Текст Ксенії Фурси про освітній проєкт «Переосмислення музею» Криворізького Центру Сучасної Культури / KRCC.
На початку квітня 2025 року у Кривому Розі стартував освітній проєкт «Переосмислення музею» ініціатором та куратором якого став менеджер культурних проєктів Святослав Михайлов, а інституційним партнером Криворізький Центр Сучасної Культури / KRCC. Проєкт підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи». Упродовж двох місяців учасники та учасниці брали участь в онлайн-зустрічах з провідними музейницями_ками, дослідницями_ками та історикинями_ками України й світу, зокрема, міжнародним експертом з Лондона Нейлом Тітманом, відвідували Криворізький історико-краєзнавчий музей, рефлексували та створювали власні проєкти в межах ініціативи.
В рамках «Переосмислення музею» відбулись такі події: лекція дослідниці Дослідницької платформи PinchukArtCentre Євгенії Буцикіної «Деколоніальні стратегії в сучасному мистецтві», презентація проєкту «Музей відкрито на ремонт» з істориком та головою громадської організації «Музей відкрито на ремонт» Леонідом Марущаком, лекція науковиці Світлани Бєдарєвої «Епістемології спротиву: українське мистецтво і деколоніальний поворот», презентація книги Дослідницької платформи PinchukArtCentre «Повернення історії. Деколоніальність і мистецтво в Україні після 1991 року» за участі дослідниць Мілени Хомченко та Євгенії Буцикіної, лекції музеологині, пам’яткознавиці та дослідниці Олени Жукової «Сучасний музей проти радянського спадку: як переосмислити музейну справу в Україні» та «Як оживити музей сьогодні: сучасний підхід до експозиції та комунікації».
Шляхом відкритого запрошення було долучено команду з 10 проактивних жителів та жительок міста, серед них: Катерина Бондарець, Ех Настя, Оксана Жарун Анжела Куниця, Ольга Марченко, Тетяна Мільчук, Вікторія Пацюк, Андрій Сечко, Ксенія Фурса та Олена Школьна.
Хто ці люди і над чим вони працювали в межах «Переосмислення музею»? Розповідаю детальніше про кожного й кожну з них, а також про їхні проєкти.
Катерина Бондарець
мультидисциплінарна мисткиня, яка проводить воркшопи та закохує в колаж.
Катерина вже не вперше бере участь у проєктах KRCC. Минулого року вона була залучена до урбаністичної резиденції «Кривий Ріг: культурна спадщина», а цього року долучилася до проєкту «Переосмислення музею».
«Проєкти KRCC — це завжди нові цікаві люди, ідеї. Тому я тут.»
На її думку, найбільшою проблемою сучасних музеїв є їхня застиглість у минулому — як у підходах до експозицій, так і в комунікації з глядачем. Вони можуть видаватися «закритими» або навіть застарілими, особливо для молодшої аудиторії.
«Я була в Криворізькому краєзнавчому ще школяркою і суттєвих змін досі не побачила».
Проєкт Катерини «Перехід» — це аналоговий колаж, насичений метафорами, що стосуються переосмислення музейного простору, еспозиції та ролі музейних працівників та працівниць:
«Будівля музею – вікна, закриті ДВП виглядають як символ тимчасової «сплячки», ніби будівля охороняє себе, чекає на пробудження. Барельєф на фасаді — нагадування про минулі ідеології та офіціоз, спадок, який треба переосмислити, не знищуючи, а трансформуючи. Вертикальні фігури знаряддя праці – символізують музейних працівників/митців, що тримають простір “на плечах”, попри обмеження. Сонце з променями-стрілами – золоте коло як символ істини, сили духу, надії. Стріли — ніби трансформаційна енергія, що пробиває застояне, або інструменти змін, які проривають стару систему, як промінці нового бачення. Каміння над дахом – схожі на уламки, шматки історії, які ніби зависли над будівлею — вони можуть впасти, або ж їх можна зібрати в нову цілісність. Їхня форма натякає на багатоголосся минулого, яке ще не зведене в гармонійний хор. Чорно-білі смуги переходу – це символ транзитності й водночас асоціація з пішохідним переходом, ніби запрошення зробити “крок у бік музею”, увійти в нове бачення».
