EN RU

ПРО СТАСА ВОЛЯЗЛОВСЬКОГО

Алла Волязловська (Херсон) про свого сина Стаса Волязловського (Херсон).

 

Стас спочатку завжди посміхався, навіть в першому класі є колективний знімок, де він посміхається. Поступово в школі став менше посміхатися, тому що він, як і я,  не любив казенщину школи.

Я читала запоєм, тому й не вчилася, а вдавала, що вчуся. І він теж не дуже. Я роботу свою підганяла під те, щоб дитиною займатися своєю, коли він маленьким був. По-перше, здоров’я мав слабке, по-друге, райончик у нас не дуже. Я на Елеваторі жила, всі з приміських сіл, все жували жуйку і телевізор дивилися. Природно, книг тоді ніхто не читав. Він з двору останній заходив. Я любила сама читати і йому з півтора року читала дитячі книжечки. У нього була гарна уява і він це добре сприймав. Книги він ніколи не рвав і на них ніколи не малював, він відразу це оцінив.

Коли йому було п’ять років, ми сиділи в парку на лавочці. Поруч грав трирічний хлопчик. Стас дав йому подивитися книгу «Пригоди Буратіно», а той почав її рвати. Стас вихопив книгу зі словами: «Дурень!» і вдарив трьохлітку «Буратіном» по голові. Бабуся цієї дитини обурилася вчинком Стаса, але він не відступав і кричав на малюка: «Ти чому мою книгу рвеш?!»

Був емоційний, спритний. Коли йому ще не було 2-х років, він знайшов недопалок і засунув його в рот. Я почала його забирати, а він тікав і озирався. Цікаво йому було.

Всього три фотографії, де він маленький. В ясла і садок не ходив. Був удома, я намагалася займатися з ним. Спершу сама казочки читала, потім в шість років він сам навчився читати. Був дуже допитливий, вразливий.

Говорили, схожий на дівчинку. Я візьму і одягну йому косинку, а він нахмуриться, а все ж — не дівчинка. Його іграшки, аплікації, малюнки… Коли Стас  робив порядок, то все буквально вигрібав і розбирав години три. Я спочатку нервувала, але він все переглядав, довго, ретельно, що викинути, що скласти.  Був дуже акуратний з одягом і з усім за що брався. Якщо робив прибирання, то генеральне. І свої речі сам завжди упорядковував, але це було дуже довго, копітка робота, повністю інвентаризація всього. Цю рису він зберіг на все життя.

Він був допитливий, йому треба було все зрозуміти. Мені здається, діти в основному легше живуть, а йому все треба було пояснити. Якось випадок з черепом був.

Пішли ми до одного художника в майстерню, а там череп — муляж. Щелепа у черепа була на проволоці, Стас взяв його в руки, а щелепа відвалилася.

Стас запитує: «Що це таке?» Ну як можна дитині пояснити?! Я сказала, що це основа нашої голови. І Стас його почав малювати. Настільки неприємне враження справив на нього муляж, що через малюнок він повинен був переосмислити своє враження. Йому було три з половиною роки. Він малював череп з пам’яті, майже з анатомічною точністю. Я тоді вважала, що це не нормально, тому що у дитини має бути сприйняття більш легке. Потім зрозуміла: якщо на нього щось справило враження, він повинен це обов’язково «переварити», а «переварював» він, в основному, тим, що малював.

У другому класі десь вичитав про гробницю Тутанхамона і написав твір на трьох аркушах, зробивши сорок помилок. Вчителька сміялася і казала, що з хлопця буде або ідіот або геній. Про Бермудський трикутник десь вичитав і носився з ним, а я ходила і не знала що з цим всім робити. Був дуже вразливий і важко з такими дітьми, бо діти навколо нього нормально-стандартні, а він — ні.

