EN

ПРИДУВАЛОВА ПРО ПРИДУВАЛОВУ

Біографія Олени Придувалової (Київ).

 

Народилася 11 квітня 1960 року в Києві. Дитинство пройшло на околиці міста — в районі Нової Дарниці.

Дарниця тоді була в основному приватним сектором.  Моє дитяче життя проходило у дворі, в бурхливому спілкуванні з дітьми-однолітками. Ми “проживали” усі пори року на вулиці, починаючи від зелених абрикос і яблук навесні, закінчуючи барбарисом взимку.

Все було нашим — калюжі під час дощу, запах бузку, величезні кущі “рожевих” троянд, черемха, акації по дорозі в школу… 

 

Олена Придувалова, 6 років, Київ

 

Відчуття від місця мого народження — не село і не місто.

Ми жили в “сталінці”, яку мої батьки отримали якраз до мого народження. Наша Севастопольська вулиця в кінці 50-х-на початку 60-х була однією з перших вулиць у Новій Дарниці з багатоповерхівками. Це був початок будівництва сучасних будинків в приватному секторі.

З одного боку вулиця вела на базар, де до війни була церква, яку будував мій прадід. Щосуботи, ще лежачи в ліжку, я слухала цокіт кінських копит і шум коліс — люди на підводах везли на базар свої товари. З іншого боку вулиця виходила в ліс, який був для мене всім — світом в якому я розчинялася.

Влітку ми з татом їздили туди на велосипеді за квітами, грибами, купатися на лісове озеро, а взимку — лижі,  санчата, сніг, сосни…

Але найголовніше, що біля лісу жила тітка Шура — мамина тітка. Вона жила у халупі, побудованій власноруч після війни. Тоді дарничанам, у яких згоріли будинки, видавали під будівництво ділянки. Одразу великий будинок не збудуєш, тому будували тимчасове житло. Моя тітка так і не переїхала в новий будинок, звикла до невеликої халупи з пічкою.

 

“Удар світла”, полотно/акрил, 120х100 см, 2018

 

У неї був великий сад з заростями бузку, троянд, півоній і жоржин, де можна було сховатися і мріяти. А ще неймовірна кількість котів і три собаки, вихованням яких займалася я.

У цьому всьому я відчувала себе безмежно комфортно. Темні алеї, старі дерева, запахи, місяць в нічному небі, сад, вишні, з яких робилася наливка, яблука, з яких робилося вино і зими. Вони були зовсім іншими …

 

Георгій Придувалов та Зінаїда Придувалова — батьки Олени, 1960-і роки

 

Досі пам’ятаю відчуття кришталево сяючого снігу і те, що зараз вже не відчуєш — задубілі від сильного морозу щоки, руки, ноги.

Коли ми, замерзлі, нарешті добиралися до тітки Шури, у халупі нас зустрічало тепло, гаряча грубка і обов’язково трохи наливки.

Ліс — таємниче місце, де можна було в будь-який час  усамітнитися, сховатися і мріяти.

До тітчиного двору приходили лисиці, косулі, лосі, залітали різні птахи. Це було щастя. 

Мене можна було залишити вдома на цілий день. Я не нудьгувала — перечитувала казки, вірші, історії, розглядала картинки.

 

“Біля вокзалу”, полотно/акрил, 100х120 см, 2018

 

Оскільки сусіди і друзі моїх батьків працювали на радіозаводі і жили в комунальних будинках, побудованих полоненими німцями, до часу забудови Нової Дарниці практично всі отримали нові квартири в тому самому будинку. Всі один одного знали і жили однією великою родиною. Це був бурхливий коктейль взаємин, час дивовижної спільності і дружби.

Київ, як Вавилон, заселявся різними людьми. Всіх національностей і різного соціального рівня. Багато людей приїздило з сіл шукати роботу на заводах. У нашому будинку жив дідусь Вікторський. Сусіди  шепотіли, що він дворянин. Були поляки, євреї, українці, росіяни…

Мешканці будинку зустрічалися, спілкувалися, взимку сім’ями вирушали в ліс на лижі, практично в кожному дворі була ковзанка, де ми могли кататися на ковзанах.

