EN RU

ЛИСТИ З ЛОС-АНДЖЕЛЕСА

12823476_1117259154960502_6419564441309968938_o

Із листування з Анатолієм Ульяновим (Лос-Анджелес).

 

Толік, нещодавно заговорила про тебе з одним київським знаковим художником покоління за п’ятдесят і почула у твою адресу стільки жовчі, що стало ясно: зволікати з матеріалом не можна. Багато хто, особливо молоді люди, висловлюють жаль з приводу твого від’їзду, і для них ти є мірилом журналістської сміливості та свободи висловлювання.

Спасибі на доброму слові. Щодо старечої жовчі, то люди похилого віку мене ніколи не шанували. Їхній останній позирк цілком очікувано супроводжується ревною злобою до всього, що крокує поруч, без них… Я взагалі розумію людей, які поширюють про мене всіляку гидоту. Пробачити собі мовчання в історії зі мною набагато легше, замінивши незалежного журналіста і борця з цензурою якимось менш романтичним образом. Це класика пропаганди — оббрехати, пустити чутки, назвати зрадником, українофобом, педофілом, гомосексуалістом… Чим дужче крикливиці обмовляють, тим менш привабливим стає об’єкт їх ненависті в очах оточення, і тим легше ці очі закрити, коли його піддають насильству. Українська інтелігенція не може мені пробачити ні мою критику, ні мою відмову бути челяддю, злипатися з цими “знаковими” пристосуванцями в лавину сервільного слизу. Моє ім’я нагадує їм про те, як вони промовчали, коли мене давила права сволота; і як швидко вони потім робилися раптом патріотами Майдану, намагаючись прилаштуватися до влади. Все, що їм залишається з мого приводу — це мироточити жовчю і трясти простатою зі свого болота.

 

13662295_1229549283730899_706149655868829168_o

Анатолій Ульянов, Лос-Анджелес, 2016

 

Чим ти зайнятий зараз?

Два основні проэкти для мене зараз — це DADAKINDER і VVHY. На dadakinder.com я публікую свої тексти. Мені, нарешті, вдалося об’єднати публіцистику і літературу — створити щось на зразок документальної поезії. У своїх подорожніх нотатках я розповідаю про людей і пригоди, які зі мною відбуваються на американських вулицях: бандити та проститутки, каліфорнійські комуністи та священники Святої Смерті, іммігранти та бомжі, ексцентричні безумці та трансгендерні жінки, — світ, яким я колись надихався, створюючи ресурс ПРОЗА, — тепер став моїм світом. Описуючи його, я відкриваю себе — моряка і прибульця. Чоловіка, який опинився на край світу від дому і переживає з цього приводу цілий спектр почуттів і вражень, які живлять мою літературу.

Крім іншого, я займаюся вуличною фотографією і, в цей момент, одержимий красою чорної людини — все в ній для мене живе і пахне. Естетично, політично, сексуально. У зв’язку з цим, я працюю над серією портретів, пропонуючи свій зачарований погляд  як антитезу расизму. Стежити за всім цим можна через Instagram — @dadakinder.

Разом з  Наталею Машаровою я також займаюся документальним кіно і музичними відео. Результатом наших експериментів в рамках візуальної лабораторії VVHY.tv повинна стати, з одного боку, така візуальна мова, яка не потребувала б милиць слів, з іншого — нова поетична документалістика.

 

13131647_1705320103057421_2810949538638614358_o

 

Скільки років ти в еміграції?

Мені ближче слово подорож. Біс його зна, куди мене занесе вся ця авантюра. Точно в труну, але де її закопають — невідомо. І ця невідомість — муза. Я живу без пункту призначення. Ніде ще мені не хотілося б причалити назавжди. Хочеться просто плисти та створювати своє мистецтво…  У дорозі я вже 7 років. Звичайно, я хотів би побачити сім’ю, старих друзів, але це, на жаль, неможливо. Таким безрідним космополітам, як я, немає місця в умовах національної революції. Що мені робити серед всіх цих возів про націю, героїв, патріотів? Шипіти в ревучі надра народу, що Земля — ​​кругла, а геї — теж люди? Ну так для цього не потрібно приїжджати — мій голос жив і продовжує жити в мережі. Кому треба — може до нього долучитися.

