Колекціонер Андрій Супруненко (Київ) про роль колекціонера на вітчизняній арт-сцені, державу і політкоректність.

А.С. Після того, як я відвідав вкрай невдалу виставку “На грані” в Пінчукартцентрі, впевнений, що вітчизняні колекціонери повинні пропонувати альтернативний погляд на українське мистецтво, підкріплений їхньою колекціонерською роботою. Колекціонер у нас, у зв’язку з відсутністю нормальних державних інституцій, підміняє собою офіційні структури, тому до нього виникає більше питань. Колекціонування — це відповідальність, адже збирач є експертом, критиком, інвестором, покупцем і хранителем в одній особі. Він перехоплює і заміщує функції державного інтересу до візуального мистецтва.

М. Незважаючи на це, у нас колекціонер не володіє тим статусом, який є у європейського збирача, коли його думка має значення, а купівля роботи того чи іншого художника піднімає і фіксує її вартість на ринку.

А.С. В тому й проблема! В Україні у нас немає місця, де колекціонери могли б показати, у що вони вкладали гроші останні 20 років. Порожній «Арсенал» з величезною кількістю виставкових площ жодного разу не запропонував мені як колекціонерові представити роботи для виставки. Коли Наталя Заболотна була директором “Українського дому”, у неї було місце для презентації приватних колекцій, але в “Арсеналі” ця ініціатива зникла. Якби якась інституція надала майданчик для колекціонерів, і люди могли б безкоштовно знайомитися з їх зібраннями, це набагато оздоровило б ситуацію в нашому арт-просторі. Ми могли б побачити ті роботи, які були створені протягом останніх десятиліть, і до яких сьогодні фактично немає доступу глядачеві.

М. Що тобі як колекціонерові дали б закупівлі робіт художників державою?

А.С. Хоча б якийсь сигнал, що Мінкультури на офіційному рівні визнав, що в країні є хороше мистецтво, література, кінематограф. Зараз воно працює в реальності не з нашої сонячної системи.

М. Тоді немає сенсу говорити про міністерство. Що тобі, як колекціонеру потрібно від арт-спільноти, яка вирішує питання своїми силами, і завдяки яким ми сьогодні маємо можливість говорити про сучасне мистецтво України? Як інституціям працювати з колекціонерами?

А.С. Нас потрібно активніше підключати до процесів, що відбуваються в арт-середовищі. Наприклад, колекціонер може бути експертом. Фонди створюють премії, і обов’язково в коло відбіркових органів входять люди, які або добре висловилися про голову фонду, або лояльні до художників, яких він представляє. У цій затхлій атмосфері немає тих, хто міг би хоч трохи відкрити кватирку. Не встигла вийти стаття Ложкіної про Венеціанську бієнале, як Аліса увійшла в наглядову раду одного з фондів. Це нагадує закриту корумповану систему.

Міністерство культури ми не згадуємо, але приватні ініціативи почали дублювати жахливу державну структуру, яка ніколи відкрито не працювала. Це — ті самі люди, затхла думка, нецікавий погляд, де нічого нового ніхто не може сказати, бо всі вибирають тих  самих художників, і в результаті створюється вакуумний простір, в який прорватися чомусь живому фактично неможливо. Це закінчується тим, що фонд попрацював, дав принизливі сто тисяч гривень, художник завдяки цьому поїхав на якийсь пленер, подивився, як люди живуть в Греції або Італії, а потім повернувся на Батьківщину — і йому все одно потрібні свої колекціонери.

До того ж, у нас немає структур, які б підтримували системою грантів незатребуваних арт-ринком художників. Тому що це необхідно для розвитку культурного середовища. Потрібно мати сміливість і не бути зашореним, щоб когось відправляти в далеке плавання, а когось підтримувати грантами. Інакше у молодого покоління може відверто розвинутися  дальтонізм.

М. Мені довелося зіткнутися з тим, що сьогодні молоді мистецтвознавці, у яких око мусить бути налаштоване на естетику і стиль, не акцентують увагу на самій стилістиці. Зараз сайт МіТЄЦ  виглядає нецікаво. Якщо взяти логотип, то він підходить більше для торгової марки, ніж для порталу про мистецтво. Я чую на адресу оновленого обличчя порталу захоплені висловлювання і не можу зрозуміти: молоді люди не здатні побачити різниці між елегантністю і несмаком чи для них важливіша зручна навігація? У нас втрачена дизайнерська традиція в поліграфії, стильовому компонуванні матеріалу, яка  є в цивілізованих країнах світу. Ми підійшли до ситуації, коли банальність стає нормою і перетворюється на тренд. Марія Скирда пояснила мені феномен дальтонізму, про який ти згадав, навівши  приклад роботи передвижників. Їх часто розставляли у шинках, і селянин, котрий заходив туди, автоматично хрестився на картину, не бачачи того, що в ній немає сакрального смислу.

