EN RU

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Біографія Марії Павленко (Київ-Вроцлав).

 

Народження

Я народилась 24 квітня 1985 року в п’ятому пологовому будинку міста Києва, який знаходиться на Севастопольській площі.

Моїй мамі робили кесарів розтин. Вторгнення лікарів в природній процес народження вважаю порушенням абсолюту як такого. Хоча іноді це дійсно потрібно з медичної точки зору.

Я не відчуваю себе комфортно на висоті, у вузьких просторах, і це обмежує моє життя. Була ситуація, коли мені пропонували певне місце для зберігання робіт. Воно знаходилося дуже високо — на гальорці, мені було некомфортно туди ходити, і я відмовилася. Може, це якось пов’язано з особливими умовами народження, а може, згідно із новітніми теоріями психологів це якісь залишки первісних інстинктів самозбереження, які химерним чином проявляються в умовах бетонно-скляних джунглів.

Коли маму прооперували і я народилася, моя бабуся в знак “подяки” принесла лікарці-хірургу київський торт. Лікарка подякувала, але від торта відмовилась. Тішуся, що моє життя розпочалося за участі людини, яка виявилася принциповою.

У мене ніколи не було міцного здоров’я (або як каже мама, я почала хворіти після аварії на Чорнобильській АЕС), і події, пов’язані з цим, мене формували. Тіло і здоров’я — це діалог зі світом, через тіло я розмовляю зі світом. Але мені ніколи не хотілося робити творчі проeкти саме про тілестні переживання. Не через те, що я уникаю цих тем, а просто, я не відчуваю, що можу сказати на цю тему дійсно щось суттєве.

Солом’янка

Я виросла на Солом’янці. Старий, непримітний і не особливо чимось відомий київський район, але який містить важливі для міста транспортні артерії (Залізничний вокзал, аеропорт “Жуляни”, проспект Перемоги), адміністративні будівлі (Центральний РАЦС, університети). Мене особисто найбільше приваблювали з дитинства конструктивістські будівлі.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Наш будинок, 2018

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Наша кішка, 2018

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Подвір’я біля Солом’янської площі, 2018

 

До 25 років я жила в з батьками. В нашій квартирі три кімнати, дві виходять у двір, і одна на дорогу. З вікна останньої я спостерігала за трансформаціями Солом’янської вулиці. Коли бабуся Женя (мамина мама) ще була жива і мешкала у цій кімнаті, дорога була удвічі вужча, і по ній їздив третій трамвай. Від цього вібрували стіни та підлога. Особливо це відчувалося пізно ввечері та рано вранці, коли проїжджав останній/перший трамвай. Згодом рейки прибрали, дорогу розширили та пустили тролейбус. Паралельно збудували нову дорогу на Позняки, це далеко від нас, але значно збільшило трафік на нашій вулиці. Кімната із некомфортної перетворилася на непридатну для життя.

Домінуючими у виді з цього вікна і досі залишається стара будівля адміністрації державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України (офіційну назву установи я відшукала в інтернеті). Вона займає умовно ліву і центральну частину вікна. Будівля, наразі прилегла до більш нових корпусів адміністрації, з роками стає все більш занедбаною. Тиньк тріскається, осипається, а з-під нього проступає цегла.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

 

З дитинства мене приваблювала форма будівлі, хоча я не розуміла її призначення. Я і досі лише здогадуюся якою вона є із середини і яким чином за ідеєю архітектора мала б використовуватися. Можливо, як репозиторій, архів? Колись виборча дільниця, до якої віднесено наш будинок, була саме в цій будівлі. З побудовою нових корпусів голосування перемістилося до них. Коли я була малою, батьки ходили голосувати саме до “репозиторію”, і брали мене із собою. У мене про це досить примарні спогади. Я пам’ятаю, що на першому поверсі висіли великі інформаційні плакати з біографіями та програмами кандидатів. Поруч був буфет, щоб виборці могли одразу ж відсвяткувати своє волевиявлення. Там мені мама завжди купувала мій улюблений десерт — молочне желе. Чомусь я пам’ятаю, що саме там його можна було купити. Тому я завжди дуже чекала наступних виборів.

