Меню

САД ПРО САДА

Біографія Василя Сада (Одеса). За підтримки «Українського культурного фонду».

Народився я у 1948-й році на Рівненщині. Батька не пам’ятаю. Цікавитися мистецтвом почав у років шістнадцять — з журналу «Огоньок» робив копії, зрисовував…

Згадую дитинство, як ходив на річку. Це ж Полісся! Там озер повно і серед лісу болотиста місцевість. Я спостерігав, як тремтить листя на сонці, як на воді проходять брижі, а навколо — лелекі, птахи — суцільна поезія. Природа, безумовно, вплинула на моє мистецтво.

Після шостого класу я був хуліганом. Дівчата від мене не те, що плакали, а тікали. На перерві їх за коси таскав. По всякому було… А потім років в шістнадцять я круто змінився, став більш усамітненим мрійником, часто дивився на зорі. Мої однолітки танцюють у клубі, а я на зорі дивлюся. Для мене космос — це велич. Хотілося зробити щось неземне, якимось чином передати безмежність простору.

«Без назви», залізо, акрил, 80х75, 2015 рік

Ми в дитинстві ходили на озера. Їх було два, і ми каталися взимку на ковзанах. Поряд було старе кладовище. Там вже не ховали нікого. Під вечір я йшов і побачив, що біля хреста сидить дядько з величезною бородою увесь сріблясто-золотий. Я прибіг додому і розповів про видіння матері. Вона подмухала за комірець і сплюнула, — так, використавши народний спосіб, вона вилікувала мене від страху. Потім за півметри від мене впала шарова блискавка, і це теж був великий стрес.

Єсенін казав: «Стыдно мне было, что в бога я верил, горько мне, что не верю теперь». А в мене була віра з дитинства, тільки потім вона згасла з роками. Тому мене цікавить космос, земля та  безмежність. І кожна людина щось хоче для себе з’ясувати, відчути, побачити. Ми тільки зорі можемо бачити. А так — навколо нас все приземлене, як зображують світ художники-реалісти.

Василь Сад, 13 років, Рівенська область, село Великі Телковичи

В дитинстві я вчився погано — мене нічого не цікавило, ні один предмет, тільки й думав, щоб швидше закінчити школу. Та в 16 років у мене вже зародилося бажання малювати, калякав на шпалерах, копіював з «Огонька». Мене тільки це і цікавило, як казав Сковорода — рухався за покликанням.

Я служив у Мурманську — два роки на фінляндському кордоні. Після армії в 70-му році опинився в Одесі. Мені залишилось два місяці дослужити, прийшло повідомлення, що у мене померла мама, тому я і поїхав не на батьківщину, а в Одесу.

Працював в Іллічівську на судноремонтному заводі, дізнався, що в Одесі є училище і художня школа при училищі. Звільнився з заводу в Іллічівську і влаштувався на судноремонтний модельником в Одесі.

Василь Сад, 26 років, Одеса

Паралельно пішов, щоб навчатися в художню школу. Мені був 21 рік. На мене подивилися і сказали: «Ви ж доросла людина. Куди ви прийшли». Мені підказали, що можна вчитися в ізостудії в «Будинку Лесі Українки». Там за три роки я підготувався, але при вступі провалився на диктанті, поступив вже на другий рік.

В училищі почалися постановочки, натюрмортики, пейзажики. Було тільки академічне навчання, більше нічого.

Василь Сад, 21 рік, Одеса

Після закінчення я поїхав в Рівне, де викладав в дитячій художній школі три місяці, а потім знову приїхав в Одесу. Шість років працював художником в  науковій лабораторії при інституті Народного господарства. Тоді я познайомився з художниками-монументалістами, і пішов в монументальний цех. Там відбулися знакові для мене знайомства: Віктор Маринюк, Володимир Цюпко, Олександр Стовбур, Валерій Басанець, Сергій Савченко, Ігор Божко.

