Сергій мені допомагає. Знімає відео, фотографує, іноді малює. Це він намалював портрети, які ви щойно бачили.
Потрапивши якось на «Конгрес східного партнерства» у Львові ми почули заяву відомого політтехнолога і галериста Марата Гельмана про те, що Влад Троїцький неодмінно повинен стати міністром культури України.
Заявив він про це так:
Так сказав Марат Гельман. І захотілося нам поглянути на маленьку модель міністерства Троїцького — «Гогольфест», щоб познайомитися з європейським рівнем, про який Гельман згадав. Акредитувалися. Прийшли на «Гогольфест». Підійшли до столу акредитації. І завмерли. Побачили картину хорошу. У сюжеті — дівчата з прес-служби бейджи з особами преси перебирають:
Нервова вийшла обстановочка. Але не стану витрачати час на опис того, що деякі називають анархією «Гогольфесту». Просто повернуся на два роки назад. До статті Олі Балашової, яку вона написала в «Українській правді». Зауважу, все, описане в статті Олі, як і раніше присутнє на «Гогольфесті», але набуває більш яскравих фарб.
Гогольфест закінчився, а питання залишилися.
Судячи з відгуків у соціальній мережі Фейсбук на мою першу замітку і тієї недомовленості, яка незмінно супроводжує всі офіційні коментарі про Гогольфест в ЗМІ, мені здається, варто озвучити деякі питання, що хвилюють не тільки мене.
І навіть ризикуючи знову почути на свою адресу невтішні коментарі, я все ж хотіла б почати цю дискусію. Не тому, що я сноб і мені особисто Гогольфест заважає жити — я, на жаль, не є його цільовою аудиторією. Але якщо цю справу вже було оголошено загальною, то з практичних міркувань добре було б навчитися прислухатися до критики.
Всупереч поширеній думці, критика — необхідний інструмент у процесі самовдосконалення і для практикуючих відповідальність громадян цей інструмент може виявитися вельми корисним.
Отже, Гогольфест. Створений ініціативними людьми на порожньому місці, фактично з нічого, фестиваль автоматично заслуговує заохочення. Це аксіома, і її ніхто не збирається оскаржувати.
Рік від року цей захід збирає все більшу аудиторію. Сюди приходить багато хороших і розумних людей. А роблять його люди взагалі святі. Представники тієї самої рідкісної породи людей, готових працювати на межі можливостей: без сну, без відпочинку і без належної оплати своєї праці.
Питання №1. Заради чого працюють всі ці люди? Чи варті їхні витрачені час, сили, гроші і здоров’я того, що ми бачимо на виході? Чи можна їхню енергію спрямувати в більш конструктивне русло?
Перш ніж відповідати, давайте домовимося не брати до уваги всі приватні історії на кшталт: «Я був на Гогольфесті, не дивлячись на те, що я змерз і мені продали холодний суп, я там зустрів старих друзів і ми добре провели час» або «Мені порадили піти подивитися виставу театру «Дах», я пішла, подивилася, мені сподобалося і тепер я думаю, що Гогольфест — це дуже круто».
Щоб добре проводити час з друзями, зовсім не обов’язково кудись ходити. А для того, щоб побачити спектакль театру «Дах» (як і будь-яку іншу подію, заявлене в програмі) проведення цілого фестивалю не є обов’язковим.
Для цього достатньо просто організувати його виступ, витративши набагато менше часу і ресурсів. Звідси питання №2: який ефект має Гогольфест на формування культурного середовища Києва сьогодні?
Гогольфест виріс з театру «Дах» Влада Троїцького. Але вже з перших років свого існування цей фестиваль став називатися однією з головних культурних подій Києва. Хоча зміни культурного клімату, що відбулися за цей час, наполегливо ігнорувалися.
Організація і програма
Організація життєдіяльності на фестивалі завжди була і залишається халтурною. У професійному середовищі слово «Гогольфест» давно стало прозивним, і означає те, що означає слово халтура: недбала, некваліфікована робота. З цим ніхто навіть не сперечається, бо ця горезвісна халтура зведена тут в основний принцип і фірмовий стиль фестивалю.
