EN

ПОДОЛАТИ РОЗ’ЄДНАННЯ:
 СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО СХОДУ УКРАЇНИ

Цей текст присвячено мистецьким спільнотам, художникам_цям Донецької та Луганської областей після 2014 року. Куратор Дмитро Чепурний зосереджується на описі окремих проєктів і практик, які пов’язані з актуальними викликами в регіоні, а саме: війни, пандемії, переселення, деіндустріалізації й екологічної кризи. Стаття описує різні тактики та стратегії самоорганізації художніх спільнот, їх гнучкість та адаптивність, яка може стати, на думку автора, прикладом для інших під час кризи. 

Розповідь про сучасне мистецтво в регіоні умовно можна поділити на до і після початку російсько-української війни. Переважна більшість людей, що займалися актуальними мистецькими практиками, були вимушені поїхати з території самопроголошених ЛНР і ДНР. Деякі з художників_ць зазнали цензури чи потрапили у полон через свою діяльність, як-от художник Сергій Захаров, якого затримали після акції групи «Мурзілки» в публічному просторі Донецька. Простір платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ було захоплено і перетворено на нелегальну в’язницю. Від 2014 року здійснивши евакуацію членів команди, фонд продовжує працювати у вигнанні. У книзі «Світлий Шлях»[1] колишній полонений Станіслав Асєєв описує власний досвід перебування у в’язниці на території колишнього артцентру. З початком війни відбулося переміщення не тільки великої кількості дієвців, пов’язаних з численними культурними ініціативами, а також музеїв та культурних інституцій, що втратили свої колекції, архіви та майно.

Деякі з переселен_ок, потрапивши у вільні міста Донецької та Луганської областей,  зайнялися громадською, освітньою, правозахисною діяльністю. Разом із ними у ці міста були переміщені також і установи культури — університети, бібліотеки, краєзнавчі музеї. Таке переміщення значно пожвавило життя у монофункціональних містах, тут почали відбуватися фестивальні події: «Будуємо Україну Разом», «Фестиваль Думок», «Plan B», «The Most Fest», «Кіносхідці», «Терра Фокс» та інші. За міжнародної та державної підтримки у цих містах також з’явилися «громадські хаби», що здебільшого не створюють автентичні культурні проєкти на місцях, а є приймаючою стороною для зовнішніх ініціатив. Змінити динаміку можна було б за допомогою державної та міської підтримки культури. Вже зараз у деяких містах з’являються громадські бюджети, активною є культурна політика держави, яка, зокрема, представлена Українським культурним фондом. Проте культурний ландшафт регіону сьогодні в сфері сучасного мистецтва представлений радше не інституціями, а самоорганізованими спільнотами — «Луганська Контемпорарі Діаспора» (Луганськ/Сєвєродонецьк), «Платформа ТЮ» й «Творчсхід» (Маріуполь), Резиденція «Дифузії» (Краматорськ/Бахмут), «Резиденція Плюс/Мінус» (Сєвєродонецьк), «Shum Rave» (Cлов’янськ), «Резиденція Аура Міста» (Старобільск), «Гарелея Неотодрешь» (Лисичанськ).

  • Podolaty-roziednannia-1
  • Podolaty-roziednannia-8
  • Podolaty-roziednannia-7
  • Podolaty-roziednannia-6
  • Podolaty-roziednannia-5
  • Podolaty-roziednannia-4
  • Podolaty-roziednannia-3
  • Podolaty-roziednannia-2
Луганська Контемпорарі Діаспора, 2017-2019. Фото: cargocollective.com/lugansk

