Меню

ПРО ОЛЕГА ГОЛОСІЯ

Спогади Аркадія Насонова (Москва).

Чверть століття, як його немає з нами. Він дзвонив вночі і говорив: “Лови таксі і приїжджай, я зустріну, чекаю, дуже потрібно”.

З Олегом ми познайомилися в 90 — 91 році, не пам’ятаю точно… нас познайомив Діма Лігейрос (поет і художник з Одеси, колишній куратор галереї Ріджина). В той час він змінив тепле місце галерейного працівника на божевільне життя сквотера в майстернях на Петровському бульварі. У нас з ним була загальна майстерня, точніше, ми займалися спільним, як зараз кажуть, «проєктом». Проєкт “Ігровий будинок” зайняв два роки (1990 — 1992).

Одного разу Лігейрос промовив загадкову фразу: “Слон зараз в Москві”. Увечері я опинився в майстерні Олега в Царициному. Пам’ятаю, там висіла  щойно закінчена робота з вітрильником, навколо якого по воді розходилися не кола, а квадрати. Там був і Саша Гнилицький.

Ніч проговорили про мистецтво, улюблену музику, літературу… Під ранок, коли Гнилицький і Лігейрос заснули, ми з Олегом вирушили на прогулянку.

Осінь, туманний вологий світанок. У той час повністю зруйнована садиба Царицино. Пляшка вина і косяк. Видерлися вгору. Дахів не було, перекриттів теж. Досі із здриганням згадую, як ми тоді ходили  зарослими мохом і маленькими деревцями стінами. Потоваришували відразу і назавжди…

Пам’ятаю, як Слон з дитячим захопленням реагував на те, що я бачив «живого» Окуджаву. Як мені потім розповів Саша Ройтбурд, він, виявляється, ще підлітком спеціально приїжджав до Москви, щоб з ним побачитися, знайшов десь його телефон…

Увечері після Царицино, коли я прокинувся вдома, подзвонив Слон, і відразу приїхав до мене. Розглядали розписані мною стіни кімнати. Реготали. Слон з трепетом торкався гітари, на якій грав Окуджава. Він відразу зачарував і закохав у себе моїх батьків. Взагалі, він притягував до себе  щирістю і простотою.

Його регіт… Він міг завестися і реготати кілька хвилин до хрюкання, і, звичайно ж, співрозмовник заражався й теж не міг зупинитися. А потім він міг кліпнути якоюсь жаринкою смутку в глибині очей і стати дуже серйозним. Щоб розреготатися знову. Це у нього було. Такий нелюдський, а якийсь трансцендентний смуток. Регіт і смуток одночасно, ніби ілюструють неоднозначність не тільки мистецтва, а й усього буття навколо.

 

Олег Голосій і Марат Гельман, 1991 р. (з архіву Аркадія Насонова)

 

Наступного разу він приїхав з Сашком Гнилицьким до нас у сквот на Петровський бульвар. На подвір’ї відбувалася якась безмежна дискотека. Співала пані Броня. Поверхом вище над нами гарчав, завивав і стукав Гарік Виноградов. Ми з Лігейросом почали перестукуватися з ним, барабанячи у закоптілу металеву шафу в нас у коридорі. Спустився Гарік. Ми застукали разом. Прибіг якийсь мужичок, схожий на радянського інженера з портфельчиком і в окулярах з товстими лінзами, попросив теж молоток. Назвався мешканцем Колобовського провулка… Загалом, справа закінчилася смолоскипною ходою і приїздом наряду міліції. Весь цей «бєспрєдєл» спостерігав Слон і Гнилицький. “Це, звичайно, круто, але як взагалі ви тут живете…?” — риторично промовив Слон, дивлячись на мене круглими від подиву очима. “Приїжджай до нас в Київ…”

Наступного дня я проводжав його на вокзал. Він завжди їхав і приїжджав з непідйомним рулоном полотен. Слон був сильним. Закидав рулон, як колоду, на плече і ніс його, не згинаючись.

Незабаром я приїхав до нього в Київ, у сквот на Паризьку Комуну. Це був дикий контраст, як порівняти з нашим життям. Величезні світлі кімнати з високими стелями, барокова ліпнина. У нас темний, вогкий підвал з зафарбованими вікнами і обпаленими пожежею стінами.