Нещодавно до Києва приїжджали Олександр Бренер і Барбара Шульц. Вони теж їздять по світу, і мене дивує ступінь їх свободи. Де б вони не з’являлися, своїми «витівками» вони руйнують інертне середовище, очищають простір від фальші. Для мене в цьому відношенні була показовою зустріч Бренера і Кадана в київському арт-клубі Closer, де міг скластися діалог двох поколінь, людей, які живуть в різних кінцях світу, але об’єднаних темою “свобода художника”. Та на розмову, дискусію був налаштований, здається, тільки Бренер. Він на хвилин тридцять прочитав есе, присвячене алма-атинському геніальному художнику Сергію Калмикову, і поступився місцем для висловлювання Микиті Кадану (його мова стосувалася Федора Тетянича). Коли тривалість доповіді Микити почала досягати години, стало ясно, що діалогу не буде, бо  учасники та публіка вже почали втомлюватися. І як би Бренер не намагався вивести зустріч в потрібний потік, пропонуючи теми для розмови в перервах між доповідями, всі його спроби наштовхувалися на інертність і нерозуміння. Врешті-решт, він послав ситуацію “на х…й”. Спостерігаючи за цим шоу, я вперше гостро усвідомила, що світ, в якому ми тут всі варимося, глибоко провінційний, і що я сама невіддільна частина цього світу.

Сьогодні в українському арт-середовищі немає яскравих провокаторів нелагідних, які не бажають грати за чужими правилами певних персонажів. Думаю, що та сонна атмосфера, в якій ми всі опинилися сьогодні, не випадкова. Вона створювалася десятиліттями. І почасти нашими ж художниками сьогодні шанованими метрами. І повернімося до питання про жовч і на твою адресу. На твій погляд, що відбувалося в мистецтві тоді, коли ти займався проєктом ПРОЗА? Чому ти почав провокувати людей мистецтва, що тебе не влаштовувало в той час?

ПРОЗА починалася як літературний портал. Я був молодою людиною, шукав насиченого життя. Мені хотілося, щоб все навколо вирувало, шипіло, переливалося і було цікавим. Натомість я виявив уповільнений консервативний хутір — світ, наповнений старцями з жовтими язиками, ура-патріотичними видавцями та недалекою сільською молоддю. Саме в цьому середовищі формувалася та націоналістична повістка, яка стала потім мейнстримом в результаті двох “майданів”. Я тут був зайвий. Не тільки тому, що говорив і писав російською мовою. Для мене в мистецтві завжди були первинні безпосередні переживання, авторський голос, пульс життя — не важливо як, хто і якою мовою. Але середовище цікавила не якість твору, а його “українськість”, мовляв, пофіг, що роман вторинний, головне, що написаний він “мовою”, і якщо ти його критикуєш, то певно не тому, що він вторинний, а тому що ти — українофоб. Результатом цієї ущербної логіки стала недорозвинена, затхла, глибоко містечкова українська культура, яка послідовно відкидає багато різноманітних своїх «мало українських» елементів задля побудови українського гетто. А мені 20 років. Я не розумію і не хочу розуміти всі ці вози 19-го століття про націю. Мені не потрібна нація, я жадаю весь світ. І все в мені — протест. Я захоплююся авангардним мистецтвом — дадаїзмом і сюрреалізмом; американською контр-культурою 60-х; колом сюжетів і авторів “Kolonna”, “Ультра.Культура”, “Гілея” …  — тобто, усім тим буйним, на тлі чого будь-який найрадикальніший український письменник виглядає замшілим традиціоналістом.