Однією з помітних художніх груп, яка об’єднує представників_ць з обох боків лінії розмежування, є Луганська Контемпорарі Діаспора, заснована 2015 року (Антон Лапов, Євген Королетов, Настя Малкіна та інші). Працюючи з темою військового конфлікту, його соціокультурними причинами та наслідками, група використовує різні стратегії, що включають перформативні, аудіальні та візуальні практики. На даний момент об’єднання презентує проєкти учасників_ниць, що мешкають у Луганську та інших містах регіону. У процесі пошуку нових інструментів для ефективного висловлювання «Луганська Контемпорарі Діаспора» експериментує з різними медіа та напрямами діяльності: бере участь у виставках, працює з документальним кіно (фільм «Северодонецк», 2017), видає журнал («Golden Coal», 2017), бере участь у організації фестивалів та музичних подій. Під ініціативою лейблу «ВОСТОК», заснованого групою, виходять збірки електронної музики, які презентують артистів з Луганська, Донецька, Алчевська, Сєвєродонецька та інших міст. Музичний напрям є продовженням роботи, заявленої журналом «Golden Coal», про неформальні мистецькі ініціативи Луганська та Донецька, ізольовані від загальноукраїнського культурного поля: рейв-спільнота «Призма» (Донецьк), «Порисуй», сквот «Будка» (Луганськ) та інші. Одна з останніх довготривалих художніх ініціатив за участі деяких членів діаспори у співпраці з художником Валентином Галімовим — ЦСМ Сєвєродонецьк, спекулятивний культурний центр, що функціонує як гурток, освітня програма і робітня аудіовізуальних воркшопів з граффіті-живопису, анімації, філософії мистецтва, генеративної графіки.

  • Podolaty-roziednannia-14
  • Podolaty-roziednannia-11
  • Podolaty-roziednannia-10
  • Podolaty-roziednannia-9
  • Podolaty-roziednannia-15
ЦСМ Сєвєродонецьк, 2017-2019. Фото: tumbler.tilda.ws/csm

Спекулятивність та іронія часто є інструментом українських художників_ниць, що роблять проєкти у регіоні. Поряд із проєктом «ЦСМ Сєвєродонецьк», що створював міф про нову інституцію у місті, варто згадати виставковий проєкт «Музей міста Світлоград» у Лисичанському краєзнавчому музеї. Створений кураторською групою ДЕ НЕ ДЕ у просторі краєзнавчого музею, проєкт демонстрував радянську візію майбутнього розвитку Сєвєродонецько-Лисичанської хімічної агломерації. Альтернативні сценарії також були темою художніх проєктів «Олімпіада 84 у Донецьку» за участі Петра Армяновского, «Факультету чутливості Алевтини Кахідзе у Бахмуті, фотозін «Луганськ» за участі Андрія Достлієва, «План втечі з Донецького регіону» Романа Мініна, фільму «Світлоград» Аліни Якубенко та інших.

Нова робота Луганської Контемпорарі Діаспори «Туннель в Луганськ», що створена вже під час карантину та опублікована виданням «Заборона», теж була присвячена можливості подолати роз’єднання між Україною та самопроголошеними «республіками». Працюючи з медіумом сторіз, ЛКД створює новий підземний шлях до рідного міста, долаючи в уявний спосіб розділення лінії фронту та жорстких карантинних обмежень (у зв’язку з пандемією пропускні пункти створюють додаткові обмеження і роблять перетин кордонів дуже важким для мешканців_ок регіону).

На противагу роботі з темами спекулятивного майбутнього, художники_ці та культурні менеджери_ки також часто взаємодіють із індустріальною спадщиною більш утилітарно, використовуючи закинуті будівлі як майданчики для реалізації своїх проєктів. У такому випадку індустріальні «заброшки» стають місцем для соціалізації та самореалізації.

Зруйновані пейзажі досліджує художник Олександр Кучинський, що веде блог «Індустріяльний рай» і разом з друзями бере участь в експедиціях у занедбані промислові зони, інфраструктуру монофункціональних міст. Олександр Кучинський описує свій візуальний блог як «Portrait of Splitted Region» (з англ. — портрет роз’єднаного регіону), позначаючи цією пародоксальною метафорою, чи-то розділення за лінією фронту, чи-то конфлікт старої планової індустріальної економіки з неоліберальним пострадянським капіталізмом. Художник розвиває власну практику навколо протиріч, пов’язаних з індустріальною спадщиною, естетикою розпаду й людиною в такому середовищі.

