Меню

ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ КРАМАТОРСЬКА. 1990-і РОКИ


Михайло та Олена Лівицькі (Краматорськ-Київ-Ходосівка), Олександр Пархоменко (Краматорськ-Київ) про мистецьке середовище Краматорська 1990-х років. Сюжет створено за підтримки  «Українського культурного фонду» 2020 рік.

 

У відео колекціонери Олена та Михайло Лівицькі і фотограф Олександр Пархоменко про наступне: 

00.06-01.17

Олена Лівицька: Яхт-клуби були.

Михайло Лівицький: В 90-ті роки в Краматорську було все те ж, що і скрізь. Тоді теж і бандитизм процвітав, і були угруповання дуже серйозні, але так вийшло, що не всі краматорчани пішли в бандити, хтось почав цікавитися мистецтвом.

Олександр Пархоменко: Дуже пощастило: мені в 1974-му році друг привів режисера, буквально два тижні тому помер Гера Гаврилов. Він привів до Худфонду. Майстерні Худфонду це було абсолютно унікальне місце і чим пощастило, в Краматорськ тоді зібралися випускники Львова: Володя Васильченко, до якого як раз мене Гера привів, Борис Данилов… 

Михайло Лівицький: Костя Князєв. 

Олександр Пархоменко: Костя Князєв це 90-і, я про 70-і говорю. Іван Борисов тоді з’явився, в Макіївці на скляному заводі він працював, а потім хлопці його перетягнули до Краматорську.

01.18-02.27

Шаповалов після Львова і, власне, на них все і сформувалося. Володя Васильченко почав робити величезні карбування, чим заразив і Базилевського. Це була основа. Це був досить високий рівень художників і з хорошим доробком, тобто вони вже прийшли не хлопчиками-студентами і склали основу середовища. Це були люди, на кого можна було рівнятися. З дуже ранніх часів, коли НКМД почав будуватися в 30-і роки в Краматорську було два театри вже. Я вважаю, що для провінційного міста це було багато. Багато хто, безумовно, їхав до столиці для того, щоб якимось чином реалізовуватися.  Художники… Я вважаю, ці три людини формували тут дуже багато.

02.28-03.26

Це було на початку 80-х сформовано.

 

Завжди цікаво, в якому котлі варилася спільнота і що оточувало її?

 

Олександр Пархоменко: Зарплата в 10 доларів це була середня зарплата по Краматорську. Тому звідси йде і все інше, вся убогість.

Олена Лівицька: Голий ентузіазм.

Олександр Пархоменко: На ентузіазмі, бо щось треба було робити.

Михайло Лівицький: Краматорський Худфонд забезпечував художників хорошими замовленнями і хорошими гонорарами. 

Олександр Пархоменко: Я жив в дев’ятиповерховому будинку, на якому була керамічна мозаїка, але це довга історія.

03.27-04.27

Якось побачив у Бориса Данилова ескіз щира українка, але у неї зігнуті руки були. Я сказав Борису, що це ознака безвілля, треба вирівняти руки. Борис вирівняв руки, і потім ми отримали квартиру в цьому будинку. Було дуже цікаво. Три таких будинки, три нормальні вертикалі на бульварі Краматорська. Зараз почали їх утеплювати, на жаль. Уже кілька робіт втрачено практично.

Михайло Лівицький: В 90-ті роки я закінчив університет і вступив на НКМЗ на роботу інженером, був простим радянським інженером з зарплатою 120 рублів, чистими 105, дружина з двома маленькими дітьми в декреті. Це були дуже важкі часи. Але, як я говорив, не всі в ті роки пішли в бандити.

04.28-05.24

Хтось працював на заводі. Так вийшло, що ми, дійсно, ніякого відношення до мистецтва не мали, ми не були знайомі ні з Худфондом, ні з художниками, про яких Саша каже. Перший художник, з яким ми познайомилися це В’ячеслав Гутирі. Познайомилися як? Я працював на заводі, з 92-го року почав займатися бізнесом, яким і зараз займаюся, в 93-му пригнав з Німеччини першу німецьку машину «Опель Омега», і один мій знайомий сказав, що у нього є друг художник, і йому треба з’їздити в Артемівськ, нині Бахмут, і привезти шамотної глини у тебе ж така велика машина, поїхали!

05.22-06.25

Ну ми поїхали. Підходить високий з довгим волоссям Гутиря. Познайомилися. Поки їхали в Бахмут, він розповідав щось про мистецтво, про роботи. Набрав він цієї глини, ми її привезли. Почали спілкуватися. Запросив в Худфонд подивитися на роботи.