 

14289834_1244796518873431_148068025164346971_o

Анатолій Ульянов, Каліфорнія, 2016

 

Своїми текстами я намагався провітрити та розворушити це болото, спровокувати появу іншої культури, але дуже швидко засумував від запаху сивухи з письменницьких шкарпеток і вирішив перемкнутися на візуальне мистецтво. Мені здалося, що там більше життя, і все якось сучасніше. Однак реальність і тут посміялася над моїм наївним оптимізмом — тусовка митців не була націоналістичною, але глибоко міщанської, холопською за своєю суттю. На дворі — початок нульових, докризовий період — в contemporary art полізли олігархи, нувориші, депутати, загалом — влада і бабло. І всі раптом стали шовковими, приємними, охочими сподобатися. Всім захотілося просто мило тусити, мило посміхатися в гарному одязі на світському вернісажі. Що старі, що молодняк — всі зачаровані цієї печерою Алі Баби, яка раптово розкрилася, а вони почали підставляти роти під золотий струмінь. Ні про яку гостроту в мистецтві в таких обставинах не могло бути й мови. Все, що мені залишалося — або примкнути до цього рожевого слизу, або протиставити йому свій голос. Що я, власне, і робив, поки не зрозумів, що проблема — не в письменниках і художниках, а в консерватизмі українського суспільства, і поки ми тут граємося у Веймарську республіку, з-за обрію повзуть коричневі хмари. Тобто, культурна проблема виявилася проблемою політичною. Я почав про це писати та мистецтво відразу ж закінчилося — почалися переслідування, що призвели до мого вигнання.

 

10623865_885164351502729_1150157454585669748_o

Наталя Машарова, Новий Орлеан, 2014

 

Переслідування з боку художників?

З боку держави в особі тодішнього (2009) мера Києва Леоніда Черновецького. Я публічно критикував його за авторство “Закону про мораль” і закликав людей до мобілізації проти цензури. Саме із “Закону про мораль” вилупилася Комісія з моралі та пов’язані з нею нападки на літературу, кіно і пресу в Україні. Черновецького в той час обслуговувало праворадикальне бандформування “Братство”. Як і Комісія з моралі, що прикривала свою цензуру шляхетною  балаканиною про захист моральності, так і хлопчики Корчинського, пояснювали свої атаки на мене боротьбою з “порнографією і богохульством” сайту ПРОЗА. Коли моє життя перетворилося на низку загроз і нападів, я втратив можливість працювати та був змушений покинути Україну. Варто було мені перетнути кордон, як міліція буквально на наступний день зловила члена “Братства”, який побив мене, зробила про це красивий телесюжет, і ще через день відпустила гада. Художники мене не переслідували. Як і письменники. Вони просто мовчки спостерігали, як “невідомі християни” труять ненависного їм критика. Все суспільство відмовчалося — для нього мої переслідування були сакральною розправою над «гидким каченям» — розправою над чимось чужим, незрозумілим, небажаним, якимось підаром з різнокольоровими лінзами та дивною зачіскою, який шото там скімлить епатажне на наші високі, б…дь, моральні цінності — сам винен. Люди, що переслідували мене, сьогодні — герої АТО і депутати Верховної Ради.

 

12640279_1117451704940658_6148759874773765832_o

Анатолій Ульянов, Мангеттен-Біч, Каліфорнія, 2016

 

Але з кимось із художників ти ж все-таки дружив?!

Дружив я тільки з Олексієм Романенком. Він, здається, єдиний, хто розумів мою критику. Всі інші ображалися. Одного разу ми з ним поїли грибів, і я перетворився чи то в тигра, чи то в гігантського щура — мчав, пронизував простір, а поруч, під деревом, з якого падали рожеві пелюстки, виблискувала, як алмаз, лиса голова Льоші.

Головним співрозмовником для мене, крім Машарової, був куратор Костянтин Дорошенко — людина, яка до цього дня залишається для мене і другом, і джерелом натхнення. Я обожнюю жорна його рук, його голос, слова. Від зустрічі з ним у Нью-Йорку у мене почався синдром Туретта — перші години я заїкався і повторював слово “оргазм”.