Визираючи із нашого вікна, праворуч від будівлі-репозиторію можна було побачити колись невеликий шматок спуску в Солом’янський парк із клумбами. Наразі на цьому місці багатоповерхівка з японським рестораном Fujiwara Yoshi і ювелірним магазином КЮЗ, а також стоянка автомобілів. Будинок-велетень буквально збудований на спуску в Солом’янський ландшафтний парк, сходи та ліхтарі якого демонтували, а пагорби вирівняли. Раніше природні пагорби, які вели до парку, були улюбленим місцем катання на санчатах дітей з околиці. Спуск, а саме інтервенція зі сходами у яр створила додаткові східчасті гірки, які діти особливо любили — санчата на них підстрибували, і це додавало екстриму. Коли почалася забудова, жителі околиці намагалися протестувати, збирали підписи, але будинок-велетень на місці спуску в парк таки побудували. Наразі щось подібне на сходи заховано під аркою нового будинку поміж паркінгами, проте люди вже не сприймають вже цей простір як публічний, власний.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

90-ті, вхід до Солом’янського парку до забудови

 

Другий спуск в парк зберігся. До нього йти хвилин десять від дому, точніше підійматися угору, адже наш будинок знаходиться на схилі Батиєвої горі — історичній місцевості, розташованій між Кучминим і Протасовим яром. Раніше вважалося, що саме там, де зараз другий, незабудований спуск у парк, хан Батий сидів на коні та споглядав, як палає Київ. Проте сьогодні історики іншої думки — Батиєва гора не пов’язана із ханом Батиєм. У будь-якому разі від різноманітних легенд залишилася тільки назва місця.

Внизу сходів знаходяться фонтани. Не можу згадати, щоб вони хоч колись повноцінно працювали. Сьогодні вони стоять порожні та час від часу наповнюються дощовою водою. В дитинстві саме фонтан приваблював мене своєю утопічністю. Це, напевно, мій улюблений елемент міського простору. Він має наземну і підземну частину, як айсберг, між якими циркулює вода.

 

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Фонтани у Солом’янському парку, 2018

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Недобудований фонтан біля Солом’янського ринку (”п’ятачка“), 2018

 

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

”Фонтан“, експозиція виставки за заводі ”Теплозвукоізоляція“, Київська область, 2012

 

Недалеко від мого будинку у напрямку, зворотному від парку, розташований архітектурний корпус КНУБА.

Біля нього стадіон, де я бігала, бювет з водою, а також гуртожиток КНУБА. На другому поверсі гуртожитку в 90-х відкрили приватний університет “Дизайнер” із художньою студією для дітей. Я відвідувала студію декілька років. Окрім класичного живопису та малюнку там викладали такі техніки, як батик, плетіння макраме та інші. В архітектурний корпус я часто ходила до магазинчика з художніми матеріалами, який я дуже любила за широкий асортимент папіру, маркерів, олівців та інших матеріалів для творчості.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Архітектурний корпус КНУБА, 2018

 

Я розглядала варіант вступати до КНУБА на навчання (це були часи, коли документи одночасно можна було подати до декількох ВУЗів) і відвідувала підготовчі курси, але чомусь не на архітектурний факультет, а образотворчого мистецтва, хоча архітектура мене приваблювала набагато більше. Класичний живопис і малюнок мені ніколи не вдавалися, досі не можу пояснити чому я взагалі туди ходила. Зі спогадів залишилось відчуття простору: заняття проходили в аудиторіях вгорі будівлі — такі великі скляні оранжереї, дуже просторі, з мольбертами та постановками.

Мої проекти “Промисловий. Місто” та “Промисловий. Місто Снігу” окрім іншого про те, що мене завжди цікавила архітектура та урбанізм. Мій друг, художник Ігор Цикура, називає ці роботи «дивними кресленнями». Можливо, якби життя склалося інакше, я б стала архітектором. Можливо, ці роботи про нереалізованість мене як архітектора, яка є цікавішою для мене, ніж кар’єра архітектора. У нереалізованості завжди більший потенціал.

