Меню

НЕ КЕТАМІН, АЛЕ ЦУКРОВА ВАТА / NOT KETAMINE BUT COTTON CANDY

Текст Іллі Романенка (Київ). English version below.

 

Близько року я спостерігаю за соціальними мережами. За споживанням, сприйняттям і виробництвом контенту. За самопрезентацією за допомогою соціальних медіа, активізмом і формуванням громадської думки. Мене цікавлять масова культура, субкультури, інтернет і глобальні розваги в 2к20, Я знаходжу зрозумілий, чительний образ своєї рефлексії, працюючи над проектом #не_кетамін_але_цукрова_вата.

В проекті #не_кетамін_але_цукрова_вата я виконую апропріацію контент сторінок в Instagram, які репрезентують популярну культуру. Використовую відео вуличних заворушень як зворотний бік глобальної розваги. І музичний акомпанемент зведених техно-індастріал треків Samuel Savenberg — медіа-художника зі Швейцарії. Колаборація з Семюелем — важлива частина роботи, вона демонструє глобалізацію світу і універсалізованість комунікації. Межі стерті, мова — універсальна. Ми можемо достукатися майже до кого завгодно, використовуючи профіль в Інстаграм.

Цукрова вата — один з найбільш впізнаваних образів масової культури. Іконічний елемент глобальної розважальної індустрії та кітчу, як повітряні кулі Уорхола і пуделі Кунса.

Цукрова вата = розвага і відволікання. Цукрова вата = інша сторона реальності: солодка, рожева, пахне цукерками і тане на пальцях. Цукрова вата в 2к20 — це контент, який надходить до нас безперервним потоком. Цукрову вату виробляємо ми самі — користувачі #Instagram, Tiktok, YouTube, Facebook, через сторіс, репости і стріми. Ми — машини для цукрової вати і ми самі — цукрова вата.

Відео вуличних зіткнень з США, Британії, Франції демонструють зворотній елемент глобального потоку. За допомогою соціальних медіа вулична герілья естетизується і перетворюється в ентертеймент. Щось хаотичне, вбивче, безладно-небезпечне стає предметом загального контент-консюмеризму і розваги. Послання масових зіткнень читається як і естетика фешн-блогінгу. В найвищій точці популярності руху BLM тисячі підлітків репостять Тіктоки з підпалами, лутінгом, бійками під акомпанемент Childish Gambino — This is America. Користувачі соціальних мереж без будь-якої політичної ідентичності починають підтримувати рух BLM через трендовість. Або протестні акції в своїх країнах тільки тому що побачили репости агітаційних матеріалів в сторіс друзів. У глобальній екосистемі соціальних #медіа все може стати трендом. За допомогою цукрової вати формується громадська думка.

 

 

Я використовую сучасну #техно-індастріал музику, віддаючи належне ще одній складовій масової культури 2к20 — рейву. Техно-вечірки 40 років тому були андеграундом, новою підпільною культурою і притулком для #субкультур. Зараз #рейв — такий же елемент глобального розваги і консьюмеризму, як чортове колесо в парку атракціонів. У черзі до берлінського Бергхайну в суботній вечір нудьгує приблизно та ж аудиторія, що і до каси в Макдональдс. Це ще один приклад трансформації субкультур, перетворення андеграунду в #поп, міграції явищ і понять. Все що потрапляє в машину для цукрової вати стає цукровою ватою. Кетамін в назві — референс до культового елементу техно-андеграунду минулого. Це елемент сцени, атрибут культури, який теж трансформувався в #кітч.

Я спостерігаю дефіцит нового, нерозривну циклічність в контексті субкультур та їх атрибутів. Особливо гостро, на мій погляд, циклічність проявляється на прикладі рейв-культури, яка все ще презентується її представниками як андеграунд і футуризм, але вже давно є скоріше анахронізмом і елементом глобальної розваги.

На мій погляд, нова альтернатива вже існує, але ще не сприймається такою. Це перебування в соціальних медіа, споживання #не_кетаміну_але_цукрової_вати. Споживання контенту і необхідність самопрезентації. Екосистема соціальних медіа — це нова сцена, яка об’єднує все: політику, активізм, фешн, мистецтво, секс, рекламу і всілякі формати розваги. Це гіпероб’єкт, як клімат в роботах Тімоті Мортона.