У чотири роки  важко захворів і мені довелося його видряпувати. Їздили в Ірпінь, рік я його годувала порошочками, у нього був вірусний грип з судомами, і потім температура трималася тільки 37,5. Лікар сказала, що ця температура може бути на фоні інфекції і точно: вночі прокидається в лихоманці. Я рік його годувала ліками, потім мені одна жінка підказала інший метод. У неї дитина була з відкритою епілепсію. Є така лікувальна трава — чорнобиль. Її корінь треба варити на пиві 25 хвилин і по ложці три рази в день давати. Я різко кинула давати порошки. Кажуть, що діти не звикають до порошків, а у Стаса безсоння три дні було. Йому було сім років, а у нього безсоння. Думала, що я дахом поїду, але я зціпила зуби і не давала вже ці порошки. Поступово до дванадцяти у нього нічні напади минули.

Малювати почав дуже рано. У шість років я його віддала в Піонер-Палац, де був гурток, а потім відкрилася художня школа — дуже хороша. Сліпіч — директор, давав дітям можливість, особливо в перші роки, абсолютно невимушено малювати те, що вони хочуть. У них була дуже хороша викладачка — мила дівчинка, вона не кричала, а його хвалила. Звертала їхню увагу на образ руху. Показувала, що якщо подивитися на дерева, то видно, як вітер їх хитає. У них були різні вільні теми: вони ставили пляму, складали і розтискали папір — називалося це кляксографія.

Художню школу він любив і ходив п’ять років. Але не доходив, бо хворіти почав, проблеми почалися з навчанням — в шостому класі мало не залишився на другий рік, тому що пропустив 50 днів. У нього був гайморит, потім фронтит. У мене був конфлікт з вчителькою, тому що та була дуже заполітизованою, вела кожен день класні години, а мені треба було його висмикнути в художку о третій годині. Якщо сказати, що треба в художню, то вона дуже ображалася, бо зазвичай проводила з дітьми виховну роботу після шести уроків, коли вони вже стомилися і їм зовсім не до розмов про Леоніда Ілліча та інше. Ось такого напрямку була дама.

Я пам’ятаю, він хуліганом не був, але вчився дуже слабо. Та вчителька його ледь на другий рік не залишила. Якщо 50 календарних днів пропущено, належить повторний курс. Перевели до іншої школи. Там його випустили і він пішов у вечірню школу, закінчивши восьмий-дев’ятий класи.

У вечірній школі все було добре, він її відвідував регулярно, чого не робили багато інших підлітків, зазвичай по п’ять чоловік усього в класі сиділо. Його там любили. Вчитися у вечірній школі, власне, було не обов’язково: там вистачало бодай присутності. Коли закінчувалася чверть, його посилали з записочками до всіх вагітних, наркоманів, щоб прийшли і написали четвертну контрольну. Історик взагалі обожнював Стаса. Мовляв, такий елітний хлопчик, він з ним і про гробницю Тутанхамона міг поговорити і про Бермудський трикутник, і про ацтеків, і про майя — про все, що було особливе і таємниче. Викладач говорив, що отримує задоволення від спілкування з нашим хлопчиком. Я теж отримувала задоволення від того, що з мене спав тягар, що можна було в вечірній школі спокійно добити десять класів, але не здійснилося. В дев’ятому класі наркомани в шкільному туалеті витрусили кишені йому і почалися наїзди. Стас покинув школу. Він не був героєм, щоб оборонятися. Друга його, старшого на рік, якраз в цей час забрали в армію і він залишився один. Так що скінчилося дев’ятьма класами. Як я казала, скінчив вісім класів, дев’ятий — коридор. Тоді десятирічка була.

