Пішла з життя художниця-графік Вікторія Ковальчук (Львів). Спогади сина Вікторії Віталія Надашкевича (Львів).

 

Ми проводили багато часу разом, розмовляли, читали, дивилися, пізнавали і відкривали нове… Однак кожна зустріч, особливо, в останні роки, була немов би новою, великою радістю. Востаннє ми зустрілися на вул. Коновальця – якийсь моторошний символізм, адже за плечима у мене був пологовий будинок, де я з’явився на світ, а за плечима у мами – пульмонологія, в якій мама вже свого часу лікувалася… Хто міг знати що це наша остання така звична зустріч…

 

 

Говорячи, ми пішли до дому, мама попросила купити їй ліки в аптеці, а до них я додав аскорбінку і сказав – ось тримай, це корисно. Мама відповіла: «Ти такий дбайливий, мені, аж страшно…».

Ми підійшли до дому – мої очі поглянули на вікно кімнати бабусі – воно світилося – бабуся читала… Бабуся пережила розкулачування, голодомор, примусову працю у Німеччині, потім цькування за те що повернулася звідти живою (!), і ось нарешті…  Я ще подумав, Боже (!), яка ідилія, який спокій, це наш маленький рай!

 

 

А на кухні нас чекала Кука – чилійська білка – дега, яку мама забрала від знайомих у яких Кука стресувала через сусідство з котом, а також синичка Маська. Мама підібрала її жовтенятком, котре випало з гнізда. Пташенятко, певне, не мало лишитися в живих, мама виходжувала його цілий рік, і все ж Маська стала на крило і полетіла – політала день і повернулася до мами.

Мама рятувала звіряток змалку, кого у неї тільки не було. Пізніше її підтримку почали відчувати знедолені, хворі, одинокі, декому мама допомогла віднайти нове життя, була поряд, допомагала, розраджувала… Одній хворій жінці лікарі давали жити кілька місяців, з того часу пройшло багато-багато років, і у неї все в порядку – мудрим словом, молитвою мама дійсно втілювала чуда.

Мама не могла лишатися осторонь людського горя, її серце – велике- велике, могло вмістити всю любов і весь сум світу: «Мамо, чому у тебе сумні очі, все ж добре, це ж наш маленький рай – рай в якому живеш ти, я, бабуся, білка Кука, синичка Маська…». Ми це часом повторювали, і самі не вірили, що посеред бурливого світу бід, страстей у нас є острівок спокою, злагоди і любові.

 

 

Ми сіли пити чай… Про що ми могли тоді говорити? Можливо про останню прочитану книгу «Галерея пройдисвітів» , про «Музеї чистилищних душ» Стефана Грабінського, яку планували і вже починали читати. Про останній фільм, який ми подивилися разом – добрий зворушливий «Пелікан» (2011) чи нещодавно відкриту нами творчість колишнього львів’янина, який ж до того закінчував одну з мамою 52-гу школу Віталія Манського («День сонця», «Свої» тощо). І як ми так довго не доходили до його творчості?… А скільки у нас в планах всього було… Принаймні повозити найбільшими містами України виставку «Український народний стрій» (робоча назва) – результат багаторічної маминої праці, почасти наукової – робота з джерелами, робота в музеях, відвідини сільських обійсть, де старші господині відкривали старезні скрині і показували свої скарби – вишивки, гафти, орнаментику… А видати мамині казки? Адже мама – не лише художник, але й літератор, публіцист, письменник! Писала вона з дитинства, ще колись давним-давно, Ірина Вільде, прочитавши її твір сказала: «Дитино, ти маєш талант, ти обов’язково станеш письменницею!».

 

 

 

В дитинстві я недолюблював мамині казки-притчі, бо вони не були веселі, розчулювали до сліз… А ще я мріяв відправити маму в санаторій, підлікувати її слабкі легені, а потім, як пандемія заспокоїться, помандрувати, побачити світ – мама мріяла про це з дитинства. В першу чергу хотілося б поїхати в неймовірно красиву Португалію, послухати фадо, випити їхньої вишнівки, помолитися у Фатимі. Чому нам не суждено було цього реалізувати? Я не знаю… Чому ми не могли зробити це раніше?