Віктор Маринюк, Василь Сад, Сегій Савченко, Олександр Стовбур, Валерій Басанец,, Володимири Цюпко,  2009 р., персональна виставка Василя Сада, проект «Мамай 2009», галерея NT ART

Я міг тоді тільки змальовувати, не знав, що таке композиція, що таке велике-мале, світле-темне, не знав, як з цим працювати. Суть мистецтва — не просто намалювати щось, а формувати площину картини, вкладати емоцію. В музиці це відбувається завдяки нотам, а тут ти користуєшся величинами, кольорами, пластикою, лінією. І я узнав, що це основа.

Почав я з монументальних робіт: вітражі, розписи, мозаїки. Все йшло через композицію. Я пішов в монументальний цех, а не в цех живописців, де писали політбюро, плакати, лозунги, бо бачив, що там немає мистецтва як такого.

В 90-х роках все розвалилося, цехів не стало, і ми всі пішли на вільні хліба. Всі сиділи по майстернях, писали полотна і робили виставки.

На той час вже була сформована група. Ми робили групові виставки в різних областях. Сергій Савченко займався організаційною роботою: домовлявся про виставки в Хмельницькому, Львові, Тернополі, Києві, Івано-Франківську, Чернівцях.

Виставкова діяльність по суті мене ніколи не цікавила. Це була можливість показати доробок, а сам я не прагну виставлятися, бо не вмію цим займатися. Для цього повинен бути хист: їздити, домовлятися, організовувати, виставляти, перевозити. Я копаю одну ямку, а там — як бог дасть.

Персоналок за життя було тільки дві невеликі в Лондоні та дві в галереї Анатолія Димчука NT-art .

Відкриття виставки в галереї NT-art, Одеса

Наше спілкування в групі було обміном досвідом. Я багато чому вчився в Цюпка. Ми і досі спілкуємося з ним. Маринюк, Стовбур і Басанець — всі вплинули на мене. У Цюпка, наприклад, вчився простоті і виразності. Він малював п’ять плям і в цілому — усе в картині було емоційним, вишуканим. В Маринюка вчився колориту, багато речей в нього побудовано на білому тлі.

Без назви, полотно, акрил, 110х80, 2002 рік

А по суті, черпаєш усе зі своєї душі. Я роблю те, що мені близько, те, що мене хвилює. Кожний художник, якщо він відбувся, — ідеальний, виразний, неповторний. Якщо цього немає — він не відбувся. Я не кажу, що я відбувся, але так розумію мистецтво.

Картина народжується на глибинному рівні. Років десять мене цікавить не сама поверхня, а її наповнення, те, що в середині. Мені хочеться, щоб картина в середині пульсувала, щоб вона світилася зсередини, щоб було щось міфічне, заворожуюче, щоб у неї хотілося увійти.

«Космос», полотно, акрил, 45х58, 2014 рік

Народжуються роботи по-різному. Буває емоції  одразу виплескуються на полотно. Є ця наповненість внутрішня і вона виливається в роботі. Якщо емоції немає, ти починаєш ходити з кутка в куток. І все доходить до того, що просто сидиш.

Але в такі часи треба рухатися. Тоді береш полотно і працюєш, й уже в процесі з`являється якась зачіпка, пляма, лінія, колір. Для живописця колір — це основа.

Без назви, полотно,акрил, 70х50, 1996 рік

Як досягнути емоції, щоб вона тебе зачарувала? Ти занурився і поплило усе наче уві сні. Мені не треба, щоб картина відображала реальність, нехай буде емоційною. Ми сприймаємо світ душею, через неї проходять емоції, а очі — це їхнє дзеркало.

Мистецтва немає без любові. У мене було багато друзів, з якими я працював в монументальному цеху, вони отримували замовлення. Один відкрив фірму і затягував мене, казав, що треба йти туди, де платять гроші, і багато пішло, тому що не було любові, не було покликання — де платять, там і працюєш.