Ближче до Червоного Хутору було величезне поселення циган. Ми з ними дружили, хоча ставилися насторожено. “Вони можуть обдурити”, — попереджали нас. На Дарницькому кладовищі є місце, де поховані тільки цигани. Вони будували будинки, які потім здавали, а самі жили поруч в наметах.

 

Олена Придувалова і її подруга Олена Морозова в дарницькому лісі, 1967

 

У мене цікава родина. По батьковій лінії рід веде своє коріння з Прибалтики і Голандії. Мій прапрадід дослужився до високого військового чину і засідав до революції у київській Думі.

Батькова сім’я була великою — три брати і сестра. Моя бабуся Клава — татова мама, знала все про старий Київ, як вона казала, про “старе життя” — де, що було, як називалися вулиці, безліч історій… Я приїжджала до неї в гості, і ми блукали старим Києвом. Він був для мене чимось захопливим, недоступним містом-таємницею. Наші з нею “гуляння” і зробили мене “киянкою”.

Бабуся Клава водила мене старим, в заростях Подолом:  Андріївський узвіз, Гончарі-Кожум’яки, Велика Підвальна. Вона розповідала: тут був Михайлівський монастир, там — Десятинна церква, Голгофа, Шато-де-Флер. І мої ранні роботи про Київ — це міф про місто, якого більше немає.

Мамина рідня тримала пекарню в Дарниці, і майже вся загинула від тифу ще до війни.

 

“Проспект перемоги”, папір/акрил, 100х100 см, 2013

 

Мама виховувалася в атмосфері строгості. Її батько загинув рано. Пройшов першу світову війну, працював на залізниці і потрапив під потяг. Мамина мама була побожною, росла в дуже віруючій родині, співала в церковному хорі. Померла, коли мені було 4 роки.

Я пам’ятаю її примарно, у відчуттях, як абсолютну любов. Бабуся була швачкою. У мене збереглося декілька суконь від неї. Вона одягала всіх навколо. І довгий час це був наш головний дохід. Її машинка “Зінгер” годувала сім’ю. У нас залишилися дві бабусині ікони. 

Мама була математиком, економістом. Вона росла в досить суперечливій реальності — з одного боку віруюча мама, з іншого — радянська дійсність, в якій вона була активісткою.

Тато працював у Міністерстві торгівлі, і я вважалася “блатною” дитиною. Він був творчою людиною, мріяв співати, вступав до консерваторії, але не вийшло. Також захоплювався малюванням.

 

Батько Олени Придувалов Георгій, 60-і роки

 

В підвалі стояв його етюдник, полотна, старі, напіввитиснені тюбики фарб… Напевно, запах цієї старої олійної фарби і вплинув на мене, “одурманив” на все життя. Я вирішила: “хочу бути художницею”.

Тато, як міг, допомагав мені. Возив по студіях, хотів, щоб я вчилася. Якби не його віра в мене, мій шлях був би, можливо, іншим.

Всі мої друзі були його друзями. Він любив бути з нами, добре готував, пригощав і насолоджувався нашим товариством. Тато пройшов всю війну, але ніколи не розповідав про неї. Коли його не стало, я остаточно подорослішала.

 

“Будинок культури”, папір/гуаш, 62/86 см, 2007

 

У Києві, в будинку Оперного театру жила моя тітка Віта — татова сестра. Було дуже цікаво приїжджати до неї в гості. Вона все життя співала в хорі київської опери. У неї вдома можна було знайти різні театральні штучки, вбрання.

Театр був для мене і таємницею і буденністю. Я “виросла” в ньому, передивилася всі опери і балети по декілька разів, а на шкільних святах була в костюмах оперного театру. Тоді я мріяла бути балериною і уявляла своє “красиве» сценічне життя.

А ще згадую улюбленого старшого брата Вадима. Все, що я знаю про доброту — це він. Він дав мені відчуття сім’ї, захищеності. Я дуже пишалася ним.

Мама розповідала, що коли я народилася, брат, побачивши мене немовлям, втішав її: “Нічого мама, не переймайся, ми будемо її красиво одягати!”

