Подивився нарешті у Львові на скульптуру Себастьяна Швайкерта.

Я, звісно, розумію, чому від неї горять сраки у любителів «мильної» форми, а також всіх цих тризубів охоплених руцями і казаків в папахах, які сидять на мішках з кавою. Так, рібята, там зовсім інше кіно і інша форма та динаміка. Співчуваю вам. То треба ще сто років наздоганяти на автобані, бо у нас мистецька традиція і, відповідно, її розуміння і сприйняття, перервана штучним образом.

Пам’ятаю, що одним з аргументів, яка вона недобра, був, що скульптура не вписується в простір площі. Так ось, скажу вам, що мало яка скульптура у нас так грамотно вписується у простір. І мало хто так все прорахував, щоб це було грамотно вписано, врахував масштаб площі і навколишніх будинків та навіть масу зелених насаджень навколо, до ритміки дерев включно, які оточують об’єкт. Щоб він там ефектно працював і одночасно розчинявся в просторі. Щось не те ви верзете, явно.

Весь цей скандал навколо пам’ятника Моцарту-молодшому вскриває насправді дуже важливий і ніяк непроартикульований в нашому соціумі аспект: як взагалі жити сучасному художнику в суспільстві з насильницьки перерваними в результаті історичних катаклізмів мистецькими традиціями.

Суспільство просто тотально не готове до сприйняття несталих в її свідомості форм. Воно охоче сприймає всі погано виконані, кічові і диспропорційні підробки, які є фактично «пам’ятниками пальто», де на штамповану болванку надягається просто голова іншого вождя. Не готове до прийняття навіть не сучасної метамодерністської естетики, а естетики фактично класичної, бо модернізм вже є давно класикою.

 

 

Цей пам`ятник — просто хороший приклад і безумовно важливий каталізатор важких процесів, але на проблему треба дивитись значно ширше.

Сучасний художник, який раптом виходить з своєї студії і галерейного та інституціонального простору на широкий загал, апріорі потрапляє в категорію парії і ізгоя в агресивному середовищі абсолютно ніяк не підготованих до цього людей.

Це дике обурення, рівень агресії, фекалійні асоціації, що демонструють дитячю свідомість, здавалось би дорослих людей, петиції про зніс і міркування про мистецьку цінність тих, хто зеленого поняття не має, як воно все розвивалось в мистецтві, що за чим йшло і куди, врешті-решт, прийшло – є абсолютно самодостатнім пам’ятником пам’ятнику. Сподіваюсь сучасні мистецтвознавці і культурологи вже фіксують цей шикарний кейс.

Олекса Манн

Історія події (прим. МІТЄЦ):

Пам’ятник Францу Ксаверу Моцарту на площі Маланюка у Львові відкрили 26 серпня. Створив скульптуру австрійський митець Себастьян Швайкерт.

Відкриття пам’ятника викликало різну реакцію серед містян — від захоплення до обурення. Місцева мисткиня Наталія Криничанка зареєструвала петицію до Львівської міськради про його демонтаж.