Я почала торгувати і їздила в Москву. Два рази він їздив зі мною. Були довго, один раз — тиждень, інший — дев’ять днів, щоб походити по концертам. Пішли на Добриніна, на Кузьміна і Сашу Новикова. Жили у знайомих моєї сестри…

Перший раз, коли ми поїхали, вже був Горбачов. Арбат закрили для проїзду і там почалася демократія: свобода, багато студентів, вірші читали. Всі сподівалися, що будуть великі зміни. На Арбаті столична молодь була особливою, і ми ходили туди щовечора просто гуляти, дивитися і слухати вірші відомих поетів і студентів. Зазвичай люди купками стояли і слухали. І пісні там співали, і все було добре. А через три роки ми поїхали, а на тому місці вже стоять кіоски, де продають розфарбованих матрьошок. Почався базар.

Потім він пішов працювати на Електромаш, зі мною разом носив телеграми. Йому сподобалося, що там багато заробляють. Коли йому виповнилося дев’ятнадцять, я запитала: «Ти до кінця життя хочеш носити телеграми?». Тоді Стас поступив на курси художників-оформлювачів, які вів художник Володимир Кравченко. У Стаса були тільки п’ятірки. Потім знову повернувся до мене на роботу, півроку попрацював.

І тут знайомий, який завідував біржею праці, запитав, чи малює Стас, тому що в ПТУ відкриваються річні курси художньої кераміки, а там гарантують працевлаштування, стипендію.

Стас пішов на курси, а там був прекрасний викладач — Володимир Ілліч, забула його прізвище, в педуніверситеті викладає. Все було добре, він по справжньому займався зі студентами, в кожному бачив особистість. Стас закінчив курси і Володимир Ілліч залишив його майстром виробничого навчання. І він там шість років пропрацював. А потім це ПТУ, нова будівля, але, мабуть, побудована не в дуже хорошому місці, тріснула і розвалилася навпіл. ПТУ не відновили.

Стас пішов в Центр зайнятості і згодом викладав кераміку дітям. Там він пропрацював десь два з половиною роки. Починаючи з ПТУ у них утворилася компанія, куди входили і майстри по кераміці і художники, і музиканти. Вони до нас часто приходили. Навіть в маленькій газетці «Херсон-кур’єр» вийшла невелика стаття про те, що пройшла виставка по кераміці і є такий Стас Волязловський, у якого завжди можна зібратися на кухні і поспілкуватися. Вони збиралися, але ніколи не пили. Була у них виставка під назвою «Сім». Стас викладав і тим часом робив якісь роботи. Їх було багато і майже всі розійшлися: у важкі часи були продані за безцінь. Зробив штук шість ваз, в основному переважали стилізовані мотиви індіанців майя і ацтеків. Майже нічого не залишилося.

Ось маленька тарілочка тільки є, лисеня, яке дивиться на падаючу зірку і ось Ангел. Він, звичайно, смішний, але чомусь всім подобався. Стас колись поїхав до Дніпропетровська і брав участь у виставці, і там директор музею в обіймах з Ангелом ходив і просив його залишити йому. Проте Стас не залишив, він мені самій подобався: задумливий, з великим носом, без кучерів, як зазвичай буває.

Стас  почав з «Тотемом» співпрацювати. Вони його до себе взяли, там було теж багато роботи, поїхали в Узбекистан з творчою поїздкою. Поїхала Афанасьєва Олена, Макс Афанасьєв і він. Потім два тижні вони їздили по Україні, після чого  зробили виставку у Шовкуненко. Всі свої враження, фотографії, замальовки. Стас тоді шахи зробив в східному стилі 1,5х1,5 м. Вони зараз у Афанасьєвої залишилися, він їй подарував. Почав займатися графікою.

В журнал «Наш» він посилав графіку, фотографії та все інше, що робили в «Тотемі». У нас в Херсонській області є таке село Чорнянка, там народилися брати Бурлюки — сучасники і сподвижники Маяковського. Кожен раз на день народження братів вони їздили і влаштовували фестивалі від «Тотему». Стас активно у всьому цьому брав участь, йому це все подобалося, все було в його стилі. Не просто так малювати, та й компанія підібралася хороша — творчі хлопці.

