Павла Нікітіна (Київ), головна переможниця конкурсу “МУХі 2021”, про роботу з новими медіа, проєкт «Найменш зменшено» та проєкти, над якими художниця працювала в Чехії. Текст Кошуби Аліни (Київ).

На виставці МУХі Павла представляла проєкт “Найменш зменшено” — фізичну модель, через яку дослідила явище когнітивного спотворення, а саме — візуального дисонансу.

Художниця повертається до ситуації з дитинства. Зовсім маленькою вона отримала старовинні металеві іграшки в подарунок, але була дуже засмучена невідповідністю розмірів усіх предметів і відмовилася гратися з ними.

В проєкті утворилася перехресна симетрія: без почуттів, які викликала референсна сцена з дитинства, модель не була б валідною; а сцена без моделі мала б зависокий рівень абстракції (враховуючи локалізацію її існування у пам’яті художниці).

Створення роботи супроводжувалося виявленням точок опори для конструювання математичних важелів. Завдяки підрахункам мисткиня встановлює, який елемент моделі є найменш зредукованим і відповідно — найбільш наближеним до реальності, і пропорційно ньому створює модель себе, яка символічно виходить за межі створеної умовної моделі у реальний світ.

Розкажи, будь ласка, із якими ще темами ти працювала? Чи є проект МУХі продовженням розвитку вже розпочатої серії досліджень? Якщо так, то поділися, що передувало проекту “Найменш зменшено”? 

Наразі одним із найважливіших для мене є проект “5 хвилин” 2018-2019 років. Головним його завданням було позбавити глядача байдужості, звернути увагу на те, що відбувається в нашій країні. В результаті цей проект, присвячений воїнам АТО, відкрив у мистецькому середовищі Чехії дискусію про російсько-українську війну та її наслідки.

 

Під час експонування я читала лекції на факультеті образотворчих мистецтв технічного університету в Брно в Чехії, де я навчаюсь, а також на фестивалі технологій, мистецтва та науки “Прототип” у 2019 році. І я точно можу сказати, що це мало резонанс.

Наступний мій скульптурний проект “ТеКтоПришли” (2018-2019) був присвячений дітям з особливостями розвитку. У 2018 році під час волонтерського заходу я провела 3D-сканування учасників гуртка театральної імпровізації “Маленька клоунада”, створеного актором Йіржі Прісніцом для свого сина-гандикапа та інших дітей з особливостями розвитку у Брно. Специфіка гуртка у тому, що діти можуть грати ролі, які обирають самостійно, а в результаті грають по суті себе. Діти зізнавалися, що кожен день вони змушені грати роль “нормальних” та намагатися бути схожими на інших. Тільки в студії імпровізації вони можуть собі дозволити бути самими собою. Працюючи з 3D сканами гуртківців, я побачила сильну динаміку невербального повідомлення. Моїм завданням стало розповісти історію дітей та самого театру за допомогою скульптурної інсталяції.

Скульптурний проект “Нейменш зменшено” 2019 року, який приніс мені цьогорічний гран-прі конкурсу «МУХі», став першим, де протагоністом історії є я.

 

 

З 2020 року я працюю над проектом, пов’язаним із глибокими переживаннями пандемії. Він вивчає феномен нудьги. Читаючи під час локдауну “Філософію нудьги” Ларса Свендсена, я аналізувала глибокі, сильні і водночас нові для нас усіх відчуття, пов’язані зі нудьгою у реаліях вимушеної ізоляції. Вивчаючи феномен, його актуальні впливи та наслідки, я почала створювати 3D композиції, а потім скульптури, що ілюструють результати мого дослідження.

Коли в тебе з’явилося чітке бажання працювати саме з кам’яною скульптурою? 

Я зрозуміла, що хочу бути скульпторкою зі спеціалізацією на камені, коли навчалася у київській ДХСШ на скульптурному відділенні. Але мені не хотілося чекати та відкладати цю ідею на потім. Восьмикласницею я ходила до Академії до друга скульптора, який вчив мене відливати з гіпсу. У ДХСШ із гіпсом могли працювати лише старшокласники. Мені хотілося вчитися працювати з різними матеріалами. Тоді я прийняла рішення і поїхала до Чехії, щоб закінчити Середню художньо-промислову школу каменю та скульптури у Горжиці та отримати спеціальність скульптора з каменю.

Саме в камені я бачила мову свого висловлювання. У Горжиці мене навчили слухати цей матеріал, відчувати його та вручну, від початку до кінця, оформлювати його. В результаті я звикла до фізичної роботи та зусиль. Вважаю, що це був правильний старт.

 

 

Чи були проблеми з переходом у нові медіа? Ти відчувала втрату матеріальності, присутності скульптур, безпосереднього фізичного контакту з формою?

Використовувати на повну 3D технології я почала після того, як зрозуміла: щоб зробити вагомий проект за допомогою 3D технологій, не обов’язково відмовлятися від комбінацій з іншими медіа.

Спочатку у мене було скептичне відношення до нових технологій, я була насторожена. Але виконуючи замовлення в 3D студії скульптурної майстерні Технічного університету в Брно, зрозуміла, що можна користуватися 3D сканерами, друкарськими машинами та промисловими роботами як допоміжними інструментами у створенні скульптур, не занурюючись при цьому в ізольований від реальності дігітальний вакуум, куди я потрапляю, коли створюю проекти з у програмах з нуля.

Поділись, будь ласка, чи концептуалізувала ти медіа? Простіше кажучи, чому ти зробила 3д друк, а чи не звернулася до традиційних методів? 

Ідея не в акценті власне на 3D технологіях, а у фокусі на характері, пластиці, виразах облич, які мають відповідати актуальній реальності та тим самим – моїй ідеї. Використовуючи 3D сканери, я фіксую “тут і зараз”. Цей метод я назвала “3D репортаж”. У композиції “Нейменш зменшено” фігури – це 3D скани мене у сукні від української дизайнерки Ольги Громової (Джекман). Це створило додатковий ефект руху, дії та додало акцентів на драматургію моєї роботи. Одяг від цієї легенди моди лише своїм існуванням надихає на перформанс. Я отримала в подарунок кілька суконь, створених Ольгою, коли 2011-го, після мультимедійного перформансу «Фатальні стратегії», вона попрощалася з модою.

Сканування ловить у моменті те взаєморозташування драперій сукні та міміку мого обличчя. Як фотографія, але завдяки тривимірності ще точніше, у мікродеталях. Якби я ліпила вручну свої фігури або вирізала з каменю, у роботи був би зовсім інший ефект, статичніший. 3D сканування створює набагато глибший і чіткіший портрет зображуваного, ніж фотографія. Упевнена, його можна використовувати у фізіогноміці, психології та антропології.

 

Перше фото матеріалу Максима Білоусова