Мистецтвознавиця, кураторка, представниця Українського інституту у Франції Ольга Сагайдак (Київ) про ситуацію, яка виникла навколо виставки “The Ukrainian Way” у Saatchi Gallery (Лондон).

 

Ольго, декілька слів про передісторію конфлікту навколо проєкту “The Ukrainian Way” у Saatchi Gallery, який мусив відкритися 3 вересня у Лондоні виставкою-продажем творів 100 українських митців.

Я дізналась про цей проєкт минулої суботи, коли мені куратори у Фрації надіслали повідомлення про нього. Тоді я прочитала, що Tsukanov family foundation, яка знаходиться в Лондоні, київська галерея ЦСМ «М 17» і Марат Гельман мають на меті зробити виставку в Saatchi Gallery, яку вони назвали виставкою ста українських художників. Проєкт передбачав вернісаж, експонування творів, проведення аукціону живих робіт та NFT. Мені надіслали прес-реліз, в якому я не побачила ста імен, лише кілька десятків. Я загуглила Tsukanov family foundation і на першій сторінці сайту побачила, що це фонд родини Цуканових, який базується в Лондоні, але його метою є розвиток російської культури і освіти. Власне з цієї тези почалася коротка історія спроби врегулювати ситуацію.

Мене здивувала інформація, що бенефіціарами цих благодійних рухів називають Ukrainian Emergency Art Fund, засновниками якого є «Мистецький Арсенал», Оля Балашова, Ілля Заболотний. Оскільки я знаю цих людей як свідомих і порядних, мене дещо здивувало те, що вони будуть бенефіціарами російського благодійного фонду. Я зробила у Фейсбуці перший пост і попросила пояснень.

Оля Балашова і Ілля Заболотний відгукнулися і сказали, що коли вони розмовляли з організаторами, і дізналися, хто є учасниками цього проєкту, то відразу відмовилися від участі. Я зрозуміла, що інформація в прес-релізі є неправдивою.

 

 

Потім я і мої колеги намагалися зв`язатися з художниками, які є в прес-релізі і дізнатися, чи знають вони про організацію цього проєкту. Переважно у виставці мали брати участь роботи з приватних колекцій, як я розумію — Цуканова, Гельмана і галереї «М 17», співзасновником якої є Андрій Адамовський — колекціонер, київський меценат. Роботи із приватних колекцій — добре, але є поняття авторського права, і митці, навіть якщо їхні роботи знаходяться у приватній власності, мусять бути поінформовані про будь-яке публічне використання, експонування, публікування їхніх творів. На це має бути отримана згода автора. Це не відміняє права володіння купленим предметом, але інтелектуальним правом розпоряджається автор.

Ми почали звертатися до художників і питати, чи давали вони згоду. Звісно, що в художників нічого не питали. Марат Гельман опублікував пост — анонс проєкту, і під його постом з`явилося багато коментарів. Зокрема Марина Скугарєва повідомила, що Олег Тістол категорично проти участі у такій виставці і в нього не питали дозвіл, на що Марат Гельман цинічно прокоментував, що робота знаходиться в приватній колекції, і він повідомить власників про те, що треба було зв’язатися з митцем.

В такій відповіді я вбачаю або непрофесіоналізм, або розрахунок на те, що художники не є обізнаними в своїх правах, тому їх можна порушувати.

Я, публікуючи пост, звернулася до двох юристів – Гната Забродського та Наталки Гнатюк. Наталка миттєво відреагувала і прокоментувала, що справді права митців порушені, і якщо хтось з митців схоче, щоб вона представляла їхні інтереси як адвокатка, то вона готова звернутися до Saatchi Gallery як приймаючої інституції.

Побачивши таку позицію, першим здався Марат Гельман, він повідомив, що виходить з проекту. І, власне, що думав Гельман, можна прочитати в його заяві.

 

 

На наступний день, усвідомлюючи, напевне, що ситуація розвивається доволі недобре для репутації, оприлюднила свою заяву галерея «М 17».

