Володимир Давідія (Київ), Андрій та Наталія Триліські (Київ) про життя та роль мистецтва під час війни.

 

МІТЄЦ: Поговоримо про галерею, художні практики та життя у перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну.

АндрійТриліський: Початок, перші дні — це був шок і для тих, хто знав, що щось буде, і для тих, хто — ні. 24 лютого Київ почали бомбити, і спочатку було важко усвідомити, що відбувається, але наступного дня — 25 лютого ми вже були в галереї з речами, щоб залишитися тут на деякий період. Наша галерея знаходиться у півпідвальному приміщенні. Ми хотіли запропонувати мешканцям будинку укриття. Але коли  ми приїхали, замки були зламані, і ми не могли потрапити до галереї. Речі не постраждали. Але вже 26 лютого наші сусіди — фонд «Повернись живим» звернувся до нас із проханням в приміщенні галереї розмістити людей. І приблизно місяць в «Галереї РА» базувалася тероборона.

 

 

М.: Володимире, що відбувалося з вами?

Володимир Давідія: 24 лютого мене розбудила зранку дружина і сказала, що почалася війна. В цей же ж день ми були в укритті в сусідній школі і провели там декілька днів.

М.: Ви думали в цей момент про роботу художником?

В.Д.:  Це цікаво, тому що напередодні вторгнення я мав загострене почуття своєї ідентичності художника. Я не мав жодних сумнівів, що мій спосіб жити — це творчість, а мій світ — це мистецтво.

А в перші дні вторгнення цей світ зруйнувався. Це почуття свого шляху, всю цю структуру, яку я з дитинства вперто вибудував, наче ударною хвилею знесло.

Всередині з’явилася порожнеча. Я помітив її десь на третю ніч вторгнення, коли чергував біля бомбосховища. Тоді я ще подумав: «так ось як війна працює».  Мабуть, з цього моменту почалося відновлення. І вже досить скоро я почав повертатися до себе. Хоч і не було жодної впевненості в тому, що я ще колись зможу писати, я готувався до будь-яких поворотів долі.

А ще жартома лаяв себе за те, що вибрав шлях художника, а не письменника. Рукописи не горять (особливо в наш цифровий вік), а картини ще й як горять. Хоча я був спокійний у цьому сенсі і подумки вже попрощався з ними. Я не прив’язуюсь сильно до результатів роботи. Нові напишу.

М.: Про перший місяць роботи «Галереї РА», тут був штаб — люди, гумдопопомога…

А.Т.: Ми думали, що так буде, але склалося трохи інакше. Нам сказали, що в нас, в галереї буде знаходитися технічне забезпечення для фільму, що зніматиметься з перших днів цієї великої війни. Я б використовував саме термін «велика війна», тому що війна в нас йде з 2014 року.

Напочатку в РА жила тероборона зі зброєю. В нас два входи в галерею. Другий ми запропонували мешканцям дому в якості укриття, передали їм ключі, щоб в разі жорсткого бомбардування, люди могли сховатися.

 

Паніки не було. З перших днів було усвідомлення, що ми переможемо, і життя налагодиться. Паніки і зараз нема, хоча ніхто не може сказати точно скільки триватиме війна. Коли бійці тероборони знайшли більше приміщення і переїхали, ми буквально через місяць — в березні-квітні почали робити експозиції, пропозиції онлайн, щоб допомогти і нашим художникам, і військовим. Збирали гроші саме на це.

Ми займалися гуманітаркою — переважно дитячою, тонни гумдопомоги переправлялася через нашу галерею до Бучі, Ірпеня… Цей процес не зупиняється. Зараз ми збираємо на обігрівачі для ЗСУ, на спальники, дрони тощо.

 

 

Не можна сказати, що у час війни наша діяльність дуже змінилася, бо до цього ми пережили досвід карантину, коли ми попри усе продовжували працювати, робили експозиції. Єдине, що стало новим у діяльності — те, що гроші від продажу робіт ми відправляли на соціальну діяльність: підтримку ЗСУ, біженців, художників.