Я також дружив з куратором Володимиром Кадигробом, він до мене дуже тепло ставився, пригощав мене рибою, показував пістолет, але мій вимушений від’їзд і пня не залишив від нашої дружби …

А більше нікого і не було. Мені подобалися кахельні “діаманти” Жанни Кадирової, вулична графіка Толіка Бєлова, якою він боровся з Комісією з моралі; іронічний живопис одеського художника Євгена Петрова, гаражне життя-перформанс Артура Білозерова… Але надихався я все ж західним мистецтвом, оскільки шукав альтернативу українському “сірому градусу” — щось сміливе, що кидає виклик. Щоб і без консерватизму, і без мудрагельства, яке я пов’язував з архаїчним уявленням про мистецтво як щось “високе”. Мені не хотілося ні “високого”, ні “традиційного” — я хотів, щоб Києвом крокували не Андрухович і Чичкан, а Генрі Міллер і Герман Нітч. Поки в путінській Росії зароджувалася “Війна”, “Pussy Riot”, діяло видавництво “Ультра.Культура” і виходив “Мітін Журнал”, Україна просторікувала про свободу і західництво, але в мистецтві це все ніяк не підтверджувалося — все було фешн і тусе: один іншому бутерброд подав на вернісажі. Якби Олександр Володарський не зайнявся сексом під Верховною Радою, говорити зовсім було б ні про що.

 

13173571_1162419687111115_3779681789533922402_o

Анатолій Ульянов, Національний ліс Лос-Падрес, Каліфорнія, 2016

 

Ти згадав про зачарування і задоволення, з яким наші художники стали підставляти роти під золоту жилу, але хіба сьогодні це не світова тенденція, де гроші нав’язують спосіб життя, мораль, форматують не тільки світогляд, а й почуття людини?

Криза трохи стерла безтурботну усмішку з усіх цих світських артемонів. Якщо хтось з них сьогодні і посміхається, то або від лицьового паралічу, що з’явився в результаті економічного інсульту, або в рамках “бенкету під час чуми”. Так чи інакше, все — Веймарська республіка закінчилася, і консервативна революція в самому розпалі. Однак я не хочу впадати тут в соціалістичний моралізм, і шипіти на бабло як таке. Гроші — це лише медіум. Вони, безсумнівно, впливають, як і все навколо, на спосіб життя, мораль і світогляд. Але це не якийсь новий стан. Особисто для мене важливим підсумком кризи стало усвідомлення, що прогрес — це ілюзія. Я, звичайно, розумію, що час не стоїть на місці. Але ось це уявлення, що рух відбувається тільки вперед і вгору, і що з кожним роком ми все далі від печери та все ближче до зорельота — це наївне спрощення. Ми думали, що ось-ось, ще трохи, і ми опинимося в майбутньому з його блискучими мегаполісами та різнокольоровими громадянами світу. А виявилося, що навколо нас вирує океан тих, хто, лякаючись всіх цих викликів часу, задкує і ось вже мріє забратися назад у мамчину утробу — хтось відповзає в часи козацтва, інші реставрують сталінізм, треті будують Халіфат за допомогою ножів і вибухівки. І тому зараз ми всі перебуваємо в дуже складному, небезпечному, буквально апокаліптичному становищі: майбутнє неминуче, але воно не обов’язково райдужне. У консервативної революції сьогодні є всі умови для того, щоб взяти гору над політичними ландшафтами світу, і влаштувати нам усім нове середньовіччя. Скільки б айфонів не виникало в кишені інквізиції, суть її від цього не зміниться. Ось чому необхідно якомога швидше дати відповідь цьому процесу. Цілком очевидно, що цієї відповіді немає у проєктах минулого — ні лібералізм, ні гуманізм в його класичному стані не здатні протиставити себе п’янкій веселусі консервативного людоїдства.

