ПРО САШУ АКСІНІНА

Зі спогадів Ірини Соболєвої (Львів). Текст мовою оригіналу можна прочитати тут.

Я взялася за дуже важку тему. Не впевнена, що зможу описати цю неординарну людину, з якою мене звело життя, хоча знаю про неї трохи більше, ніж інші.

Тоді я була заступником начальника відділу Львівського Будинку моделей. Наш відділ виготовляв для легкої промисловості України товарні знаки. До нас прислали поповнення — молодих графіків, які закінчили Поліграфічний інститут. Хлопці були дружні, передових поглядів, і на їх фоні я відчувала себе злегка застарою. Їм було по 20 — 22 роки, а мені — 45. Хлопці відразу запитали мене, чи знаю я Аксініна. “Ну, нічого — скоро познайомитеся!”.

Дійсно, увійшов тоненький легкий юнак у великих окулярах, супроводжуваний двома верзилами-“охоронцями”. У відділі його прийняли на найнижчу посаду з мізерною оплатою. Але відразу стало ясно, що він — лідер. Роботу свою Аксінін виконував, граючись. Проходячи відділом, поглядав на мій стіл, мигцем кидав зауваження, які видавалися абсурдними, нелогічними, але виявлялися врешті-решт несподіваними відкриттями.

В той час я закінчила обладнувати свою майстерню. Вдалося купити навіть офортний верстат, який, втім, я так й не використовувала. Якось я запросила в майстерню Аксініна. Йому, мабуть, сподобався пейзаж за вікном. Крім того, він очевидно відразу зрозумів, що може друкувати тут свої офорти. І почався спектакль, який привернув до себе веселу увагу всього відділу. (Треба сказати, що Андрій (чоловік Ірини — прим. ред.) не був залучений в наші ігри — він був заглиблений у свою роботу).

Вранці, приходячи на роботу, Саня насамперед кидав погляд у бік мого столу. Не думаю, що він свідомо хотів підкорити мене. Але волею-неволею ми розмовляли, він розповідав про свою сім’ю, з якої змушений був піти. І я його розуміла: мати і батько — малоосвічені обивателі, брат — запійний п’яниця. Після інституту Саня служив в армії, займався оформительскою роботою. Коли повернувся, у нього не було ні кола ні двора, ані грошей. Знаючи, що він голодує, я продовжувала запрошувати його в майстерню і ділилася з ним консервами, хлібом і чаєм.

З боку наша дружба виглядала підозріло. Він називав мене Іріша — це був епатаж в його дусі. Відділ стежив за нашими відносинами і нічого не розумів. У нас були розумні, начитані, молоді і красиві дівчата. Може, Сані лестило, що він претендує на увагу літньої і солідної жінки?

Але “любов” була тільки весела гра. Він міг підійти до вікна в майстерні і запропонувати: “Іріша, давайте злітаємо до собору і назад!”

Він задумав, і ми здійснили «Книгу друзів”. Епіграф написав Аксінін:

єднання сердець

перетворює гори

У дорогоцінні камені.

І іронічне посилання: “Китайське прислів’я”.

Як би там не було, зараз в розпочатій ним книзі 700 сторінок — автографів, малюнків, віршів. (О. Аксініна давно немає).

Він жартівливо запропонував відкрити в майстерні виставку однієї картини. І дійсно, написав велике полотно в своєму дусі — гуашшю. Зараз воно висить у мене вдома.

Занадто мало я пишу про головне в ньому — його творчість. Минуло багато років з дня його трагічної загибелі, але ніхто ні у нас, ні в Прибалтиці, де його, власне, любили, не може по-справжньому оцінити його творчість, розшифрувати його задуми, словами передати глибинний сенс його творінь, хоча за це беруться все нові і нові люди, випускаються альбоми і розширюється коло досліджень. Є таємниця в його символах, в його витоках, в його завдання і в їх втіленні. Наочно видно тільки, що це — ювелірна робота, плід великої зосередженості і глибокого проникнення в боротьбу добра і зла, побаченого очима людини майбутнього.

Саша друкував багато своїх офортів в моїй майстерні, щедро ділився своїми роботами. На мій погляд, це був поступовий творчий схід. Але вийшло так, що наша дружба обірвалася. Одного разу Саня йшов, я підійшла попрощатися, і раптово, ковзнувши губами, він поцілував мене. Я розсердилася.–

— Саня, — сказала я, — ми загралися. Усе!

Він посміхнувся:

— Ну підемо в міліцію, покаємося…

Але приходити став рідко. У його життя увійшла дивна чорна жінка, талановита музикантка, невідворотно хвора, ламаючи все навколо, як на гравюрі Дюрера “Війна, хвороба, смерть”.

Вони одружилися. Стали жити в маленькій кімнаті, стіни якої були пофарбовані в чорний колір. Весь час горіла настільна лампа під металевим абажуром, а Саня, не розгинаючись, творив свої шедеври. Вони ставали все дивнішими, похмурішими, незрозумілішими.

Були виставки — у нас і за кордоном. Але Спілка художників України його так і не сприйняла. Напередодні свого тридцятиріччя Саня представить на виставку офорту:

– гілка винограду з тридцяти ягід, зрізана ножицями;

– гральний кубик, на гранях якого видно дві цифри: “2” і “5”;

– квадратна могила на землі і її відображення в небі.

І ось, другого травня, коли він летів з Прибалтики до Львова, — аварія літака. Смерть.

На похоронах було дуже багато художньої молоді. Від Спілки художників нікого. Мене попросили сказати про покійного кілька слів. Я сказала, що змогла: мене душили сльози.

Тепер я згадую, що колись я пропонувала йому полетіти кудись на літаку, а він відмовлявся, розводив руками і казав: “Тільки не це!”.

Саня, Саня! С Христовым ликом

Ты у райских стоишь ворот.

Сомкнут рот, разорванный криком.

Высох ужаса смертный пот…

Как все было? Осечка ль просто?

Или вымерен судеб узор?

Как мишень, на игральной кости –

Цифры вещие, твой приговор!

Саня, Саня … И все уже в прошлом –

Безысходность и тяжесть сфер.

Не додумал, не понял, не дожил.