 

 

Пройшло кілька днів, прийшов до мами з роботи – мама, як писана красуня, румяна-румяна. «Мама, здається наша вітамінна терапія йде на користь, ти як з картини – саме здоров’я» – поцілував маму в лобик, а він – гарячий-гарячий. Температура вже була біля 38…

Я не хочу і не маю право судити за Всевишнього. Але можу сказати, без моєї мами світ перевернувся не лише для мене, у всьому нашому спільному світі стало менше добра, любові, готовності допомагати і жертвувати, стало менше прекрасного… Мамин духівник сказав: «Ти ж знаєш, мама була не від світу цього». Журналіст написав: «Ангел повернувся на небо!». Мамин творчий девіз звучить: «Усім вистачить місця під сонцем, головне щоб тінь від нас не була занадто темною і довгою». Мама хотіла робити добро оточуючим, для неї поняття грошей, користі, слави – не існували. Який контраст з сьогоднішнім світом!

 

 

Я не можу без болю заходити в мамину майстерню – в це місце таїнства творіння дивосвіту. Література, публіцистика, малюнки, фотографії мами – усе просякнуте естетикою, духовністю, символізмом, змістом!  Мамині ілюстрації до дитячих книг часто-густо перевершували твори до яких були намальовані, розширяли їх сприйняття, урізноманітнювали  інтерпретацію. Чого тільки вартує символізм розкритий мамою у казці «Про вовка і сімох козенят»? А мамина абетка-буквар? Це ж найкраща перша книга дитини, це чудо що таку абетку має саме Україна, адже багато країн нічого подібного не мали і не матимуть ще довго, може й зовсім…

 

 

Мама досліджувала творчість нобелівського лауреата з Бучача Шмуеля Агнона – йому і місту вона посвятила «Подорож з нічним постояльцем». Як раділа мама своїй дитячій книжечці з львівським колоритом «Про ворону, яка хотіла лишитися чорною», а якою чарівною є книга «Про фею Дорофею»! Як актуальною  була і є казка «Гусінь Мотя, війна і любов: правдива казочка» – як боліла мамі війна… Цьогоріч я приніс з поліграфії  віддруковану працю неформального літературного кола «Парасолька» – під назвою «Втрьох» – до неї увійшла частинка маминої прози.  Це найновіші книги. А скільки їх було раніше, скільки мама встигла проілюструвати! Це і «Бузиновий цар», і «Дятлик школу відкриває», і «Улюблені вірші», і «Пеппі-довга панчоха» і «Небилиці про Котика і Кицю» і ще десятки-десятки інших, дійсно дивовижних книг.

 

 

Мене дещо втішає, що мамині твори у книгах розійшлися десятками і сотнями тисяч, на них зростали і продовжують виховуватися покоління. Зазирніть до своєї пам’яті, зазирніть до своєї книжкової шафи – цілком вірогідно, там ви знайдете книги Вікторії Ковальчук – дитячої феї зі Львова. Перегорніть їх сторінки , пригляньтеся ним – це неоцінений скарб, яким так хотіла ділитися моя кохана  мама…

 

Вікторія Ковальчук

Художниця-графік, ілюстраторка, дизайнерка, літераторка. Народилася 1954 року у Ковелі (Волинська область). 1978 року закінчила Львів­ський поліграфічний інститут ім. І. Федорова. Працювала у львівських вузах і видавництвах. Але більшу час­тину життя була «вільним художни­ком», творила для вітчизняних і за­кордонних видавництв. Оформила близько 200 книжок різних жанрів, серед них — понад 30 книг для дітей. Розробила оригінальне оформлення українського Букваря, який отримав Диплом І-го ступеня на Всеукраїнському конкурсі «Мистецтво книги» (2000) і був названий найкращою книгою року[2]. Буквар витримав 9 перевидань загальним накладом понад 200 000 примірників.Творчий девіз:: «Художник — вісник, а не садівник власної пихи».