Катерина Бондарець, «Перехід», аналоговий колаж, 2025
Катерина переконана, що музею варто оновити кольорове оформлення, запровадити цифрові технології як в експозиційну, так і в адміністративну діяльність, аби залучати нових відвідувачів і відвідувачок.
«Коли ти ходиш в музеї і не маєш “надивленості”, то в принципі все ок: подивились експозицію, послухали гіда, пішли і забули… Але все змінюється, коли є з чим порівнювати: новітні технології в музеях — вони самі, як витвір мистецтва і туди хочеться прийти ще і ще… коли ти хочеш, щоб минуле експонувалось сучасно».
Ех Настя
Ех Настя активно долучається до місцевих ініціатив, які здатні змінити Кривий Ріг на краще, тому охоче доєдналася до нового проєкту від KRCC.
«Вирішила спробувати свої сили у створенні чогось нового в цьому проєкті, віднайти сенси й переосмислити набутки».
На її думку, головна проблема музеїв полягає у відсутності інтересу до них через застарілі формати — законсервовані експонати, які потребують звільнення. У власному проєкті «Ґрунт пам’яті» мисткиня рефлексує процеси внутрішнього та культурного визволення від колоніального тиску як повернення до себе, до автентичного й живого.
«Через метафори важкого, мертвого цементу, грубої мішковини і темної, родючої землі ми бачимо, як із-під руїн проростає життя — як символ невмирущої культури, пам’яті та сили. Це інсталяція – “Ґрунт пам’яті”».
Цікаво, що раніше Настя не працювала з інсталяцією як технікою, тож цей досвід став для неї експериментальним:
«Це був постійний брейншторм, знаходження тієї самої форми, яка передасть важливий зміст; робота з матеріалами, з якими раніше не працювала, і, звісно, техніка їх застосування».
Мисткиня переконана, що громада Кривого Рогу має силу змінити сприйняття музеїв — варто лише захотіти. У планах на майбутнє Ех Настя має бажання привносити реформацію у деколонізаційні процеси, якщо будуть можливості співпраці.
Оксана Жарун
мультимедійна художниця
Мисткиня, для якої також не є новою співпраця з KRCC — Оксана Жарун. У березні 2025 року, коли створювався проєкт «Переосмислення музею», їй відгукнулася ідея осмислити роль криворізького музею у формуванні міського наративу.
«На той момент я вже працювала над темами пам’яті, локальної історії, індустріалізації, тож пропозиція участі в цьому проєкті дала мені змогу ширше побачити деколонізаційні практики й отримати глибшу теоретичну базу».
На думку Оксани, загальний підхід до наративу міста в музейному просторі змінюється повільно, проте важливі зрушення вже відбулися: імперські наративи зазнали зсуву.
«Я ніжно люблю локальні, трохи застарілі музеї, з їхніми незмінними експозиціями, пилом та тьмяним світлом, але повертатися до таких музеїв не хочеться».
Мисткиня вважає, що у Кривому Розі існує багато нагальних питань: і щодо стану будівлі, і щодо локації музею, застарілого ремонту, нестачі залів, присвячених окремим історичним періодам, а також хронічного недофінансування.
Оксана Жарун, «Людина-ресурс», епоксидна смола, каміння, висота 21 см, ширина 9,5 см, 2025
«Закриті зали з ХХ століття, бачу не вперше. Часто музеї закривають їх якраз на переосмислення колекцій. Можливо, це наш шанс — спільно, як громада переосмислити ХХ століття Кривого Рогу, що й сформувало основний міський міф?».