Олена Лівицька: Познайомилися з художниками. Потім з його легкої руки у нас пройшло кілька виставок.

 

Хочеться про час послухати. Чим життя в Краматорську відрізнялося від Києва, які особливості були…

 

Михайло Лівицький: Особливості були, тому що це суто індустріальне промислове місто з абсолютно індустріальним середовищем. Те, що там були частки культури: Худфонд, окремі художники, були театри, туристичний клуб це було окреме коло спілкування.

Олена Лівицька: Бардівський клуб був дуже серйозний свого часу.

06.26-07.28

Михайло Лівицький: Це було, але це все варилося десь в закритих групах і осередках. Головна дорога йшла через парк Пушкіна з заводу в місто і найголовнішим був великий пивбар, і від зарплати і авансу відразу все практично залишалося в цьому пивбарі. Тоді, в 90-і роки, як і у всій країні, був розпал бандитизму. Така банда, як «17 дільниця» прославилася взагалі на всю Україну, якщо не на весь світ, тому що ватажків заарештовували десь в Іспанії і депортували через Німеччину, тобто там були серйозні розбірки, були перестрілки, як і всюди в 90-і роки.

07.29-08.44

Олена Лівицька: Але існували паралельні світи. Можна їх називати паралельними світами. Хтось варився в своєму середовищі, хтось у іншому, і ці світи практично не перетиналися.

Михайло Лівицький: На базі нашого ДКІТ ініціативна група виникла і тоді почали з’являтися не лише бандити, а й бізнесмени, які займалися легальним бізнесом, і вирішили створити елітний клуб. Орендували місце в ДКІТ, там, де шаховий клуб, де була дуже серйозна шахова школа в Краматорську, була зі своїм Чемпіоном Світу з шахів. На території цього клубу поставили столики, якась культурна програма, виступили бальники. У Краматорську дуже серйозна школа бальних танців, до речі, світового рівня. А потім почав працювати бар.

08.45-09.41

Оскільки це були 90-і роки, то елітні напої всі були «палені», коньяк був взагалі дуже «палений», щось фарбоване, горілка «Абсолют», яка контрабандою завозилася сюди …

Олександр Пархоменко: Випивали на місці, а потім заливалася чимось іншим.

Михайло Лівицький: Був у мене червоний піджак справжній, твідовий такий, не зовсім малиновий, в більш стриманих тонах, але під кінець засідання елітного клубу, я вже танцював навприсядки, цим піджаком крутив над головою. Найцікавіше, що мені на наступний день потрібно було колегу з Німеччини зустрічати в аеропорту в Шереметьєво.

09.42-10.51

Олександр Пархоменко: Тобто ти повинен був бути в Москві?

Михайло Лівицький: Так.

 

Це був час художніх експериментів перш за все? А що відбувалося в мистецтві в цей час відносно експериментів, спілкування і якихось альтернативних майданчиків?

 

Олександр Пархоменко: Почалося все ще в 80-і роки, коли ще практично був Союз, було заплановано будівлю на Бикова 17, з якої потім виросли наші майстерні. Це було заплановано як майстерні художників, Худфонд тоді абсолютно чітко розподіляв, чиї це будуть майстерні, але двоє людей відмовилися від майстерень. Борис Данилов зайняв майстерню на п’ятому поверсі з дуже високими шестиметровими стелями. Кононенко з Оленою Кулик і Гутиря зайняли третій поверх.

10.52-12.03

Два перші поверхи зайняли ювеліри. Краматорськ був ще містом ювелірів. В кінці 80-х всі кинулися щось робити. Було багато аптек, багато ювелірів і багато поліграфії, і тоді було у нас кілька друкарень.

Олена Лівицька: Це була авторська ювелірка.

Олександр Пархоменко: Так. Ще до Ювелірсервісу головним був Сергій, він орендував два перші поверхи, але туди не приходив. І за два роки звідти витягли все, що можна унітази, повиривали електрику повністю, віконні рами повиносили.

12.04-13.04

Якось мені думка така прийшла, що з цим треба щось робити. Я вже став членом Спілки фотохудожників і зробив вигляд, що кожен член повинен мати свою майстерню. Я пішов в Горком, назустріч мені біжить мій давній приятель, турист, мій хороший знайомий, я запитав його до кого мені потрібно піти, а він каже це я. З’ясувалося, що документи щодо оренди у нього були. Коли я склав договір і питаю, що робити. Той каже, що хто перший двері зробить, того і майстерня.

