рублів. Я збирав гроші рік, щоб потім в Києві, в магазині «Дружба» купувати величезні видання по мистецтву АБРАМС. Альбоми тоді коштували 65 рублів — божевільні на той час гроші. І я багато читав завдяки «Дружбі», вивчав основи композиції, цікавився експресіонізмом.
В 1978 році, ще в інституті, ми робили з Сяхом (Сергій Братковський, колега) халтуру — оформіловку. Нас взяли в стройотряд, ми поїхали в Варшаву, де я купив книгу Рудольфа Арнхельма про основи композиції та колоьорознавства. Читав її я вдоль і поперек.
Робота
Після інституту по знакомству тато мене запхав в «Гіпроград». Там дісципліна була — тюрма народів. Я «Гіпроград від «А» до «Я» пройшов — о 8:00 приходив, о 17:00 йшов, і все під розпис. Приход, уход — там усе чітко писалося.
Так я став воскресним художником, — по суботах та неділях малював в хаті, інший час — працював. Два роки дурака проваляв, а потім пішов собі іншу роботу шукати, бо розумів, що мені треба таку контору, щоб я, нічого не роблячи, міг малювати і одночасно мати кошти на існування.
Знайшов «Бюро естетики» в «Політесі». Робота — не бий лежачого. Працював дві години, майстерню дістав. Це був 1983 рік. Я затримався там на п’ять років. Мали майстерню в четвертому корпусі, там і работалі: Леніна налєво, Леніна направо — обід. Леніна я писав з закритими очима. Там платили копійки, але мене це влаштовувало, щоб врем’ячко, вільне від роботи, лишалося. Спілкувався тоді з Сяхом, Лєнінським (Андрій Лінинський), Яциком (Сергій Яценко) — з тими друзями, хто і зараз є другом.
Була свобода, і можна було робити любе. Ми збиралися, розмовляли, бухали, творили. Тоді «Бюро Естетики» у Львові було — а-ля Фурманний в Москві.
Смерть тата
У 1983-му тато захворів. То було щось — рак легенів. Тато помирав два роки. Легенями плював, сидіти не міг, бо болі страшні були, але безболючого не брав. Спав півсидячі. Мама ходила навколо нього з мискою, а там — кавалки легенів. Це було стресом для мене. Тато був нерелігійним, але зі священницької родини. Усі мої дідусі з татової строни були священниками. Татина хвороба — то була шокова терапія. Я курити кинув. Правда на місяць. Був шок і облегшення, коли він помер — мама перестала мучитись, і татові теж стало легше. Останні слова його були: «Так буде найкраще». Сказав і помер. Відмучився по чорному. Козирно.
Хоч тато мав в родині лікарів, але відмовився від обезболюючих. В мене ще картинка є до цієї теми — через пару років після смерті батька я малював її. Вона була на «Дефлорації», а зараз у Гудімича (Павло Гудімов). Така черовна. Вона їздила до Венеції.
В тата крутий характер, і в діда теж. Дід пішов в ліс до УПА капеланом і помер від туберкульоза. В мене теж тубік був.
Дід — крутий хлопець був, і тато мав щось від діда. Я відчуваю їхній вплив на формування мого характеру.
Майстерня
В середині 80-х я задумався, що мені треба власну майстерню. Та в мене не було папірця, де значилося б, що я — художник. Пішов до Миколи Андрущенка, завідуючого молодіжною секцією, і кажу: «Запишіть мене в молодіжну секцію — в творчий актив». Мене записали, і я став художником.
Тоді я на роботі в «Бюро Естетики» зробив грандіозну виколотку з нержавійки, і ректор Гаврилюк став страшно довольний від неї. А я думаю собі: «Треба кувати, поки гарячо». Прийшов до нього і кажу: «Нема мені де творчо працювати. Треба майстерню». І він дав мені рекомендацію, і це спрацювало, бо Гаврилюк був членом Обкому, а це — не жарт.
Тож я продав ті книжки «АБРАМС», які купував в «Дружбі» у студентські роки, щоб мати на хабар, назбирав потрібну суму, заплатив хабар і дістав майстерню. Це було у 1986 році.
Майстерня Андрія Сагайдаковського 2014-2017 р.р.