Особливої уваги, на думку мисткині, заслуговують історії звичайних людей — тих, хто з селян перетворився на робітників. Саме це питання Оксана Жарун ставить у центр свого мистецького висловлювання.
«Часто залізна руда була дорожча за життя».
У результаті участі в проєкті вона створила стилізовану фігурку людини з епоксидної смоли. Усередині — пуста порода з криворізьких відвалів. Робота має назву «Людина-ресурс» — про використання жителів Кривого Рогу як сировини для індустріального гіганта.
Оксана й далі працює з темою пам’яті й зараз розробляє кілька проєктів, присвячених радянській індустріалізації Кривого Рогу.
Анжела Куниця
Мисткиня, викладачка мистецтва
Улітку 2024 року Анжела брала участь в урбаністичному воркшопі від КRСС, що, на її думку, було дуже пізнавальним та корисним досвідом. Тому, не вагаючись, вона зареєструвалася на проєкт «Переосмислення музею». Мисткиню зацікавила можливість дізнатися більше про сучасні підходи до музейної справи та її переосмислення.
«Як людину, що дотична до урбанізації та культури, мене відразу зацікавила пропозиція взяти участь у даному проєкті».
Найголовнішою проблемою музеїв Криворіжжя Анжела вважає застарілі підходи до подання експонатів:
«Музеї потребують ремонту та фінансування на більш сучасне обладнання».
Також вона звертає увагу на відсутність сталої культури відвідування музеїв. За її словами, це можна змінити завдяки активній пропозиції з боку культурних інституцій:
«Музейним установам потрібен поштовх на розвиток та залучення більшої кількості відвідувачів».
Проєкт Анжели має візуальний характер і поєднує кілька технік: живопис, колаж та використання круп для створення об’єму. Усі ці матеріали потребують точності, майстерності та злагодженості у роботі. Своїм проєктом Анжела прагне зруйнувати стереотип про Кривий Ріг як винятково індустріальне місто:
«Наша історія не грунтується лише на постулаті Криворіжжя = руда».
Анжела Куниця, «Криворізький басейн без імперії», бриколаж, 54,5 х 28 см, 2025
Мисткиня наголошує, що місто має глибоку та різноманітну історико-культурну спадщину, яка заслуговує на переосмислення. За основу свого проєкту вона взяла образ «Криворізького залізорудного басейну» — як метафору, з якої ми, громадяни та громадянки, «виловлюємо» імперські нашарування:
«Це як хронологічна шкала, що зображує різні періоди регіону до імперії, з акцентом на те, що ми не потребуємо її спадщини і можемо очистити свій простір від неї».
Анжела прагне до змін у музейній сфері й готова долучатися до подальших ініціатив з розвитку культурних інституцій.
Ольга Марченко
художниця
Ольга Марченко понад 17 років працювала в напрямку іконопису, але відчула творче вигорання. Щоб спробувати новий шлях, вона подала заявку на участь у проєкті «Переосмислення музею».
Серед головних проблем музеїв художниця називає брак фінансування — як на самі експозиції, так і на ремонт будівель, зарплати працівників і працівниць.
«Попри 34 роки незалежності України, полички для експонатів у деяких музеях — ще радянські. Це дрібниця, але таких деталей — безліч. Сучасний ремонт і нове освітлення могли б значно підвищити зацікавленість містян до музею».
Своїм проєктом Ольга прагне передусім вийти за межі звичного і відкрити себе у сучасному мистецтві.
«Я написала картину, яка ілюструє момент демонтажу пам’ятника Пушкіну в Кривому Розі. Вона має назву – “Кінець кар’єри”. На цій картині радянський пам’ятник їде на радянській вантажівці повз так званих “хрущовок”. Це метафора завершення “кар’єри” Пушкіна в Україні».
Другий елемент проєкту — інтерактивний об’єкт на тему колоніальної освіти: напис «Брат Лєніна, … Ульянов». Ольга згадує, як здобувала освіту за часів СРСР, де дітям розповідали про брата Володимира Лєніна — Сашу Ульянова.