В 90-х роках я підпрацьовував десь півдня, а інші півдня — був в майстерні.

Василь Сад, майстерня на вул. Базарна, Одеса, 2000 рік

Зараз прихожу в майстерню без вихідних, і тільки у неділю не працюю руками, а так — думаю, готуюся психологічно. Так постійно, без відпусток.

Я вдома взагалі нічого не роблю. Зранку встаю, снідаю і їду в майстерню. Раніше, коли був молодий, приходив о дванадцятій. Зараз о десятій. Іноді задаєш собі запитання: а що ти зробив для сім’ї, кудись поїхав з дружиною, щось гарне їй купив, посидів в ресторані — ні. Творчість — невиліковна хвороба. Робиш, тішишся, коли виходить. Дивуюся, як дружина мене не вигнала з дому. Терпить.

З дружиною я познайомився в училищі і по сей день ми разом. Вона працювала в реанімації медсестрою, вчилась в медичному училищі, а я — в художньому.

Багато що залежить від жінки, дружини. Коли є дружина, і вона тебе розуміє — набагато легше.

Космос №3, залізо, акрил, 110х58, 2014 рік

Самому крапку поставити і не малювати я не зможу, тільки якщо хвороба здолає. Ми ж знаємо з історії мистецтва, що паралізовані малювали і не тільки руками, а й зубами і ногами. Людина не може бути бездіяльною.

В цій спілчанській майстерні я вже другий рік, раніше на Базарній у мене була келія — три на шість з половиною метрів. Тут я сам ремонт зробив. Будинку 70 років, і за цей час нічого тут не робилося, страшне щось було.

Я сюди переїхав і мене потягнуло на реалізм. На пів року мене кинуло в абстракцію, спробував зробити три роботи, але однак — повертаюся до реалізму. Я виріс в лісі і мене тягне до природи, дивлюся на абстракцію, і мене вона не затягує всередину.

«Без назви», залізо, акрил, 100х86, 2015 рік

 

Мені подобається вірш:

«Еще не умер тихий день

Еще вечерняя заря не вовсе погрузиласть в тень

Но чуть заметный серп луны

Уже над миром занесен.

И есть предчувствие во всем

Святых и радостных чудес

В дали полей, в тиши небес

И в сердце трепетном моем

И как далекий тихий звон

Дыханье вещей тишины

И одинокий серп луны

Уже над миром занесен».

Глибокий вірш, я не пам’ятаю хто його написав. Я такі речі люблю. І знову — природа. У мене таке враження виникає, що в мене є якась байдужість до людей. Особливо, коли зіштовхуєшся з агресивними людьми, думаєш як біти подалі від них.

«Без назви», полотно, акрил, 80х56, 2012 рік

Я інколи думаю, навіщо спілкування взагалі? В ньому багато порожнечі. Тому спілкуюся з мертвими — Сковородою, Сенекою, Патоном, Сократом, з людьми, з якими мені цікаво спілкуватись, може через те, що ніхто в такому спілкуванні не задає дурних запитань і ніхто не відкидає твоєї думки — все дружньо, мирно.

Згадую Будду, який на відході свого життя сказав: «Я тільки зараз зрозумів, що не треба було говорити ні єдиного слова». За великим рахунком — це метушня.

Я дуже люблю дерево. Працювати з ним. Меблі в майстерні змайстрував сам. Якби не художником, став би мабуть столяром. Люблю запах дерева.

Мій погляд на світ на цю хвилину відсторонений. Я роблю свою справу. Думаю: політики, ви там гризетеся, б’єтеся, вбиваєте один одного, а я все ж повинен робити свою справу. Ось таке у мене на цю хвилину відношення до життя.

 

МІТЄЦ дякує Максиму Ковальчуку (Одеса-Київ) за сприяння в організації зустрічі. 

 

бачите помилку, пишіть сюди