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

“Над морем”, 2010

 

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Фабрика Снігу, 2010-2011

 

Вішньовка

В 1986 році стався вибух на Чорнобильській електростанції та ми поїхали влітку до родичів батька на північ Криму в село Вішньовка, подалі від радіації. Після цього ми їздили до них у гості практично щоліта, але після анексії Криму втратили з ними зв’язок через розбіжність політичних поглядів, а також просто через банальну телекомунікаційну відрізаність підвострова від України.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Село Вішньовка, 90-ті

 

Ранні дитячі спогади — це дозвілля на вулиці Ювілейній у Вішньовці під Красноперекопськом. Коти, собаки, гуси, канали обабіч асфальтованої дороги, у яких можна було хлюпатись. Ювілей тьоті Зосі, до якого чанами готували плов і салати. Північний Крим дуже відрізняється від Криму південного. Це села із плодючою землею, порожніми, випаленими сонцем, пласкими краєвидами, рожевими помідорами, які збирають відрами, величезним виноградом, величезними павуками, кримськими татарами у будинках з черепашника, відсутністю моря, до якого мешканці таких сіл виїжджають планово, як і українці з інших регіонів. Солоний Сиваш, до якого треба іти степом більше години під палючим кримським сонцем. Якби мене запитали, що відрізняє Вішньовку від Макалевич — села мого батька у Житомирській області, то перше, що спадає на думку — присмак баранини у стравах. Баранину у Криму готували часто, вона була то у супі, то у плові, то в котлетах. Ну і дині й кавуни щодня. Якщо помідори рахували відрами, то баштанні, напевно, причепами.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Макалевичі, Житомирська область, дорога біля хати нашої родини, 2014

 

Батьки

З батьками в мене були завжди дуже хороші стосунки. Ми жили у часи перебудови у звичайній радянській квартирі багатоповерхового будинку, але я не мала відчуття, що чогось не вистачає. Я відчувала себе щасливою, улюбленою дитиною. Також батьки зі мною були завжди чесними. Напевно, тому я гостро сприймаю, коли люди не дотримуються своїх обіцянок.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

У фотоательє, 80-ті

 

Моє дитинство припало на розпад Радянського Союзу. Батьки — наукові співробітники. Зрозуміло, що грошей в родині не було багато, але мама й тато вміли створити такі умови, що я не почувалась обділеною. Був, можливо, період в підлітковому віці, коли ми всі дорослішаємо і починаємо когось у цьому переконувати. Напевно, тоді хотілося, щоб батьки були бізнесменами, щоб у них були машини, дорогі речі, але зараз приходить розуміння, наскільки це несуттєво.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

З мамою на березі річки “Тетерів” біля села Макалевичі, 80-ті

 

Мої батьки — астрономи. Астрономія якось опосередковано була частиною мого життя із самого його початку: мама доопрацьовувала протягом усієї своєї вагітності кандидатську дисертацію на тему “Аналіз хімічного складу атмосфер червоних гігантів методом синтетичного спектру” і відправила перед самими пологами завершений рукопис до наукової ради, що розглядала наукові праці до захисту. У 2010 році я експонувала мамину дисертацію на виставці “Космічна Одіссея” в Мистецькому Арсеналі разом із цією історією.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

“Аналіз хімічного складу атмосфер червоних гігантів методом синтетичного спектру”, Мистецький Арсенал, 2011

 

Значну частину життя після захисту дисертації мама присвятила дослідженню зірки γ Leo у сузір’ї Лева, другої за яскравістю зірки у сузір’ї. Зірка також має назви Algieba или Al Gieba, з арабської الجبهة Аль-Jabhah , що означає “лоб” (хоча насправді зірка знаходиться у “гриві” лева). Разом із моєю хрещеною, теж астрономом, мама працювала над визначенням вмісту азоту і вуглецю в атмосфері по молекулярним спектрам. Якось у родині саме у дитинстві було багато розмов про цю зірку між батьками і я дуже добре запам’ятала її назву. Хоча контекст не завжди був позитивним, як зазначає сьогодні мама. Але тоді я ще не розуміла деталей.

Я люблю абсолютно усі тексти Бориса Гройса, практично кожна його праця може бути референсом до якоїсь з моїх робіт. Особливо цікаві його роздуми про російський космізм. Гройс розглядає поміж іншого космос як продовження ідей російських філософів як простір, у який має вийти уява людини у пошуках безсмертя, вічного життя і логічно, що цей простір має бути розміщений десь там, де ми бачимо небо, до якого святі підносяться на іконах. Для того, щоб науковці могли дослідити космос і навіть відправити до нього тварин, а потім людей, філософи та художники мали його передусім уявити, але у якійсь більш сучасній і технологічній формі, аніж він описаний у Біблії і зображений у іконописі. За моєю теорією, бажання розширити наш світ до масштабів Всесвіту і розвиток космонавтики надали форму архітектурі, яка мене так приваблює. Радянська архітектура 20 сторіччя — це спроба зробити життя на Землі схожим на уявлення про життя на інших, віддалених планетах, уніфікація із Всесвітом, архітектурний космічний комунізм у певному сенсі.

