Біографія Василя Сада (Одеса). За підтримки «Українського культурного фонду».

Народився я у 1948-й році на Рівненщині. Батька не пам’ятаю. Цікавитися мистецтвом почав у років шістнадцять – з журналу «Огоньок» робив копії, зрисовував…

Згадую дитинство, як ходив на річку. Це ж Полісся! Там озер повно і серед лісу болотиста місцевість. Я спостерігав, як тремтить листя на сонці, як на воді проходять брижі, а навколо — лелекі, птахи — суцільна поезія. Природа, безумовно, вплинула на моє мистецтво.

Після шостого класу я був хуліганом. Дівчата від мене не те, що плакали, а тікали. На перерві їх за коси таскав. По всякому було… А потім років в шістнадцять я круто змінився, став більш усамітненим мрійником, часто дивився на зорі. Мої однолітки танцюють у клубі, а я на зорі дивлюся. Для мене космос — це велич. Хотілося зробити щось неземне, якимось чином передати безмежність простору.

Ми в дитинстві ходили на озера. Їх було два, і ми каталися взимку на ковзанах. Поряд було старе кладовище. Там вже не ховали нікого. Під вечір я йшов і побачив, що біля хреста сидить дядько з величезною бородою увесь сріблясто-золотий. Я прибіг додому і розповів про видіння матері. Вона подмухала за комірець і сплюнула, — так, використавши народний спосіб, вона вилікувала мене від страху. Потім за півметри від мене впала шарова блискавка, і це теж був великий стрес.

Єсенін казав: «Стыдно мне было, что в бога я верил, горько мне, что не верю теперь». А в мене була віра з дитинства, тільки потім вона згасла з роками. Тому мене цікавить космос, земля та  безмежність. І кожна людина щось хоче для себе з’ясувати, відчути, побачити. Ми тільки зорі можемо бачити. А так – навколо нас все приземлене, як зображують світ художники-реалісти.

В дитинстві я вчився погано — мене нічого не цікавило, ні один предмет, тільки й думав, щоб швидше закінчити школу. Та в 16 років у мене вже зародилося бажання малювати, калякав на шпалерах, копіював з «Огонька». Мене тільки це і цікавило, як казав Сковорода — рухався за покликанням.

Я служив у Мурманську — два роки на фінляндському кордоні. Після армії в 70-му році опинився в Одесі. Мені залишилось два місяці дослужити, прийшло повідомлення, що у мене померла мама, тому я і поїхав не на батьківщину, а в Одесу.

Працював в Іллічівську на судноремонтному заводі, дізнався, що в Одесі є училище і художня школа при училищі. Звільнився з заводу в Іллічівську і влаштувався на судноремонтний модельником в Одесі.

Паралельно пішов, щоб навчатися в художню школу. Мені був 21 рік. На мене подивилися і сказали: «Ви ж доросла людина. Куди ви прийшли». Мені підказали, що можна вчитися в ізостудії в «Будинку Лесі Українки». Там за три роки я підготувався, але при вступі провалився на диктанті, поступив вже на другий рік.

В училищі почалися постановочки, натюрмортики, пейзажики. Було тільки академічне навчання, більше нічого.

Після закінчення я поїхав в Рівне, де викладав в дитячій художній школі три місяці, а потім знову приїхав в Одесу. Шість років працював художником в  науковій лабораторії при інституті Народного господарства. Тоді я познайомився з художниками-монументалістами, і пішов в монументальний цех. Там відбулися знакові для мене знайомства: Віктор Маринюк, Володимир Цюпко, Олександр Стовбур, Валерій Басанець, Сергій Савченко, Ігор Божко.

Я міг тоді тільки змальовувати, не знав, що таке композиція, що таке велике-мале, світле-темне, не знав, як з цим працювати. Суть мистецтва — не просто намалювати щось, а формувати площину картини, вкладати емоцію. В музиці це відбувається завдяки нотам, а тут ти користуєшся величинами, кольорами, пластикою, лінією. І я узнав, що це основа.

Почав я з монументальних робіт: вітражі, розписи, мозаїки. Все йшло через композицію. Я пішов в монументальний цех, а не в цех живописців, де писали політбюро, плакати, лозунги, бо бачив, що там немає мистецтва як такого.

В 90-х роках все розвалилося, цехів не стало, і ми всі пішли на вільні хліба. Всі сиділи по майстернях, писали полотна і робили виставки.

На той час вже була сформована група. Ми робили групові виставки в різних областях. Сергій Савченко займався організаційною роботою: домовлявся про виставки в Хмельницькому, Львові, Тернополі, Києві, Івано-Франківську, Чернівцях.

Виставкова діяльність по суті мене ніколи не цікавила. Це була можливість показати доробок, а сам я не прагну виставлятися, бо не вмію цим займатися. Для цього повинен бути хист: їздити, домовлятися, організовувати, виставляти, перевозити. Я копаю одну ямку, а там — як бог дасть.

Персоналок за життя було тільки дві невеликі в Лондоні та дві в галереї Анатолія Димчука NT-art .

Наше спілкування в групі було обміном досвідом. Я багато чому вчився в Цюпка. Ми і досі спілкуємося з ним. Маринюк, Стовбур і Басанець — всі вплинули на мене. У Цюпка, наприклад, вчився простоті і виразності. Він малював п’ять плям і в цілому — усе в картині було емоційним, вишуканим. В Маринюка вчився колориту, багато речей в нього побудовано на білому тлі.