Тут же виникає абсолютно нова форма залежності — #контент-залежність. Нові культові наркотики — інформація, простота виробництва контенту і свобода доступу до аудиторії. Ми знаходимося в потоці самопрезентації або споживання самопрезентацій. Ми або змагаємося в створенні #human-brand або спостерігаємо, за змаганням інших. Або б’ємось за нову валюту у вигляді лайків/шерів/фоловерів, або спостерігаємо як це роблять інші. Це і новий спорт, і новий глобальний кетамін. Альтернатива, яка не має вікових обмежень, грошової вартості і субкультурних уподобань. Залежність, яку можна конвертувати у власний бренд. Блогери, актори, артисти — майбутні президенти.

Соціальні медіа — це відкритий архів візуального і аудиального контенту, який постійно поповнюється. Нескінченне джерело апропріації. В #2к20 не потрібно продукувати зображення, #репост стає мистецтвом, апропріація — технікою виробництва і self-expression. Кожен користувач соціальних медіа — куратор з власної трибуною для самовираження і експонування контенту. Кожен здатен ретранслювати наративи котрі знаходяться в глобальному потоці в контексті власної галереї — профілю. Кожен здатен створювати необмежену кількість медіумів і висловлювань з необмеженої кількості публікацій, авторів і профілів.

Мистецтво не потребує фізичного простору, і це доводить локдаун спричинений Covid-19. Білі куби можуть перестати існувати в один момент, а класичній формі презентації мистецтва вже потрібна реформація. Нові способи демонстрації і комунікації з глядачем, трансформування висловлювань в віртуальні форми. Такі технології вже є у відкритому доступі, правда в зародку. Наприклад Mozilla Hubs дозволяє створювати тривимірне віртуальний простір для експонування зображень, відео та аудіо-робіт. Користувач сам може формувати дизайн простору — від класичного білого куба до залу кінотеатру або закинутої будови. Це дає свободу і незалежність, на відміну від роботи з фізичним виставковим простором, яке статично і обмежена в можливостях трансформації.

Якщо автор в стані формувати трибуну для вираження і збирати цільову аудиторію, чи потрібна його творам легітимація за допомогою культурних інституцій? На мій погляд, #2к20 — час реформації, оновлення системи взаємодії та перегляду цінностей. На зміну бюрократизованому, комерціалізованому, часто спекулятивному механізмові комунікації між художником, інституціями і їх номенклатурою повинен прийти механізм демократичний.

Фіскалізовані і збудовані на ієрархії інституцій взаємини зникнуть через непотрібність, так як художник більше не потребуватиме інституціонального визнання. Можливо, таку демократизацію мав на увазі професор Йозеф Бойс, приймаючи студентів до Дюсельдорфської академії мистецтв без іспитів. Молодшому з його учнів, Еліас Марія Реті, було 15 років, а всього в майстерні Бойса навчалося 400 студентів.

Легітимація за допомогою інституцій як би повинна вивести художника з периферії, але периферії вже не існує. Все що потрапляє в машину для цукрової вати, стає цукровою ватою. При певних зусиллях в полі соціальних медіа примітивний художник з провінції може стати трендом і диктувати тренди. Машині для цукрової вати не важливі походження, освіта і соціальні зв’язки.

Соціальні медіа дають художнику автономність — незалежність від галериста, куратора, видавця і критика. Машина для цукрової вати відсіює номенклатуру і залишає автора один на один з аудиторією. Поняття Personal brand — де кожен і ЗМІ, і бізнес-проект, і арт-об’єкт, ставить під сумнів стійкість і необхідність традиційних інституцій. Навіщо пробиватися в білий куб з редполітикою, ієрархією і цензурою, вбудовуватися в часто чужу систему цінностей, якщо можна створити особистий бренд, який буде транслювати наративи автора і підпорядковуватись тільки йому?

