EN

Мирослав Ягода. “Чи я тут – чи там!?”

Текст Юлії Степанок (Львів) про творчість Мирослава Ягоди (Львів). Виставку Мирослава Ягоди можна подивитися до 9 червня у “Львівській галереї мистецтв”. 

 

Львів – місто-пивниця, де відбувається карнавальна забава багатьох стихій. Проте, творчих криків підземель старого міста ніхто не чує, і художник змушений виконувати роль блазня в ковпаку. Чим складніше і тьмяніше життя митця, тим яскравіше його мистецтво, кольоровіші фарбі. Стримуючи внутрішні емоції все це потім втілюється в оргії фарб і грі світла з шаленою енергією, яка виходить за межі картини. Саме такою була творча діяльність неординарної особистості в просторі львівського андерграундного мистецтва Мирослава Ягоди.

Мистецтво – це спосіб пізнання світу, трансформація форм навколишнього середовища людиною, їх переосмислення та відтворення доступними їй засобами. Ролан Барт писав, що міф – це хибна свідомість. Ягода міфологізував своє існування в цьому світі, створюючи ілюстрації до внутрішнього апокаліпсису у вигляді зображень і текстів. Він був справжнім варваром по відношенню до власних творінь, прирікав кожен із них на умисну фізичну загибель, зневажаючи їх. Авангард аж до деструкції, самодеструкції.

Найбільше нас лякає  смерть, про неї боїмося говорити, але справжні митці йдуть по лезу з темою смерті в своїй творчості, щоб розвіяти страхи і віддатися життю. Це боротьба на виживання. В кінці кінців нас всіх це очікує, залишається лише момент того що ми залишимо по собі після смерті. Роздуми про смерть з погляду на сенсовність життя – лейтмотив у творчості художника. Вічний акт запитування, витягування відповідей, змушення до відповіді і то не нас смертних, а когось іншого. Смертні були за межами його інтересу.

Філософ та дослідник Вадим Руднєв у своїй роботі «Геть від реальності», користуючись словником психоаналізу, Жака Лакана виділяє три епохи – модернізм, авангардизм та постмодернізм – як культурні (мистецькі) епохи, кожній з яких притаманний власний діагноз – невротизм, психотизм та постневротизм відповідно. Невротичний дискурс – це створення такої картини світу, у якій автор використовує зрозумілу для нас мову, щоб описати світ, який існує лише в його уяві. Так, коли ми дивимось на картини Вінсента Ван Гога, ми цілком розуміємо, що на них зображено – автопортрет, соняхи, пейзаж тощо. Проте, форма їх зображення віддаляється від реальності. Тому ми говоримо про те, що модерніст деформує мову в сторону уявного. Наступний етап – психотичний або шизофренічний дискурс.

Структура такого типу свідомості характеризується повною дереалізацією творчості. Казимир Малевич – авангардист – створює власну мову, отже, власну систему взаємозв’язків у ній, тому, наприклад, пересічному глядачеві досі невідома розгадка «Чорного квадрату». Психотичний дискурс – це остаточний вихід в уявний світ художника. Сучасна доба (постмодерн) у цьому сенсі виявляється ще більш феноменом. Як відомо, ключовим явищем культури нашого часу є інтертекст (текст у тексті) – художній твір (будь-якого виду мистецтва), наповнений посиланнями та алюзіями на феномени, які знаходяться поза нашою реальністю. Конфлікт у постмодерністському мистецтві, таким чином, виникає не між уявним світом автора та реальністю, а між двома вимірами уявного – тим світом, який митець зображає у роботах та тим світом, посилання на який він використовує. Таким чином, якщо глядачеві світ, на який посилається автор, недоступний, то і сам твір мистецтва буде для нього незрозумілим.

З цією проблемою зіштовхнувся Ягода за життя. Світ його творінь був мало кому зрозумілий. Автор жорсткою кольочою шкарлупою всахує від своїх робіт пересічного глядача створюючи власні уявні простори великих єресей. Його творчість показувала людям із закордону всю складність української ситуації тому, його там цінували на відміну від батьківщини, він був для них цікавий.

Вічна боротьба з самим собою, преосмислення свого буття. Скринька пандори власної підсвідомості вічиняється лише при її розтині. Його картини описиють простори, які піддаються розумінню лише автору, відкриваючи перед глядачами людську гріховність, силу і слабкість Митець епохи апокаліпсису. Мистецтво – маніпулювання, гра зі смерттю, що розвіює іллюзії. Смерть – духовна і фізична деградація. Приреченість втілена в полотнах, графічному кодуванні, крики болю виривалися з уст героїв, червоний краплак сочився з очей ангелів. Скандальність кольорів й сюжетів, де яскраві акценти, подекуди люмінесцентні, додають ще більшої виразністі.

Знаки є викликами для минулого і майбутнього. Його п’єса «Ніщо» на межі від крику до мовчання – символ вмирання Бога. Психоделічно-семіотичний період творчості ламає звичну мову і створює власну. Його творчість завжди чесна перед глядачами і перед собою. Рефлексії оголеного нерва – бути щирим без прикрас.

Епатаж і театральність у поведінці були дуже харкатерними для Ягоди, проте це не було показове епатування – так він відчував. Для творчої свідомості сучасної епохи, на думку літературознавця Т. Гундорової, характерним є приховувати власне «я», «повірити самому та змусити повірити глядача, що це “я” є кимось іншим».

Для того щоб малювати, необхідно пережити щось страшне, малювання це і є власне пережиття. Процес творчості і пошуки є дуже важливими, бо гармонія досягається через деструкцію. Спроби рефлексації над тим, що залишиться після художника: художник – провідник через світи і світ, який залишиш по собі є історією. В цьому випадку – безкінечною історією сновида. Ягода був малосоціальний і неохоче розлучався з полотнами, тому зберіглися і залишились ті, які були комусь подаровані, або куплені. Ті, що залишались в його майстерні – частина з них була приречена на знищення жахливими умовами, часом і нехтувальним зберіганням.

Ми творимо світ, а не він нас. Він писав про те, аби розбити клітку, що сковує життя, але чи вдалось таки йому розбити власну клітку, перебуваючи все життя у вічній боротьбі з нею? Напевно, що ні.

Юлія Степанок (Львів). 

 

Фото надані автором.

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.