А тут… Розслаблене життя. Гамак на балконі. Саша Гнилицький приходить вранці з уже готовим косяком. Ранковий чай. На вулицю виходимо, як є — в тапочках і халатах. Слон в рожевих окулярах. Цвітуть каштани. Вдень заходимо в ресторанчики, де проходять неквапні медитативні сімейні обіди. Походи на Сінний, місцевий блошиний ринок…

Тоді всі любили білі сорочки, які там же і купували. Досі у мене зберігаються кілька сувенірів 60-х років, подарованих Олегом в ті дні. Пластиковий п’єдестал. На ньому — синя прозора хвиля і людина під нею (схоже на ранню роботу Гнилицького.)

Пам’ятаю, як довго реготали, побачивши набір саморобних устілок, вирізаних з дитячих журналів, з каченятами та їжачками і простроченими по краях. Купили і вирішили зробити посвячення Медичній герменевтиці.

У перший же день Олег повів мене знайомитися з усіма мешканцями сквоту: з Максом Мамсиковим, Іллею Чичканом, схожим тоді на соліста німецької рок-групи, з Юрою Соломком, Сашком Клименком… Увечері Олег привів в гості до інститутського товариша  Василя Цаголова. І до речі, я зустрівся зовсім нещодавно з Павлом Керестеєм, якого не бачив з тих років… І коли я згадав Слона, очі його якось відразу змінилися. Мабуть, зі Слоном всіх пов’язували якісь дуже теплі і дуже особисті стосунки. Я думаю всіх, хто знав Слона, об’єднує якийсь золотий невидимий пунктир його реготу і його сумна жаринка в глибині очей.

Тоді, в Києві, я побачив, як вони з Сашком Гнилицьким працюють. Нападами… Величезні формати. “Картинки”, як вони їх називали. Великими пензлями, пускаючи в хід і ганчірки і все, що є під рукою. Це був час, коли я зовсім закинув живопис. Я роздав свої картини — якісь в подарунок, деякі віддав сусідам в сквоті, щоб просто записувати їх зверху, якісь просто знищив. Свідомість була зайнята зовсім іншим.

Але тут, точніше — там, я раптом відчув зовсім інше ставлення до живопису: не як до картини, а як до засобу створити хиткий мерехтливий образ, що залишається на сітківці, коли вас засліплюють спалахом з темряви. І ось цей образ западає в вас, у внутрішній зір, незалежно від того, чи очі розплющені. Таке було відчуття від їхнього живопису, і від живопису Олега зокрема, особливо пізнього. Я кажу пізнього, а насправді — за рік він зробив такий стрибок від себе колишнього, на який іншим потрібно все творче життя.

 

Комісарський бланк Олега Голосія

 

У 1992 влітку я з’їхав зі сквоту на Петровському і став жити у Слона на Коломенській в майстерні, що знімалася для нього галереєю Риджина. У той час ми з Танею Дєткіною займалися документацією щойно створеної Хмарної Комісії, і Олег став одним з перших її комісарів з документом під номером 4. Він був радий. Стрибав і реготав.

Я спав у нього на подушці, набитій марихуаною. Слон був великим, як належить бути слонам… Якщо купував шампанське — то ящик, якщо траву — то щоб вистачило набити подушку. Ми багато гуляли того літа в Коломенському парку, ночами сиділи біля води. Вдень ходили місцевими букіністичними крамницями і приносили в’язанки книг. З деяких різалися колажі, якісь я використовував для графіки, якісь — Слон для живопису.

До речі, я тоді знайшов картинки в журналах для кількох його робіт. Щоденні подарунки один одному. Якісь обов’язково ідіотські. Пам’ятаю, я купив напередодні приїзду Слона дві книги — одну про Сахару (з яскраво помаранчевої обкладинкою) поклав у морозильну камеру, а про Арктику з зображенням льодів поставив на плиту (потім вона випадково загорілася.) Книга про Сахару так і залишилася жити в “морозилці”.

 

У майстерні Олега Голосія. Аркадій Насонов та Тетяна Дєткіна оформляють Олегу документ Хмарного Комісара № 4. 1992 рік. Фотограф Олег Голосій

 

В одну з перших ночей в майстерні Слон довго вибачався, а потім попередив, що якщо раптом вночі він буде випадково притискатися або обіймати, то не треба сприймати це як сексуальне домагання, а треба просто розбудити, просто йому може снитися, що він зараз разом з Лєрою… Я розреготався і спитав: чому? Слон розповів про випадок, коли до нього в гості приїхав якийсь художник з Трьохпрудного і, напившись, вони лягли спати. А вранці цей художник подивився серйозно у безневинні Олегові очі і сказав: “Вибач, старий, я взагалі не по цій справі…”

Я зараз пишу ці рядки і бачу Слона, який захлинається від реготу. Він показує свою роботу і регоче. “Це як би таке …” — і знову регіт. Або я показую йому щось своє, він гляне серйозно мені в очі і розрегочеться. Іноді він робився дуже серйозним. Пам’ятаю, з дитячою безпосередністю запитав у Соболєва: ’Андрюша, скажи чесно, ти знаєш що таке дискурс?”

