Спогади Аркадія Насонова (Москва).

Чверть століття, як його немає з нами. Він дзвонив вночі і говорив: “Лови таксі і приїжджай, я зустріну, чекаю, дуже потрібно”.

З Олегом ми познайомилися в 90 — 91 році, не пам’ятаю точно… нас познайомив Діма Лігейрос (поет і художник з Одеси, колишній куратор галереї Ріджина). В той час він змінив тепле місце галерейного працівника на божевільне життя сквотера в майстернях на Петровському бульварі. У нас з ним була загальна майстерня, точніше, ми займалися спільним, як зараз кажуть, «проєктом». Проєкт “Ігровий будинок” зайняв два роки (1990 — 1992).

Одного разу Лігейрос промовив загадкову фразу: “Слон зараз в Москві”. Увечері я опинився в майстерні Олега в Царициному. Пам’ятаю, там висіла  щойно закінчена робота з вітрильником, навколо якого по воді розходилися не кола, а квадрати. Там був і Саша Гнилицький.

Ніч проговорили про мистецтво, улюблену музику, літературу… Під ранок, коли Гнилицький і Лігейрос заснули, ми з Олегом вирушили на прогулянку.

Осінь, туманний вологий світанок. У той час повністю зруйнована садиба Царицино. Пляшка вина і косяк. Видерлися вгору. Дахів не було, перекриттів теж. Досі із здриганням згадую, як ми тоді ходили  зарослими мохом і маленькими деревцями стінами. Потоваришували відразу і назавжди…

Пам’ятаю, як Слон з дитячим захопленням реагував на те, що я бачив «живого» Окуджаву. Як мені потім розповів Саша Ройтбурд, він, виявляється, ще підлітком спеціально приїжджав до Москви, щоб з ним побачитися, знайшов десь його телефон…

Увечері після Царицино, коли я прокинувся вдома, подзвонив Слон, і відразу приїхав до мене. Розглядали розписані мною стіни кімнати. Реготали. Слон з трепетом торкався гітари, на якій грав Окуджава. Він відразу зачарував і закохав у себе моїх батьків. Взагалі, він притягував до себе  щирістю і простотою.

Його регіт… Він міг завестися і реготати кілька хвилин до хрюкання, і, звичайно ж, співрозмовник заражався й теж не міг зупинитися. А потім він міг кліпнути якоюсь жаринкою смутку в глибині очей і стати дуже серйозним. Щоб розреготатися знову. Це у нього було. Такий нелюдський, а якийсь трансцендентний смуток. Регіт і смуток одночасно, ніби ілюструють неоднозначність не тільки мистецтва, а й усього буття навколо.

 

 

Наступного разу він приїхав з Сашком Гнилицьким до нас у сквот на Петровський бульвар. На подвір’ї відбувалася якась безмежна дискотека. Співала пані Броня. Поверхом вище над нами гарчав, завивав і стукав Гарік Виноградов. Ми з Лігейросом почали перестукуватися з ним, барабанячи у закоптілу металеву шафу в нас у коридорі. Спустився Гарік. Ми застукали разом. Прибіг якийсь мужичок, схожий на радянського інженера з портфельчиком і в окулярах з товстими лінзами, попросив теж молоток. Назвався мешканцем Колобовського провулка… Загалом, справа закінчилася смолоскипною ходою і приїздом наряду міліції. Весь цей «бєспрєдєл» спостерігав Слон і Гнилицький. “Це, звичайно, круто, але як взагалі ви тут живете…?” — риторично промовив Слон, дивлячись на мене круглими від подиву очима. “Приїжджай до нас в Київ…”

Наступного дня я проводжав його на вокзал. Він завжди їхав і приїжджав з непідйомним рулоном полотен. Слон був сильним. Закидав рулон, як колоду, на плече і ніс його, не згинаючись.

Незабаром я приїхав до нього в Київ, у сквот на Паризьку Комуну. Це був дикий контраст, як порівняти з нашим життям. Величезні світлі кімнати з високими стелями, барокова ліпнина. У нас темний, вогкий підвал з зафарбованими вікнами і обпаленими пожежею стінами.