Ольга Марченко, «Кінець кар’єри», полотно, акрил, 45 × 60 см, 2025
Ольга Марченко, «Брат Лєніна, … Ульянов», папір, акрил, 30×150 см, 2025
«Це пригадалося мені, коли я дивилася відео з історії, диктор сказав, що у Лєніна був брат, моя автоматична думка: “Так, Саша Ульянов”. Ніби не шкідливе знання. Але, так само як автоматично спливає це ім’я, так працюють й інші нав’язані речі».
Робота Ольга має на меті бути інтерактивною, щоб залучити громаду до взаємодії. Під час експозиції, Ольга планує поставити питання про ім’я брата Лєніна глядачам та глядачкам, щоб вони мали змогу на стікерах написати або свій варіант, або правильний варіант, або відмітити, що вони гадки не мають про що йдеться і приклеїти на раму роботи.
Проєкт став для Ольги викликом:
«Я завжди працювала зі зразків або з натури — ікона або натюрморт. А тут потрібно було мислити концептуально: що ця робота означає, яку тему розкриває, як впливає».
Надалі мисткиня планує брати участь у проєктах із деколонізації та переосмислення культурної спадщини, популяризувати свої роботи та розвиватися в сучасному мистецтві.
«Я в мистецтві надовго. Тож і зміни від мене точно будуть».
Тетяна Мільчук
туристична гідеса туристичного центру «Кривбастур».
Тетяна Мільчук долучилася до проєкту «Переосмислення музею» з бажанням бути корисною для свого міста й популяризувати історію Інгулецького району, який, на її думку, недостатньо представлений в музейному просторі Кривого Рогу.
Серед проблем музеїв Тетяна називає незручний графік роботи — у вихідні, коли у містян є вільний час, музеї часто зачинені. Інша проблема — експозиції, що не оновлюються, та написи, які досі залишаються російською мовою.
Проєкт Тетяни буде присвячений висвітленню внеску Інгулецького району в історію Кривого Рогу. Його планується реалізувати у форматі презентації.
«Я довго перебувала над роздумами по реалізації двох тем: внесок Інгулецького району в історію міста або унікальні візерунки на вишивці Кривого Рогу»
Наступні кроки у спільній діяльності з музеями та популяризацією Інгулецького району міста Кривий Ріг вже визначені Тетяною. Вона прагне розвивати тему внеску інгульчан та інгульчанок в історію міста, а також в подальшому видати посібники про Інгулецький район, надрукувати фахові статті в краєзнавчих збірниках, розпочати цикл відеороликів про культурних діячів Кривого Рогу різних часів та відомих особистостей краю.
Вікторія Пацюк
доцентка кафедри туризму та економіки Криворізького державного педагогічного університету, експертка з дослідження індустріального туризму та індустріальної спадщини
Минулого року Вікторія Пацюк була лекторкою освітнього проєкту «Кривий Ріг: культурна спадщина», де розповідала про регенерацію виробничих просторів міст. Цьогоріч долучилася до проєкту «Переосмислення музею» як учасниця.
«Оскільки туризм — моя професійна сфера, я завжди звертаю увагу на музеї як потенційні точки приваблення туристів».
Вікторія зауважує, що в українському суспільстві досі зберігається стереотип: музеї — лише для школярів і пенсіонерів. Але досвід європейських країн доводить зворотне:
«Спочатку, коли я бачила в європейських музеях пропозиції придбати річний абонемент на відвідування я дивувалася, однак виявляється, що провідні музеї будують свою діяльність таким чином, що в них постійно змінюються виставки, відбуваються різні події, тобто вони дійсно все роблять для того, щоб люди до них поверталися».
Головні виклики, на її думку, — фінансові: застарілі експозиції, низька інтерактивність, демотивація працівників через мізерні зарплати, відсутність молоді в музейному секторі.