13.05-14.13

У мене друзі ковалі, у яких все є, і вони мені буквально за ніч випиляли двері, зробили дві великі решітки на вікна, і я зайняв майстерню. Коли я запитав, що у нього з першим поверхом, він відповів, що не знає. Тоді ми швидко туди заселили Івана Борисова. Так вийшла майстерня, де вже щось робилося. Борис Данилов почав вже їздити до Києва, практично одружився з Тамарою Лі, галерейницею, і приїжджав періодично, коли йому потрібно було якусь велику роботу зробити. Він робив великі порцелянові кокони абсолютно дивовижні. Він міг сидіти півроку в Краматорську, але жив переважно у Києві.

14.14-15.33

І ми розуміли, що щось треба робити. Славка Гутиря був єдиний, хто міг ногами двері відкривати. Кожен варився сам у собі, щось робив, Іван на шпалерному папері міг малювати свої малюнки, коли не було звичайного паперу і полотен.

Михайло Лівицький: Доповню. Якщо говорити про цей стояк з художниками, там же ж не тільки кожен на своєму поверсі сидів і щось творив, там проходили зустрічі, чаювання, театральні постановки починали робити. Приходили друзі з турклубу, постійно гітара звучала.

Олександр Пархоменко: Треба було об’єднуватися, і прийшла ідея, що потрібно взагалі весь творчий потенціал, який в Краматорську є: художники, поети, музиканти, театрали, журналісти, об’єднати, якимось чином зробити клубну форму, де ми можемо спілкуватися і взаємодіяти.

15.34-16.28

Оскільки Славка був єдиний, хто хотів це зробити, це його основна ініціатива, але його безглуздий характер йому заважав, тому що народ ображався, і йшов. Я зміг якимось чином бути буфером. Дійсно, народ загорівся, пішов рух дуже цікавий. Почали приходити музиканти, театрали, поети і барди, хто тільки не збирався, і це постійно було якимось святом. Не було ниття. Були, звичайно, хронофаги. Мається на увазі, що це люди, які випадково потрапляли у тусовку і їм це так подобалося, і вони приходили, щоб просто посидіти.

16.29-17.24

Михайло Лівицький: Те, що Саша розповідає, це вже сформувалося після нашого знайомства з Гутирєю, коли ми вже подружилися, коли я йому допомагав відливати бронзові роботи, вірніше він робив моделі, я відливав на заводі. Наше спілкування з Гутирєю почалося з того моменту, коли у нас з’явився цей офіс, звичайна трикімнатна квартира без ремонту. Гутиря запропонував нам зробити тут виставку.

Олена Лівицька: Він сказав: дивись, скільки місця, давай зробимо тут виставку!

Михайло Лівицький: З цієї виставки все почалося, і тоді ми познайомилися з усім Худфондом, з усіма художниками. Ми вже стали членами клубу художників, хоча ми самі ніякого відношення до творчості не мали.

Олександр Пархоменко: На вас все тримається і досі. 

17.25-18.24

Михайло Лівицький: Ну тоді на нас ще так не трималося, утім ми вже брали участь у художньому процесі.

Олександр Пархоменко: Розумієш, навіть маленьке співчуття тоді було дуже важливо, тому що ніхто нікому не був потрібен, така була конкретна форма 90-х.

Олена Лівицька: Тоді настав час, коли, назвемо їх маленькими струмочками, і вони зійшлися і потрібно було позначити простір. Ситуація досягла критичної точки і потрібно було щось робити. У Слави Гутирі з’явилася така ідея: а що, якщо нам створити асоціацію «Коло», як громадську організацію.

Олександр Пархоменко: Слово «Коло» придумала Галка Кравцова на одному із зібрань, коли офіційно збиралися для того, щоб обговорити, як це може виглядати.

18.25-19.36

Олена Лівицька: Одна з таких акцій благоустрій території навколо тих же ж майстерень. Коли був кинутий заклик: проводимо симпозіум, збираємося і кожен робить, що може. Хто може творити — творить, хто може носити носить, хто може готувати готує, хто може надихати надихає, хто може допомогти матеріально допомагає.

Олександр Пархоменко: Принести їжу це теж серйозний внесок.

Олена Лівицька: Чи порядок треба було навести, тому що територія була досить занедбана.

Олександр Пархоменко: Навпроти кладовище. Щось треба було робити з цим смітником, який був під вікнами.

Олена Лівицька: Смітник перетворився в чудовий сквер. Туди почали приходити діти, мами з колясками і це теж сформувало простір. 