Гогольфест — це балаган. І в цьому немає нічого поганого. У балагані є своя чарівна вітальність, безсумнівно притаманна цьому заходу, і є одним їх його головних достоїнств.
Питання № 3. Чому ж організатори про це мовчать, позиціонуючи фестиваль зовсім інакше?Як правильно зауважив у соціальній мережі Фейсбук Олександр Супрунець — «якщо вам, провідним культурним критикам так боляче чути, що Гогольфест — це фестиваль сучасного мистецтва, чому тихенько не переназвати його між собою на фестиваль народної творчості. Адже в якомусь сенсі це так і є, і я, наприклад, не бачу в цьому проблеми».
А я бачу. І ось чому.
Думаю, я не помилюся, якщо скажу, що сучасна культура в тій її частині, де вона перестає асоціюватися з телевізійними талант-шоу, носить сьогодні проблематизуючий, а не розважальний характер.
Фестивалі, особливо коли вони називаються міждисциплінарними фестивалями сучасного мистецтва, сьогодні потрібні для того, щоб глядач міг отримати в деякому сенсі культурну ін’єкцію. Щеплення знання про актуальну культуру, зріз її передових досягнень.
Для цього він повинен бути впевнений, що експерти, які створюють фестивальну програму, не просто не запросять кожного, хто погодиться безкоштовно або за символічний гонорар показати щось таке, але і концептуально нанизають новітні прояви мистецтва на загальну тему, продемонструють якусь тенденцію, синхронність процесів, що відбуваються у різних галузях культури.
Показник якості фестивалю може полягати тільки в одному: якщо тицьнувши пальцем у будь-яку із заявлених в програмі подій, ти можеш бути впевненим, що цей виступ (лекція / концерт / постановка), є репрезентативними з точки зору актуальної культури.
Питання №4. Чи можна віднести все сказане до програми Гогольфесту?
Практично всі запропоновані програми були ситуативними і збиралися за принципом «що зможемо дістати — те візьмемо». Не бездумно, але наразі безсистемно. Будь-яка з представлених тут подій, напевно була в якомусь відношенні цікавою комусь. Але чи робить це їх репрезентативними з точки зору сучасної культури?
Я знаю цілий ряд дійсно цікавих сучасних художників, які відмовилися брати участь у «Гогольфесті», тому що їм не змогли забезпечити навіть мінімальні умови праці. В результаті запросили всіх, хто міг і хотів щось робити. Щось і вийшло. Це зовсім не означає, що там не було хороших художників і хороших проєктів, просто у глядача практично не було шансу їх роздивитися.
Питання № 5. Якщо у команди Влада Троїцького є талант створювати знакові театральні події і театральна секція виявляється незмінно цікавою, чому тоді не перетворити «Гогольфест» на профільний театральний фестиваль?
Тема.
Темою фестивалю цього року став рядок з пролетарського гімну «ні Бог, ні цар, ні герой», маючи на увазі, що тільки солідарний рух до спільної мети може забезпечити нам необхідну свободу і рівень життя. Слід сказати, це неймовірно популярна сьогодні тема.
Наприклад, останяя «Одеська бієнале сучасного мистецтва» також була присвячена самоорганізації і пов’язаній з нею практикою відповідальності. Це такий глобальний тренд, який просто неможливо ігнорувати.
Але давайте подумаємо, чи може самоорганізація починатися з фестивалю (так само, як і бієнале), якщо ці події як правило об’єднують в собі вже існуючі ініціативи.
Питання №6. Чому рекламна риторика «Гогольфесту», який рік залишається на рівні «у нас нічого немає, давайте ж зробимо хоч щось»?
Яким чином маніфест, з популістськими заявами релігійного спрямування, може хоч якось відображати сучасний культурний процес? Чому ніхто не говорить про те, що сьогодні культурний ландшафт будь-якого українського міста (хоча в цьому ми не оригінальні) формують сотні різних ініціатив?