Така вона була, як і зараз, хіба що — не було того сміття. Спочатку культурно зробив — побєлочку. Та почалась приватизація. Капуста (Олег Капустяк) приватизовував свою, а я собі подумав: «А я що? Треба теж». За картинки свої не міг ніц приватизувати — не канали вони у клієнтів. Я навіть не намагався, бо люди як люди — несуть пейзажі в якості бартеру (у той час львівська міськрада за часів Куйбіди збирала колекцію робіт, натомість надаючи майстерні художникам, які вони могли приватизувати), а я що понесу?
Так сталося, що Манілич (Андрій Манілов) мені позичив гроші. Онух ще під’єднався — так само позичив. А з цим приміщенням були тоді конкретні проблеми. Наді мною мусор жив, і хотів хапнути собі мою майстерню — хату в два поверхи собі зробити. Але ми таки приватизували її — і маю майстерню зараз.
Виставки
В 1986-87 роках відкрився фонд Сороса і сказав: давайте проекти. Ми написали щось, отримали відповідь: «Да. Всьо хорошо у вас, але для вас фінансування — дуля з маком». Вже потім, Марта Кузьма в 90-ті з Білом Макалістером прийшли до мене в майстерню, і Макалістеру понравилось те, що він тут побачив, а він в Сороса був папа культурки. Так почалася моя історія з «Соросом».
Потім Кузьма пішла з центру, Юрко Онух прийшов на її місце. Він підібрав мене, а потім вже — Гудімич.
У 90-му Жора Косован у Львові відкрив на Франка галерею «Галарт». Там робили персональні виставки, інколи — збірняки. І там же ж народилася ідея з «Дефлорацією». Туди Шуля (Ігор Шульєв) приходив, Замковський (Олександр Замковський), Платоніда (Платон Сильвестров). Був осередок, де збиралися такі коцані, як я. Після відкриттів виставок, сиділи, бухали, розмовляли; ніякі псевдоістини, високі матерії не піднімав ніхто — про життя балакали.
В Жори був знайомий — директор музею Леніна. Тоді вже було ясно, що музею не жити. Жора каже: «Пацани, давайте виставку забомбуємо». Ми кажемо: «Ну давай». Шуля, Замковський, Платоніда та я, а Жора, як куратор виступав. Прийшли ми до директора, вертикалі (алкогольні напої) на стіл — а він каже: «Дєлайтє рєбята».
Тож «Дефлорація» з бухаловок виникла. Бухали, бухали — і подумали: «Чого б нам зачебучить таке?». Увішли всі, хто належав до бліжнєго крана — хто тусував, бухав. Найближчі. Були в нас тоді амбіції — підірвати життя. Жора збирав навколо себе художників в нетрадиційному сенсі слова — не національних, не спілчанських — інших.
Нам після виставки приписали, що ми агенти комунізму. Отакий нас оточував тоді провінціалізм. Але добра виставка вийшла. Прекрасна. Маса народу прийшла.
У кожного з нас було по залу. В першому — Шуля, в другому — Платоніда, потім — Замковський, а я — в четвертому. Перед четвертим ще маленький зал був, то я собі його заграбастав. Переходиш з одної зали і бачиш інший світ. Всі щось мають спільне, а щось — різне. У кого були які картинки в майстернях, інсталяції — все в хід пішло. У Замковскького були роботи на газетах, де він намалював члени. Платоніда робив інсталяції, і виставив ще живописні роботи. Шуля — живопис. Мені самому цікаво було на усе це подивитися. В майстерні малюєш, відвертаєш роботу і не бачиш її, а тут було інтересно — як одноразово вони усі будуть плясати. Це було з чистого аркуша, спонтанно зроблено, а спонтанно — воно завжди добре, воно невимучене.
Тоді ніхто не думав про значущість виставки. Просто треба було комусь пістона вставити. Після нас музей Леніна не довго проіснував. І ми горді, що руку до його закриття приклали. Це була єдина така лаконічна, компактна, чиста виставка. Без ніяких наворотов. Етапна для Львова. Після неї тут подібного не було.
Соколов робив в той час на «Спартаку» проект, але то каша була — і театр, і музика, і скульптура, і інсталяції, і клоуни бігали. Все хотіли показати, а все показувать нільзя — бо всьому свій час і місце. Це була груповуха — окремі картинки і забагато інформації візуальної. При груповусі можна сачкувати. Легко. Це порочна практика. Я груповухи не люблю. Це не виставки, там нічого не поймьош. Виходить вінегретік такий. В груповухах треба дуже акуратненько всьо дєлать. Персональна виставка — інша справа. Вона дає картину світу художника.
