EN

МИ Є СПІВКУРАТОРАМИ ПРОЄКТІВ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, СПРИЙМАЮТЬ НАС ТАК ХУДОЖНИКИ ЧИ НІ

Роксолана Макар (Київ)Максим Ковальчук (Одеса-Київ) про досвід роботи в Dymchuk Gallery (Київ).

Ви прийшли працювати в галерею після Катерини Філюк. Ви формували її програму?

Макс: У нас є кілька напрямків роботи – видимі для глядача і ні. Один з напрямків – робота з колекцією Анатолія Димчука. Інший – те, що безпосередньо стосується роботи галереї. Коли ми прийшли сюди працювати, хотіли зробити проєкти, спрямовані на налагодження взаємовідносин між глядачем, художниками та інституціями. Останні три роки ми саме цим і займаємося.

Роксолана: Макс прийшов сюди в 2016 році, я – в 2017. Катя Філюк у той час ще була тут кураторкою, вона дала нам базові знання про специфіку галереї. Потім ми залишилися вдвох, і у нас був період, коли велика частина програми складалася з готових проєктів, де залишалося хіба що зробити розвіску або написати текст. Ми зрозуміли, що нам не дуже комфортно так працювати з художниками, тому що це мінімальна комунікація, в якій ви не до кінця довіряєте одне одному. І ми почали думати про те, щоб співпрацю зробити більш глибокою і ґрунтовною. Почали готувати виставки задовго до відкриття – мінімум за півроку.

Важливо, щоб галерея допомагала художнику, а не заважала, щоб співпраця народжувалася в діалогах і дискусіях. Тоді, коли справа йде до фінальної частини продакшену, художник вже знає, хто ти, як ти мислиш, ти знаєш художника, і можна краще спрацюватися.

 

Проєкт “Індустріальна казка. Василь Дмитрик”. Фото Максима Білоусова

 

Макс: З одного боку, ми намагаємося найкращим чином представити роботи художника, з іншого – ми дуже добре знаємо цей простір, і нам важливо працювати саме з простором галереї. На початку цього року ми видали два маленьких артбуки. Це перші результати довгострокової співпраці з художниками, коли у нас, окрім виставкового проєкту, є ще багато матеріалу, з якого можна зробити маленьку книжечку, де буде більше розказано про практику художника, про нашу співпрацю з ним, про галерею як певний суб’єкт.

Тобто ви виступаєте співкураторами тих проєктів, які тут виставляються.

Макс: Так, звичайно.

 

Проєкт “Тартарари. Дмитро Красний”. Фото Максима Білоусова

 

Зазвичай художник звик приходити в галерею, робити розвіску з галеристом і на цьому закінчується робота галериста і художника? Галериста назвати куратором в даному випадку важко? Наскільки художники готові сприймати вас в якості кураторів, а не галеристів?

Макс: Коли до нас приходять художники, в процесі створення проєкту стає зрозумілим, що ми всі маємо вкластися, і що має бути компроміс. Ми є співкураторами проєктів, незалежно від того, сприймають нас так художники чи ні.

Роксолана: Я принципово не ідентифікую себе як кураторку. Для мистецтвознавців мого покоління стати куратором – це найбільш очевидний спосіб реалізувати себе в професії. Мені хочеться трохи підважити цей мейнстрім, знайти для себе альтернативу.

Втім, якщо говорити про галерею, є різні рівні кураторства. Окремо взята персональна виставка не обов’язково повинна мати куратора. Але ми куруємо ще й виставкову програму, і тут для нас набагато більше роботи в тому, як її сформувати і збалансувати, подивитися, яке мистецтво ми репрезентуємо.

 

Проєкт “Згідно з оригіналом. Добриня Іванов”, Фото Максима Білоусова

 

Я спостерігаю за вашою діяльністю і розумію, що ви звертаєтесь переважно до художників вашого покоління і молодших, і можна визначити, що це ваша тема.

