EN RU

МИ Є СПІВКУРАТОРАМИ ПРОЄКТІВ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, СПРИЙМАЮТЬ НАС ТАК ХУДОЖНИКИ ЧИ НІ

МИ Є СПІВКУРАТОРАМИ ПРОЄКТІВ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, СПРИЙМАЮТЬ НАС ТАК ХУДОЖНИКИ ЧИ НІ

Роксолана Макар (Київ)Максим Ковальчук (Одеса-Київ) про досвід роботи в Dymchuk Gallery (Київ).

Ви прийшли працювати в галерею після Катерини Філюк. Ви формували її програму?

Макс: У нас є кілька напрямків роботи – видимі для глядача і ні. Один з напрямків – робота з колекцією Анатолія Димчука. Інший – те, що безпосередньо стосується роботи галереї. Коли ми прийшли сюди працювати, хотіли зробити проєкти, спрямовані на налагодження взаємовідносин між глядачем, художниками та інституціями. Останні три роки ми саме цим і займаємося.

Роксолана: Макс прийшов сюди в 2016 році, я – в 2017. Катя Філюк у той час ще була тут кураторкою, вона дала нам базові знання про специфіку галереї. Потім ми залишилися вдвох, і у нас був період, коли велика частина програми складалася з готових проєктів, де залишалося хіба що зробити розвіску або написати текст. Ми зрозуміли, що нам не дуже комфортно так працювати з художниками, тому що це мінімальна комунікація, в якій ви не до кінця довіряєте одне одному. І ми почали думати про те, щоб співпрацю зробити більш глибокою і ґрунтовною. Почали готувати виставки задовго до відкриття – мінімум за півроку.

Важливо, щоб галерея допомагала художнику, а не заважала, щоб співпраця народжувалася в діалогах і дискусіях. Тоді, коли справа йде до фінальної частини продакшену, художник вже знає, хто ти, як ти мислиш, ти знаєш художника, і можна краще спрацюватися.

 

МИ Є СПІВКУРАТОРАМИ ПРОЄКТІВ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, СПРИЙМАЮТЬ НАС ТАК ХУДОЖНИКИ ЧИ НІ

Проєкт «Індустріальна казка. Василь Дмитрик». Фото Максима Білоусова

 

Макс: З одного боку, ми намагаємося найкращим чином представити роботи художника, з іншого – ми дуже добре знаємо цей простір, і нам важливо працювати саме з простором галереї. На початку цього року ми видали два маленьких артбуки. Це перші результати довгострокової співпраці з художниками, коли у нас, окрім виставкового проєкту, є ще багато матеріалу, з якого можна зробити маленьку книжечку, де буде більше розказано про практику художника, про нашу співпрацю з ним, про галерею як певний суб’єкт.

Тобто ви виступаєте співкураторами тих проєктів, які тут виставляються.

Макс: Так, звичайно.

 

МИ Є СПІВКУРАТОРАМИ ПРОЄКТІВ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, СПРИЙМАЮТЬ НАС ТАК ХУДОЖНИКИ ЧИ НІ

Проєкт «Тартарари. Дмитро Красний». Фото Максима Білоусова

 

Зазвичай художник звик приходити в галерею, робити розвіску з галеристом і на цьому закінчується робота галериста і художника? Галериста назвати куратором в даному випадку важко? Наскільки художники готові сприймати вас в якості кураторів, а не галеристів?

Макс: Коли до нас приходять художники, в процесі створення проєкту стає зрозумілим, що ми всі маємо вкластися, і що має бути компроміс. Ми є співкураторами проєктів, незалежно від того, сприймають нас так художники чи ні.

Роксолана: Я принципово не ідентифікую себе як кураторку. Для мистецтвознавців мого покоління стати куратором – це найбільш очевидний спосіб реалізувати себе в професії. Мені хочеться трохи підважити цей мейнстрім, знайти для себе альтернативу.

Втім, якщо говорити про галерею, є різні рівні кураторства. Окремо взята персональна виставка не обов’язково повинна мати куратора. Але ми куруємо ще й виставкову програму, і тут для нас набагато більше роботи в тому, як її сформувати і збалансувати, подивитися, яке мистецтво ми репрезентуємо.

 

МИ Є СПІВКУРАТОРАМИ ПРОЄКТІВ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, СПРИЙМАЮТЬ НАС ТАК ХУДОЖНИКИ ЧИ НІ

Проєкт «Згідно з оригіналом. Добриня Іванов», Фото Максима Білоусова

 

Я спостерігаю за вашою діяльністю і розумію, що ви звертаєтесь переважно до художників вашого покоління і молодших, і можна визначити, що це ваша тема.