І коли Пінчук, зять Кучми, відкрив свій музей сучасного мистецтва в Києві, у нього був куратор — Соловйов, чоловік грамотний в цій справі, послав його Пінчук по містах України шукати сучасних художників. Соловйов приїхав до Дніпропетровська, а йому сказали поїхати в Херсон, де є Волязловський і у нього цікаві роботи. Він приїхав і зайшов до Машницького, якого добре знав. Машницький познайомив Стаса з Соловйовим. Він подивився роботи і Стас потрапив в сучасні художники і через рік вони вже поїхали з Києва — шість  або сім осіб — з виставкою до Стокгольму. Поїхали Кадан, Кадирова, і повіз їх Соловйов на українську виставку сучасних художників у Стокгольмі. Вона там мала успіх і так він увійшов вже офіційно в мистецтво зі своєю графікою. Він тоді вже малював ці простирадла і подушки.

Перші роботи були трохи політизовані, де були Ющенко, Юля — все було з гумором трохи. Юля, кажуть, образилася, адже він її там зобразив у трьох іпостасях: русалкою, піратшою з перев’язаним оком і статуєю Свободи.

Була в Києві одна виставка і приїхав Овчаренко — галерист із Москви. Він подивився роботи Стаса і йому сподобалося це, і він сказала, що це його художник. Він почав купувати у нього роботи, возити на аукціони. Повіз в Нью-Йорк. Є такий фотограф в Москві — Братков, повіз і його з виставкою.

Польський Дім, який підтримує культуру в Києві, Анка Лазар і ще одна дівчинка, тож з ними Стас їздив до Польщі кілька разів, тоді він уже став більш затребуваним.

Справа в тому, що Стас ніколи не намагався рватися кудись, у нього воно саме виходило. Малював начебто для себе, а потім вийшло — на виставку. Він не напружувався, просто дуже захоплено робив, щось придумував, по вісім годин сидів з кульковою ручкою, перекладав з паперу на тканину, а потім ще змальовував, а потім він ще плямував чаєм, тонував. Дружина говорила: «Я від нього хрінію! Як він витримує!? По десять годин малює, стане, піде перекурить, знову сідає малювати … »

Робота починалася з того, що він задумав, спершу на кальці, потім переводить з підсвічуванням, а потім це все треба малювати. Справу доводив завжди до кінця, я дивувалася, приходило натхнення і все робилося запоєм. Був художник Кідер, він робив екслібриси і у нього була хороша графіка. Стас побачив і загорівся, зробив тесть йому верстат і Стас почав робити екслібриси, що досить складно: потрібно переводити на метал, на папір друкувати.

Прийшов йому виклик до Франції, під Парижем була виставка, а приїхати було, пардон, нема за що. Це було ще до того, як він потрапив до Овчаренко.

Все, що справляло на нього враження, було йому цікаво, за все хапався, спалахував і все в основному — для себе, не для продажу. Ще до того, як його купувати почав Овчаренко і з’явилися гроші, був дуже важкий період. В той час повинна була газета «Погляд» відкритися, але все ніяк не відкривалася, його хотіли взяти фотокореспондентом, бо він добре фотографував. Все ніяк не відкривається, а працювати треба. Він пішов вантажником працювати на базу в аптеку «Фарм». Потім він мені сказав, що це був найкращий час, коли він приходив після роботи і малював для себе в диван. Ніхто не говорив: «давай!», це ще не було грошей, але це був спокійний час.

Потім пішло начебто в гору, все було добре, були і поїздки. Я так зрозуміла, що  коли йому кажуть «давай-давай», він дає, але у нього з’являється якась залежність і нервування. Овчаренко — хороший був мужик, він його чогось, можна сказати, любив, хоча Стас його кілька разів підводив.