Олег Тістол, ЮБК 2009, принт, полотно, акрил (колекція Андрія Супруненка)

А.С. Я це бачу, бо є учасником цього процесу. Я займаюся дизайном інтер’єрів, і настає момент, коли закінчивши роботу, ти здаєш її замовнику, відправляєш в далеке автономне плавання. Часто бувало так, що заходячи через рік в офіс або квартиру, ти жахаєшся тим речам, які з’являються в інтер’єрі. Я вкладав одну ідею, а там з’являлася величезна кількість якоїсь мішури, яка цю ідею зводила нанівець. Це відбувається повсюдно. Я перестав реагувати і налаштувався на думку, що людині з цим інтер’єром жити. Проте мені не хочеться, щоб вона прокидалася вранці з прокльонами, дивлячись на скульптуру, яку я їй нав’язав. Робота з Андріївського узвозу може радувати його куди більше, ніж щось, що він купив під моїм пресингом.

Василь Цаголов, “Офісний роман”, 2004, п/о (колекція Андрія Супруненка)

Сьогодні немає критеріїв, згідно з якими молода людина могла б свій індивідуальний джіпіес поєднати з чимось вартісним і справжнім, тому що все агресивне і нецікаве знаходить зону піару. Компанії витрачають на розкрутку неякісного прального порошку до 25% валового доходу. Це політика, де вважають за краще інвестувати більше грошей не на розробку, а на рекламу. Реклама робиться іншими людьми, що призводить до перерозподілу відповідальності. Людина не хоче сьогодні брати відповідальність за створений нею продукт. Те саме і зі смаком. Набагато простіше і безпечніше погодитися з нав’язаними масовими стереотипами. В контексті мистецтва у нас створюються незрозумілі рейтинги, які формують надбудову арт-середовища. Подивися наші видання з мистецтва. В них можна знайти прізвища тих самих художників, прочитати про капіталізацію їхніх робіт. Але якщо поглянути на результати торгів на світових аукціонах, можна зрозуміти, що відбувається якась невідповідність, що інформація, яку дають мас-медіа, не відповідає реальності. Коли нам пишуть, що картина продана за божевільну суму на західному аукціоні західному покупцеві, а ми бачимо, що вона після цього висить на виставці в Арсеналі, то виникає питання: кому насправді належить ця робота і хто її покупець? Треба бути безголовим, щоб не звести це все разом, і не зрозуміти, що на нашому арт-ринку щось не працює.

Павло Маков, “Празький щоденник”, 2001, папір, intaglio, фото, олівець (колекція Андрія Супруненка)

М. Споживач масмедійної інформації не стане витрачати час на те, щоб розібратися, хто покупець тієї чи іншої картини, хороша робота була продана чи ні? Він зверне увагу хіба що на факт продажу і ціну, якщо на них буде акцентована стаття.

А.С. Я вважаю, у тому, що відбувається зараз з нашою арт-спільнотою, є міра індивідуальної відповідальності кожного, хто до неї причетний. І вагома її роль лежить на вітчизняній арт-критиці. У нас нормально про мистецтво може висловитися не так вже й багато людей, тому думка кожного з них є вагомою. Мистецтвознавці, арт-критики повинні бути під суворим вогнем критики з усіх боків, щоб вони усвідомлювали ціну кожного слова, яке вимовляють з приводу мистецтва. Простий приклад. На вашому порталі в коментарях, що стосуються виставки “На грані” було три думки. Першою  говорила Ольга Балашова, судження якої мені цікаві, але цього разу її, як арт-критика я слухав з подивом, бо Балашова протягом п’яти хвилин бурмотіла і не могла чітко пояснити, що вона відчуває з приводу цієї виставки. В її репліці є вся гама: спочатку обережне прийняття, потім здивування і нарешті — розвінчання. І зрозуміти, що ж вона насправді думає, було неможливо, бо через політкоректність, що неприпустимо для арт-критика, не могла чітко окреслити свій погляд. Тоді виникає питання, чому ця людина така боязка? Які фільтри стоять в її свідомості, щоб не дати можливість висловитися з конкретного питання чесно і відверто?