  • Podolaty-roziednannia-16
  • Podolaty-roziednannia-17
  • 135824813_710473726270248_6042157326005043978_n
Олександр Кучинський, графіка і цифрові колажі, 2018-2020

Простори закинутих будівель стають місцями для інтервенцій проєкту «Гарелея неотдерешь», самоорганізованої ініціативи Віталія Матухна та молоді з Лисичанська, яка організовує pop-up виставки. Так само як Олександр Кучинський, вони не лише взаємодіють з індустріальною естетикою, а й тематизують тілесну присутність і спільне освоєння таких місць. Проєкт пропонує молодим художникам_цям представити свої роботи, мотивує їх досліджувати свою місцевість та привертає увагу до проблеми закинутих будівель у тканині міста. Участь у виставках беруть фотографічні ініціативи з обох сторін лінії розмежування, такі як «Угольная пыль» (Саша Шакал, Луганськ) та «Лампа» (Даниїл Бугаєнко, Луганськ/Сєвєродонецьк) та інші.

Фотоблоги часто стають важливим інструментом художників_ць, що живуть і працюють у регіоні. Подібно до «Індустріального раю», згаданого раніше, художниця Марія Вдовиченко веде свій аккаунт «Сумний штарік», в якому фокусується на житті виключно міста Старобільська. Таким чином, представляючи свою діяльність у форматі візуальних блогів, їх автор_ки рефлексують стосовно життя у регіоні через фотографічні спостереження, працюючи зі стереотипами щодо його мешканців_ок.

Боротьбу зі стигматизацією Донбасу також системно декларує спільнота «Shum Rave» (Слов’янськ), що організовує вечірки електронної музики на панорамі знакових історичних та природних пам’яток. Прикладами таких інтервенцій є лайв біля бельгійської лікарні у Лисичанську, на Білокузьминівських скелях або акція «Культуре нужен дом» у Слов’янську, що привертав увагу до стану будинків культури у місті. Схожі культурні проєкти в регіоні втілює Левон Азізян, засновник фестивалю «Терра Фокс», що поєднує дискусійну та музичну програми навколо бельгійської спадщини Лисичанська.

Інституційною критикою й продовженням роботи із заброшками можна вважати також і самоорганізовану pop-up виставку «Голова» художника Єгора Кучерука, яка відбулась на закинутій багатоповерхівці у Краматорську. Концепцією виставки було незадоволення художнім середовищем в місті та регіоні, а темою художніх робіт — пошуки свого місця в такому середовищі. За словами організатора і художника, виставка є протестом проти відсутності інституцій: «Так, це десь протест проти галерей, але точно не проти їхньої помпезності. Якби в Краматорську була хоч одна така, то я б з радістю не чистив тиждень гівно на заброшці. Недобудова — протест тому, що в нас нічого немає. Художній музей помер, а разом з ним — і уявлення людей про те, що в їхньому місті може розвиватися мистецтво. Сучасний стан художніх інституцій в області ніяк цьому не сприяє, і моя виставка — спроба це змінити».

  • Podolaty-roziednannia-21
  • Podolaty-roziednannia-22
  • Podolaty-roziednannia-23
  • Podolaty-roziednannia-24
  • Podolaty-roziednannia-25
Єгор Кучерук, Виставка Голова на заброшці в мікрорайоні «Чєчня». Краматорськ, 2020. Фото: Артем Гетман

2018 року Єгор Кучерук був учасником резиденції «Дифузії», ініційованої за участі німецького художника Алана Меєра. Ініціатива є платформою для взаємодії українських художників_ць зі сходу України, які здебільшого працюють з класичними медіа: живопис, мурал, скетч та ілюстрація. Цього року проєкт мав ширшу географію, у співпраці з резиденцією «Аура міста», що також має традиційний напрям, вони взяли участь у серії подій у Львові, Старобільску та Краматорську. Класичні художні практики, що часто не відповідають критеріям актуального мистецтва з його дематеріалізацією, втім користуються популярністю серед мистецьких спільнот та створюють інфраструктуру для взаємодії авторів_ок з різних міст та різних поколінь, на противагу концептуальним проєктам ЛКД, сфокусованим на залученні «свого» покоління. У проєктах «Дифузій» взяла участь велика кількість художників_ць з регіону, зокрема, Олена Клочко (Бахмут), що працює з живописом та відео, залучаючи до своїх проєктів місцевих житель_ок; Марія Вишедська (Бахмут), яка поєднує ілюстрацію і мурал з подорожніми практиками і пішими прогулянками, створюючи свої роботи у міських середовищах; Женя Трамвай, який працює з квір-малюнком як продовженням своєї активістської діяльності; Дмитро Коломойцев та Сергій Захаров (Донецьк/Київ), що в останніх проєктах поєднують власну живописну практику з психотерапевтичною реабілітацією ветеранів АТО й ООС та колишніх в’язнів самопроголошених «республік».