А тут… Розслаблене життя. Гамак на балконі. Саша Гнилицький приходить вранці з уже готовим косяком. Ранковий чай. На вулицю виходимо, як є — в тапочках і халатах. Слон в рожевих окулярах. Цвітуть каштани. Вдень заходимо в ресторанчики, де проходять неквапні медитативні сімейні обіди. Походи на Сінний, місцевий блошиний ринок…

Тоді всі любили білі сорочки, які там же і купували. Досі у мене зберігаються кілька сувенірів 60-х років, подарованих Олегом в ті дні. Пластиковий п’єдестал. На ньому — синя прозора хвиля і людина під нею (схоже на ранню роботу Гнилицького.)

Пам’ятаю, як довго реготали, побачивши набір саморобних устілок, вирізаних з дитячих журналів, з каченятами та їжачками і простроченими по краях. Купили і вирішили зробити посвячення Медичній герменевтиці.

У перший же день Олег повів мене знайомитися з усіма мешканцями сквоту: з Максом Мамсиковим, Іллею Чичканом, схожим тоді на соліста німецької рок-групи, з Юрою Соломком, Сашком Клименком… Увечері Олег привів в гості до інститутського товариша  Василя Цаголова. І до речі, я зустрівся зовсім нещодавно з Павлом Керестеєм, якого не бачив з тих років… І коли я згадав Слона, очі його якось відразу змінилися. Мабуть, зі Слоном всіх пов’язували якісь дуже теплі і дуже особисті стосунки. Я думаю всіх, хто знав Слона, об’єднує якийсь золотий невидимий пунктир його реготу і його сумна жаринка в глибині очей.

Тоді, в Києві, я побачив, як вони з Сашком Гнилицьким працюють. Нападами… Величезні формати. “Картинки”, як вони їх називали. Великими пензлями, пускаючи в хід і ганчірки і все, що є під рукою. Це був час, коли я зовсім закинув живопис. Я роздав свої картини — якісь в подарунок, деякі віддав сусідам в сквоті, щоб просто записувати їх зверху, якісь просто знищив. Свідомість була зайнята зовсім іншим.

Але тут, точніше — там, я раптом відчув зовсім інше ставлення до живопису: не як до картини, а як до засобу створити хиткий мерехтливий образ, що залишається на сітківці, коли вас засліплюють спалахом з темряви. І ось цей образ западає в вас, у внутрішній зір, незалежно від того, чи очі розплющені. Таке було відчуття від їхнього живопису, і від живопису Олега зокрема, особливо пізнього. Я кажу пізнього, а насправді — за рік він зробив такий стрибок від себе колишнього, на який іншим потрібно все творче життя.

 

 

У 1992 влітку я з’їхав зі сквоту на Петровському і став жити у Слона на Коломенській в майстерні, що знімалася для нього галереєю Риджина. У той час ми з Танею Дєткіною займалися документацією щойно створеної Хмарної Комісії, і Олег став одним з перших її комісарів з документом під номером 4. Він був радий. Стрибав і реготав.

Я спав у нього на подушці, набитій марихуаною. Слон був великим, як належить бути слонам… Якщо купував шампанське — то ящик, якщо траву — то щоб вистачило набити подушку. Ми багато гуляли того літа в Коломенському парку, ночами сиділи біля води. Вдень ходили місцевими букіністичними крамницями і приносили в’язанки книг. З деяких різалися колажі, якісь я використовував для графіки, якісь — Слон для живопису.

До речі, я тоді знайшов картинки в журналах для кількох його робіт. Щоденні подарунки один одному. Якісь обов’язково ідіотські. Пам’ятаю, я купив напередодні приїзду Слона дві книги — одну про Сахару (з яскраво помаранчевої обкладинкою) поклав у морозильну камеру, а про Арктику з зображенням льодів поставив на плиту (потім вона випадково загорілася.) Книга про Сахару так і залишилася жити в “морозилці”.

 

 

В одну з перших ночей в майстерні Слон довго вибачався, а потім попередив, що якщо раптом вночі він буде випадково притискатися або обіймати, то не треба сприймати це як сексуальне домагання, а треба просто розбудити, просто йому може снитися, що він зараз разом з Лєрою… Я розреготався і спитав: чому? Слон розповів про випадок, коли до нього в гості приїхав якийсь художник з Трьохпрудного і, напившись, вони лягли спати. А вранці цей художник подивився серйозно у безневинні Олегові очі і сказав: “Вибач, старий, я взагалі не по цій справі…”

Я зараз пишу ці рядки і бачу Слона, який захлинається від реготу. Він показує свою роботу і регоче. “Це як би таке …” — і знову регіт. Або я показую йому щось своє, він гляне серйозно мені в очі і розрегочеться. Іноді він робився дуже серйозним. Пам’ятаю, з дитячою безпосередністю запитав у Соболєва: ’Андрюша, скажи чесно, ти знаєш що таке дискурс?”