Коли йому потрібно було працювати, в його очах з’являвся жалісливий, перепрошуючий вираз (він боявся образити). Тоді він говорив: «Знаєш, я повинен побути один. Приїжджай завтра вранці». На ранок могла бути готова робота або дві. Так було і в останній раз, коли я його бачив. Він збирався до Києва, я допомагав йому скрутити роботи: автопортрет на скелі з пістолетом і роботу, яку я пізніше ніде не бачив — поїзд і відблиски смеркання на рейках.

Влітку 1993-го ми зняли 4 кімнати у великій комуналці на Чистих Прудах. Я, Андрій Соболєв, Володя Федоров і Олег. Крім художників в комуналці поселилися ще й  алко-бомжі, тому атмосфера була досить криміногенна. Так уже сталося, що її опечатала міліція, і мені довелося забирати речі Слона, коли він був відсутній, а саме — 20 метрів ґрунтованого полотна. І ось, з легкої руки Олега я спробував знову писати картинки — і втягнувся. Зателефонував Олегу до Києва: “Ти знаєш, я став записувати твої полотна”. Він здивувався. — “Так. Приїдеш подивишся… Будеш першим глядачем”. Я чекав на його реакцію. Мені дійсно було дуже цікаво, що він скаже. Але цього вже не сталося.

Була епоха аудіокасет. Через економію місця касети перезаписувалися десятки разів, а на порожнє місце після диска дописувалося щось ще. Так у Слона була касета з Бобом Марлі, на іншому боці — “Terminus” Psychic TV з хвостиком — залишком Вівальді та дописка — його улюбленого “Адажіо” Альбіноні. Слон любив життєвий пафос!

І ось ми одного разу сидимо з Сашком Дельфіном у мене пізно вночі, і грає якраз ця касета Олега. Раптом  дзвінок. На дроті Андрій Соболєв. “Ти приготуйся якось, сталося таке, взагалі, Слона більше немає. Він розбився”. І тут, саме на цих словах, Адажіо включилося. Мені було 24 роки. Це була перша в моєму житті втрата близької людини. Через кілька років я зробив виставку — посвяту Олегу Голосію в Олени Романової в L галереї. Це були роботи, написані на чистому полотні, що залишилися від нього.

Аркадій Насонов

 

СЛОНОГРАММА

То трублю, наче слон, то як вітер, свищу,

але змовкну, лише попроси.

Ну, а вірш несподівано я присвячу

тобі, Олег Голосій.

Нині є інтернет, лиш зв’язку-то немає,

включи хоч Mac, хоч PC.

І врублю я весь світ, і знов вирублю світло.

Ти де, Олег Голосій?

По шарам довбанув нам, ех, раз, і ще раз,

психоделічний кий.

Блакитні кролики атакують нас —

твої, Олег Голосій.

Це було давно і неправда, авжеж,

в одній з інших Росій.

Там, куди полетів ти, спробуй прочитай

мій вірш, Олег Голосій.

На полюсах планети відбувається вздуття

Мій голос осип, Голосій

У цьому градуснику замість ртуті —

Рожеві сльози верби і осик.

Одинокий репродуктор транслює станси.

Голоси молюсків і білий шум

У репертуарі — пісні заводних зайців

і те, що вночі приходить на розум:

Пам’ять, заштопана відпочинком на природі,

Мова в дзвоні замість рота,

Жовті каченята на дорожньому переході,

Як зуби в усмішці кота.

О, скільки ж разів ми пускалися назад

У той край, де кити і льоди.

Ось тут розпишіться, але підпис невиразний,

І полотно, як поверхня води

Іскриться, на паузі, масляний сніг,

припорошило полотна.

На дальньому плані — віщий Олег;

краї горизонту порожні.

Легка хмарність на російський манер,

“Пролітаємо пам’ятник мені”.

У моїх долонях — врятований піонер,

усміхнений уві сні.

Знаки на шлюзі крізь водну гладь,

нерозбірливі з того боку.

Наука поки не може сказати,

куди йдуть слони.

Шукає Комісія, прожекторів

схрестивши невидимі промені;

журнальна критика не знаходить слів…

Пристібайся, помовчимо.

А.Дельфінов, А.Насонов, Д.Лігейрос

 

На фото на початку матеріалу: Олег Голосій, 1992 рік, фото Аркадія Насонова

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для свободного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.                 Бачите помилку, пишіть сюди