 

Брат Вадим і Олена, 1966

 

Все моє дитинство пов’язане з братом, який займався мною, поки батьки працювали. Він любив музику, підбирав на піаніно пісні The Beatles. А коли йому купили ВЕФ (ризький радіоприймач), він з ним не розлучався. Ми слухали закордонні хвилі. “Букорешту-Романія” досі звучить в моїй голові, як колискова.

Коли брат поїхав вчитися до Харкова, я рахувала дні, коли він приїде на канікули. Ми йшли зустрічати його на Дарницький вокзал, він вистрибував з вагона — і моє життя знову ставало барвистим.

З восьми років я ходила на музику в Клуб залізничників. Це колишній “маєток”, навколо якого розташовувався розкішний парк — все, що залишилося від дореволюційного життя Київського дачного району.

Згадуючи дитинство, можу сказати, що у мене завжди було подвійне ставлення до часу і світу, який мене оточував. Якась щемлива убогість нашого життя і розповіді моєї бабусі про “старе життя” йшли  паралельно.

За вдачею я більше інтроверт, тому була зайнята більше собою.

 

“Велосипедна прогулянка”, папір/гуаш, 62/86 см, 2007

 

З класу третього я вже стала розуміти, що саме мені цікаво. Я дуже хотіла в студію малювання. Нам сказали, що дуже хороша є в Центральному палаці піонерів. Ми з татом взяли мої малюнки і поїхали туди. Викладала там Лога Адель Станіславівна — дивовижний викладач. Вона теж, як і моя тітка, була пов’язана з театром. Тож ми малювали багато театральних ескізів. Вперше я відчула, що потрапила в своє середовище.

Але не тільки це було важливим для мене. До Палацу піонерів потрібно було доїжджати двома трамваями, метро. Я добиралася на заняття півтори години в один бік, додому поверталася мало не об одинадцятій вечора. Виїзд в студію — це була подія, подорож в інший світ.

В загальноосвітній школі мене обтяжували піонерська і комсомольська зобов’язаловки. У мене були дві подруги — Оля Тракнова і Наташа Гикало, з якими я підтримую стосунки досі. Ми разом прогулювали уроки, разом про щось мріяли. Ми створили зовсім інше середовище, “для себе” всередині школи, і це нас в якомусь сенсі рятувало.

Для кабінетів літератури треба було періодично малювати портрети письменників, і я із задоволенням цим займалася, щоб мене не навантажували іншою громадською роботою.

 

Подруги Олени — Наташа Гикало (ліворуч), Оля Тракнова, Олена Придувалова (праворуч), 1975

 

У сьомому класі стало зрозумілим, що треба щось міняти. Двічі я вступала до Київського художньо-промислового технікуму і два рази мене “валили» на диктанті. Це було трагедією. Я ридала, здавалося, що життя закінчилося.

Але все не так просто. Якби я тоді поступила, я б не потрапила в РХСШ, куди я вступила в дев’ятий архітектурний клас. Це змінило моє життя.

Я потрапила абсолютно в інше середовище, яке відрізнялося від дарницького. У РХСШ викладали художники! Від усвідомлення цього аж голова обертом.  З русифікованої Дарниці (всі, хто приїжджав працювати на заводи, “зобов’язані” були переходити на російську, щоб підвищити свій стасус) я потрапила в українське середовище. У нашому класі вчилися діти з усіх областей України.

 

Миргород, 2000.

 

У мене є подруга Марина Гринчак — геніальний художник, поет, не публічна людина. Тато її — поет Василь Гринчак. Ця родина відкрила для мене Україну. Це і література і поезія, і село, в якому я до цього жодного разу не була. Ми стали їздити до бабусі Марини — у Вінницьку область, село Китайгород. Пісні, розмови, темні-темні ночі… І, звичайно, Борис Фірцак, його будинок в Білках (Закарпаття), його батьки, сестри Ляля та Аня (у Ані ми завжди жили, приїжджаючи до Львова) — все це стало важливим на все життя. Я “дізналася”, що живу в Україні.

 

“Приміський вокзал”, папір/гуаш, 62х86 см, 2004

 

Іспити в РХСШ у нас приймала Зоя Лерман. Вона любила дітей і ніяк не могла зрозуміти, чому не можна приймати всіх, хто вступав.

