Текст Христини Стефанків (Львів).

Сучасні артпростори дедалі частіше виходять за межі класичних музейних  форматів і стають інструментами трансформації міського середовища. У Львові одним із таких прикладів є Jam Factory Art Center — проєкт ревіталізації  індустріальної архітектури, що поєднує культурну, соціальну та урбаністичну  функції.  

Фабрика, яка прожила декілька життів  

Будівля сьогоднішнього артцентру не починалася як культурний простір. Ще у XIX столітті тут зʼявилося виробництво алкоголю, яке згодом переросло  у фабрику родини Кроніків. Після радянської та німецької окупації Галичини, більшість родини гине під час Голокосту. Після завершення ІІ Світової Війни,  фабрика увійшла до тресту «Укрголоввино», а згодом у 1970-х роках тут почали виготовляти консерви з овочів та фруктів. 

Після 1990-х років простір почав занепадати. Будівля стояла майже без функції — велика індустріальна структура, яка випала з міського життя. У  2009 році будівля отримала неформальну назву «Фабрика Повидла», коли мистецьке обʼєднання «Дзиґа» у її просторі провели захід «Тиждень актуального  мистецтва». Під час Тижня актуального мистецтва перформанси відбувалися у занедбаних приміщеннях, проте, навіть в цих умовах мистецькі події виглядали органічно.У 2015 році фабрику купив швейцарський меценат Гаральд Біндер. І саме з цього моменту почався  довготривалий процес ревіталізації: не «перебудувати», а залишити памʼять місця видимою. Старі цегляні стіни, промислові конструкції, залишки попередніх епох — усе це не  сховали, а інтегрували в нову функцію.  

 

 

До 17 травня у Jam Factory тривала виставка «Дивлячись у розриви IV» — це четверта частина великого кураторського проєкту художника та куратора Нікіти Кадана.  

Це не виставка, яка вибудовується навколo “обʼєктів для перегляду”. Її логіка  зовсім інша: розповідь про українське мистецтво як систему розривів  історичних, політичних, особистих. Про те, що цілісність тут радше виняток, ніж правило.  

У львівській частині проєкту центральною темою стала самотність та напруга між “я” і “ми”, сформована досвідом війни. Це не лише ілюстрація подій, а спроба показати, як ці події розшаровуються в художніх практиках і в  мові мистецтва.  

Окремі роботи на виставці існують автономно, але водночас вступають у  діалог між собою — інколи прямий, інколи такий, що потребує уважного  вдивляння. Так, робота Ярослава Футимського, присвячена Мирославу Ягоді, співіснує з творами самого Ягоди. Портрет із написом “Ми”- Мирослав,  “Я”- Ягода» стає роздумом про ідентичність і співвідношення особистого та колективного у мистецтві.  

Подібний зв’язок вибудовується і між роботами Маргарити Половінко та Олега Голосія. Художниця, яка загинула під час російсько-української війни у  2025 році, і митець 1990-х, що був для неї творчим орієнтиром, “зустрічаються” в одному просторі. Їхні роботи говорять про втрату, пам’ять і  тяглість: зокрема, проєкти Половінко, пов’язані з війною, перегукуються з  особистими темами у творчості Голосія.  

Водночас виставка не обмежується лише трагізмом. Іронія та дистанція  з’являються у роботах Каті Копєйкіної, а також в інсталяції Володимира  Воротньова «Смерть Ахіллеса».

Попри відмінність художніх підходів та стилістики виставка побудована як простір для спільної розмови митців про памʼять та вразливість людини.  Роботи поєднуються стриманою емоційністю та атмосферою внутрішнього  діалогу між особистим переживанням та колективним досвідом.

 

 

Вигляд у просторі  

У великому індустріальному залі перше, що працює — не роботи, а масштаб. Високі стелі, довгі проходи, бетон, світло, яке змінюється від кроку до кроку. Тут складно рухатися автоматично — простір сам змушує сповільнитись. Роботи художників з’являються не як “точки уваги”, а як частина середовища. Десь вони звучать голосно, десь майже губляться поруч із архітектурою. Іноді  найсильніше враження — це навіть не об’єкт, а перехід між залами. Там інше світло, інша акустика, інший темп. І це вже сприймається як частина  виставки.    

Що про це кажуть у проєкті    

Співзасновниця артпростору «Jam Factory» Божена Пеленська пояснює ідею простіше: це не про “ще один виставковий простір”. Йдеться про місце, де  мистецтво не відокремлене від міста, де важливо не тільки те, що показують,  а й те, як людина тут рухається, дивиться, зупиняється, і як сам простір  впливає на цей досвід. Навколо Jam Factory поступово з’являється нове міське  життя. Кав’ярні, невеликі бізнеси, креативні ініціативи. Те, що ще нещодавно було індустріальною периферією, тепер починає працювати як точка тяжіння. Але це не лише культурна історія. Такі зміни завжди тягнуть за собою і економіку: зростає інтерес до території, змінюється оренда, поступово  трансформується район.   

Не музей і не галерея   

Jam Factory складно описати одним словом. Це не музей у класичному сенсі  і не просто галерея. Швидше — простір, який постійно змінюється. Тут є  виставки, резиденції, події, лекції. І все це працює разом, а не окремо. У таких місцях відвідувач перестає бути просто глядачем. Досвід починається ще дорогою сюди і продовжується всередині, де архітектура і мистецтво працюють як одне середовище.  

 І, можливо, саме тому Jam Factory важливіший не як “об’єкт культури”, а як  процес. Він демонструє, як мистецтво може виходити за межі інституцій та  ставати інструментом переосмислення міста — відкритим, незавершеним і таким, що постійно змінюється.