«Поки музеї столиці й західних регіонів України шукають нові формати взаємодії з публікою, наші — часто залишаються в радянській парадигмі. Але декомунізація музеїв — це не тільки зняти бюст Леніна, і одягнувши вишиванку проводити екскурсії державною мовою — це глибокий, складний процес оновлення змісту та форм».
Своїм проєктом пані Вікторія прагне запропонувати рекомендації щодо підвищення привабливості музеїв для наступних поколінь. Адже музеї надають важливу виховну роль, яку варто прищеплювати з дитинства.
«Основною аудиторією музеїв сьогодні часто є діти. Саме тому я вирішила сформулювати своє бачення того, як зробити вітчизняні музеї більш цікавими саме для дитячої аудиторії. До того ж маю на кому проводити невеликі “дослідження” — останні роки я часто відвідую музеї разом зі своїми доньками. Так, під час екскурсії до Криворізького краєзнавчого музею ми були разом, і я спостерігала, що викликає у дитини найбільший інтерес, а що — залишає байдужою. Саме ці спостереження лягли в основу моїх рекомендацій».
Окрім дослідницької діяльності, Вікторія є співзасновницею громадської організації «Туристичний центр “Кривбастур”», що працює над комплексним розвитком туризму на Кривому Розі.
«Звісно, хочеться, щоб наші музеї ставали дедалі цікавішими для відвідувачів. Але одного лише нашого бажання — організаторів, гідів, екскурсантів — замало. Має бути ще й готовність самих музейників до змін. Зрозуміло, що зараз всім нелегко, проте розвиток — це процес, якого не зупинити. І лише визнавши це, можна по-справжньому змінюватися й змінювати світ довкола».
Андрій Сечко
студент-культуролог, дослідник культури
Андрій Сечко розглядає музеї як складову культурної дипломатії. Проте, за його словами, в Україні цьому аспекту досі приділяють недостатньо уваги, і саме тому він — як майбутній культуролог — прагне долучатися до ініціатив, які можуть це змінити.
«Більшість музеїв в Україні досі залишаються носіями традицій СРСР. Вони застарілі, часто нудні — тому не дивно, що багатьом людям нецікаво. До того ж, важко використовувати музей за його справжнім призначенням, якщо він транслює наративи, які суперечать тим, що мають бути актуалізовані сьогодні».
Андрій пропонує інтерактив, що залучає громаду до переосмислення ролі музею та чинників, які відштовхують потенційних відвідувачів. Його задум — інсталяція, в якій глядачі стають активними учасниками: вони позначають, що саме заважає їм сприймати музей як актуальний простір, або навпаки — відзначають зміни, знімаючи критику, яка вже не відповідає дійсності. Основним елементом інсталяції є колаж Катерини Бондарець, встановлений поруч із музейною рецепцією. Поряд — набір стікерів: з написами на кшталт «нудно», «нецікаво», «застаріло», старими російськомовними етикетками з експозиції, а також порожніми папірцями для власних зауваг. Глядачі можуть наклеювати ці ярлики, поступово приховуючи зображення, — наче зводячи стіну між собою та музеєм. Інші ж зможуть знімати ці позначки, якщо не вважають їх актуальними. Так інсталяція перетворюється на своєрідний барометр змін, де голос кожного має значення.
«Ми апелюємо до природної потреби висловлювати незадоволення. У нашому випадку — у формі, що частково нагадує вандалізм, але з конструктивним потенціалом».
Елемент інсталяції Андрія Сечко – серія діджитал колажів «АртеФакти» Катерини Бондарець, 2025 року. Фото надано дослідником.
Цей підхід дозволяє музею не лише почути громаду, а й зробити її безпосереднім учасником змін. Ініціатива Андрія втілює ідею музейного простору як живого процесу: такий музей здатен не лише зберігати спадщину, а й віддзеркалювати настрої суспільства, працюючи з критикою як із ресурсом.