Останнім часом я також цікавлюся астрономічними дослідженнями, які були частиною єврейської культури та релігії. Насправді це окультизм, в якому наука межує з магією. Дуже добре ці практики можна «зчитати» у музеї “Полін” у Варшаві.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Реконструкція синагоги у Гвіздці, Полін, музей польських євреїв, Варшава, фото з сайту музею

 

Могилянка

За декілька років до закінчення школи я вже вирішила, що хочу вчитися в Києво-Могилянській Академії. У 2002 році я вступила до цього вишу і це, напевно, стало початком мого критичного погляду на світ.

Я рідко згадую навчання в школі, тому що нічого хорошого, втім і нічого поганого там не відбувалося.

Я не була із багатої сім’ї, у нас вчилися і “мажори”. Вони створювали градацію, можливо, я трохи переймалася, але не сильно. Я ніколи не мала проблем з викладачами, хоча і не було багато близьких друзів. Нещодавно побачила однокласницю на дитячому майданчику з дитиною і чомусь не захотілося підходити й відновлювати спілкування. Хоча на фото я в оточені двох подружок, з якими досі спілкуюся, вони чудові люди.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Cвяткування закінчення 9 чи 11 класу з однокласниками біля Арки Дружби Народів

 

Навчання в Академії — це вже вибір свідомий, життєвий етап. Мені дуже подобалося вчитися в Могилянці. Тоді туди прийшло ідейне покоління — Олексій Радинський, весь “Центр Візуальної Культури”, Вова Воротньов, Станіслав Мензелевський і деякі інші на разі співробітники Довженко-Центру, напевно багато інших імен треба згадати. Хтось із “мого покоління” пішов у політику, наприклад моя одногрупниця — Кіра Рудик. В Могилянці була політичність та інтегрованість. Було відчуття клубу, спільноти, яка мислила дуже красивими ідеями — від ідеї розбудови України, відновлення української мови, українських пісень, українських традицій, вареників та весіль до ідей фемінізму і побудови світового комунізму. Порядність, чесність – це теж були основні критерії Могилянки, адже вступали за тестами, які практично виключали можливість “блату” (у той час, як в інших ВУЗах були звичайні екзамени). Це дуже вирівнювало абітурієнтів з регіонів і великих міст у можливостях. Вчителі не брали хабарі, існувала прозорість як вертикальних, так і горизонтальних стосунків. Ми жили в Академії зранку до вечора. Одночасно розмежовувалися та об`єднувалися згідно з інтересами — хтось співав пісні у аудиторіях після занять, хтось у дворі Академії просто сидів і пив пиво. Хоча насправді “нашою територією” також була Контрактова площа з її “забігайлівками”, “наливайками”, “Домашньою кухнею” на місці “Портера” та пам’ятником Сковороді.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Посвята в студенти, 2002

 

Від самого початку навчання у Могилянці я відвідувала художню студію під керівництвом художника Ігоря Цикури у Культурно-Мистецькому центрі Могилянки (КМЦ), яка в процесі свого існування отримала назву “Антресоля”. Могилянка була тим химерним місцем, де співіснували ЦСМ в староакадемічному корпусі з лівими художниками, гра на лютні та інших стародавніх інструментах, бойовий гопак, школа бальних танців, самоорганізовані театри, рок-гурти і от художня студія при КМЦ. У студії якось із самого початку було цікаво і весело. Ми робили студентські виставки, поступово формувалося коло постійних учасників студії. Хоча, звісно, одні люди приходили, інші йшли. Наразі це коло розпорошене по всьому світі — Настя Яровенко у Відні, Свєта Бедарєва, здається, у Мексиці. Тамара Марценюк, Катя Горностай і Діма Червоний у Києві. Список насправді набагато довший, якщо згадати усіх, хто коли-небуть працював у студії, брав участь у її виставках, або просто заходив до студії на чай з вином та “снусом”, який Тамара Марценюк привозила з Швеції.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Відкриття виставки “Коридор”, 2005

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

“Кандінський вдома”, робота в експозиції виставки “Коридор”, 2005

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Занятття в “Антресолі”

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Ігор Цикура на антресолі “Антресолі”, 2016

 

Після закінчення Могилянки я пішла працювати в рекламне агентство дизайнером. Мені дуже хотілося почати працювати та заробляти власні гроші. Проте за два роки гарування в офісах я зрозуміла, що мені це не подобається. Паралельно стала знімати студію поруч з офісом на Тургенівській у Лесі Хоменко. Напевно, десь тоді й почала мислити проектами та уявляти ці проекти в галерейних просторах.

