Олександр Верещак (Київ-Ржищів) про Кирила Проценка (Київ, 1967-2017 рр.). Виставку Кирила Проценка можно переглянути у «Мистецькому Арсеналі» до 29 липня.

 

Олександр Верещак у сюжеті про: 

 

Кирило Проценко… З віком пам’ять стає заповненою і якісь важливі моменти згадати важко. 

Звісно, майстерня в Кирила… Навколо неї усе крутилося. Туди тягнуло з різних причин. Завжди. Досі. Кирило пішов, але коли я буваю на Золотих воротах, хочеться подзвонити, спитати — на «базі» він чи ні. Б‘ю по руках себе. Куди дзвонити? 

Певно, з’являлися спільні ідеї, проєкти, він сам рідко що робив, йому завжди потрібна була людина, з якою йому треба було поділитися чи зробити щось спільне. Практично всі його роботи… йому потрібен був хтось, щоб порадитися, чи оператор, чи режисер, який змонтує відео. Я часто для нього монтував невеличкі речі. І так одне за одним… Так і сформувалася ця дружба. Були чудові часи, коли в нас була спільна майстерня, не в нас, у Кирила були проблеми з майстернею біля Оперного, з орендою, йому треба було з’їхати на певний час. Я попросив Барбару, яка дала на певний термін велику квартиру в письменницькому домі… Спитав, можна одну кімнату мені. Тоді був період, коли я вже стомлювався від роботи, я розумів, що робота в звичному розумінні буцімто цікава, але ні фіга не цікава давно. Це просто марнування часу і коштів. Абсолютно без сенсу, коли ти робиш рекламний продукт, який тобі не цікавий, дратує купу людей. Думаю, що реклама — це спосіб відмивання коштів частково, двигун торгівлі, певно, це та галузь, якою менше за все хотілося б займатися, хоча інколи для старих друзів роблю халтурки. Це все графічний дизайн.  Але реклама приносить гроші, і люди йдуть на компроміси з совістю. Я, наприклад, це роблю. 

В той час я ще працював, але хотів повернутися до нормального людського життя — купити полотна, фарб. Складно було повернутися до тих медіа, якими ти займався, хотілося повернутися через якусь ломку, через живопис, а в живописі складно, люди, які пишуть, вони знають, що якщо ти не тренуєшся…. Є технічні навички, якими треба оволодіти, а з часом вони швидко атрофуються. 

Кирило був віртуозом у малюнку. Він випалював, рисував віртуозно, а живопис був для нього складним місцем. Маючи друга — Гнилицького… Мені здається, що Проц розумів, що не можна бути навіть поруч з ним, і він намагався робити антиживопис, і все, що він робив з пензлями, фарбами, він це робив наскільки це можливо — примітивно. Не намагався бути віртуозом, намагався піти від цього. 

Для мене в той період треба було трохи розпрацювати м’язову пам’ять. Взагалі усамітнитися в майстерні, перейти до матеріалу. Тому що на роботі поруч з тобою завжди якісь люди, через тебе проходить купа непотрібної інформації. Ти засмічений настільки, що хочеться вити. І мені треба було це місце і Кирило, при тому, що він любив спільноту, любив майстерні шумні, щоб стіни рухалися, при цьому він був одинаком. Йому треба було самому побути, покурити, випити каву, щоб ніхто не зай..вав. І він сказав — ну давай, можна бути в цій кімнаті. Він жив у майстерні. І цей період спільної майстерні нас дуже зблизив. Там були спільні проєкти, ми їздили разом на виставки, разом на концерти до Пітера, і все це тривало довго і щасливо. 

Кирило не любив поспішати. Коли переносили якісь речі — це періоди переїзду з майстерні до майстерні, пам’ятаю багато людей допомагало, і він завжди все робив потихеньку, сів, відпочив, покурив, подумав, поговорив, згадав кілька смішних історій, розповів декілька. Не було поспіху, хоча життя було інтенсивне в той час, і взагалі, думаю, що усе життя Кирила було інтенсивним. Я спостерігав це в час, коли ми жили разом — з 2007 по 2011 десь. 

Коли з його майстернею все вирішилося на Оперному театрі, він не хотів туди повертатися, не хотів перевозити знову все, він відтягував цей момент. А в мене мусила народитися дитина і він нас запустив у свою майстерню і ми жили там з Тетяною і дитиною біля двох років. Потім з’їхали, і Кирило перебрався в свою майстерню, тому що Барбара вирішила зробити ремонт і здавати квартиру. 

Звісно, оренда — це болюче питання для митця. Митець мусить бути завжди готовим зібрати валізку і знати куди перевезти речі. Я забув про це, тільки коли сюди (в Ржищів) переїхав. І однак ми підтримували стосунки доволі щільно, не кожен день зідзвонювались, але…  

Він довго до мене не приїздив, а потім якось вибрався сюди.  Ми весело провели час, порушили спокій, з поведінки «двійка» була… Кирило був стомлений, жалівся на спеку в майстерні, що там жахливо, гріється дах. У мене вентилятор був, я дав йому. Він взяв вентилятор, поїхав, і ми домовилися, що він з’їздить до Ізраїлю, повернеться сюди і ми будемо доробляти справи. І все. Буквально через три-чотири дні його не стало. Дивно. Страшно. І важко. 

Він на дуже великій швидкості йшов. Не жалів себе. Хоча жалівся часто. Але ні фізично, ні морально він не щадив себе, виймав з себе все, звісно. 

Не знаю, що ще про дружбу сказати. Про дружбу дуже складно розповідати. 

Наскільки з Кирилом було комфортно поруч? 

Мені не складно, це як з дружиною, коли ти знаєш момент, коли наступить припадок, і якщо він тобі не потрібен, будеш намагатися уникати цього. Ні. Кирило був простим в побуті. Головне — не срати там, де їси і не їсти, там де сереш… «Насерти в душу, насерти в кишеню», якщо цього не робити, то… Ну… Всі знають, він складною людиною був, але… Мені зрозумілі були ці речі. В мене ніколи не було претензій. Хоча вже пізніше був момент, коли в мене був привід образитися на Кирила, коли его почало… Ми не розмовляли декілька місяців, а потім… Буцімто нічого й не було.  

Певно, є купа смішного і цікавого… Ми разом були за межами Києва, майстерні… Але досить приватне, не думаю, що треба розповідати про це.