Меню

Мистецька алея. Київ та його герої

Наприкінці жовтня у Києві з’явиться новий туристично-мистецький об’єкт — “Мистецька алея”.

На кам’яній стіні на вулиці Бориса Грінченка (паралельна Хрещатику) будуть розташовані 10 артоб’єктів, які будуть присвячені відомим персоналіям і явищам музики та літератури 20 століття.

Спеціальна літературна комісія обрала для алеї 90-ті роки і такі теми:

“4 обличчя Оксани Забужко”

“Аттила Могильний: дорослий та дитячий погляди на Київ”

“Три життя Юрка Покальчука”

“Соломія Павличко: дослідниця модернізму, феміністка, видавчиня”

“«Ікс» Києвів Олеся Ульяненка”

Юрко Покальчук

 

Що об’єднує цих митців

Літературна комісія проєкту мала певні критерії, кому присвятити артоб’єкти. Насамперед хотіли обрати тих, хто не дуже відомий для широкої аудиторії (або невідома певна сторона творчості), втім хто зробив чи зробила свій особливий внесок у розвиток культури. Також до уваги бралась єдність постатей із фізичним Києвом: чи то через місце роботи, досліджень, чи то через героїв творів, які показували місто зовсім із різних сторін, і не завжди позитивних.

Богдана Романцова, літературна критикиня: 

Нам було важливо показати Київ не як тотальну застиглу культуру, коли йдеш по Хрещатику є таке відчуття, ніби існує якась сталість, але Київ — це насамперед плинне місто, яке змінюється і зростає разом із нами. І ця плинність — це те, що нам хотілось вхопити. Коли йдеться про київську ідентичність, нам хотілося показати, як Київ зростає, як змінюється погляд зовні на місто, і як змінюється погляд зсередини міста. Для цього ми хотіли обрати не таких застиглих особистостей, а тих, для кого характерне оце відчуття зміни, руху, динаміки. Якщо говорити взагалі про українську літературу, то канон — це основний вимір, основна одиниця, якою ми оцінюємо літературу і канон насправді дуже легко визначити. Наприклад, канон — це ті, хто є на грошах. Сковорода, наприклад, з’явився на грошах і став каноном. Нам хотілося показати когось, кого ще немає на грошах, можливо їх і не буде, хто є неформатним і виламувався зі свого простору, нам важливо було показати якісь альтернативні погляди й показати людей, які змінюють це місто і змінюють цю країну. І так вийшло, що наша експертна група — це люди молодого віку і нам до 40 років і ми були свідками цих змін, ми тоді народилися. І оця змінність стала для нас ключовою, ми не хотіли показати класичний канон, а показати цю динаміку — ці люди так чи інакше пов’язані із містом. Ця прив’язка є через творчість через життя в місті, через осмислення міста. Кожен, хто потрапив у цей список — це приклади фланерів, це приклади людей, які ходять містом, які освоюють його через взаємодію з містом, потім це виливається у творчість, у теоретичні праці, у якісь життєві практики, однак всі ці люди безумовно вони київські за своєю натурою. Також важливо було відкрити когось нового: звісно, більшість чула, хто така Оксана Забужко, але маю сумнів, що всі чули про Аттилу Могильного, шкода, бо він того вартий.

 

 

Анастасія Євдокимова, начальниця відділу промоції читання Українського інститут книги: 

Чи асоціюються у нас ті 5 постатей, які ми обрали для проєкту із “лихими 90-ми” у всіх цих стереотипних барвах? Мабуть, що так. В українській літературі як такої “чорнушної” прози не було, на відміну від російської прози, нам так принаймні здавалось, поки ми не згадуємо постать Олеся Ульяненка, тому що його персонажі — це ті, хто живе на дні, це представники того дна, тих низів, нижче немає куди стукати, тому що вони всі пропащі, у них щось не склалось в житті. Але кожному і кожній з них Олесь Ульяненко дає шанс, він показує, що так вони хочуть вирватись із свого оточення, з тих реалій, в яких вони опинились, але вони не можуть цього зробити, тому що вони здебільшого досить прості і примітивні люди, але вони все одно не можуть вийти за рамки того, де вони є.  Це прекрасно те, що у нас така література є і що ми можемо її читати. З іншого боку, є Юрко Покальчук, чиї тексти з порнографічними елементами, з якимись дуже добре прописаними фізіологічними подробицями й деталями — на це теж варто зважати і в цьому теж є оці 90-ті в цій відважності говорити. “Лихі 90-ті” — це також відвага. Коли ми говоримо про відвагу то говоримо і про Оксану Забужко, і про Соломію Павличко, які також були відважними жінками по-своєму, тому що вони були інтелектуалками, які відважились говорити на серйозні теми. Одна зробила революцію в українській літературі, написавши “Польові дослідження з українського сексу”, досі ця назва викликає якийсь ажіотаж, попри те, що ми можемо говорити слово “секс” вголос. Все одно вони зачіпають і літературознавців, і критиків, і спільноту, хоча Оксана Забужко встигла пройти великий шлях і після того, досі згадують саме цю працю першою. Соломія Павличко поїхала на захід, побачила, що відбувається там і подарувала українській літературі фемінізм і українському культурному дискурсу в принципі можливість подивитися через призму фемінізму на те, що відбувалося досі в українській літературі та що відбуватиметься далі. Якісь окремі ідеї Соломії Павличко досі літературознавці опрацьовують, до них повертаються, вона залишила багато гачків і просто треба за них тягнути і рухатися цим шляхом.

 

Мистецька алея відкриється наприкінці жовтня та буде постійно доступною для усіх відвідувачів вулиці Бориса Грінченка (слідкуйте за анонсами)

Проєкт реалізовує ГО “Простір 500” у партнерстві з Українським інститутом та Українським інститутом книги за підтримки Українського культурного фонду.

Текст: Ірина Баран

бачите помилку, пишіть сюди