Олена Школьна
авторка рецензій на культурні події
Олена вирішила взяти участь у проєкті з глибокої любові до музеїв. Вона впевнена, що вони залишаються традиційно популярними, однак у Кривому Розі — як і загалом усе культурне середовище — не зазнають належної популяризації.
«Я – дуже “музейна”, де б не опинилася – це моє перше місце для відвідин».
Її проєкт — це вправа-візит до Квіткового годинника в Кривому Розі, яка пропонує переосмислити міський простір через призму деколонізації, дерадянізації, декомунізації та дерусифікації.
«Для цього треба хоча б побіжно зрозуміти різницю між поняттями, хоча вони мають і чимало спільного, це нескладно, достатньо просто прочитати самостійно визначення.
І вже у процесі огляду і обміну враженнями спільно виділити/узагальнити те, що потребує уваги і змін, краще це робити колективно, щоб прийти до єдиного резюме.»
Ксенія Фурса
авторка віршів та статей, студентка
Що стосується мене, то моєю головною мотивацією до участі в проєкті стало усвідомлення того, що молодь Кривого Рогу знає про своє місто надто мало — насамперед тому, що її з ним ніхто по-справжньому не знайомить: ані з його історією, ані зі спадщиною, ані з культурним контекстом. Шукаючи причини цього, я звернулася до власного досвіду. Завдяки спогадам я створила есе-рефлексію «(Не)видиме місто». У творі я поділилася власними спогадами шкільних років, а також, наголосила на проблемі криворізької освіти — дітей не знайомлять гідно з історією рідного міста, музеями, культурними та громадськими діячами та діячками. На відміну від Харкова, де з 2001 року у школах є дисципліна «Харківщинознавство», в Кривому Розі натомість — стереотипи: довжина міста у 126 кілометрів, легенда про Козака Рога і те, що тут народився діючий президент України.
Однак, незважаючи на всі негаразди зміни відбуваються, з’являються сучасні проєкти, ініціативи, креативні бізнеси, а отже — зростає надія на глибшу самоідентифікацію мешканців міста.
Хочеться вірити, що глобальні зрушення вже близько. І що криворіжці зможуть не лише знати своє місто, а й з гордістю розповідати про нього іншим.
Також у межах проєкту я створила вірш «Тиша», у якому переплітаються образи залізної руди — як головного багатства Кривого Рогу та тихої й м’якої надії на майбутні зміни:
«Надія на зміни тиха, щоб не злякати…»
Мертве море рудого пилу
Накриває розбитий асфальт.
Де взяли неповаги бацилу,
Що стерла місто з пам’яті і газетних шпальт?
Може, в ньому розбили ми щастя
І зібрати не ладні в пакет,
Ці уламки історій, багатства –
І втекти – найпростіший сюжет.
Хтось забув нагадати минуле,
Хтось будує нову тишу тут,
Та ще й досі щось мовчки вирує
Наші тіні знаходять знов ніжну весну.
Що лишається після…
Розмаїття підходів, запропонованих учасниками та учасницями проєкту, демонструє глибоку потребу містян та містянок в переосмисленні ролі музеїв у культурному житті Кривого Рогу. Від спроб налагодити зв’язок з наймолодшими відвідувачами до критичного осмислення радянської спадщини — усі ці ініціативи свідчать про поступову трансформацію ставлення до музейного простору як до живого, відкритого й динамічного середовища. Проактивні жителі та жительки міста пропонують не лише критику, а й конструктивні шляхи змін: створення інтерактивних форматів, розвиток локального патріотизму, підвищення якості музейної мови та залучення до співтворення нових наративів. На мою думку, це знак про готовність нового покоління не просто «споживати» культуру, а й активно формувати її — з повагою до минулого та баченням майбутнього.
Над статтею працювала:
Ксенія Фурса,
авторка віршів та статей, студентка
Фото: Юлія Кавицька, Еліна Кузнєцова, Денис Косий