Афанасьєва подала Стаса на премію Малевича, яку заснували поляки. Вона подала його, і він абсолютно нічого мені не сказав. Йому не те, що було байдуже, просто нічого не очікував від цієї програми. Потім вона сказала, що йому треба їхати до Києва, тому що він потрапив в трійку на відборі. Поїхали вони в Київ, і він взяв перше місце. Я подивилася на нього в цей час, у Стаса був такий вигляд, начебто його покарали. Для нього це було несподівано, і він вважав, що крім нього були цікавіші художники.

Все спокійно, гроші, звичайно, приємно, але він не парився цим — кудись рватися або десь щось не пропустити. Навіть з Херсона  в Київ можна було переїхати, до Італії його кликали ледь не на постійне місце проживання. Він був не те, щоб великий патріот, але важкий на підйом. Херсон він любив по-своєму. Особливо старий Херсон — міг  взяти фотоапарат і піти фотографувати. Від закордону у нього особливого захоплення не було.

Нью-Йорк йому сподобався. Говорив, що такий же, як Москва, такий же бруднуватий, тільки будівлі вищі. Сміявся, розповідав, що  білки там не такі, як у нас, а великі і сірі, по парку стрибають. Розповідав враження свої про Нью-Йорк  завжди з гумором. Їздили вони з дуже відомим фотографом міжнародного класу Братковим. Повіз їх туди Овчаренко за свій рахунок, звичайно. Стас говорив з гордістю, що висів поруч з Реріхом. Йому це, звичайно, сподобалося.

В інтерв’ю він сказав, що скидає в роботах з себе все, що навколо ми отримуємо з телебачення, кримінальних хронік, фільмів жахів. Це свого роду арт-терапія. Я зрозуміла, що він і в дитинстві займався арт-терапією. Не тільки жахів, навіть якщо щось хороше. Є дуже хороша революційна пісня «Вихори ворожі», йому так подобалася, говорив, що аж тремтить. Коротше, дитина невротичного розвитку, як мені сказали колись медичною мовою. Ось так і вийшло — така дитина.

Було більш-менш нічого, потім гірше стало. По-перше, він дуже багато працював, зменшилась у нього навіть не фантазія, до останнього дня у нього були якісь проєкти. Семен Храмцов щоразу дивувався, звідки у нього беруться всі ці фантазії з кліпами, вони ж не тільки малювали, а й кліпи знімали і короткометражні фільми — в основному гуморні.

Фантазія була, він просто заморився від того, що дуже багато викладався. Потім почалася депресія, потім війна, з Москвою майже порвався зв’язок. Він зробив дві гітари, на тих гітарах він зобразив у дуже поганому вигляді Путіна і отця Кирила. Заплатив йому Овчаренко за ці гітари, але не взяв їх. Говорив, що якщо його затримають на вулиці, то сяде. Вони в Одесі на виставці були.

Поляки його любили, але він вже дуже депресував. Була номінація на піврічну стипендію в Польщу — «Гауді Полонія», де теж був відбір і його взяли. Він поїхав і в результаті її зірвав, через півтора місяці повернувся.

Розійшовся з дружиною, з якою прожив одинадцять років. Вона теж була художниця, дуже пасивна, але вона йому дуже багато допомагала, бо він дуже комплексував, і просив подивитися Юлю, чи не зіпсував він роботу. А коли залишився один, погано переносив самотність. У нього почалася сильна депресія і пішло все на спад і скінчилося це досить все страшненько. Шість місяців не п’є, потім запій. А в запої він перетворювався в зомбі. Він цих запоїв боявся, особливо останнього. Говорив, якщо він ще раз зап’є, то йому буде (і висловлювався по-російськи). Він якось прийшов від Машницького і сказав, що випив грам сорок, чи не буде чого? Він боявся самого себе.