 

10679952_835267506493003_1826348601932499351_o

Наталя Машарова, Glenwood Power Plant, 2014

 

Як вважаєш, чи є інструменти протидії консервативному середовищу?

Я бачу необхідність в реформації гуманізму, який у своїй ліберальній інкарнації виявився не в змозі запобігти правому ренесансу. В першу чергу тому, що з одного боку — ідеалізував людину як якусь істоту, чиє «зло» має зовнішній характер, з іншого — постійно тікав від конфронтації в політкоректне забуття, мовляв, якщо ми не будемо говорити «погані слова», то «погані явища», що стоять за ними, самі розсмокчуться. Почуття і сутінки, властиві природі людини, були віддані на відкуп правим, які все це не тільки розпізнавали, а й успішно вбудовували у свої ідеології, поки ми, такі всі чудові та освічені, фантазували про прийдешню урочистість здорового глузду. Якщо ми зацікавлені в тому, щоб зберегти прогресивні досягнення гуманізму, — права людини, діалектику, свободу слова, космополітизм і світське суспільство, — нам необхідно відмовитися від травоїдних, і відібрати у правих монополію на звірство, інкорпорувати її у свою політичну боротьбу. І я говорю не тільки та не стільки про насильство, скільки про звірство як цілісіньку людину, — необхідність побачити людину без моральних купюр, які осліпляють. Простіше кажучи, нам потрібен войовничий гуманізм, такий собі світський фундаменталізм: новий рух та ідеологія, здатні не просто проголошувати гуманістичні ідеали, але і затверджувати їх у суспільну плоть, конкурувати з метафізичним трансом фашизму. З такого становища  немає красивого виходу. Звільняючись від моралі та диктатури, нам доведеться забруднитися. Чим швидше ми це зрозуміємо і відкинемо білі рукавички, тим швидше оклигаємо від паралічу, в якому перебуваємо сьогодні.

“Мистецтво дорога свободи” (це твоя цитата). Сьогодні ти знаходиш свободу в мистецтві?

Мистецтво виражає людину — свобода властива їй лише в тому обсязі, в якому вона властива його автору. Саме поняття свободи —  це, скоріше, романтична максима; маяк, до якого можна прагнути, щоб не зарости бородою з ланцюгів. Свобода хистка і відносна. Це не перманентний стан. Швидше процес. Займаючись мистецтвом, ми проявляємо, вивільняємо свої почуття і думки, самого себе, і таким чином переживаємо миті свободи. Наприклад, свободи від сексуальних репресій або полону умовностей, якими нас зобов’язує суспільство як система заборон і ритуалів. Однак поняття «вільна людина» здається мені сьогодні такою ж утопією, як і поняття “добра людина”. Все це моральне мімімі. Не варто шукати чистих станів, абсолюти недоступні — ніхто не добрий остаточно, ніхто не вільний завжди. Твір може бути фактом свободи — свого роду фотографією миті, в якій художник досягав точки свободи, але саме мистецтво не є більш вільне, ніж людство, яке творить його. Я, якщо чесно, перестав відвідувати галереї. Мені в них нема чим дихати. Все це інституційне складування артефактів культури нагадує блазнювання в усипальниці. Що цікаво, як тільки я опинився за межами арт середовища, мистецтва в моєму житті стало набагато більше. Я перестав вимагати мистецтва від інших, і знайшов його спочатку в собі, а потім вже і всюди навколо — на вулицях, в об’єктах і подіях життя, незнайомцях, які мене оточують.

 

10928916_916711255014705_8825557355863370150_o-1

Наталя Машарова, Новий Орлеан, 2015

 

Життя в Україні набагато цікавіше і сильніше її мистецтва. Але чи повинен художник відбивати реальність і намагатися відповідати на вимоги життя?