Коли йому потрібно було працювати, в його очах з’являвся жалісливий, перепрошуючий вираз (він боявся образити). Тоді він говорив: «Знаєш, я повинен побути один. Приїжджай завтра вранці». На ранок могла бути готова робота або дві. Так було і в останній раз, коли я його бачив. Він збирався до Києва, я допомагав йому скрутити роботи: автопортрет на скелі з пістолетом і роботу, яку я пізніше ніде не бачив — поїзд і відблиски смеркання на рейках.

Влітку 1993-го ми зняли 4 кімнати у великій комуналці на Чистих Прудах. Я, Андрій Соболєв, Володя Федоров і Олег. Крім художників в комуналці поселилися ще й  алко-бомжі, тому атмосфера була досить криміногенна. Так уже сталося, що її опечатала міліція, і мені довелося забирати речі Слона, коли він був відсутній, а саме — 20 метрів ґрунтованого полотна. І ось, з легкої руки Олега я спробував знову писати картинки — і втягнувся. Зателефонував Олегу до Києва: “Ти знаєш, я став записувати твої полотна”. Він здивувався. — “Так. Приїдеш подивишся… Будеш першим глядачем”. Я чекав на його реакцію. Мені дійсно було дуже цікаво, що він скаже. Але цього вже не сталося.

Була епоха аудіокасет. Через економію місця касети перезаписувалися десятки разів, а на порожнє місце після диска дописувалося щось ще. Так у Слона була касета з Бобом Марлі, на іншому боці — “Terminus” Psychic TV з хвостиком — залишком Вівальді та дописка — його улюбленого “Адажіо” Альбіноні. Слон любив життєвий пафос!

І ось ми одного разу сидимо з Сашком Дельфіном у мене пізно вночі, і грає якраз ця касета Олега. Раптом  дзвінок. На дроті Андрій Соболєв. “Ти приготуйся якось, сталося таке, взагалі, Слона більше немає. Він розбився”. І тут, саме на цих словах, Адажіо включилося. Мені було 24 роки. Це була перша в моєму житті втрата близької людини. Через кілька років я зробив виставку — посвяту Олегу Голосію в Олени Романової в L галереї. Це були роботи, написані на чистому полотні, що залишилися від нього.

Аркадій Насонов

 

СЛОНОГРАММА

То трублю, наче слон, то як вітер, свищу,

але змовкну, лише попроси.

Ну, а вірш несподівано я присвячу

тобі, Олег Голосій.

Нині є інтернет, лиш зв’язку-то немає,

включи хоч Mac, хоч PC.

І врублю я весь світ, і знов вирублю світло.

Ти де, Олег Голосій?

По шарам довбанув нам, ех, раз, і ще раз,

психоделічний кий.

Блакитні кролики атакують нас —

твої, Олег Голосій.

Це було давно і неправда, авжеж,

в одній з інших Росій.

Там, куди полетів ти, спробуй прочитай

мій вірш, Олег Голосій.

На полюсах планети відбувається вздуття

Мій голос осип, Голосій

У цьому градуснику замість ртуті —

Рожеві сльози верби і осик.

Одинокий репродуктор транслює станси.

Голоси молюсків і білий шум

У репертуарі — пісні заводних зайців

і те, що вночі приходить на розум:

Пам’ять, заштопана відпочинком на природі,

Мова в дзвоні замість рота,

Жовті каченята на дорожньому переході,

Як зуби в усмішці кота.

О, скільки ж разів ми пускалися назад

У той край, де кити і льоди.

Ось тут розпишіться, але підпис невиразний,

І полотно, як поверхня води

Іскриться, на паузі, масляний сніг,

припорошило полотна.

На дальньому плані — віщий Олег;

краї горизонту порожні.

Легка хмарність на російський манер,

“Пролітаємо пам’ятник мені”.

У моїх долонях — врятований піонер,

усміхнений уві сні.

Знаки на шлюзі крізь водну гладь,

нерозбірливі з того боку.

Наука поки не може сказати,

куди йдуть слони.

Шукає Комісія, прожекторів

схрестивши невидимі промені;

журнальна критика не знаходить слів…

Пристібайся, помовчимо.

А.Дельфінов, А.Насонов, Д.Лігейрос

 

На фото на початку матеріалу: Олег Голосій, 1992 рік, фото Аркадія Насонова