Раніше всі вважали, що коли йде війна, музи мовчать, але зараз, в умовах сучасної війни ми усі бачимо, що це не так. Мистецтво здатне працювати і допомагати армії і людям, які потерпають від війни.

М.: Володимире, як художник ви змогли підключитися до цього процесу?

В.Д.: Що стосується громадянської позиції — допомоги ЗСУ, я вирішив не інтегрувати її у свою діяльність художника. Просто переводжу не афішуючи, гроші на потреби ЗСУ, допомагаю по особистим контактам. Для мене це більш гармонійний шлях, бо в моєму випадку мистецтво — це індивідуальна, інтимна практика, а не громадянська.

Перше після вторгнення, що я зробив як художник — це серія пастелей під робочою назвою «Люди війни». То були малюнки, що зображали цивільних – в бомбосховищах, в моменти евакуацій,.. загиблих.

 

 

Це я зробив наприкінці березня. А на початку квітня сталося те, що назвали Бучанською різаниною. Я був глибоко шокований. В голові постійно крутилась думка «як це можливо?». Спочатку «як це можливо» було емоційною реакцією, психіка перетравлювала цю подію. Потім «як це можливо» стало інтелектуальним запитом і я пішов в осмислення цього досвіду. Я став вивчати досвід рефлексій злочинів Другої Світової та інше. Одне з питань, що мене турбувало — як можливий тоталітаризм і його крайній прояв – фашизм. Як людина обирає бути частиною тоталітарної машини? В цих дослідженнях, окрім іншого, я знову натрапив на вислів Адорно: «Писати вірші після Освенцима – це варварство».

 

Для мене живопис — це форма поезії. Тому я зайнявся варварством. Тоді я вже був у Львові. Я зняв там кімнату в маленькій хатинці під майстерню, щоб написати великий триптих саме як рефлексію цих надлюдських за рівнем зла подій. Так я створив великий триптих, який так і назвав — «Після Бучі».

Робота над ним була свого роду медитацією. І ця робота вплинула на мою подальшу художню мову. Ні, я не змінив теми і сюжети свого живопису, але додалося щось на рівні самої живописної мови, щось досклалося на рівні синтаксису.

 

 

Навіть в цій серії, присвяченій такій безтурботній темі як танець, присутні ті  інтуїціїї та форми експресії, що були здобуті в роботі над триптихом.

А.Т.: Я дуже люблю німецьких експресіоністів Зовні я дуже стримана людина, але всередині завжди є експресія та напруженість. Коли я чотири місяці тому побачив роботи Володимира, то побачив, що вони та живописна мова, чітко відображають мої емоції та рефлексії на війну. Колись велике враження на мене справив французький фільм «Бал» 1983 року.

Події фільму відбуваються в одному й тому ж паризькому танцювальному залі протягом майже 50 років, починаючи з 1933 року. Упродовж фільму звучить лише музика, відсутні діалоги, дія відбувається у формі танцю.

 

 

Боротьба з фашистським рухом у Франції, окупація і визволення Парижа під час Другої світової війни, колоніальні війни 1950-х років, студентські заворушення 1960-х, зміна моди, стилю — усе це ми розуміємо, спостерігаючи танцюючих людей.

Я запропонував Володимиру подивитися цей фільм і зробити серію робіт на тему танцю. І його виставка для мене реалізує саме тему сучасної війни.

