Текст Христини Стефанків (Львів) в проєкті МІТЄЦ “Практика” про виставку у “Домі Звуку” (Львів).
Через старі речі, звук і землю Ірина Лоскот створює виставку “Ніґреця там не росте”, що досліджує пам’ять та співжиття людей і не-людських агентів довкілля. У Домі Звуку вона пропонує свій “сад речей”, де минуле, присутнє і відсутнє, існує одночасно.
Кураторка та критикиня Віта Котик пропонує своє бачення цієї виставки, наголошуючи на тому, як речі можуть формувати свого роду “сад”. Особистий досвід художниці переплітається з темою речей та пам’яті. Коли у 2013 році помер її батько, рідні не залишили їй жодного його одягу. Частину речей було відвезено до психіатричної лікарні. Відтоді Лоскот зберігає лише дві спортивні кофти – одна з дитинства, інша від бабусі – які постійно подорожують із нею з одного житла в інше. Пізніше, після смерті коханого, художниця взяла його жовті будівельні окуляри, що стали для неї символом пам’яті та єдиною “рослиною” у її саду речей.
Поняття “сад речей” означає особисті артефакти та предмети, що містять історії життя людини. Через них можна “підживлювати” спогади про минуле. У проєктах Лоскот важливою є не лише людська присутність, а й не-людські агенти довкілля, на яких впливають війна та людські втручання. Художниця поєднує наукові спостереження, гіпотези та художню уяву, щоб показати зміни, яких зазнає довкілля через воєнні дії.
Під час війни значення речей змінюється: вони стають одночасно обтяжливими та важливими для збереження пам’яті. Так, художник Ілля Тодуркін носив із собою свої роботи, щоб не втратити їх вдруге. Для Лоскот речі стають засобом оплакування, фіксації або повернення до довоєнного життя.
У мистецькій практиці подібним чином працюють і інші художники: Оля Єрємєєва переносила побутові предмети для виставки “Був час, і більше його немає”, а Карина Синиця використовувала постільні речі в проєкті “It’s love, darling”. Такі дії демонструють прагнення зберегти вціліле: кімнати, будівлі, об’єкти, що ще існують попри війну.
Ірина Лоскот також досліджує час і його вплив на пам’ять. На виставці “Ніґреця там не росте” вона показує, як об’єкти та речовини взаємодіють незалежно від лінійного часу. Художниця дотримується погляду, що нічого не виникає з нічого і не зникає без сліду.
Експозиція демонструє співжиття людей і не-людей. Речі змінюють форму, взаємодіють між собою, а шахова підлога додає випадкового, але гармонійного резонансу з попередніми проєктами Лоскот.
Висловлювання мисткині стали частиною серії аудіовізуальних виставок “Мови ландшафту”, що документують звуки довкілля під час війни. Лоскот записує як людські, так і не-людські звуки, накладаючи їх у нелінійному монтажі, що створює відчуття заплутаного часу – минулого та сучасного одночасно.
Пам’ять у її роботах матеріалізується: засохлі шкірки помідорів із домашніх банок бабусі, оброблені кремом, символізують турботу та повторюваність циклів життя. В’язані речі, старі черевики, смола дерева – усе це відображає процеси розкладання, одночасно фізичні та символічні.
Виставка показує, що життя й смерть тісно переплетені. Лоскот демонструє колообіг речовин: аміак під час розкладання переходить у ґрунт, бактерії формують амінокислоти, з яких утворюються білки – базові складові живих організмів. Таким чином у просторі проявляється постійний цикл життя, де людина й природа існують разом.
Звук у виставці виконує функцію компосту – нашаровані записи створюють багатошарову текстуру досвіду. Сліди від людської діяльності не зникають, навіть якщо їх не помічають. Лоскот нагадує: будь-яка присутність залишає свій відбиток, а інколи це проявляється через несподівані екологічні чи соціальні сліди.
У центрі робіт художниці – взаємодія людини і не-людини, сад як символ пам’яті, турботи та колективного життя. Це простір, де можна “блукати”, спостерігати трансформації речей і природи, взаємопроникнення життя і смерті.
Колекціонування, за Лоскот, – це спосіб зберегти сліди інших, одночасно розмірковуючи про те, чий це слід: тих, кого колекціонуєш, чи твій власний.
Сад речей стає метафорою спільного існування людей і не-людей, де межі між ними іноді неможливо визначити.
Христина Стефанків