Ще однією спільнотою, що займається переосмисленням історії Донбасу та ревіталізацією будівлі першої міської автостанції Сєвєродонецька, є Резиденція Плюс / Мінус. У середині 1960-х після відкриття нового автовокзалу, будівля змінила функцію на кафе, а у 1990-ті під назвою «Кафе Шахматное» перейшла в приватну власність, і до початку 2000-х часто згадувалась у кримінальних хроніках. Впродовж останнього десятиріччя кафетерій було закрито. У жовтні 2018 року, на чолі із співзасновницею Катериною Сірик, це місце стало домівкою для неформального мистецького об’єднання «Плюс/Мінус». Протягом 2019 року в Шахматному пройшло близько 30 культурних подій: лекції, виставки, художні резиденції і музичні перформанси. Знаковими для «Плюс/Мінусу» є дослідницькі та «Донбас – сімейний фотоархів», серія музичних подій «Електросевер», літня школа «Завод дав нам все» спільно з ІЗОЛЯЦІЄЮ та університетом Сент-Ендрюс та рейв «Завод сопротивлений» в колаборації з діджеями з Великобританії та ЄС.

Географічно та логістично віддалений від інших міст, промисловий Маріуполь також формує власні спільноти. Одна з них виникла навколо  «Платформи ТЮ» у 2016 році. Директорка Діана Берг та її організація послідовно ініціює арт-резиденції і проєкти на межі сучасного мистецтва та феміністичного активізму — якщо дві перші ітерації резиденції «З.міст» запрошували українських митців_кинь працювати з індустріальним середовищем Маріуполя, то цьогорічна резиденція «Woven Network» (з англ. Мереживо) була присвячена феміністичним практикам із залученням міжнародних резиденток. Учасницею усіх зазначених резиденцій стала художниця Марія Проніна — поетка, що переїхала з Донецька та працює з різними медіа: текстом, фотографією та колажем. Співучасником більшості резиденцій виступає Сашко Протяг — маріупольський режисер, засновник об’єднання експериментальної документалістики «Творчсхід» (спільно з Василем Ляхом, Вовою Мороу, Оксаною Казміною), що досліджує місцевий культурний ландшафт за допомогою відео. Щороку 22 квітня до дня народження Владіміра Лєніна Платформа ТЮ ініціює проєкт «Деком», що має мету через мистецькі практики критично осмислювати посткомуністичну спадщину та процеси декомунізації в Україні. Деякі з проєктів ТЮ відбуваються на інших майданчиках, як-от Маріупольский краєзнавчий музей, що став постійним місцем інтервенцій в рамках «Декому».

  • Podolaty-roziednannia-26
  • Podolaty-roziednannia-32
  • Podolaty-roziednannia-31
  • Podolaty-roziednannia-30
  • Podolaty-roziednannia-29
  • Podolaty-roziednannia-33
  • Podolaty-roziednannia-28
  • Podolaty-roziednannia-27
Проєкт Деком, Маріуполь, 2016-2020. Фото надані Платформою ТЮ