Художник не повинен бути випуском новин. Сучасність — це тільки одна з можливих тем, і дистанцій стосунків з часом. Проте, мене завжди вражав масовий аутизм українських художників, які існують поза діалогом із суспільством а, отже, ніяк на нього не впливають і не осмислюють його станів. Це “осмислення” зводиться або до занудного академічного бормодрочу, який так любить вся ця зграя сумовитих грантоїдів на чолі з Каданом, або до спроб потрапити в політичну кон’юнктуру а-ля Ройтбурд. Так чи інакше, все це не виходить за межі арт гетто, не стає частиною суспільної тканини. Як осмислювати суспільство, і чи осмислювати його взагалі — це, звичайно, особиста справа кожного. Але розвинене мистецьке середовище тотожне розвиненій культурі а, отже, здатне запропонувати асортимент тем, форм, художників і напрямків — в тому числі мистецтво, яке займається нервом поточного моменту.

Я часто чую репліки “живопис помер”, “картина померла”. Традиція на кшталт хліба і солі, від якої ми не відмовляємося, попри велику кількість вишуканих страв на столі. Мені здається, ці репліки добре “працювали” в минулому столітті в період експериментів, зараз вони виглядають шаблоном для тих, хто хоче на запереченні справити враження, не пропонуючи натомість нічого нового. Це заперечення часом непогано «йде з молотка», і “радикал”, отримавши свої дивіденди, спокійно повертається додому, у свій теплий маленький світ. Чи не здається тобі, що подібний «критичний» погляд з приводу живопису сьогодні нежиттєздатний?

Ні, не здається. Минуле — це амбіційний мрець, який раз у раз норовить вибратися з могили та забздіти світ живих. Саме тому, що він так міцно вчепився в ноги сьогодення, майбутнє все ніяк не настане. Пожирання людей похилого віку є важливим етапом становлення молодих. Та й без уваги на конфлікт поколінь — критика не дає мізкам закиснути. Інша справа, що критичність не повинна обертатися обмеженістю, мовляв, все, що не створено сьогодні, слід автоматично вважати мертвечиною. Життя розлите всюди. В тому числі і в старих творах. Мені подобається радикальне мистецтво, але я не хочу обмежувати себе радикальністю, так само як і бути в’язнем свого іміджу, якоїсь ролі. Якщо не можна насолодитися квіткою тільки тому, що ти “не досить радикальний” або “занадто традиційний” — це неповноцінність. Мені знадобилося кілька років, щоб вичавити її з себе, і дозволити собі мистецтво, в якому є місце не тільки розп’яттю в сечі, але і туману над озером. Сьогодні я вже не бачу різниці між моделлю на подіумі та бомжем на смітнику — і те, і інше — форми життя, навколо яких є привід для почуття а, отже, мистецтва. Між живописом і фотографією, кіно і музикою, танцем і оперою немає принципової різниці — все це просто пензлі, якими можна себе виражати. Більше пензлів — більше можливостей.

 

10872773_902188703133627_4163506691428404458_o

Наталя Машарова, Новий-Орлеан, 2014

 

У ваших з Наталею документальних фільмах головним героєм є людина, і у вас людина красива. Як ви працюєте з героями?

Чому ця, а не та людина — загадка. Тут все як з коханцями: хтось тебе заводить, хтось ні, і до кольору очей причину не звести. Краса —  це не властивість, а здатність: твоя здатність щось бачити та бажати. Краса нічому не підвладна, але все можна побачити красивим. Красиве — значить виразне, зворушливе, живе. Красивим може бути і ліс, і ракова пухлина. Можна знімати поверхню людини, його форму, — це нормально. А можна ловити її чуттєвий вираз, зв’язок, що виникає між вами. Ми любимо дивних одинаків, людей з обсесіями або ж на роздоріжжі; героїв з вадами та шершавістю; трагічних і комічних відразу; аутсайдерів, мутантів, хто програв; всіх тих, хто не відповідає нормі — нестандартних, особливих, штучних, — інших. Адже ми і самі — інші. Нам відомо, яке це вилазить із суспільних рамок. Як і те, що інші — це умова різноманітності, що є антитезою фашизму.

 

 

МіТЄЦ, 2016 р.

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.