Лікар-нарколог у нього хороший був, кілька разів підшивався і відновлювався, але для того, щоб відновитися, потрібно щоб хтось поруч був. Поки дружина була, він не потрапляв в наркологію, він випивав і лікувався анонімно. А коли розійшовся, все стало гірше, тоді вже запійний пішов синдром. Збіглося все: матеріальна проблема, криза віку — 45 років, творча криза — не міг себе змусити малювати, розсунули стіл. Сидить, мало не плаче, не може себе змусити. Що це було? Я не знаю. Депресія?

І мені він говорив, що пити не хоче, просто йому було страшно, що з нами буде далі. На війну він начебто не звертав уваги, але загальна ситуація дуже впливала на нього. Я тільки включала програму «Час», він моментально просив вимкнути, політики кожен свою програму висуває, і він на це зі злобою реагував. Коли була Помаранчева революція, у нас вся квартира була стрічками обвішана, це був такий підйом, як то кажуть, купили народ. Він тоді був патріотично налаштований, в той час він працював у «Погляді» фотокореспондентом. Наш майдан фотографував, де йому ледь камеру не розбили прихильники Януковича. І у щось вірилося, а після того, коли виявилося, що Ющенко, вибачте, порожнє місце, якщо не гірше, то у нього з’явився цинізм і злість на рахунок політиків. І програму «Час» він просив вимикати. Я хочу хоча б рядок, що біжить, подивитися, як там на Донбасі, а він не виносив цього. Він уже нікому не вірив і став більш розлюченим, більш цинічним і з’явився страх перед майбутнім.

Він був не те, що панікер, він не боявся, що його візьмуть в армію, його б не взяли, у нього було ускладнення. Це розчарування Помаранчевою революцією. У них один хлопець був в штабі і багато було аксесуарів і коли прийшов Ющенко до влади, і виявилося, що нічого робити він не збирається.  Я приїхала до Києва, вибачте, я матом вилаялася, навпроти Софії стоїть величезна гранітна брила і там напис: «в такому-то році Ющенко прийняв тут гетьмана». І це все, що він за п’ять років зробив! Треба було економікою займатися, країна запущена, а він пальцем об палець не вдарив. Це був підсумок Помаранчевої революції. Гумор такий. Розчарування. От і пішли ці шарфики, з них можна було пошити ліфчик, штани.

Навіть всі патріотичні розмови… Стас став в цьому відношенні циніком. Так що це теж зіграло свою роль в його стані. Ось і все. Що я можу сказати? Скінчилося все це погано. Я була в Києві, в цей час він запив. Сусіди вічно його жаліли, а він як зомбі. Сусідка розповідала, коли я була в Києві, був такий дядько, який міг в борг йому дати пляшку, а я потім викуповувала. Він ніс пляшку, до нього підійшов дворовий пияка і забирає у нього пляшку, а той мовчки її віддає. А там бойова баба і виступила на захист.

За час, поки мене не було, його побили і з квартири навіть посуд винесли. Ще комп’ютер, пральну машину — було порожньо.

А я з Києва не могла виїхати, це було 6 січня. А там, де я жила, отець Сергій привіз гроші, сказав, щоб я їхала, можливо Стас погодиться лягти в наркологію. Кинулися квитки брати, квитків немає, знайшли по інтернету квиток, а нам подзвонили з Херсона, що сусіди зайшли, а він мертвий лежить в коридорі. Він лежав сам в будинку півтора дні після того, як його побили, і була черепно-мозкова травма, несумісна з життям. Але це не була бійка. Слідство вели три місяці. Я зіткнулася з нашої поліцією — не хочу говорити нічого поганого. Вели слідчий експеримент, він лежав, а вбивця його бив.

Видно, Стас вже перестав пити. Коли запій кінчався, він уже не міг пити, навіть воду, і був настільки знесилений, що останній раз, за сім місяців до смерті, його на ношах винесли і занесли в наркологічне відділення. У такому ж стані він був і тоді. Навіщо треба було його бити? Можна було цю квартиру обчистити і не б’ючи його, я так думаю.

Не знаю.

До кінця моїх днів буде мене мучити, що мене тут не було.

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.