Така співпраця пострадянського краєзнавчого музею та сучасного мистецтва має свою довготривалу історію взаємодії в регіоні. 2013 року знаковою виставковою у Луганському краєзнавчому музеї стала «Разгерметизация музейного универсума». Організатор виставкового проєкту Антон Лапов, коментуючи свою роботу, говорить про «брак знань серед місцевих учасників_ць щодо різноманіття форм художньої репрезентації, що заважало місцевій художній спільноті повноцінно використати шанс інтервенції в експозиційний простір музею». Суголосно з цим, кураторка Олена Червоник, коментуючи свою роботу[2] над виставкою «Місце зустрічі» на заводі ізоляційних матеріалів описує загальний стан системи мистецтва в регіоні у період 2012-2014 років: «В художньому училищі [у Донецьку] навчали в академічному ключі: натура, академічний малюнок, перспектива тощо. Жодних сучасних візуальних форм там не було, натомість були люди, які хотіли виходити за рамки. Одне з наших завдань полягало в тому, щоб показати студентам, чим сьогодні може бути мистецтво та чим крім пензля й паперу, можна користуватися». На кінець 2020 року ситуація кардинально змінилася, проте згадані вище інституційні проблеми залишаються актуальними і сьогодні.

Актуальне мистецтво Донбасу, підважене війною та постіндустріальною трансформацією, відштовхується від ситуації критичного невдоволення наявним станом речей у суспільстві, місті та спільноті. А сучасні художники часто у своїх практиках вдаються до соціальних та політичних антагонізмів із середовищем. У такій ситуації, хоча більшість нечисленних художніх ініціатив, за означенням Жака Рансьєра[3], діють у схожих естетичних режимах, вони часто не знаходяться в діалозі або навпаки протистоять чи цілеспрямовано ігнорують існування один одного_ої. Працюючи з невеликою аудиторією та своїм вже обізнаним глядачем, вони обмежуються своїми часто закритими спільнотами. Симптоматично, що назви мистецьких ініціатив «Гарелеї», «Луганської Контемпорарі Діаспори», «Платформи ТЮ» або «Резиденції Плюс/Мінус» підкреслюють стан непевності притаманний художнім спільнотам в регіоні. Якщо назва ЛКД підкреслює номадичний характер об’єднання, який формують художн_иці з досвідом переселення, Гарелея є субверсією визначення галереї (як спеціального простору, в якому для огляду розміщені твори мистецтва), вказуючи на самоорганізований характер та відсутність визначеного простору. Платформа ТЮ, за словами Діани Берг, обрала таку назву через бажання позбавитись «пафосу довгих назв галерей», а Резиденція Плюс/Мінус, за Катериною Сірик, вказує на формат «невизначеності у діяльності» організації: незважаючи на те, що об’єднання має свій простір, воно не може декларувати себе як повноцінний культурний центр.

Як і в інших регіонах країни, сучасне мистецтво сходу України потребує підтримки освітніх та культурних інституцій. Але найгостріше існує потреба підтримки неформальних об’єднань та ініціатив, що створюють критичний культурний ландшафт, завдяки якому відбувається включення регіону у ширші національні та міжнародні процеси. Відновлення зв’язків, інтеграція і конверсія конфліктних наративів — це ті завдання, які ставлять перед собою сучасні художники_ці на сході України. Від інших культурних дієвців в Україні, ці спільноти потребують ширшого представлення деінде не тільки щодо теми війни і прав людини, а й ширшого кола питань, пов’язаних з економічною трансформацією регіону, екологією, інклюзією, майбутнім поза шахтарською індустрією з належним збереженням її спадщини. Подібне залучення та робота має здійснюватись з увагою та турботою до потреб окремих спільнот, створюючи нові можливості для культурних дієвців у ситуації загальної роз’єднаності.

Текст: Дмитро Чепурний

Зображення надані Євгеном Королєтовим, Діаною Берг, Єгором Кучеруком, Олександром Кучинським

Примітки:

  1. Станіслава Асєєв, Світлий Шлях: історія одного концтабору (Львів: Видавництво Старого Лева, 2020)
  2. Кураторський посібник, за редакцією О. Погребняк, Д. Чепурного, К. Яковленко, (Київ: ІЗОЛЯЦІЯ, 2020)
  3. Jacques Ranciеre, Dissensus: On Politics and Aesthetics, (London: Continuum, 2010)

Статтю створено в рамках проєкту «МІТЄЦ. Центрально-східний напрямок» за підтримки «Українського культурного фонду».

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.