Залишився тиждень до завершення виставки Олександра Гнилицького (Київ) у «Мистецькому Арсеналі» (Київ). Архівний матеріал Зіни Підалькіної (Київ), записаний з Гнилицьким і діджеєм Lemon (Бровари) в 2007 році.

 

З художником Олександром Гнилицьким журналістці Зіні Підалькіной розмовляти імпонувало. Де б не зустрічала Сашу, в Шаргороді чи на пленері, в Києві на виставках та презентаціях, був він в розмові лаконічній и часто загадково мовчазним. «Про що так багатозначно мовчить він?» — намагались зрозуміти Зіна, поспішаючи на інтерв’ю. Йшла не одна. Діджей Lemon, будучи злегка напідпитку, почувши про Сашка, вигукнув мрійливо: «Гнилицький!» і поплентався за Підалькіною в одне з київських кафе.

З.П.: (До Гнилицького, вказуючи на попутника) Зможеш Говорити, коли Лимон поруч?

А.Г.: (Погоджуючись, усміхнено до офіціантки) Тільки безалкогольне пиво?

Lemon: (нахабно закричав) Горілки з томатним соком! Стакан давайте!

А.Г.: (Скромно) Та ні. Горілку я не п’ю.

Lemon: Давайте горілки вип’ємо!

А.Г.: (Серйозно) Рано ще. Я поклявся раніше шести не пити навіть пиво. (Ніжно) Це тільки через вас.

З.П.: (Поглянувши на фото Саші в своєму фотоапараті) Гарний ти, Сашо.

А.Г.: (Зніяковівши) Це що ж ти при живій дружині!..

 

 

З.П.: Скажи, що ти робиш в Україні? Чому не емігруєш? Мені режисер Андрій Крітенко з Німеччини дзвонить и каже: «Всі вже тут. Що ти там робиш?»

А.Г.: Мене тут тримають люди, друзі… Колись Сінний ринок тримав, якого вже немає. Ще батьки, дочка… І відчуття свіжості в тому сенсі, що у нас пі….тая країна, але молода, і хочеться в цьому усьому бути присутнім. Що в Мюнхені? Там десять років ходжу від метро додому — нічого не змінилося. Тут через три місяці приїжджаєш — магазини інші, будинки інші. А потім, у мене є здоровий патріотизм.

З.П.: Правду кажуть, що ти — генератор ідей для української художньої тусовки.

А.Г.: Басейн ідей загальний. На вулиці, у людей поруч. В ідеях пуття мало, втілити їх важче. Особливо, коли тусовка — це компот, в якому всі варяться. З однієї посиденьки у когось одне в голові залишається, у когось інше. Я так само їх виробляю, як і беру у інших. Тут справа не в ідеях, а у відборі. Що з цього світу ти вибираєш — такий про тебе образ складається. Ми тут сидимо, якщо запропонувати написати твір про проведений вечір, то кожен щось своє напише. (Вказуючи на діджея Lemon, жартома) Товариш теж невідомо що напише, а то й заспіває.

 

 

З.П.: Ти слідкуєш за політичною ситуацією в країні?

А.Г.: Леся моя, — політична дружина, — діаспора. І мову зберегла, і весь час стежить за політикою. Моє покоління, як і покійній Голосій, і ті, хто жив на Паризькій комуні — аполітичне. Перед нами генерація була дуже політично налаштована. Я ж чи в противагу, але навмисно відмовився. Моя дочка Ксюша з її групою РЕП — дуже політична, але це покоління з політикою і народом. Ми ж не створювали жодних груп. Паризька комуна — це просто співтовариство художників, близьких за віком. В Європі є неомарксисти та соціалісти мого покоління, які навіть вірять у щось. Я не можу ні в що вірити, тому що бачив результати соціалізму, в цьому кефірі і виріс. Я не знаю, у що вірити. Єдине, що хочеться,  щоб наш капіталізм був більш гуманним.

 

 

З.П.: І в Бога не віриш?

А.Г.: Є у мене знайомий художник Сергій Панич, який не проходить повз монастир, щоб не перехреститися. Це особистий вибір кожного. Я навіть не хрещений. Вуді Ален говорив в якомусь фільмі, що шукає собі релігію. Я теж. У євреї податися — занадто радикальні. У кришнаїти не піду, бо не можу сміятися більш ніж десять хвилин, а вони весь час сміються. Я, скоріше, буддист, але якийсь пасивний, якийсь як лайно в ополонці, пливе за течією. Хоча треба робити якийсь вибір в житті, інакше його зроблять за тебе. (Посміхаючись) Можна, жартуючи, говорити, що я не хрещений, мене й земля не прийме, але я й не проти поки. Я був в Індії. Ідеш уздовж Гангу, можеш закрити очі і тобі здасться, що ти десь в Криму, де усі кіоски світяться. Відкриваєш очі, і розумієш, що ти не в Криму, тому що нуль алкоголю навколо. Всі кіоски продають свічки та квіти, які треба кидати в Ганг, щоб думати про душу. Люди займаються тим, що думають про душу. Моя ж релігія на паузі.