Ще під час навчання в Могилянці я часто заходила до Центру Сороса, який знаходився в Староакадемічному корпусі. Це був період Єжи Онуха та РЕПу. Навіть спробувала з ними щось зробити, але стосунки не склалися.

Я завжди малювала, але от класичні живопис та графіка мені давалися складно, та й ніколи не викликали ентузіазму. Я завжди досить посередньо відтворювала, копіювала, і це дуже пригнічувало, бо хотілося бути у всьому excellent. Тому мені завжди подобалися ситуації, коли самої ідеї достатньо для повноцінної реалізації твору, коли сама ідея і є твором мистецтва. Можливо, тому я завжди ставилася трохи зневажливо до вдосконалення технічних навичок, і це завжди було моєю слабкою стороною, власне, доопрацювання деталей. Натомість намагаюся цього уникнути, викрутитися, “виїхати” на ідеї.

Символічно 1 січня 2008 року я почала від нудьги експериментувати із малюнком маркерами вдома і ці роботи я продовжувала розвивати у студії, яку винаймала на Тургенівській вже на той момент. У 2011 році я виїхала, бо отримала грант і вирішила знімати студію на заводі “Теплозвукоізоляція” біля нової квартири в смт. Коцюбинське. Проте вже в моїй першій студії на Тургенівській з’явилася можливість працювати з великими форматами, алкідними та олійними фарбами та емалями. Якийсь час я ділила там кімнату з Микитою Каданом, але завжди було якесь відчуття, що РЕП — це не моя історія. Так і склалося, тому співіснування не вилилося у спільні проекти та навіть просто дружні стосунки.

З часом назбиралося вже чимало робіт, і восени 2010 Віка Бурлака зробила мою першу персональну виставку “Місто” в «Галереї на Інститутській». Тоді мій проект називався “Місто”. Потім я додала слово “Промисловий”, і зараз це два проекти із початком, але без кінця: “Промисловий. Місто” та “Промисловий. Місто Снігу”. Незабаром планую представити свою віртуальну роботу у рамках резиденції “Чорнобиль Артефакт 34” на платформі mozilla hubs, зокрема кімнату з фонтанами з проекту “Промисловий. Місто Снігу”.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Експозиція проекту “Місто” в “Галереї на Інститутській”, 2010

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

“Місто Снігу. Фонтани”, віртуальна експозиція на платформі Mozilla Hubs, резиденція Chernobyl Artefact 34, 2020

 

Віктор

У 2013 році я з цікавості записалася на курс у фотошколі Віктора Марущенка, хоча він дійсно мене відмовляв записуватися. Тоді мене дуже дратували пости Віктора на фейсбуці, тому що він дуже “просував” свою школу. Мені здавалось, що він заробляє на цьому купу грошей, але коли ми потоваришували, виявилося, що він нічого на цьому не заробляє. Просто так живе – поміж ентузіазмом, волонтерством і тим, що ховається від потреби осмислення свого власного творчого доробку. Він мав вплив на моє рішення поїхати на навчання до Німеччини. Він мене на кожній зустрічі до нього підштовхував, кажучи, що звісно треба їхати. Передусім це було моє власне бажання, але одна справа – хотіти, інша – зробити.

Можна сказати, що Віктор певною мірою був моїм ментором. Це була взаємна транзакція. Ментор вибирає собі художника, як і художник вибирає собі ментора.

Віктор, як міг, підтримував мене завжди. Коли я думала повертатися в Україну, він говорив — не повертайтеся, і я прислухалася до його порад. Хоча не в усьому наші погляди збігалися.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Перегляд робіт у фотошколі Віктора Марущенка за участі Бориса Михайлова

 

Під час навчання в фотошколі я окрім серії знімків Євромайдану, які потім виставлялися на численних виставках, почала також знімати серію знімків про анархічне утеплення багатоповерхівок в Києві та області. Нещодавно я виставляла цю серію в Малій Галереї Мистецького Арсеналу в рамках групового проекту “Реконтексти історії” у 2019 році.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Експозиція проєкту “Утеплення” в Малій Галереї Мистецького Арсеналу