Макс: Для нас ідея покоління – не релевантне поняття, ми робимо виставки не тільки в галереї і не тільки сучасних художників. Dymchuk gallery – це простір, де ми працюємо з тими, кого добре знаємо і з ким цікаво вибудовувати діалог.

Це нормально, хотіти працювати з людьми, з якими можна знайти діалог, а не бути обслугою художника…

Роксолана: Це проблема, коли тебе сприймають як обслугу, але це також про вибудовування спільноти. Ми не обираємо, як в каталозі, художника – цього візьмемо, а цього – ні. Ми маємо плюс-мінус знати цього художника, бачити його чи її в різних проєктах. Зі всіма художниками, яких ми виставляємо, ми підтримуємо контакти, щоб розуміти коло їхніх інтересів.

Макс: У нас є певний фокус: для нас важливо, щоб проєкт зачіпав хоча б певну категорію людей, які себе могли б асоціювати з тим, що відбувається на виставці. Серед рис, які ми шукаємо в авторів – вони не повинні бути надто серйозними, ми цінуємо іронію, гумор.

 

МИ Є СПІВКУРАТОРАМИ ПРОЄКТІВ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, СПРИЙМАЮТЬ НАС ТАК ХУДОЖНИКИ ЧИ НІ

Проєкт «Виставка на вимогу». Фото Максима Білоусова

 

Ви виставляєте також некомерційні речі. Власником галереї є колекціонер Анатолій Димчук. Він належить до людей іншого покоління і його мистецькі уподобання, певно, відрізняються від ваших. Як він реагує на вашу діяльність?

Макс: Анатолій – людина відкрита до нового, він з зацікавленням ставиться до наших проєктів. Ми постійно ведемо діалог стосовно того, що відбувається тут і в мистецтві взагалі, чому саме це ми показуємо. Ми робимо ще таку роботу, яку ніхто не бачить: частково дослідницьку, частково – архівну. Збираємо матеріали і публікуємо видання про колекцію, яка у Анатолія чи не найбільша в Україні, якщо мова йде про одеських нонконформістів і взагалі про одеське мистецтво.

Він не втручається у вашу роботу?

Роксолана: Роботи, які ми виставляємо, йому можуть бути не завжди близькі, але при цьому він ніколи не цензурує нас.

Виникає враження, що Dymchuk Gallery – це певний оазис, замкнений на своїй діяльності.

Роксолана: Насправді, інколи виникає враження, що ти працюєш в такій собі бульбашці. Але дуже корисно порушувати ізоляцію і виходити в зовнішній світ. Що є важливим в нашій ситуації, ми обоє весь час спілкуємося з відвідувачами. Мені здається проблематичним, що більшість кураторів не знають, що думають глядачі про їхню роботу. І ця цінна інформація, яка курсує десь по виставці, фактично зливається в нікуди. Тут ми у вигідному становищі, тому що ми приблизно знаємо, яким є фідбек аудиторії на наші виставки, і тому можемо краще виконувати функцію медіаторів між художниками і аудиторією.

Макс: У нас відвідувачі не залишаються сам на сам з роботами. Наша задача – зробити так, щоб на виході вони мали чітке уявлення, що тут відбувалося. Тому у нас є певні вимоги до текстів, які публікуються, вимоги до експонування.

 

МИ Є СПІВКУРАТОРАМИ ПРОЄКТІВ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, СПРИЙМАЮТЬ НАС ТАК ХУДОЖНИКИ ЧИ НІ

Фото Максима Білоусова

 

Мова йде про певний моніторинг того, що відбувається за вікном, чи враховуєте ви політичні, соціальні, мистецькі речі?

Роксолана: Звичайно. Навіть якщо взяти нашу поточну виставку “Згідно з оригіналом. Добриня Іванов”. Вона мені здається дуже позиційною в цьому плані, там є політичні висловлювання. Ми надали художнику простір для цього висловлювання. Ми не можемо бути стерильним білим кубом. Мистецтво поза політикою – це слабка позиція.

Макс: Ми беремо участь у формуванні культурної політики і просвітницька діяльність – один з її напрямків. Ми про соціум та інше розповідаємо через наші проєкти. Але наша політична позиція виражається і в менш помітних речах, наприклад, в мові і інтонації, які ми обираємо.

 

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.