 

 

Lemon: (Різко втручаючись, урочисто) Олександре, котрого в народі знають як Гнил… (До Зіни) Я побачив створену ним красу, з того часу рагульство не сприймаю. Я віз його картину в Одесу, й отетерів.

А.Г.: (Дуже ніжно) Це про дівчину з квітами ти? Вона висить у московського критика Левашова.  (Суворо) Тебе тут інтерв’ю не вимагають давати, а мені правду говорити.

З.П.: А що таке правда?

А.Г.: (Повільно промовляючи слова) Ця рівновага між твоїми почуття в конкретний момент й об’єктивною реальністю.

З.П.: Ти перший в Києві почав писати відверто сексуальні роботи?

А.Г.: Навіть Ілля Чичкан полюбив мене за це як художника. Після перебудови три революції було — сексуальна, психоделічна и політична. Багато хто малює оголену натуру, але так писати, щоб провокувати публіку, то можливо — так, перший. Хоча, не впевнений. Я нещодавно в Москві поставив DVD, де художниця свої геніталії демонструвала, то прибиральниця за серце схопилася. (Здивовано) Не розумію, вона що — геніталій своїх не бачила?

 

 

З.П.: Провокація важлива для твоєї творчості?

А.Г.: Вона була важлива тоді, коли можна було щось спровокувати. Зараз я сумніваюся, тому що усі теми обсмоктані і відкриті. Можна спровокувати вибухом в метро, ​​але це не мистецтво. Обізнаність людей вже ширша. Телебачення пропонує багато. Яку голу жінку ти можеш ще намалювати, якщо в кіосках продається повно порнографії. У 80-90-і навіть репродукції Данаї на митниці сприймалися як порнуха. Якщо ти почнеш з цієї теми свою кар’єру, то будеш ще довго відмиватися, бо публіка від тебе чекатиме саме цього.

І тут Lemon, стомившись від бесіди, нахилився до Гнилицького. Поцілував художника демонстративно. В щоку. Теплотою, легкою заздрістю серце Зініне переповнилося.

А.Г.: (Продовжуючи розмову, про тему творчості) Сюжет не важливий. Для мене живопис важливий. Мені однаково, що малювати — коробки картонні або дівчину.

Висловлювання є у кожного художника, але я сподіваюся, що впишуся у візерунок цього світу і додам свою маленьку арабеску. У мене немає свого почерку. Кожен раз пишу різне щось, як можна менше намагаюся вкласти в кожну картину. Треба все викидати, тоді вислів стане ясним, впишеться в картину світу.

 

 

З.П.: Всі теми вичерпані. Може художнику в такій ситуації взагалі не писати?

А.Г.: Теми можуть бути вичерпані тільки в тому випадку, якщо художник помер. Може Європа в цьому відношенні розбещена, але в Китаї люди малюють століттями одну гору і щасливі. Я теж можу гору нескінченно малювати, але треба мати ще покупців, щоб прожити.

З.П.: Іронія в твоїх роботах — це данина часу?

А.Г.: Для мене іронія важлива. Колись я був відомий як художник, який жартує, то коли малював щось споглядальне, люди дивувалися: «Де ж Гнилицький?» Потрібно років п’ять, щоб змінити цей стереотип. Іронія — не єдиний погляд на світ. Це позиція відсторонення: коли соромно, що будеш виглядати наївним і беззахисним. Іронія — це броня, але часто вона знищує все, забиває ніжність і почуття, які ти хотів заховати. Повинно бути, як на вагах, порівну іронії і відкритості. У мене є професійна проблема — щось випустити в світ, що не захищене іронією. Я боюся, що це буде виглядати смішно. Відвертість — це пріоритет молодості, а я, напевно, завжди був старим. Хоча зараз для мене іронія не обов’язкова.

З.П.: Ти про покупців говорив, в Україні ж немає арт-ринку.

А.Г.: (Не погоджуючись.) Він маленький, як скрізь. У Москві кажуть: «У нас десяток колекціонерів, вони вже все скупили, і що далі?» Пінчук — молодець, що створив музей. Москва заздрить, музеї всі хочуть робити.

З.П.: Ти виставляєшся на Заході?

А.Г.: Я ж не промоутер, тому в дупі і сиджу. У мене навіть сайту немає.

 

Текст був опублікований в журналі «Профіль» №14 (16 квітня 2007 року).

Фото робіт надані «Мистецьким Арсеналом».