 

Як жили художники? 

 

Якщо було замовлення, бралися, потрібно якось виживати. Але паралельно кожен хотів виразити себе у творчості, тому окремо було  замовлення, і окрема територія -для душі.

19.37-20.40

У такому контексті все існувало, мистецтво не було альтернативним, воно було, я б сказала, вільним.

Олександр Пархоменко: Іван Борисов вчитель дуже багатьох людей, насправді він просто сидів у себе в маленькій майстерні трохи більше, ніж 2х2 метри, ще коли в Худфонді було все, курив, пив чай, але у нього все було заставлено картинами, вертикально завалено всю стелю і маса молоді до нього ходила, дивилася, як сидить людина курить, п’є чай, іноді не чай і таке малює… Дуже багато народу пройшло через цю майстерню Івана, хтось знайшов свій шлях, а хтось просто пішов в нікуди, тому що не можна з себе «робити Івана».

20.41-21.38

Іван людина, яка, дійсно, робила весь час щось: малював або писав, і зараз одну-дві графіки в день він обов’язково робить. Ручкою, фломастером, чим завгодно; немає паперу могла піти для рисунку стара шпалера. Це і є альтернативне мистецтво, те, що робив Іван.

Михайло Лівицький: Пам’ятаєш, після виставки Гутирі, яку ми провели у нас в квартирі, відразу ж виникла ідея, тоді ще навіть асоціації «Коло» не було: чому б не продовжити виставкову діяльність. А хто наступний цікавий художник? Найцікавіший у нас Іван Борисов. Всі сказали, що робимо Івану Борисову виставку. Але він…

Олександр Пархоменко: Розкачати його дуже важко.

21.39-22.33

Михайло Лівицький: Ми ж не просто виставку, ми ж фуршет проводили, автори теж повинні були якось брати участь. Всі сказали, що Іван не від світу цього, він нічого не зробить, але були творчі люди, та ж Тамара Грекова, та ж Галка Кравцова, і фуршет придумали. Приїхав дядя Ваня взимку на санчатах перед Новим роком, мотузкою обв’язані картини. Ми запропонували: картини ми повісимо самі, а ти дістань хліба. Хліба в Краматорську не було. Перед Новим роком в 90-х зникав хліб в Краматорську. 

22.35-23.36

Не знаю, чи то це політична провокація була, щоб викликати якесь невдоволення, тому що це вже часи незалежності, реформ і тоді таких нісенітниць було багато. Дядя Ваня повертається через пару годин з замороженими триденними пиріжками з горохом, які взяв біля ж/д вокзалу у бабки. Був сильний мороз, і вони замерзли. Притягнув ці пиріжки і що? Намазки сирні з кропом в блендері  дівчата перебивали, якась ковбаса була, і робили бутерброди на цих пиріжках. Виставка пройшла з великим успіхом. І вже на цій виставці з’явилася ідея, щоб не було фінансових проблем, пускати шапку по колу, хто скільки збере. Ми практично збирали благодійні внески на наступні виставки.

23.37-24.52

Галка Кравцова була членом турклубу. Краматорський турклуб реальна альтернатива чогось стаціонарного. Членами турклубу були фотохудожники, ковалі і поети. Галка писала прекрасні сонети. На Ваніній виставці, просто сіли на підлозі коло і почала читати свої сонети. Вино до сонету просто ллється.

Олександр Пархоменко: Коли «Коло» вже заворушилося, Саша Пальченко головний архітектор тоді був, його почесним Головою обрали і він теж дуже багато зробив для того, щоб процес рухався, почали робити виставки. Ми могли зайняти повністю музей, зробити одночасно чотири виставки: один зал великий був мій з двома виставками, одна була розвішана на стінах, друга звисала на ниточках. Це були проекти «Вид згори» і «Кримські сни».

24.53-25.49

«Вид згори» був у мене на ниточках це я авіаційними зйомками займався, а «Крим» просто мій Крим, який я дуже люблю і часто там бував.

Михайло Лівицький: Мова йде про Краматорський художній музей, де відкрилася виставка на офіційному майданчику і під егідою цієї асоціації.

Олександр Пархоменко: Далі був Іван Борисов, один зал був його, ще один фотограф був, причому абсолютно унікальний, Борисов Генадій він сам астроном і просто приїжджав до нас, знімав зірки. Я запропонував з ними щось робити. І коли ми розвісили його роботи, раптом виявилося, що він до цієї виставки за своє життя відзняв чотири плівки. Унікальний повністю випадок.

