Размова художників Ігоря Гусєва (Одеса), Олександра Ройтбурда (Одеса-Київ) та журналістки Зіни Підалькіної. Архівний матеріал, 2007 рік.

 

«Приходь, Зіно, в гостях буде художник Ігор Гусєв», — добрим голосом мовив Олександр Ройтбурд, в недалекому минулому одесит, а тепер — непростий київський хлопець. З Ігором Гусєвим пов’язана не одна київська вулиця, тому Педалькіна  й попрямувала в київську пітьму в пошуках вулиці Почанинська.

Прийшла Зіна в гості з фруктами. Мандаринів п’ять штук принесла. Художнички за столом сидять. На столі пляшки красуються — чача грузинська, коньяк, вино… «Непогано», — подумала дівчина, але запитала інше: «Можна інтерв’ю записати?»

 

 

Олександр Ройтбурд (задовлено вказуючи на Гусєва): Ось жертва. Ну! Говори!

Ігор Гусєв: Так з вами.

З.П. (не розуміючи): Що з нами?

І.Г. (посміхаючись): З нами не занудьгуєш.

З.П. (задля пристойності хмикнула): В нас відьма живе.

О.Р. (недовірливо): Де?

З.П.: В під’їзді. Ось знову на Новий рік біля ліфту воду каламутну розлила. Чаклує. А ви як до відьмацтва ставитеся?

І.Г.: Ніяк. Як кажуть поп-зірки: «Ми до них не належимо». Ми, звісно, не такі, як поп-зірки.

 

 

З.П. (ніжно): Що ж так скромно?

І.Г. (виправдовуючись): Ну… сьогодні художник вже намагається бути зіркою. З одного боку, це плюс — рейтинг. Відповідно, росте ринкова вартість. Арт-ринок в нашій чудовій країні слабкий.

О.Р.: А чим відьма займається?

З.П.: Пиріжки пече і біля метро продає.

І.Г. (розважливо): Вона не галеристка. Галеристки хочуть, щоб їхні картини, як пиріжки продавалися.

О.Р.: Та якщо говорити про українських жінок, вони усі — трохи відьми.

І.Г.: Ми в Одесі відкрили свою майстерню. Ліворуч — Олександрова, а праворуч — моя. Над нами живе «триповерхова» бабуся. В неї таке прізвисько, тому що вона багато матюкається. Коли вона зрозуміла, що в нас не буде публічного дому, як передбачали одні сусіди, не буде Інтернет-клубу, як передбачали інші, вона сказала: «Ой! Одні лиш художники! Навіть нема кого на …уй послати». Бабуся з нами заприятелювала. В одній розповіді про свою молодість, про життя у Севастополі з подружками, де вони зустрічалися з офіцерами, і прозвучала фраза: «Ці ніжки б та на ці наплічники»…

З.П. (до Гусєва): То ти що, в Одесі живеш?

І.Г.: До Києва не збираюся перебиратися. Бо тут будинки великі. У нас в Одесі все маленьке, компактне. І при цьому доволі європейське,  адже Одесу будували за Катерини модні у ті часи архітектори — італійські, французські. Відлік номерів складно сплутати, тому що номери йдуть від моря. Київ — більш заплутане місто. Тут багато гір. Мені тут складно.

З.П. (спостерігаючи, як Ройтбурд очищує шкіру  памели): А теми картин… Чи стане «триповерхова» бабуся темою твоєї картини?

І.Г. (всміхнувсь): Запросто. Я вийшов до магазину. Вона попросила їй купити чекушку і сказала продавцям: «Цього не обраховувати. Він — мій сусід». Як можна не написати такий портрет!

 

 

О.Р. (не полишаючи боротьбу зі шкірою памели): З нами в поїзді їхали грузини. Інтелігентні люди… Я почав читати вірші.

І.Г. (пояснюючи Зіні): Саша по телефону прочитав Бориса Херсонського.

