EN

Олена Одарич про “Нове провінційне мистецтво”


Олена Одарич (Полтава) про життя художників у 90-і роки у Полтаві.  Сюжет створено за підтримки  «Українського культурного фонду» 2020 рік.

Олена Одарич у сюжеті про:

0.00-01.02

Я вчилася в інституті і була повністю поглинута інститутом. Я вчилася на архітектурі. У мене дипломна робота була  «Успенський Собор». До Пітеру їздила, в архівах Синоду збирала матеріали, в цілому, я була повністю в інституті занурена в процес культової архітектури. А коли закінчили, якраз 91-й рік йшов, ми вийшли в білий світ — і ми нікому не потрібні. Раптом я знайомлюся з молодими хлопцями, теж такими неформалами. А я хіпувала, була вся в фенечках.

01.02-01.56

Дуже пощастило. Всі суперталановиті були. Чимаров Юра був наш тато. У нього була керамічна майстерня. Зараз її немає. Її розбили великою чорною кулею на базарі на бульварі Шевченка. Він навіть знімав відео, як її руйнували. Він нас усіх зібрав в цій майстерні, і тому, завдяки йому, я доторкнулася до кераміки. Він побудував піч. Якщо кого назвати художником, то, звичайно, це він для мене. Як ми взагалі вижили, незрозуміло.

01.57-02.58

Була група: Юра Ішуков, Андрій Кислов, Лана Зубенко, Льоша Романенко, я, Микита Гургуц — називалася вона «Нове провінційне мистецтво». Почали, просто граючись, виставлятися. Завдяки комсомольському працівнику, який зараз живе в Німеччині — Генріх Пфайфер його звуть — він дав нам салон, і в 92-му році ми зробили першу виставку — дуже гучну. Вся Полтава була, така мила, солодка, тиха Полтава.

02.59-04.09

Роботи були прекрасні. Всі були в шоці. Ми ж вважалися неформалами, а люди звикли: квіти, поля пшениці, як люблять всі українці. А ми писали, що хотіли.

Я пам’ятаю роботу Микити Гургуца «Шнуверенітет». Він виліпив з жовтих і синіх шнурків об’ємну роботу… 

Ми музику слухали різну. Було весело. Якби не Чимаров, напевно, всі поспивалися б, і поскурювались, і поскалувались, тому що якраз це все разом тут і було.

04.10-05.06

«Андеграунд»… Потім «Барліг». Ми познайомилися біля стадіону, це був будиночок-руїна, в кутку — яма, бігали пацюки, стояв стіл. Там збиралася молодь. Один мій однокласник по вечірній школі, зараз він супер-саксофоніст, в той час купив саксофон. Я пам’ятаю, як він ходив і дудів. Хтось на дудці грав, Діма Бандурист є у нас теж. Він грав Deep Purple на бандурі. Коротше кажучи, тут була величезна кількість діамантів, але вони всі ходили, як у Львові козу водили, тут ми всі були козами, просто ходили, шарахалися.

05.07-06.01

Яке щастя, що Господь дав здатність викладати емоції на папір або на полотно. Загалом, ми робили все погане.

Як це відображалося в роботах? Які теми були тоді?

Я малювала Україну. У мене ксерокопія залишилася. Взагалі, я малювала всяку дурню. Ми спеціально нічого не малювали. У майстерні холодно, кераміку завантажили, є вільна хвилинка — починаєш щось калякати.

06.02-06.58

Я завжди любила малювати жіночу пластику, жінок. У мене є тема «Червоне-чорне» — страшна серія, доля української жінки. Там в основному страшні роботи. Мені здається, я навіть накаркала, швидше за все. Я не знаю, чого я їх малювала. Поєднання — червоне, біле і чорне. Я малювала те, що хотіла. Нікому не подобалося. Моїй мамі не подобалося. І для мене це вічна трагедія була, але я однак малювала. Вона дуже страждала, що я це все малюю. А я страждала, що їй не подобається.

07.05-08.02

Я себе в 90-і роки відчувала так: у мене вже була маленька дочка і я зазвичай нікому не подобалася. Я не так одягалася, у мене була не та зовнішність, я занадто короткі спідниці носила, графіку робила, яку ніхто не любив, тільки дуже вузьке коло. Я була, як у фільмі «Аварія — дочка мента». Я потім його подивилася і чогось згадала себе, щось було подібне. А потім спеціально яскраво губи фарбувала, робила протест, не те щоб на зло, — мене неможливо було зламати. І дочку весь час з собою тягала. Ця фотографія, де їй п’ять років, — це наша перша виставка на вулиці. Це була одноденна виставка, 95-й рік.

08.03-09.07

І вона там щось намалювала, і там теж моя робота висить. Ось так я виглядала: в чорній спідниці з патлами.

Так ви не лише в цій галереї виставлялися, а й на вулиці?

Так, це стіни Педінституту. Ця фотографія в одному екземплярі є, там Катя тримає плакат, і  дату видно, я просто якось забуваю. Ми там виставилися, а у дворі була «Берлога» — вже другий будиночок, де хлопці жили. І там вся творча молодь збиралася. Ми там слухали музику — джаз, класику, якусь правильну, пили, на гітарці грали. Я там навчилася на гітарі грати, правда, і раніше вчилася. 

Мені допомогло, що я туризмом займалася. Я займалася дельтапланеризмом. Це також добре.

09.10-10.07

Ніяких ідей не було, всі намагалися якось виживати, мучилися, переважно дурнею страждали.

Добре, а що це бродіння дало потім? 

Жодного не було дурня. Всі — красені. Просто пощастило або покоління таке, нас якось магнітило один до одного. У нас ще був «Ліхтар» — відоме місце, там був гранітний парапет, і там всі пили каву. Всі розумники!

10.09-11.15

Кислий зараз в суперграфік — суперхудожник, зараз в Києві живе, редактором там десь. Векша ювеліркою займається. Ланка відкрила свою друкарню в Києві. Я давно її не бачила. Всі стали молодцями. Кожен займається своєю справою. Аналізувати так складно. Я тоді була закохана, і мені було все до лампи. Просто жили. Не було грошей на проїзд, я з Алмазного з коляскою ходила сорок хвилин пішки в швидкому темпі. Потім назад теж пішки.

11.16-12.13

У 96-му книжка… Підійшла жінка — журналістка — і каже: «Ой, мені так подобається ваша графіка, не могли б ви проілюструвати?» Я була в шоці! Моя жахлива графіка, яка мамі не подобається, — і раптом якась тітка просить проілюструвати книгу. Я малювала і боялася їй показати. Потім показала, а вона каже: «Боже, ви мене відчуваєте!» Це прекрасно, звичайно, було. Потім ми з нею ще дві книжки зробили. 

Перша виставка групи була в 92-м. Ще була галерея «Парсуна» у нас.

12.14-13.05

Там був Юра Білобров — директор. Вирішили зробити виставку. За день зібралися, паперу набрали — будь ласка, виставка! Де ці роботи? У свій час я намагалася збирати вирізки, статті з преси. Виставки робили за один день. Прийшли на Ліхтар — через два дні виставка:

— Будеш брати участь? 

— Та ні, не буду, та ні… та добре, буду. 

— Скільки коштує робота? 

— Та по три. 

— Ну давай, добре.

Жах!

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.