25.50-26.51

Перша персональна виставка, яка потім проїхала по всьому світу і всього чотири плівки людина за життя відзняла! Але він профі. Він зараз дуже відомий, відкрив унікальну комету…

Олена Лівицька: …яку назвали його ім’ям.

Олександр Пархоменко: Він зробив абсолютно унікальний телескоп американському університету, аналогів якого просто немає. Це краматорська людина.

Михайло Лівицький: Це знову ж йдеться про офіційні виставки, які проводилися в художньому музеї. Ті, виставки, які проводилися у нас, вони наразі були альтернативні.

26.52-28.02

Ми принципово не запрошували, ні відділ культури, ні керівництво Краматорського музею, місцева газетка «затухший прогрес» — «За технічний прогрес», назвала наші зустрічі тусовкою для еліти. Валя Зоріна писала, що на квартирі проводяться такі квартирники. У музеї на виставці братів Гутирі В’ячеслава і Олександра були всі, але те, що проводилося у нас, це була закрита і тут було набагато більше свободи, менше офіціозу, не було пафосних промов.

Олена Лівицька: Це була тусовка для посвячених.

Михайло Лівицький: Ми не визначали тематику

28.03-29.20

Олена Лівицька: Ось два зали, у тебе один зал, у тебе другий зал, будь ласка, що ви вважаєте за потрібне, те робіть. Такі умови були.

Михайло Лівицький: Це відбувалося саме в 90-і. Квартиру ми купили під офіс і там був просто один робочий стіл і один факс, який я привіз з Москви, тому що тоді його не можна було купити тут. Він коштував шалені гроші, близько 300 доларів, ми його потім внесли в статутний фонд нашого підприємства. Люди приходили різні, не тільки ті, кого ми запрошували, художники запрошували своїх знайомих, знайомі запрошували знайомих. І якось один знайомий Валера Грузин. Я не знав, чим він займався. У нас тусив і йому було цікаво. А потім він мені каже: «А ти знаєш, що твій офіс грабувати хотіли? Я тебе врятував». Я кажу: «Як, Валера?». Виявляється, він бандитом був, але я про це не знав. Сидимо, каже, з хлопцями, вони обговорюють, куди завтра йдуть. 

29.21-30.44

Все, каже, йдемо брати офіс. Валера як послухав! Каже:«стоп, де, яку адресу? Ні, туди не можна, там мій друг. Не можна грабувати цей офіс». Такою була атмосфера 90-х років.

Олександр Пархоменко: Я ще одну виставку робив в 89-му році: «Хаос» називалася. Якраз наша Раїса Іванівна директор музею, тоді поїхала у відпустку, дуже хаотично вона починалася, я її задумав ніби як для чотирьох чоловік, і коли я приїхав з власного відрядження, і всі мої друзі, з якими я хотів робити виставку, роз’їхалися, а до виставки тиждень. Я прийшов до Івана, сказав йому, що через тиждень у нас виставка, треба якось оформляти. Він погодився. Ми з ним попили ніч, на ранок прийшли, був вихідний день у музеї. Він постояв і запитав, чи можна в центрі цвях забити? Я питаю, навіщо? Ми б, каже, мотузочку прив’язали, а потім туди на гору запустили…

30.45-31.34

Я на повному серйозі, підходжу до старенької-охоронниці і питаю про цвях, вона хвилину задумалась, і каже: «Нііііі!!!». Оскільки не була сформована ідея виставки, вона народилася під назвою «Хаос», тобто кожен приносить, що хоче. Я нагріб гору фотографій, з яких можна було робити, що завгодно, хоч монтаж клеїти, хтось почав скульптуру робити, купа фотографій висіла на мотузках, до деяких фотографій була приставлена ​​драбина, щоб подивитися, треба було на неї піднятися.

31.35-32.29

Михайло Лівицький: Це майже контемпорарі-арт.

Олександр Пархоменко: Так, а в центр не дали нам цвях забити, але ми закотили туди кам’яну шестерню. Коли ми її туди поставили, відразу все вирішилося і мотузочку туди прив’язали. Ця виставка була унікальна, дійсно. Раїса Іванівна приїхала з відпустки, вона швидко-швидко закрила цю виставку, але навіть через десять років, вже виїхавши до Ізраїлю, ми з нею листувалися, вона пам’ятала про цей «Хаос» і говорила про нього захоплено. Це абсолютно унікальна штука!

 

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для свободного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.                 Бачите помилку, пишіть сюди