Взявши книгу поета, художник Ройтбурд прочитав і Зіні вірша. Слухала Зіна. Зачаровано. Серце тішила світлим Сашковим лицем. 

І.Г. (продовжуючи історію про поїздку): Грузини витріщилися. Сказали «чао» і пішли спати.

О.Р.: Нехай Гусєв прочитає вірша про целочку.

І.Г. (охоче декламує):

Пасха. Праздник.

Миг досуга.

Свет ночного рая.

Плачет целочка у клуба.

Потеряла флаер.

Проливные катит слезы

По щекам прозрачным.

Ей бы секса в передозе

В сауне на даче.

Не пущу.

Хрипит устало 

Шкаф на фейс-контроле. 

Все никчемно.

Все пропало.

Все — Господня воля. 

 

 

А.Р.: У нас в Одесі є художник Лев Маколкін. Йому скоро буде 4 роки.

І.Г.: Хлопець дуже талановитий. Робить абстракцію.

А.Р.: Відомий московський кураторка Катерина Дьоготь, коли побачила роботи Маколкіна, сказала, що Кандинський нервово курить.

З.П.: Як можна охарактеризувати це сучасне мистецтво?

І.Г.: Воно орієнтується на нове покоління. Тих, кому зараз по 3-4 роки. Це — діти міленіуму. Художники всі списалися. Для мене і багатьох моїх соратників пошуки завершено. Якщо десять років тому усі щось шукали, то зараз цього вже нема. Якщо раніше існував авангард, і багато поколінь художників розвивали його інтенції, була ситуація постмодернізму, то зараз — колапс. І навіть слово «актуальне» вже не актуальне.

О.Р. (розриваючи м’якоть памели на шматки): Актуальне мистецтво вже звучить як формат. Вважається, що геометрія — це та наука, котру визначають як таку для себе люди, що вважають себе геометрами. Так і актуальне мистецтво. Це — конвенціональна шняга, як висловлюється сучасна молодь. В цілому актуальне мистецтво — це зона, в якій формується те, про що будуть писати в енциклопедіях про мистецтво. Хоча це — те мистецтво, яке, з точки зору правильних критеріїв, мистецтвом, за великим рахунком, не є. І невідомо, чи стане ним завтра. Це — нехтування правилами.

І.Г. (розтлумачуючи Зіні): Хотіли приготувати торта, вийшло олів’є, але все одно смачно.

О.Р. (погоджуючись): Це — кулінарія не за рецептами. Зона ризику. Але якщо вийде смачно, є шанс, що це стане рецептом і буде занесено до кулінарної книги.

З.П. (недовірливо): А ви самі належите до актуального мистецтва?

І.Г.: Для мене актуальне мистецтво — це те, що виставляється на Андріївському узвозі.  Люди пишуть пейзажі Києва. Це те, що написане сьогоднішніми фарбами на сьогоднішньому полотні і продається сьогодні. Але через те, що це мистецтво деякими інституціми не вписане в певний контекст, його сприймають так, як і десять років тому. Я завжди був за народне мистецтво. (Вказуючи на стіни майстерні Саші Ройтбурда). Ось у Саші Ройтубрда висить прекрасна колекція примітиву. Хіба це — не мистецтво? Тут усе  непрофесійне, але з такою душею, що плакати хочеться.

З.П.: Ілля Чичкан гордо каже, що його митстецтво належить до актуального. Та подейкують, що це не він вигадав мавпу.

О.Р.: Звісно, не він. Мавпу вигадав Дарвін, а потім з неї зробив людину.

І.Г. (до Зіни, яка ніяк не може збагнути суть): Просто для якогось мистецтва знакова фігура М — лебідь, а для Чичкана М — мавпа. Сьогодні рецепти формування зірки вивчені і художниками, і маркетологами. Тим більше, що критерії сучасного мистецтва сьогодні настільки розмиті, що можна бути не супер популярним, але малювати щось незрозуміле. Наприклад, лити фарбу на полотно — і вже щось буде виходити. З такого теж можна зробити мегазірку, треба просто в неї вкладати великі гроші. (Несподівано міняючи тему.) В нас сьогодні свистунчик вештається містом. Грає на пляшках.