Макс: Для нас ідея покоління – не релевантне поняття, ми робимо виставки не тільки в галереї і не тільки сучасних художників. Dymchuk gallery – це простір, де ми працюємо з тими, кого добре знаємо і з ким цікаво вибудовувати діалог.

Це нормально, хотіти працювати з людьми, з якими можна знайти діалог, а не бути обслугою художника…

Роксолана: Це проблема, коли тебе сприймають як обслугу, але це також про вибудовування спільноти. Ми не обираємо, як в каталозі, художника – цього візьмемо, а цього – ні. Ми маємо плюс-мінус знати цього художника, бачити його чи її в різних проєктах. Зі всіма художниками, яких ми виставляємо, ми підтримуємо контакти, щоб розуміти коло їхніх інтересів.

Макс: У нас є певний фокус: для нас важливо, щоб проєкт зачіпав хоча б певну категорію людей, які себе могли б асоціювати з тим, що відбувається на виставці. Серед рис, які ми шукаємо в авторів – вони не повинні бути надто серйозними, ми цінуємо іронію, гумор.

 

Проєкт “Виставка на вимогу”. Фото Максима Білоусова

 

Ви виставляєте також некомерційні речі. Власником галереї є колекціонер Анатолій Димчук. Він належить до людей іншого покоління і його мистецькі уподобання, певно, відрізняються від ваших. Як він реагує на вашу діяльність?

Макс: Анатолій – людина відкрита до нового, він з зацікавленням ставиться до наших проєктів. Ми постійно ведемо діалог стосовно того, що відбувається тут і в мистецтві взагалі, чому саме це ми показуємо. Ми робимо ще таку роботу, яку ніхто не бачить: частково дослідницьку, частково – архівну. Збираємо матеріали і публікуємо видання про колекцію, яка у Анатолія чи не найбільша в Україні, якщо мова йде про одеських нонконформістів і взагалі про одеське мистецтво.

Він не втручається у вашу роботу?

Роксолана: Роботи, які ми виставляємо, йому можуть бути не завжди близькі, але при цьому він ніколи не цензурує нас.

Виникає враження, що Dymchuk Gallery – це певний оазис, замкнений на своїй діяльності.

Роксолана: Насправді, інколи виникає враження, що ти працюєш в такій собі бульбашці. Але дуже корисно порушувати ізоляцію і виходити в зовнішній світ. Що є важливим в нашій ситуації, ми обоє весь час спілкуємося з відвідувачами. Мені здається проблематичним, що більшість кураторів не знають, що думають глядачі про їхню роботу. І ця цінна інформація, яка курсує десь по виставці, фактично зливається в нікуди. Тут ми у вигідному становищі, тому що ми приблизно знаємо, яким є фідбек аудиторії на наші виставки, і тому можемо краще виконувати функцію медіаторів між художниками і аудиторією.

Макс: У нас відвідувачі не залишаються сам на сам з роботами. Наша задача – зробити так, щоб на виході вони мали чітке уявлення, що тут відбувалося. Тому у нас є певні вимоги до текстів, які публікуються, вимоги до експонування.

 

Фото Максима Білоусова

 

Мова йде про певний моніторинг того, що відбувається за вікном, чи враховуєте ви політичні, соціальні, мистецькі речі?

Роксолана: Звичайно. Навіть якщо взяти нашу поточну виставку “Згідно з оригіналом. Добриня Іванов”. Вона мені здається дуже позиційною в цьому плані, там є політичні висловлювання. Ми надали художнику простір для цього висловлювання. Ми не можемо бути стерильним білим кубом. Мистецтво поза політикою – це слабка позиція.

Макс: Ми беремо участь у формуванні культурної політики і просвітницька діяльність – один з її напрямків. Ми про соціум та інше розповідаємо через наші проєкти. Але наша політична позиція виражається і в менш помітних речах, наприклад, в мові і інтонації, які ми обираємо.

 

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.