Репліка Олана Мамая (Київ).

Цього місяця мені впало у вічі дві дискусії. Одна з них була організована культурною інституцією з проблематичним походженням і репутацією, й розгорнулась навколо певної спільноти, яка протидіє (неназваному) ультраправому насиллю.

Тим часом, у іншій дискусії йшлося про критику критики. Тут мається на увазі обговорення форматів інтерв’ювання художництва чи рецензії на їх роботи, і дискусія виникла якраз у момент, коли колектив молодих авторок, опублікував критичний текст щодо проєкту двох відомих і зрілих чоловіків-митців. В обидвох випадках дискусія була організована відомими й впливовими інституціями, суб’єктами влади, й на мою особисту думку, першочерговий імпульс прояснення й об’єднання був втрачений через відсутність достатньої турботи про спільноту, до якої дискусії були адресовані. У першому випадку, бо не було чіткої позиції, яка могла б протиставити інституцію (ультраправому?) насиллю. Через це спроба поговорити на таку болючу тему виглядала радше як спосіб відмитися.

У другому ж імпульс був втрачений через відсутність рефлексії щодо нерівності соціального капіталу й ресурсів учасництва прецеденту (яка, насправді, могла б повернути дискусії зовсім у інше русло).

У цьому місці я міг би просто прорекламувати подію в рамках моєї виставки на противагу цим двом дискусіям. Тому що розмова, яку я модеруватиму цієї суботи, однозначно має більше смислу, ніж описані вище, я в цьому щиро переконаний. Але я не можу і не хочу ставити цю дискусію в один ряд із двома першими, і замість реклами я хотів би коротко переказати вступну частину книжки Cassie Thornton “The Hologram”, у якій йдеться про грецькі клініки солідарності, організовані у кризові часи.

Клініки ці знаходяться часто у засквотованих місцях, організовані медичними професіона_лками, що волонтерять, а також непрофесіонал_ками на адміністративних ролях. Оскільки багато паціен_ток не можуть дозволити собі платне лікування, огляд проводиться безкоштовно (в разі, якщо необхідна більш грунтовна допомога, пацієн_ток перенаправляють до звичайних лікарень, по своїх контактах). Підхід до лікування суттєво відрізняється від звичного. Під звичним мається на увазі підхід, де медицина відділяє:

• людину від оточення
• ліка_рку від пацієн_тки
• тіло від психіки
• розділяє тіло на багато частин

… без того, щоб зібрати їх знову докупи.

На противагу, у цих клініках пацієн_ток заохочують звернути увагу не лише на своє здоров’я, а й на здоров’я громади, де проживає пацієн_тка. Зцілення починається зі скасування, нероблення, припинення (undoing) субординації й відчуження, яке люди зазнають не лише в капіталістичному суспільстві, а й у звичайній медичній системі, де ми розглядаємось радше або як тіло, чи працівни_ця, чи людина, але ніколи не як усе відразу. Пацієн_тки називаються просто “відвідува_чками”. У лікарнях практикується метод “Голограми”, яким названа ця книжка.

У цій моделі протягом 90-хвилинного візиту відвідува_чка зустрічається з трьома ліка_рками одночасно: терапев_тка, психотерапев_тка та соціальна працівни_ця або (якщо немає соціальної працівни_ці) – волонте_рка. Соціальна працівни_ця (або волонте_рка) проводить опитування, яке називається “Карткою здоров’я”.

Туди включені питання, які охоплюють як психічне, емоційне та фізичне здоров’я відвідува_чки, так і загальне становище, в т.ч сімейне життя, умови проживання, робота, харчування і режим сну; всі аспекти вважаються важливими для здоров’я в широкому, холістичному сенсі. Тобто мова йде про голограму кожної людини: чітке тривимірне зображення її здоров’я. У картці здоров’я також міститься генеалогічне дерево, де відстежується якість стосунків і питань спадковості. На наступних зустрічах ліка_рки допомагають відвідува_чкам зробити кроки до видужання й спільно розробляють план лікування так, щоб вони змогли отримати підтримку для власного зцілення, в тому числі від своєї сім’ї, коле_жанок по роботі, спільноти.

Ключові питання для створення плану такі:

Що потрібно відвідува_чці для того, щоб процвітати?

Що у сімейній, фінансовій та робочій сфері можна змінити, щоб допомогти собі відчути себе здоровими?

Цей спосіб мислення цілком можна перенести з медичної в художню сферу. Мова йде про бачення наших художніх проблем через ширшу призму походження, гендеру, соціального класу, тощо. Про пошуки можливостей солідаризації й оздоровлення спільноти. Про боротьбу з прекарністю.

Це допоможе нам якщо не вилікувати, то хоча б підлікувати спільний комплементарний синдром.

Олан Мамай