 

 

О.Р.: У нас вже вичерпуються міські божевільні. Раніше в Одесі їх було море.

І.Г.: Поповнювали московський шоу-бізнес.

О.Р. (зі смутком): Ніде не було таких божевільних, як в Одесі. А зараз вони зникли. Людський фактор стає мізерним. Залишилася бабуся, яка замітає сліди. Вона зустрічає потяги і вигукує: «Товариші! Америка замітає сліди. Заповнює вщент в’язниці. Об’єднуйтесь!»

І.Г.: Є на вокзалі поет, який теж зустрічає потяги. Він пропонує збірку своїх віршів і балотується в президенти.

О.Р.: Ще був чоловік, котрий писав «НЛО = ВІЙ. Небо вибухне від газів». Він малював якісь куполи, хрести. «НЛО-2000 = кінець світу». Потім над цим лейблом він випустив одкровення. Там було написано «Євреї = прибульці».

З.П. (тихо посміюючись): А бізнесмени, які купують в Одесі картини художників — нормальні люди?

 

 

О.Р. Їх нема. В Одесі місцевий продукт не йде. Місцеве — значить зроблене лохами. Люди щиро вважають лохами своїх співгромадян, зокрема і служителів муз. Тому що вважається: якщо ти правильний пацан, то ти вже звалив. А якщо залишився — відстій. Якщо мистецтво робиться в Нью-Йорку, Парижі і навіть у Києві — це ще канає, а те, що в Одесі — це самопал. Був час, коли в Одесі на афішах писали: «Останній раз перед від’їздом до США».

І.Г. З іншого боку, ця ситуація не може не радувати. Немає культурної атаки. Ти в Одесі живеш як в санаторії. Ти нікому не цікавий. А якщо кажеш, що є художником, то стаєш подвійно нецікавий.

З.П. (вражено): Як же ти живеш?!

І.Г. Київ рятує — мати міст руських.

О.Р. А ще Париж, Нью-Йорк, Москва…

 

 

З.П.: В Одесі є галереї?

І.Г.: Ні. Є художні салони, які називаються галереями, і не знаю, чому.

О.Р.: Якось до Одеси приїхав в 90-і з Москви мистецтвознавець Костя Акінша. Він подивився на паркан, а там написано: «Вася — поц». Акінша заплакав і сказав: «Яке чудове місто! У Москві вже давно ніхто такого не пише. Усі пишуть: «Єльцин — іуда». Як вам вдалося зберегти таку чистоту?»

І.Г.: Просто місто не переймається політикою.

О.Р. (не погоджуючись): Переймається. Але екзистенційні питання на кшталт «Чи Вася — поц?» виносяться у сферу публічності. У цьому також особливість Одеси.

 

 

І.Г.: Просто в Одесі легко працювати.  Не знаю  щодо повільного ритму. У кожного він свій. Я полюбляю поєднувати роботу над проєктами з прогулянками вздовж моря. Особливо взимку. Безліч відчуттів, коли порожній пляж. На узбережжі — одна-дві постаті. Інколи сам собі заздриш. Зараз багато пляжів починають забудовувати київськими котеджами. (з жалем) Скоро так не поблукаєш.

З.П.: А свою галерею в Одесі відкрити не намагалися?

І.Г.: А клієнтура? Якби вона була, можна було б і відкрити. Є в нас в Одесі популярне місце, де продається мистецтво — це «Горсад». Будь-яка людина, з якою ти спілкуєшся, не може уявити, що ти виставляєшся в галереях, музеях… Усі,  від академіка і до водія трамваю. «Горсад» в Одесі — критерій успіху.

 

Журнал «Форум», 2007 рік.