EN RU

НАТИСКУВАЧ НА КНОПКУ

НАЖИМАТЕЛЬ НА КНОПКУ

Фотограф Костянтин Донін (Київ) розповів МіТЦУ про те, як він сприймає свою професію сьогодні.

МіТЄЦ: Багато фотографів старшого покоління нарікають на те, що цифрова камера розв’язала руки публіці, і та вважає, що фотографувати сьогодні може будь-хто, навіть дитина. У цьому вони бачать одну з причин, чому фотографія в нашій країні — не настільки популярний вид мистецтва, як на Заході.

Костянтин Донін: Нарікання мого покоління і тих, хто постарше, зрозумілі. Для нас фотографія була професією, яка годувала. Але часи змінилися. Поява цифрових технологій зробила непотрібними цілий ряд професій, в тому числі і фотографічну. До таких професій належать і набірник у друкарні. Можна також висловлювати невдоволення, що зникла професія візника, як зникли радянські таксисти, які в середині 1970-х були одними з найбагатших людей в країні. Таксист був тоді як Бог. Зараз його професія радикально змінилася, як і змінилася робота фотографа. Нам прикро, але це — наші проблеми. Ніхто в цьому не винен.

Виходить, що фотографи, які нарікають на те, що на ринку фотографії сьогодні занадто багато любителів, захищають свою територію, а простіше — годівницю?

Якщо ти зустрінеш старого таксиста, він теж буде нарікати на те, що чужі понаїхали, що ні Києва, ні доріг міста не знають. Те ж саме відбувається в середовищі фотографів. Зміна поколінь — це вічне бурчання батьків і дітей.

Як все ж можна відрізнити любителя від професіонала? Чи пов’язаний професіоналізм зі здатністю людини тематично мислити проектами?

Це питання не прив’язане до фотографії як такої. Воно не менш актуальне в мистецькому середовищі. Межа між професіоналами та непрофесіоналами проходить тільки в залежності від того, що і хто про художників, фотографів говорить. Якщо влаштувати дегустацію, показати будь-якому складу експертів невідомих їм художників з Бельгії і запитати: де професійне мистецтво, де любительське, то виникнуть такі ж казуси, як з дегустацією вин. По роботах сьогодні мало що можна сказати, не знаючи бекграунду навколо імені.

Що стосується проектного мислення, то це — здатність продукувати той самий погляд протягом довгого часу. Любитель не знає, що якщо купу лайна назвати проектом, то це буде ознакою усвідомленого візуального підходу. Любитель сере і змиває, а професіонал не змиває, він збирає все в купку і називає це проектом. Мені здається, що це — суто мовні ігри: хто, як і що назвав, тому що по картинці відрізнити вал виробленого фотоапаратами об’єктивно неможливо. Від автора сьогодні потрібне вміння грати в ту соціальну гру, яка його годує, де є мистецтвознавці, що вкладають його в якусь нішу. Мені здається, що до прямої емоційної реакції глядача ці процеси вже не звертаються, вони для іншого влаштовані.

Одне із завдань журналістики — відображати і фіксувати час. Які завдання перед собою ставить фотограф?

Говорити зараз можна що завгодно кому завгодно про що завгодно, і про завдання теж. Критичного сприйняття сказаного не існує. Немає зараз місця, де сказавши на чорне — біле, ти б почула із зали заперечення. Існує якась колосальна толерантність і право кожного вважати і біле, і чорне яким завгодно. А завдяки новим технологіям будь-яка людина може так налаштувати свій монітор, що у нього чорне буде зеленим. І якщо художник на фіолетове скаже, що його робота № 116 — зелена, то вона буде для всіх зелена. Мені здається, художники і фотографи стали заручниками неохайної мови. І ті, хто погано малюють, погано говорять, приходять до висновку, що якщо звести докупи два-три «погано», вийде якийсь проект.

Але ти ж належиш до покоління, для якого існували якісь цінності. Про них я тебе і питаю.

Цінності були раніше. Всі творчі види діяльності історично народжувалися всередині людини. Велику частину часу ти творив, проводячи життя в діалозі з самим собою, з учителем, з колом близьких людей. Це були чесні стосунки. Якщо ти не дурень, самому собі ти брехати не станеш. Зараз всі ці види діяльності неможливі на самоті. Якщо у тебе немає куратора, фан-клубу, якщо тебе немає в фейсбуці, то ти — взагалі ніщо, тебе немає. У момент, коли у тебе в голові виникає бажання щось зробити, то в думках ти вже знаходишся в сумі відносин, схем, куди твій продукт можна просунути, і це неминуче впливає на те, що у тебе народжується. Не можна передбачити, хто народиться у жінки, яку ї…е сто чоловік. Відповідно, у тебе всередині немає особливих переживань з приводу того, чи належить тобі ця ідея і чи відповідає вона твоєму світу. Ти — вже елементик великої системи ринку. І мені здається, що межа між професійним і аматорським проходить саме тут. Якщо ти готовий приректи себе на колишнє «кухонне» існування — щось намалювати, зібрати друзів, які вип’ють, подивляться, скажуть: «Ти — Чувак!» і розійдуться по домівках, то в цьому випадку ти — любитель. Професіонал же повинен вивалити проект, отримати сто тисяч лайків, його повинні показати по телебаченню. Тут працює закон великих чисел.

Ти пішов з фотографії, тому що тебе не влаштовувала подібна ситуація?

Почасти. Все змінилося. Запал, який був раніше, коли зробити фото було важко фізично, пішов. Тоді була маса перешкод. Показати зображення розміром 50х60 сантиметрів було проблематично технічно. Потрібно було цілодобово сидіти в темній кімнаті, дихати ху…ю, бити розчини. І зрозуміло, якщо тобі важко це надрукувати, ти не будеш друкувати х…й зна що, а станеш робити те, що тобі здається важливим. Зникнення технічних перешкод впливає на ту кількість знімків, які ми бачимо всюди. Присутній якись ланцюжок виродження, ми з’є…сь до мишей.

Але я тебе часто бачу з фотоапаратом, ти фотографуєш людей. Як ти тоді сам себе називаєш?

Я виконую технічну роботу, як людина зі шваброю, яка витирає калюжі. Якщо прийдуть люди, їх треба фотографувати. Яка різниця, як називають цю професію? Рух руки, яка натискає на кнопку — це як називається? Половина фотографів знімає так (Донін піднімає руку з уявним фотоапаратом високо над головою). Якщо людина навіть не дивиться на те, що вона знімає, вона — натискувач на кнопки. Фото — це світло, що передбачає бачення. Треба бачити: є світло чи ні (веде руку з уявним фотоапаратом в сторону). Якщо так знімати, кришка може бути закрита, ти не бачиш, що знімаєш. Така людина — це натискувач на кнопку, наразі — та, кого сьогодні називають фотографом.

 

Записала МіТЄЦ

Січень, 2014 р.

 

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.