В.Д.: Я подивився фільм і він мене вразив — перш за все структурою сюжету. В цьому фільмі послідовно відіграються декілька сюжетів, кожен з яких представляє певний історичний період 20 сторіччя, включаючи війни. Це динамічна, часова лінія фільму. Але є незмінна, позачасова і метафізічна складова фільму — це місце дії і форма буття в тому місці. Це позачасове місце дії — кафе, де танцюють люди. Це кафе сприймається як єдине місце, як універсальна театральна сцена всього людства, на якій кожні нові покоління проживають єдиний досвід — знайомства, еротичного спілкування і танцю. Ця незмінна сцена розташована посеред вируючого катастрофами світу. Люди заходять туди, там знайомляться, збуджуюються, закохуються, танцюють і повертаються знов у вируючий потік. Повертаючись до танцю, вони приносять в нього свої почуття і травми, а потім вони несуть те, що взяли в танці, на шлях своєї боротьби.

 

 

І прямо зараз, рефлексуючи як я створював цей проект «Назад до танцю», я помічаю, що в певному сенсі я відтворював той самий міф, що був відображений у фільмі «Бал». Тільки функцію кафе відігравала моя майстерня. А під час виставки це «кафе» перемістилось сюди — в галерею.

А.Т.: Вже на початку війни в соцмережах з’явилося багато рефлексій різних художників на тему великої війни. Ці художники були з різних країн. Тому ми слідкуємо за цим у пошуку виставкового проєкту, який ми могли б згодом показати. Наприклад я запропонував Зої Черкаській, яка живе в Ізраїлі, виставку, і можливо вона складеться після нашої перемоги.

 

 

Наша публічна діяльність почалася у вересні, і це була виставка, запропонована Юрієм Марущенком до двох років з дня смерті його батька – великої людини і фотографа Віктора Марущенка. Це була виставка з архіву Віктора «Нові портрети». Багато з них не було раніше показано. Також була виставка, ініційована одною з громадських організацій, присвячена образу української дівчини, і назва цієї фотовиставки «Ти важлива для світу».

Наталія Триліська: Це світлини, де зображено молодих дівчат.

Поєднання сучасних речей і елементів національного дівочого вбрання просто і невимушено акцентують на безперервності української культури, її спадковості і розвитку.

 

 

Через створені образи передається основна теза “Ти важлива для світу!” Саме так дівоча спільнота України заявляє про себе, мотивує, підтримує, наснажує однолітків, що вимушені дорослішати в цій війні…

 

 

А.Т.: Ще була виставка «Херсон зсередини і ззовні», запропонована кураторкою Оленою Афанасьєвою. Це історії художників та художниць, які пережили окупацію.  Четвертий проєкт — «Передчуття», представлений на Арт-Вільнюсі.

 

 

Н.Т.: Ми представили фото Олександра Глядєлова, зроблені під час початку війни у київській області та Харкові, а також роботи трьох художників — це Маріанна Романюк, Матвій Вайсберг і Андрій Набока.
Дуже вдячні організаторам Арт-Вільнюсу за надзвичайну підтримку українських галерей та можливість прийняти участь саме в цей час.

А.Т.: Люди приходять на виставки, цікавляться — і ті, хто проїздом у Києві, і кияни, і біженці приходять до нашої галереї. Думаю, що виставки є елементами арт-терапії для українців.

 

 

М.: В розмові з МІТЄЦ директорка галереї «Артсвіт» зазначила, що дистанція між глядачем і художником нівелювалася. Усі розмовляють на ті самі теми, тому мистецтво глядачеві стає зрозумілим. 

А.Т.: У глядача стає більше поваги до мистецтва, вдячності до роботи галереї.

Н.Т. До галереї стало приходити більше молоді, багато переселенців зі східних регіонів, які звикли  в своїх містах відвідувати мистецькі заклади.

В.Д.: Мені важко це оцінити, бо мій спосіб займатись мистецтвом — це спочатку варити щось у творчій келії сам на сам, а вже потім виносити результати до глядача. Я продовжую йти своїм шляхом.

Але я помічаю певні ознаки того, що люди в суспільстві взагалі стали ближче і турботливіше один до одного. Це зворушливо і викликає повагу. Бо це дорослішання.

 

МІТЄЦ, Лютий, 2023