Два роки тому експозиція «Діяння Ряски» в галереї об’єднала пейзажі, створені протягом 2012–19 років, буквально в одну лінію. Цей кураторський прийом дозволив унаочнити послідовний поступ живописної мови Ряски від академічного ліплення форми в бік вільного й тілесного письма. Ніби натхненний цим перепереглядом власного живописного архіву з позиції тривалого перформансу, Ряска взявся за апгрейд полотен, які того вимагали. Під пензль потрапили, передусім, інститутські роботи. Він з напруженням згадує, як викладачі змушували кільканадцять раз переписувати одну й ту саму постановку через напрочуд суб’єктивне розуміння форми та композиції. З цього врешті виходили роботи, однаково непереконливі як для Ряски, так і для вчителя. Тим не менш, художник довший час зберігав їх у власній майстерні, як важливих свідків власного шляху. Зрештою, Петро зізнався собі, що ані експонувати, ані продавати він їх не хоче. І повернув старі полотна до власної художньої практики.

Ряска знайшов для цих творів елегантне, але й водночас брутальне рішення: він почав укривати їх новими шарами фарби і наповнювати іншим змістом. Історія мистецтва знає багато прикладів корекції власних творів їхніми авторами — від банального «переодягання» одного героя в іншого, до заміни деталей, важливих для символічного розуміння сюжету. Ба навіть суцільного знищення оригінального твору через відразу або ж брак матеріалів. Але у Ряски «кореція» не є класичною переробкою чи переписуванням, адже міцну форму та композицію так просто не перепишеш. Це радше гра й розмова із собою минувшим — з іронією, але й легкою ностальгією.

У цьому сенсі прикметною є серія жіночих портретів, таких собі сучасних Мадонн, що їх Ряска вкриває напівпрозорим сіро-блакитним накриттям й обрамлює світлим паспарту. За цією делікатною вуаллю вгадуються доволі яскраві, переважно теплої гами кольори, яким художник свідомо зробив десатурацію. Ряска коментує, що повністю записати постаті не наважився, адже для полотен позували його подруги та знайомі. Але саме ця живописна «напівміра» говорить про природу пам’яті більш тонко й щемко. У цих творах привиди минулого вже не настільки важливі й присутні, як могло здаватись ледь нещодавно. Й банальне «все минає» постає перед очима надто буквально. Але якою б екзистенційно нестерпною не була ця думка, Ряска кидає глядачу (і, в першу чергу, собі) рятувальний круг — домальовує кожній дамі горностая, як у Да Вінчі, або єдинорога, як у Рафаеля. Умовно та майже по-дитячому домальовані класичні герої мистецького канону додають саме ту дрібку іронії, яка дозволяє людській пам’яті бути туманною, але не нещадною.

Ряска є однаково успішним випускником Закарпатської академії мистецтв та Львівської школи перформансу, й однаково добре почувається в обох медіа. Але особливо цікавими є ті його практики, де живопис та перформанс постають постаюсть двома гранями одного твору. «Корекція пам’яті» — зразковий в цьому сенсі проект, а отже «діяння» Ряски тривають.