 

 

Баухауз

Після реалізації проєкту “Місто Снігу” у 2012 році, фінансування на який я отримала від програми з фонду Ріната Ахметова, і виставок на заводі “Теплозвукоізоляція” в Малій Галереї Мистецького Арсеналу у мене виникло бажання поїхати до Європи та отримати освіту за фахом, адже на той момент за дипломом я була фахівцем комп’ютерних наук. Напевно, наступного дня після демонтажу в Малій Галереї я пішла до Ґете Інституту і записалася на курси німецької мови. Протягом наступних двох років подавалася на програми ДААД, Фулбрайт, другий раз практично пройшла на Фулбрайт, але в останній момент щось пішло не так, і я не потрапила до фінального списку.

Методом простого гугл пошуку (все ще працюючи в офісі, але вже парт-тайм) я знайшла у Німеччині програму для міжнародних студентів в університеті Баухауз. Я одразу вирішила, що це саме те, що мені треба. Я досить легко вступила: з відповіді на мою заявку зрозуміла, що моє портфоліо програму зацікавило. На цьому і закінчилася пасторальна частина цієї історії.

Навчання на магістерській програмі “Мистецтво у публічному просторі та нові мистецькі стратегії” — це два дуже складних роки, повний обвал ціннісної системи. Ми — пострадянський, постколоніальний простір, і у нас своя внутрішня імперія. Поки сидиш у внутрішній імперії, думаєш, що весь світ такий самий, як і ти. Коли починаєш жити, навчатися та працювати в іншій країні, розумієш штучність та обмеженість цього світу.

В Німеччині у мене склалися складні стосунки з єдиною і незмінною професоркою моєї магістерської програми — Даніцею Дакіч. У Німеччині неможливо звільнити професора. Це чомусь має назву “свобода творчості”, тобто свобода є, але в основному у того, хто на керівній посаді. Тому до кінця навчання я не знала, чи отримаю диплом славетного університету Баухауз чи ні. Тут важливо додати, що при цьому у мене склалися чудові стосунки з професором Йоргом Паулусом з факультету медіа, у якого я писала магістерську працю. Принаймі на період навчання від був моїм ментором у Німеччині.

 

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Садок Ґете у дворі Національного музею Ґете у Ваймарі, місті Ґете. Ґете захоплювався природознавством і займався у своєму садку своїми ботанічними експериментами, 2017

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Бібліотека Університету Баухауз-Ваймар, 2017

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Інтервенція з малюнками “Weimar Modernity” у міському просторі у рамках проекту “Summaery”, Ваймар, 2017

 

Даніца Дакіч — художниця боснійського походження, яка багато років живе і працює в Німеччині, закінчила Академію Мистецтв в Дюссельдорфі, навчалася, між іншим, в класі Нам-Джун-Пайка. Вона зробила партисипативний проект з біженцями, напевно все-таки до того, як ця тема заповнила європейські інституції. Ця робота стала однією з центральних на 12ій Документі під кураторством Роджера Бюргеля у 2007 році. Проте, взявши цю висоту, вона, схоже, розгубилась.

 

Робота Даніци Дакіч “Ель Дорадо”, також представлена на Документі 12

 

Всі студенти Даніци знають, що їм доведеться багаторазово вислуховувати про участь Даніци Дакіч у 12-ій Документі. Хоча той самий Роджер Бюргель, зробивши 12-ту Документу теж розгубився. І зрештою, так і не знайшов після цього свого місця в інституційній системі західного мистецтва. Коли у 2008 за сприяння фонду “Ейдос” він проводив кількаденний воркшоп в Києві (про який на разі немає шансів віднайти бодай якусь інформацію), він видався мені все ще розгубленим. Він продовжував розповідати, що все ще втомлений від мистецтва. Можливо, кожна Документа притягує до себе певний тип людей, які повторюють схожу долю.