В 90-ті я їздив до Москви. Та я в ніяких партіях, кромє комсомола, не був, тому і в Москві не прижився. Коля (Микола Філатов) кликав. «Поживи, пороби» — казав, а я не зміг. Тут, у Львові, я маю майстерню, і більш комфортного місця, ніж вона, для мене нема. Після «Дефлорації» ми — Витинанка (Олена Турянська), Тонька Денисюк — за гонорари їздили на симпозіуми. Я їздив, але без переконання, бо це копійка якась — треба ж за щось було жити. Гонорари невеликі, але жити допомагали. Але я і на симпозіумах не можу працювати.
У 1999 році у Києві в ЦСМ Онух робив мою персональну виставку. «Явна таємниця» вона називалася. То перша велика виставка була в Києві. На всі зали. Всі роботи, які були, звіз туди. Ще інсталяція була. Палив меблі. Тут, у Львові, палив, возив до Києва спалені меблі, реставрував їх там. Етапна виставка була. Величезна. Виліз зі Львова, а з киян мало хто на виставку прийшов. Нєпріятнєнько було.
Після «Явної таємниці» Онух мене та Голосія до Парижу вивіз.
Життя
В лічной жизні в мене таке. Був час після інституту — всі женилися. Це — стадний інстинкт, і мені положено було, але пронесло якось, слава Богу. Подружки були, класні, ще й досі вони — подружки. Я ніколи не думав над тим, щоб женитися, це зараз думаю, що закопати не буде кому. Багато пішло знайомих з життя, то й задумаєшся над таким. А тоді, в молоді роки — хорошо сьогодні — і добре, а завтра — буде завтра. Не мав родини. Хоча внучатих племінників маю, допомагаю їм, але то десь — на дистанції. Близько я б зненавидів їх, мабуть. По-перше, стосунки страшно мішають процесу. Я бачив Звіринського, він правильний греко-католик, але в той же час він комок нервів був. Троє дітей. Він роздирався між сім’єю і тим, що хоче робити. Роздирав себе на кавалки. То видно було. Він страшно страждав від того, не мав упокоєння.
Хоча інколи задрочує самотність, але я вже не можу інакше. В мене вже є розклад свій — старокавалєрський стиль життя.
Патріотизм
Я був вихований в патріотичному дусі. Є люди, що професійно займаються захистом нації — честь їм і хвала. Коли Совок розвалювася, я побачив інтерв’ю з художником з Литви. На питання: «Ви зараз малюєте?», він відповів: «Ні, як Литва стане незалежною, тоді я буду малювати». Це все глупота. Для подібного патріотизму є люди професійні. Не можна розриватися на кавалки між творчістю і війною.
На перший Майдан я не їздив, бо думав — це несерйозно. Другий Майдан — інша справа. Це мене одурєнно задєло. Я завжди до людей стараюсь краще відноситись, ніж вони є, а потім виявляється, що це блєф, і мені положено бути циніком. Але виник раптом такий Майдан, і я знімаю шляпу перед тими, хто там був. Мене заїла совість, бо я бачив по телевізору, що відбувається, і як Равський їхав до Києва, поїхав тоді і я. Я ніколи не уявляв, що в нас люди здатні на щось подібне. Це прекрасно. Це є справжній творчак. Враження дуже свіже було. Неймовірне. В мене виникло більше надії, що люди не такі й вже й дурні, що все ж таки ще не перетворилися на скотів.
Це була спонтанна дія. Йшли, бо мусили. Щось гнало їх. Це радує. Але в мирні часи люди не можуть собі ради дати. Патріоти виграють, а шпана користується. Зараз йде страшна спекуляція на темі Майдану.
Майдан — це успіх. Моральний успіх. Ми є частиною одного світу. І приємно мені, що Україна зайняла лідуючу роль. Але вона — одна частиночка картини світу, і загальна картинка така собі — не дуже для мене. Внучатим племінникам не заздрю. Ми в обез’яньєм мірє живем.
Що стосується моїх робіт, то їхня доля мене не цікавить. Направду.
Записала Ната Катериненко