Варто зазначити, що за цей час транформувався прес-реліз, де звідти вже видалили Ukrainian Emergency Art Fund. Але там залишався ще один благодійний фонд, засновниками якого є знов таки Андрій Адамовський, Наталя Шпитковська. Костянтин Акінша і ще доволі багато відомих, вагомих людей. Цей фонд зареєстрований в Чехії, і виходить, що проєкт організовували ті, хто є бенефіціарами.

Це непрозора історія. Не знаю намірів організаторів, але можна вбачати, що зібрані кошти поступили б в фонд організаторів, а вони б потім приймали рішення — кому з художників і скільки перерахувати. Це не є хороша історія для благодійної діяльності.

Наприклад, серед бенефіціарів називалася пам’ятка Юнеско «Софія Київська», але директорка Софії нічого не знала про те, що їм хочуть перерахувати кошти. Варто сказати, що «Софія Київська» на сьогодні не є тою організацією, яка найбільше постраждала від війни. Отже весь цей задум виглядав непрозорим.

Найбільшим тригером було те, що це російський фонд, я навіть не можу  назвати це в лапках «хорошими рускими», тому що вчора я дізналася з публікації в THE ART NEWSPAPER що дружина Цуканова — Наталія була щільно пов’язана з «Роснефтью», і родина Цуканових, хоча живе в Лондоні, є громадянами Росії і відповідно можна вбачати, що цим проєктом вони хочуть купити собі індульгенцію, або зробити репутаційні дівіденди, начебто вони допомагають українській культурі. Але вони діють неправомірно, не поважають художників, в яких не питають дозволу на використання їхніх робіт. Росіяни в будь-якому полі діють абсолютно варварськими нецивілізованими методами.

Ще одною частиною історії було те, що моя колега Тетяна Філевська, яка є представницею Українського інституту в Британії, дізналася, що ряд VIP персон отримали запрошення, в якому зазначалося, що на вернісажі у Saatchi Gallery будуть представники української держави, і це спонукало істеблішмент прийти і підтримати українське мистецтво, тому що усі вважали, що це акція, благословенна державою Україною. Тетяна і українське посольство доклало зусиль, щоб поінформувати тих людей, яких запрошували, чиї імена теж збиралися використати в цілях промоції, а також поінформували Saatchi Gallery, що цей проект є великою мірою непрозорим і нечесним у відношенні до різних аудиторій. І власне позавчора крапку поставила Saatchi Gallery, повідомила про те, що вона не була організатором, а лише надавала майданчик для проведення цієї акціїї.

Думаю, що на рішення Saatchi Gallery вплинуло передусім порушення авторського права, тому що європейські галереї звикли працювати в правовому полі. Також для Saatchi Gallery важливі репутаційні ризики, конфлікт інтересів… І галерея скасувала проєкт. До того ж керівництво галереї сказало, що вони будуть раді співпрацювати з Українським інститутом і надалі зробити проєкт про українське сучасне мистецтво, який би був прийнятним і зрозумілим всім учасникам процесу.

Я вважаю найбільшою у цьому процесі — перемогу  громадянського суспільства, а не окремої інституції. Саме громадянське суспільство апелювало до державних інституцій, таких як Український інститут і посольство, ми об’єдналися і достатньо швидко досягли результатів.

Чи готові українські митці захищати свої права і чи багато звернень було до адвокатки Наталії Гнатюк? Зазвичай долю своїх робіт наші художники не відслідковують.

Це правда. Ті художники, з ким вдалося поговорити мені чи моїм колегам по-різному реагували. Хтось коментував так, що продав свою роботу і йому байдуже, що з нею відбувається. Хтось казав, що вони довіряють “М 17”, з ними працюють і не претендують на контроль подій щодо долі роботи.

На мій пост у фейсбуці миттєво відреагував Костянтин Зоркін. Але в нього робота не знаходилася в чийсь колекції, він особисто її передавав організаторам з «М 17». Коли йому став відомим контекст експонування його роботи,  він відкликав роботу назад. Також Роман Пятковка відреагував під постом Гельмана і сказав, що не дає згоди на експонування своєї робити.