Можу назвати десяток симпатичних мені проєктів — прикладів тієї самої самоорганізації, яких насправді набагато більше.
1. Культурний проєкт, який співпрацює з різними інституціями та майданчиками, але вже має свою стабільну аудиторію.
2. Книжковий Арсенал — приклад грамотно організованої фестивальної події із загальною темою і спрямованістю, що пропонує актуальний зріз ініціатив у галузі видавничої справи та пов’язаних з нею художніх практик.
3. Kyiv Sculpture project — ще одна подія, що сфокусована на певній темі та розвиває в суспільній свідомості уявлення про сучасну скульптуру. Незабаром буде другий фестиваль.
4. Агентство «Вухо» спеціалізується на концертах нової академічної та імпровізаційнї музики. Будь-який концерт, організований цими людьми, маленький або великий, для мене завжди подія. Приклад, коли організаторам можна довіряти з заплющеними очима.
5. Noname — кіноклуб компанії Film.ua, де можна подивитися найактуальніші новинки кіноринку, а потім обговорити побачене з присутніми. Клуб веде кінокритик Андер Алфьоров.
6. Простір PHOTOCULT, що допомагає зацікавленим розібратися у всьому, що пов’язано із сучасною фотографією.
7. Центр візуальної культури з 2008 року виступає платформою і комунікативним майданчиком для людей з різних областей культури. ЦВК — організація, що змогла за досить короткий термін згрупувати навколо себе спільноту, яка здатна дійсно впливати на формування сучасної культури.
8. Фундація ЦСМ, постійно діюча над формуванням соціального контексту і розвитком спільноти за безпосередньою участю художників.
9. Приватна художня резиденція художниці Алевтини Кахідзе та її чоловіка Володимира «Розширена історія Музичів».
10. У тому, що стосується ентузіастів і тих, хто активно розвиває найрізноманітніші спільноти, не знаю більш продуктивного ресурсу, ніж biggggidea.com з їх знаковим проєктом СПІЛЬНОКОШТ, за допомогою якого будь-яка людина може вплинути на долю проєкту, який йому імпонує. Немає сумніву, що майбутнє саме за таким способом фінансування культурних проєктів, тому довіра до організаторів є ключовим капіталом.
Можливо, всі вони не вражають уяву масштабністю і не претендують на порятунок світу, а щодня із завидною завзятістю працюють над процесом формування культурного середовища. Їх нечисленна, але дуже віддана аудиторія безсумнівно є запорукою виживання культури в цій країні. Саме такі — невеликі і позбавлені будь-якого пафосу ініціативи — сьогодні висловлюють дух часу.
Час, коли автоматичного заохочення заслуговувала будь-яка ініціатива в області культури, пішов. Тепер настав час боротися за якість заходів. Глядачам — за якість організації, а організаторам — за якість аудиторії.
Таку ось статтю написала Ольга Балашова.
Але ми не втрачали надію. Хотіли знайти європейську модель культури, про яку говорив Гельман. Оскільки в перший день експозиція програма візуал-арту була остаточно не сформована, ми вирушили на третій день «Гогольфесту». Йшли знову через стіл акредитації.
Дубль № 2.
Так зустрів нас «Гогольфест».
З цього приводу я подзвонила юристу «Незалежного медіа-профсоюзу України». Попросила його прокоментувати поведінку голови прес-служби «Гогольфесту».
Він рекомендував дізнатися прізвище дівчини і звернутися в міліцію. «Її поведінка, — сказав, — грубе порушення закону, передбачене «Кримінальним кодексом України» (ст.171) про перешкоджання діяльності журналіста».
Але я не стала.
Я вважаю, що ім’я у «Гогольфесту» не дівоче. Його ім’я чоловіче — ВЛАДИСЛАВ ТРОЇЦЬКИЙ.
А ставити питання йому вже не хочеться, як не хочеться міністерства європейського типу, яке в особі Троїцького запропонував Марат Гельман.