Це був дивовижний час колективного становлення і взаємовпливу. Ми жили одним життям. Купували книги в магазині “Дружба” і “Мистецтво” на Хрещатику, ходили по букіністам і вишукували все, що можна було знайти по мистецтву. Малювали один одного, багато говорили про різні речі. Була свобода, яку я не відчувала в своєму житті до РХСШ.

 

Олена Придувалова — першокурсниця, 1981

 

Коли мені виповнилося 16 років, сім’я вирішила переїхати в центр Києва. Я не дуже хотіла цього, здавалося, що втрачу свій світ. Але було відчуття, що зі мною повинно статися щось  нове.

Готуючись до інституту, я стала ходити в приватну студію Ольги Іллівни Крилової. Саме вона «відкрила» мені колір — мій головний інструмент.

Ну і, звичайно, студія Саши Титова, де головне був малюнок. Це дало свободу руці.

 

Випуск “Київського державного художнього інституту”, 1986

 

Я не вступила до інституту після школи і рік працювала в універмазі “Україна” в цеху оформлення вітрин. Головним художником була зірка оформлювального мистецтва — Шереметьєв Євген Федорович. У 70-і роки на його вітрини в ЦУМі ходило дивитися все місто.

Євген Федорович дружив з Параджановим і багато розповідав про нього. Його оточували хороші художники, цікаві люди зі світу мистецтва і кіношного середовища. Не зважаючи на те, що свій провал при вступі до інституту я сприймала як велику трагедію, цей рік роботи був, як подарунок.

 

Олена Придувалова в РХСШ, 1979

 

Шереметьєв ставився до оформлення вітрин концептуально — завжди вигадував якісь історії, пропонував цікаві рішення. У цеху в нього працювали інженери, які створювали рухливі об’єкти у вітрині. Я потрапила в класне творче середовище. Мені пощастило.

 

“Лютий. Вокзал”, картон/акрил, 100х100 см 2009

 

В Художній інститут поступила з другого разу. Поступила на сценографію, хотіла вчитися у Лідера. Це була добра школа. Ми читали хорошу літературу, обговорювали концепції вистав, тоді був час сильних театральних художників. Викладачі Інна Биченкова, Ігор Несмеянов, по малюнку і живопису — Сергій Павлович Подерв’янський.

Потім був Борис Єгіазарян і його Вірменія, куди він запросив нас. Була зима — і ось на тлі чорно-білих гір, храмів я побачила Мінаса, вірменську мініатюру, вибух кольору, життя. Я повернулася, точно знаючи, хто я і куди “піду”.

 

Олена Придувалова і Марина Гринчак, 1980-ті

 

Своєї майстерні у мене не було. Ми весь час переїжджали. Знімали кімнати в старих відселених будинках — Ірининська, Лютеранська, Хорива, Велика Житомирська — мої адреси.

 

Студенти “Київського державного художнього інституту”, 1984

 

Іноді виникали групи. Ми намагалися об’єднуватися на засадах спільних завдань, поглядів. Це був спосіб знайти “своїх”. Ми “вчили» один одного. Найважливішою для мене була група “Синій жовтень”, куди входили дуже близькі мені художники (Олексій Аполлонов, Ахра Аджинджал, Олексій Белюсенко, Матвій Вайсберг, Борис Фірцак і я). Нас об’єднувала дружба і любов до живопису.

 

Олена Придувалова, Олексій Аполлонов і їхня дочка Ліда Аполлонова, 1999

 

Не можу сказати, що вплив моїх друзів якось позначився на моїх роботах, це було швидше творчою “підзарядкою”. Мені завжди дуже важлива їх “робоча” думка.

І звичайно, вирішальною для мене була зустріч з Олексієм Аполлоновим — моїм другом і чоловіком. Він — художник, який постійно змінюється, завжди в пошуку нового і з ним не “нудно”. Ми так довго разом, що навіть його мовчання говорить мені все, що він думає про мою роботу. Його думка є для мене важливою.

А зараз, коли за плечима стільки всього, підводжу підсумки.

 

Олена Придувалова

 

 

(Записала Ната Катериненко, 2020 рік)

 

 

 

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.