Також на захист інституційного визнання можна сказати, що воно дає автору матеріальні привілеї. Вводить в коло колекціонерів, меценатів і всіляких діячів культури. Але соціальні медіа можуть забезпечити автора і матеріальної автономністю. Facebook вже впроваджує систему донатів для кріейторів. Володіючи широкою аудиторією, виробник контенту — мистецтва чи не мистецтва, може мати достатньо фінансових потоків зовні, не вступаючи в традиційні відносини автор-інституція-etc.Так, наприклад, Bandcamp дозволяє саунд-артистам продавати свої альбоми, не будучи прив’язаними до лейблу. А система Patreon — отримувати донати кому завгодно: артистам, активістам, фітнес-моделям…

Зараз особливо помітне розмиття ієрархії між цифровою та фізичною/матеріальною реальністю. Поява транс-реальності. Дигітальне обличчя так само важливе, як і обличчя, що відбивається в дзеркалі. На мій погляд, це найбільш виразно помітно на прикладі фешн-індустрії та тренду так званого діджитал-фешн. Наприклад, норвезький бренд Carlings проектує віртуальний одяг, 3D-моделі, які користувач може надіти на своє фото.

Соціальні мережі в 2к20 демонструють модель прогресивного суспільства. Індивід автономний. Фіскалізовані, бюрократизовані, що дискримінують моделі — скасовані. Концепції віку, соціальних зв’язків, походження, інституційного освіти не мають значення. В контексті громадської думки 19-річний блогер може бути впливовішим за політика.

 

English version:

NOT KETAMINE BUT COTTON CANDY

I have been monitoring social networks for about a year: content consumption, self-presentation in social media, activism, and public opinion shaping. I am interested in mass culture, subcultures, the Internet, and global entertainment in 2K20. I find a clear, readable image of my reflections while working on a project #not_ketamine_but_cotton_candy.

In the work #not_ketamine_but_cotton_candy, I appropriate the content of Instagram accounts that represent popular culture. I use the videos of civil disorders as the flip side of global entertainment and mixed industrial techno tracks by Samuel Savenberg, a media artist from Switzerland as musical accompaniment. Collaboration with Samuel is an important part of the work. It demonstrates the globalization and the universalization of communication. Borders are blurred, the language is universal. We can reach almost anyone with the help of our Instagram profile.

Cotton candy is one of the most recognizable images of popular culture. It is an iconic element of the global entertainment industry and kitsch, like Warhol’s balloons and Koons’ poodles.

Cotton candy = fun and distraction. Cotton candy = the other side of reality: sweet, pink, candy-scented, which is melting on your fingers. Cotton candy in 2K20 is content that comes to us in a continuous stream. We produce cotton candy ourselves: Instagram, Tiktok, YouTube, Facebook users, through stories, reposts, and streams. We are cotton candy machines, and we are cotton candy.

Videos of street clashes in the USA, United Kingdom, France represent the opposite element of the global entertainment flow. With the help of social media, the street guerrilla is aestheticized and becomes an entertainment. Something chaotic, murderous, disordered, and dangerous becomes the subject of universal content consumerism and entertainment. The messages about the street clashes are read on a par with the aesthetics of fashion blogging. At the peak of the BLM movement, thousands of teenagers repost on TikTok videos of arsons, lootings, fights on Childish Gambino’s ‘This is America’ song. Many social media users start supporting the BLM movement due to the trend but not a political identity. The same thing goes for protest actions: they support it because they saw the repost of campaign materials in their friends’ stories. In the global social #media ecosystem, anything can become a trend. With the help of cotton candy, public opinion is shaping.

 

 

I work with modern #industrial_techno music, recognizing another component of 2k20 mass culture — raves. Forty years ago, techno parties were underground, alternative culture, and a haven for #subcultures. Now, #rave is the same element of global entertainment and consumerism, like a Ferris wheel in an amusement park. The same audience languishes in lines at Berlin’s Berghain on Saturday night and the checkout in McDonald’s. It is another example of the subculture transformation, the conversion of the underground into #pop, and the migration of phenomena and concepts. Anything that falls into the cotton candy machine becomes cotton candy. Ketamine in the title is a reference to the cult element of the techno underground of the past. It is an element of a scene, a cultural attribute that has also been transformed into #kitsch.

I’m witnessing a shortage of new, inextricable cyclical nature in the context of subcultures and their attributes. In my opinion, cyclical nature is particularly severe in the rave culture, which is still described by its representatives as underground and futurism but has long been more of an anachronism and an element of global entertainment.

In my opinion, a new alternative already exists but is not yet recognized as such. It includes social media presence and using #not_ketamine_but_cotton_candy. Content consumption and the need for self-presentation. The social media ecosystem is a new scene that brings everything together: politics, activism, fashion, art, sex, advertising, and all kinds of entertainment and distraction. It is a hot spot, like the climate in Timothy Morton’s works.