Художники реагували по-різному. З одного боку прагматичні міркування говорять про те, що вони з колекціонерами працюють давно, і не хочуть псувати стосунки. Але на моє переконання, така байдужість до своєї роботи в форматі участі у виставці організатора — представника країни-агресора — це навіть не безпринципність, це злочинна недбалість. Ми всі — громадяни України. Ми повинні усвідомлювати, що художник своїм іменем посилює ворога і несе відповідальність більшу, ніж інші громадяни України.

Не досить яскравою була також позиція Віктора Сидоренка — Президента «Академії мистецтв», якого я тегнула в пості, бо на цю виставку представили і його роботу, він написав, що відкликав своє ім’я і заборонив експонувати свою роботу. Але публічно щодо виставки в Saachi Президент Академії мистецтв не висловився. Хоча, на мій погляд, мав би звернутися до колег і закликати до солідаризації і вияву спільної позиції. Віктор Сидоренко є не тільки митцем, чиї права теж порушили, але й очільником державної інституції.

Це говорить про зрілість наших інституцій, інститут репутації нашої країни, тому що художники — це лідери думок, мейнстрім нашої країни.

Чи здатна ця конфліктна ситуація посилити відчуття відповідальності у митців за долю їхніх робіт та долю країни в цілому?

Вважаю, що ця ситуація є дуже корисним кейсом. Прецедентне право працює у цивілізованому світі і це є кейс, на який можна орієнтуватися, і якщо художник бачить, що його роботу, яку він давно продав, експонують, публікують, не спитавши його дозволу, він цілком може апелювати до інституції, яка так чинить, або до приватної особи, навіть не користуючись послугами юриста. Треба просто відкрити закон про авторське право та суміжні права, побіжно його перечитати. В нас є адепт цих норм — Алевтина Кахідзе, яка викладала багато кейсів, пояснювала, робила зуми для колег на цю тему. Мені здається що це корисна практика, коли художник пояснює художнику.

Є Наталя Гнатюк, яка відгукується в соцмережах, відповідає, дає консультації. Але на першому етапі ніхто не потрібен. Якщо митець побачив свою роботу, і не давав згоду на її використання, він може написати про це сам на електронну пошту організаторам і повідомити про порушення його прав, а організатори мають відреагувати, інакше він звернеться до юристів.

Наталя Гнатюк пояснювала мені, що простого листа може бути достатньо, особливо якщо мова йде про закордонні інституції і таких великих гравців як Saatchi Gallery. Їм нема ніякого сенсу псувати свою репутацію на світовому полі використанням імені часто невідомого їм українського художника. Перемога гарантована тому, хто думає і дбає про свої авторські права.

А яка аргументація виходу з цього проєкту у «М 17»?

Аргументація досить розмита, хоча вони були представниками цієї ініціативи в Україні, — нібито через неефективну комунікацію. Saatchi Gallery каже, що вони не мають відношення до цієї комунікації, «М 17» каже, що вона була неправильна, Марат Гельман стверджує, що він був лише добрим пастором і консультантом, хто всіх звів, а Tsukanov family foundation взагалі — організація, яка лише щось там заплатила і чекала своїх репутаційних вигід. Не зрозуміло — хто ж був куратором цієї комунікації?

Це добрий урок усім — і добре, що все закінчилось, не розпочавшись, і нам не варто звинувачувати один одного. Сподіваюсь, що «М 17» , оговтавшись, зробить правильне пояснення. Було б добре, щоб в них вистачило сміливості публічно проаналізувати свої помилки. Бо насправді ця інституція має велику історію в Києві. Багато художників до неї ставляться з повагою, і думаю, що в інтересах цієї інституції провести роботу над помилками, щоб зрозуміти, як сьогодні в період війни можна працювати у міжнародному полі.

 

МІТЄЦ. Проєкт “Тривання”, Київ, 2022