А по суті, черпаєш усе зі своєї душі. Я роблю те, що мені близько, те, що мене хвилює. Кожний художник, якщо він відбувся, — ідеальний, виразний, неповторний. Якщо цього немає — він не відбувся. Я не кажу, що я відбувся, але так розумію мистецтво.

Картина народжується на глибинному рівні. Років десять мене цікавить не сама поверхня, а її наповнення, те, що в середині. Мені хочеться, щоб картина в середині пульсувала, щоб вона світилася зсередини, щоб було щось міфічне, заворожуюче, щоб у неї хотілося увійти.

Народжуються роботи по-різному. Буває емоції  одразу виплескуються на полотно. Є ця наповненість внутрішня і вона виливається в роботі. Якщо емоції немає, ти починаєш ходити з кутка в куток. І все доходить до того, що просто сидиш.

Але в такі часи треба рухатися. Тоді береш полотно і працюєш, й уже в процесі з`являється якась зачіпка, пляма, лінія, колір. Для живописця колір — це основа.

Як досягнути емоції, щоб вона тебе зачарувала? Ти занурився і поплило усе наче уві сні. Мені не треба, щоб картина відображала реальність, нехай буде емоційною. Ми сприймаємо світ душею, через неї проходять емоції, а очі — це їхнє дзеркало.

Мистецтва немає без любові. У мене було багато друзів, з якими я працював в монументальному цеху, вони отримували замовлення. Один відкрив фірму і затягував мене, казав, що треба йти туди, де платять гроші, і багато пішло, тому що не було любові, не було покликання — де платять, там і працюєш.

В 90-х роках я підпрацьовував десь півдня, а інші півдня — був в майстерні.

Зараз прихожу в майстерню без вихідних, і тільки у неділю не працюю руками, а так — думаю, готуюся психологічно. Так постійно, без відпусток.

Я вдома взагалі нічого не роблю. Зранку встаю, снідаю і їду в майстерню. Раніше, коли був молодий, приходив о дванадцятій. Зараз о десятій. Іноді задаєш собі запитання: а що ти зробив для сім’ї, кудись поїхав з дружиною, щось гарне їй купив, посидів в ресторані — ні. Творчість — невиліковна хвороба. Робиш, тішишся, коли виходить. Дивуюся, як дружина мене не вигнала з дому. Терпить.

З дружиною я познайомився в училищі і по сей день ми разом. Вона працювала в реанімації медсестрою, вчилась в медичному училищі, а я — в художньому.

Багато що залежить від жінки, дружини. Коли є дружина, і вона тебе розуміє — набагато легше.

Самому крапку поставити і не малювати я не зможу, тільки якщо хвороба здолає. Ми ж знаємо з історії мистецтва, що паралізовані малювали і не тільки руками, а й зубами і ногами. Людина не може бути бездіяльною.

В цій спілчанській майстерні я вже другий рік, раніше на Базарній у мене була келія — три на шість з половиною метрів. Тут я сам ремонт зробив. Будинку 70 років, і за цей час нічого тут не робилося, страшне щось було.

Я сюди переїхав і мене потягнуло на реалізм. На пів року мене кинуло в абстракцію, спробував зробити три роботи, але однак — повертаюся до реалізму. Я виріс в лісі і мене тягне до природи, дивлюся на абстракцію, і мене вона не затягує всередину.

 

Мені подобається вірш:

«Еще не умер тихий день

Еще вечерняя заря не вовсе погрузиласть в тень

Но чуть заметный серп луны

Уже над миром занесен.

И есть предчувствие во всем

Святых и радостных чудес

В дали полей, в тиши небес

И в сердце трепетном моем

И как далекий тихий звон

Дыханье вещей тишины

И одинокий серп луны

Уже над миром занесен».

Глибокий вірш, я не пам’ятаю хто його написав. Я такі речі люблю. І знову — природа. У мене таке враження виникає, що в мене є якась байдужість до людей. Особливо, коли зіштовхуєшся з агресивними людьми, думаєш як біти подалі від них.

Я інколи думаю, навіщо спілкування взагалі? В ньому багато порожнечі. Тому спілкуюся з мертвими — Сковородою, Сенекою, Патоном, Сократом, з людьми, з якими мені цікаво спілкуватись, може через те, що ніхто в такому спілкуванні не задає дурних запитань і ніхто не відкидає твоєї думки — все дружньо, мирно.

Згадую Будду, який на відході свого життя сказав: «Я тільки зараз зрозумів, що не треба було говорити ні єдиного слова». За великим рахунком — це метушня.

Я дуже люблю дерево. Працювати з ним. Меблі в майстерні змайстрував сам. Якби не художником, став би мабуть столяром. Люблю запах дерева.

Мій погляд на світ на цю хвилину відсторонений. Я роблю свою справу. Думаю: політики, ви там гризетеся, б’єтеся, вбиваєте один одного, а я все ж повинен робити свою справу. Ось таке у мене на цю хвилину відношення до життя.

 

МІТЄЦ дякує Максиму Ковальчуку (Одеса-Київ) за сприяння в організації зустрічі.