It is where a completely new form of addiction emerges — #content_addiction. The new cult drugs are information, simplicity of content production, and freedom of access to the audience. We are either in a stream of self-presentation or consumption of self-presentation. We are either competing to create a #human_brand, or watching others compete. Either we are fighting for a new currency in the form of likes/shares/followers or watching others do it. It is a new sport and new global ketamine: an alternative that has no age restrictions, cash value, or subcultural preferences, an addiction that can be converted into your brand. Bloggers, actors, artists are future presidents.

Social media is an open and evolving archive of visual and auditory content — an endless source of appropriation. In # 2k20, you don’t need to produce images: #repost becomes art, appropriation becomes a  technique for production and self-expression. Each social media user is a curator with their own tribune for self-expression and content display. Everyone can relay narratives in the global stream within the context of their gallery — profile. Everyone can create an unlimited number of mediums and messages from an unlimited number of publications, authors, and profiles.

Art does not need physical space, as the Covid-19 pandemic lockdown proves. White cubes may cease to exist overnight, and the classic form of art presentation will require a reformation: new ways of demonstrating and communicating with the viewer, packaging of statements in virtual forms. These technologies are already in the public domain, though at their source. For example, Mozilla Hubs allows you to create a 3D virtual space for displaying images, video, and audio works. The users themselves can create the design of the space — from a classic white cube to a cinema hall or an abandoned construction site. It gives freedom and independence, in contrast to physical exhibition space, which is static and limited when it comes to possibilities of transformation.

If authors can create a platform for self-expression and gather a target audience, do their works require legitimation through cultural institutions? In my opinion, #2k20 is a time of reformation, interaction system renewal, and shift in values. The bureaucratic, commercialized, often speculative communication mechanism between the artist, institutions, and nomenclature should be replaced by a democratic mechanism.

Fiscal relationships built on an institutions’ hierarchy will be deemed unnecessary since the artists will no longer need institutional recognition. Perhaps this is a democratization professor Joseph Beuys meant when he was accepting students to the Düsseldorf Academy of Art, without an entrance exam. The youngest of his students, Elias Maria Reti, was 15 years old. In total, 400 students studied in Beuys’ workshop.

Legitimation through institutions is supposed to lead the author up out of the periphery. But the gist is that the periphery no longer exists. Everything that falls into the cotton candy machine becomes cotton candy. With some efforts in the social media field, a primitive artist from the provinces can become a trend and set trends. A cotton candy machine does not care about background, education, and social connections.

Social media gives the artist autonomy: independence from the gallery owner, curator, publisher, and critic. The cotton candy machine winnows the nomenclature and leaves the author alone with the audience. The concept of Personal brand where everyone is the media, the business project, and the art object at the same time, questions the sustainability and necessity of traditional institutions. Why break into a white cube with editorial policy, hierarchy, and censorship, integrate into the alien system of values, when you can create a personal brand that will relay the meanings, and belong only to the author?

In defense of institutional recognition, it can be said that it gives the authors material privileges introducing into the circle of collectors, patrons, and all types of cultural workers. Social media can also provide the authors with material independence. Facebook is already implementing a donation system for creators. Having a vast audience, a content creator, whether an artist or not, can have sufficient external financial flows without entering into the traditional author-institution-etc relationship. For example, the Bandcamp platform allows sound artists to set prices for their albums and sell them without the backing of a label. The Patreon system provides an option to receive fundings for anyone: artists, activists, fitness models…

It is particularly visible now when the boundaries between digital and physical/material reality are blurred — the emergence of transreality. The digital face is just as important as the face reflected in the mirror. In my view, it is particularly the case in the fashion industry: the example is the so-called digital-fashion trend. Fashion designers as Carlings project virtual clothing, 3D models which allows users to dress a virtual avatar.

Social networks in 2k20 demonstrate the model of a progressive society. An individual is autonomous. Fiscal, bureaucratized, discriminatory models have been abolished. The concepts of age, social connection, origin, institutional education are irrelevant. In the context of public opinion, a 19-year-old blogger is more influential than a politician.

Translation: Tanya Usova

Illia Romanenko

бачите помилку, пишіть сюди