Роздуми мистецтвознавиці Ольги Балашової (Київ) про роботу фонду Stedley Art Foundation (Київ).    

Ната Катериненко: Нещодавно я була свідком як здивувався після спілкування з київськими колегами художник, який приїхав з провінційного міста. Він розгублено зауважив, що його колеги якісь полохливі, з ними неможливо вести бесіди. І дійсно, подорожуючи Україною, я зауважила, що чим далі від столиці, тим більше свободи в артистичному середовищі. У Києві ти перша людина, яка погодилася відкрито висловити свою думку про роботу фонду, який є меценатом багатьох проєктів, в тому числі і порталу МіТЄЦ. Отже, Stedley Art Foundation?

Ольга Балашова: Stedley Art за досить короткий термін заявила про себе як про серйозну фундацію, яка підтримує багато потрібних для нашої спільноти проєктів. Конкурс для молодих критиків, підтримка Національного художнього музею, робота з невеликим колом художників і введення їхніх імен в міжнародний контекст, створення власної колекції. Засновник фонду Стелла Беньямінова постійно розвивається, займається самоосвітою, сьогодні вона одна з небагатьох, хто усвідомлює потенціал українського мистецтва, і тому прагне правильно просувати та популяризувати його в нашій країні та за її межами. На відміну від багатьох, Стелла завжди підтримує в першу чергу близьких їй за духом людей, а не гучні проєкти та піар-приводи.

Але існує і зворотна сторона такого ставлення до справи, чим грішать всі без винятку приватні інституції (від PinchukArtCentre та «Ізоляції» до проєкту «Бірючий»), де занадто багато що залежить від особистих уподобань і життєвих обставин їх засновників. Тому багато в їхній діяльності залежить від смаків і буденних уподобань їхніх власників. В діях цих організацій немає системності, відсутня виразна програма розвитку на кілька років вперед.

Це не означає, що це погано, врешті-решт кожен з них може справедливо на це сказати: «мої гроші, мій фонд, як хочу, так і розпоряджаюся» і буде мати рацію, але тільки тоді варто бути до кінця чесними та знизити планку амбіцій, не претендуючи на будь-яку впливовість і довіру з боку художньої спільноти.

Взяти, наприклад, один із напрямів діяльності Stedley Art Foundation — виставки в «Білому просторі». Фундація не має плану, розписаного на рік, в якому є певна система, зрозуміле коло тем, художників, ясні цілі.

Стеллі Беньяміновій хочеться сьогодні підтримати когось, і наймаються конкретні люди, створюється свято для вузького кола друзів. Від цього виграють і художник, і куратор, і гості, і сама господиня «Білого простору», але навряд чи це додає фундації ваги в суспільному сприйнятті (адже амбіція бути впливовими нікуди не зникає). В ідеалі, у фонду повинні бути професійні співробітники, які визначають його політику. Інакше з’являтимуться такі випадкові виставки, як проєкти Микити Шаленого або наш проєкт з групою ubik, яка може бути цікавою, але її програма абсолютно не відповідає цілям і задачам фонду Stedley Art Foundation. Така всеїдність виглядає скоріше непрофесійно і не додає довіри. Хоча за останній рік ситуація в цьому сенсі дуже змінилася і виглядає більш системною.

Але тут виникає ще один нюанс. Проєкти в «Білому просторі» не передбачають широкої аудиторії. Це виставки для дуже вузького кола людей.

Stedley Art Foundation як і інші приватні українські інституції — це, так чи інакше, іграшка в руках їхніх власників. Стелла, наприклад, сама не раз про це говорила. У неї немає потреби в серйозному просуванні своєї інституції. Це для неї стало способом життя, вона отримує від своєї діяльності колосальне задоволення, і, що важливо, вміє заряджати своїм ентузіазмом інших людей.

Н.К. Я б не стала так серйозно сприймати слова Стелли Беньямінова про її діяльність, що це «іграшка». Таке позиціювання можна було б назвати втечею від відповідальності, адже заява про те, що ти серйозний гравець артринку вимагає чималих зусиль, як емоційних, так і фінансових. Як сказав класик «життя — це гра», і чимало хороших речей відбулося в мистецтві саме тому, що людина створювала їх легко, граючи.

О.Б. І все ж мені не вистачає ясності висловлювання. Відкритості. Мені здається, що в сучасному світі інституції повинні бути максимально публічними. Маленькі виставки, маленька історія для себе, для художника Олександра Животкова, якого підтримує Stedley Art Foundation, культивування рафінованості — це все досить симпатичні речі, але цивілізований сучасний світ рухається все ж до демократії та відкритості, в тому числі і мистецтва.

Н.К. Закриті аристократичні клуби Британії теж належать до сучасного світу.

О.Б. Це не для нас. У нас є еліта, але аристократів на цій території не залишилося через історичні обставини.

Н.К. Може, варто починати створювати ґрунт для їх зародження?

О.Б. А який сенс у цьому? Мені здається, що сам термін аристократія сьогодні недоречний. Ніхто не може стати аристократом в першому поколінні. У нашому випадку можна говорити тільки про інтелігентних, освічених людей, які цікавляться своєю історією, культурою, мистецтвом. Які хочуть знати — хто вони, і що з себе представляє спільність, до якої вони належать. Це неможливо без інтересу до мистецтва. А розкіш любити таі цікавитися мистецтвом може дозволити собі будь-яка людина незалежно від його статусу і фінансових можливостей. Я думаю настав час відмовитися від застарілого погляду, що еліту можна створити тільки на основі фінансових потоків. Для того, щоб отримати гарну освіту, сьогодні інтелект і працьовитість потрібні набагато більше, ніж гроші. Звичайно, коли у людини їх багато, у неї звільняється час для того, щоб здобувати освіту, і якщо вона поважає себе, то спробує стати не просто фінансовою або політичною елітою, а частиною інтелектуального середовища, яке в усі часи було двигуном процесів в суспільстві. Є величезна кількість персон, які збагатилася в 90-і. Вони не знають, куди подіти свої капітали. Приклад з нашим минулим президентом — показовий у цьому відношенні. Це — історія, яка безславно закінчується. Ми звикли відміряти час президентами, але через 100 років їх імена пам’ятатимуть лише історики. Будь-яку епоху створюють художники, письменники, вчені, композитори, філософи, всі інші — лише статисти. Тільки вміння розпізнати таких людей, інтерес до плодів їхньої творчості може дати відчуття цілісності та усвідомленості життя. А гроші — це лише ресурс, яким можна розпорядитися, змінюючи на краще не тільки своє життя, а й допомагаючи змінювати середовище в якому перебуваєш. Власне, на це й претендують критиковані тут мною засновники різних фондів. Хоча могли б зосередити свою увагу на сумках, яхтах та інших «золотих батонах». Це завжди питання масштабу людини і якості амбіцій.

Але аналізувати, критикувати діяльність приватних інституцій — дивне заняття. Ніхто не стане сперечатися, що їх присутність в нашому просторі — позитивний факт і які б недоліки ми не знаходили в їх діяльності, в ситуації коли культура на державному рівні не є  пріоритетом репрезентації країни, ми повинні тільки підтримувати подібні ініціативи. Цей факт є тим каменем спотикання, який не дозволяє багатьом професіоналам відкрито висловлювати свою думку на адресу діяльності фондів, що створює вакуум і породжує неможливість конструктивного діалогу артспільноти та приватної особи, що підтримує культуру.

 

Розмовляла Ната Катериненко

Серпень, 2015