Я багато разів зустрічалася з Даніцею. Як студентка я мала зустрічатися через якийсь проміжок часу із моїм професором і обговорювати мій прогрес. Ми зустрічалися в її кабінеті з високою стелею, в історичному будинку, збудованому Ван де Велде з відновленими стінописами Оскара Шлеммера (оригінальні найімовірніше знищила війна), але кожна така розмова нічим не закінчувалася, і кожна з нас залишалася при своєму. Одного разу вона намагалася пригостити мене кексом, щоб хоч якось пом’якшити натягнуту атмосферу зустрічі. Іншого так прямо мені й сказала, що оскільки я їй не подобаюся, мені потрібно пошукати іншу програму. Хоча мені програма подобалася, і мені було цікаво у ній навчатися. Але проблема професорів у Німеччині, на мою думку, у тому, що, відчуваючи абсолютну свободу і безкарність своїх дій, вони з часом починають втрачати зв’язок із реальністю, або повністю підлаштовують програму під власні інтереси. Останній випадок виявився випадком моєї програми. Тому мої роботи зникали з експозицій студентських виставок. І було не зрозуміло куди іти скаржитися на цензуру — адміністрація університету радила шукати спільну мову з професоркою самотужки, вважаючи, що її дії вписуються у рамки навчального процесу.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Малий будинок Ван де Вельде, Ваймар, фото: Йонас Тегтмайер

 

Я третій рік видихаю цей досвід. Після такого з одного боку складно, а з іншого — відчуття повноти, сформованості, впевненості. Мені здається, це був хоч і складний, але плідний обмін досвідом і знаннями, і дуже різними підходами до життя. Можливо тому, що обидві сторони виявилися безкомпромісними у вимогах одна до одної. Можливо, навчання у програмі Даніци це було таким дворічним випробовуванням: чи я дійсно хочу бути художницею? Даніца — балканська жінка. Я ніколи не зустрічалася з Мариною Абрамович, але мені здається це такий тип жінок — сильних, витривалих, вимогливих. У чомусь страшних, напевно, у своєму фанатичному русі до поставленої мети. Улай пішов від Марини, тому що якийсь момент не міг витримувати, морально і фізично. Програма Даніци у чомусь відтворювала численні експерименти, які Марина Абрамович ставила на собі, близьких та своїх учнях.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Інтервенція з малюнками “Weimar Modernity” у міському просторі у рамках проекту “Summaery”, Ваймар, 2017

 

Ми в Україні дуже ідеалізуємо мистецтво в Європі та Америці. Насправді західне мистецтво сьогодні (вкрай вдалий термін Гройса — салонний модернізм) — абсолютно промисловий стандартизований процес, позбавлений духовності, творчості. Як завод, де деталь, зібрана на цьому заводі — якісне мистецтво, але воно зібране за інструкціями та готовими схемами, які насправді не можна порушувати. Якщо ти починаєш зав’язувати не бантик, а вузлик, тебе починають бити по руках, і бити дуже боляче. З боку здається, що на Заході багато креативу, а зсередини розумієш, що це відсутність будь-якої свободи. Напевно, я виявилася занадто вільною людиною для моєї програми, але німецьке суспільство збудовано так, що при усьому моєму недопасуванні до зав’язування бантиків мене не можна було так просто взяти та викинути з програми по зав’язуванню бантиків. Тому у мене було відчуття, що рішення все одно належить мені та програму я закінчила, при чому як згодом усі визнали, з чудовим результатом. Мені самій дуже подобаються мої проекти, зроблені під час навчання. Даніца дуже наполягала, щоб студенти у програмі робили нові роботи, які мали відрізнятися від усього, зробленого раніше. Оскільки мої роботи були такими, у мене зараз дуже складний внутрішній процес побудови діалогу між своїми роботами, зробленими до і під час навчання у програмі.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Інтервенція з малюнками у великому будинку Ван де Вельде в рамках проекту “Summaery”, Ваймар, 2017

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Майстерня в Ваймарі, фрагмент проекту “Weimar Modernity” для виставки “Summaery”, 2017

 

Вроцлав

З 2017 року я повернулася до Києва, а згодом переїхала до Вроцлава, колишнього німецького міста, сьогодні польського, проте із все ще німецькою архітектурою. До якого після Другої Світової війни переселили багато поляків зі Львова і Західної України (значна їх частина була селянами), а сьогодні це один із головних напрямків трудової міграції з України до Польші. Можливо, нова сторінка мого польсько-українського життя вимагає так само відстані — часової та просторової, для осмислення і рефлексій.

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

 

ПАВЛЕНКО ПРО ПАВЛЕНКО

Промисловий щоденник, майстерня вдома на терасі, Вроцлав, 2020

 

Перше фото — Перфоманс “Досвід” у Національному музеї Ґете, 2017, Ваймар, фото: Алан Фенг

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.