Меню

МЕНЕ НЕ ІСНУЄ, Я СЛУХАЮ КОГОСЬ

Изображение 2139

Сьогодні о 18.30 в «Мистецькому Арсеналі» (Київ) відкриття виставки Олександра Гнилицького (Київ) «Реальність ілюзії». Архівне інтерв’ю з художником (2003 р).

Текст було опубліковано в № 3 журналу «НАШ», 2003

Автори: Оля Клінгенберг і Ната Катериненко.

Зараз говорити та писати про художника Сашу Гнилицького легко. Тому що виявився він людиною м’якою, приємною як імпортний пластилін в руках. Адже спочатку партійне завдання «Наш» взяти! інтерв’ю! у Гнилицького! здавалося випробування не з простих. Страшно!.. трансавангардист, лідер психоделічної сексуальної революції в Києві, класик «нової української хвилі», епатажний і скандальний тип і взагалі «ох*єнний чувак»…Всі ці штамповані думки персон, наближених до імператора, підносили Гнилицького на недосяжну висоту. Наступати вирішили в парі.

«Сьогодні не можу. Давайте завтра», — промуркотав в трубку герой. Зустрілися через тиждень. На підступах до дверей на вулиці Лютеранська марно шукали табличку або народне графіті «Тут живе Гнилицький». Не знайшли. Боязкий стукіт у двері. «Заходьте», — долинуло ніжне відлуння. «Чаю? Або чого в кіоску купити? Міцніше?…»

Який він — чай ​​від Гнилицького — ми так і не дізналися. Приготувала його нам дівчина, на ім’я Ксюша (у 2003-му році у неї була довга коса). «Учениця майстра!» — промайнуло в одній голові. «Дочка» — відгукнулося в іншій. Навшпиньки снувала вона кімнатою, боячись злякати думку Саші, що важко пульсує.

 

IMG_358

Шаргород, 2007

Оля: Хм … Олександре! Ви фігура значна в українському сучасному мистецтві. Охрещена «культовою». Чи відчуваєте цей власний культ?

Олександр Гнилицький: Я давно тікаю від цього всього.

О: Від журналу «Наш»?

О.Г.: Я хотів зробити сторінку, розворот …

Наталка: Що ж завадило?

О.Г. Час … Хочеться все встигнути. А я навіть своє не люблю закінчувати, чого не можна допускати. Якщо ти роботу намалював, то її хоча б потрібно сфотографувати, щоб вона десь залишилася. Але я навіть цього не роблю.

 О.: А чому? Тобі не хочеться, щоб тебе знали, про тебе говорили, не хочеться виставляти себе на люди?

О.Г.: Лінь.

Н.: Творча людина має бути лінивою.

О.Г.: Та ні… Не повинна вона бути лінивою…

Н.: Ти намагаєшся впливати на свідомість глядача? ..

О.Г.: Звичайно. Роботи для кого робляться? Для себе чи що? Я їх всі уві сні можу передивитися. Я от дивлюся на дівчину, вже нормально, навіщо ще малювати?.. Добре, якщо ти отримуєш задоволення від того, що якусь реальність витягаєш з голови.

Але це пов’язано з роботою. По-перше, треба встати … підійти до полотна, взяти фарби, а якщо воно ще й велике — треба рухатися …

О.: Як же ти працюєш?

О.Г.: Так і працюю — йду, напружуюся…

 О.: І так кожен день?

О.Г.: А як ви працюєте? Щоранку встаєте і вперед.

О.: Ми робимо це за гроші.

О.Г.: Я теж намагаюся не безкоштовно. Коли довгий час нічого не купували, то, знаєш, в стіл теж так працювати не дуже… Це міф дивний, може він взявся зі старих часів. Але якщо мистецтво відразу не подобається, і не має визнання, і буде лежати на горищі, то…

О.: …через час його оцінять нащадки.

О.Г.:  Ой … Зараз час настільки швидкого реагування. Багато-що психологічно старіє. Це важливо. Не обов’язково показати це в залі виставковому або журналі. Досить, щоб твоє оточення, тусовка відреагувала на це. Це діалог. Не можна самому малювати та тихо складати, щоб ніхто не бачив, тому що нічого не вийде з цього.

 

getimg

Із серії «Дача», 2006

 

О.: А що маємо отримати в результаті?

А.Г.: Мистецтво, тому що це не тільки один художник, це і глядач — разом…

Н.: Якщо говорити про твою тему, лейтмотив…

А.Г.: Це вже йде розмова про те, що я малюю або як? (сміх) Тема? Не хочеться бути тільки модним, хочеться бути і вічним, і хочеться, щоб всім подобалося. Можна, звичайно, байду цю сказати, що художник — медіум, що він сам по собі нічого не означає. Але все складніше. Я таке сам штовхав іноді. Що мене не існує, я слухаю когось …

О.: Провідник?

О.Г.: Так-так. Іноді дійсно щось підказують, коли тебе починають ідентифікувати з темою твого мистецтва. Тоді люди приходять і кажуть: намалюй таке-то, це на тебе схоже.

О.: І буває так?

О.Г.: Бувало. Момент, коли люди думають під твій стиль, або щось радять.

О.: І ти слухаєш?

О.Г.: Не без того. Двояко. З одного боку — добре, що знайшов якийсь відгук, щось в мізках людей працює завдяки тобі. З іншого боку, це погано — тебе як би спіймали. Якщо тебе придумують, то це означає, що ти вже на рейках їдеш, а це небезпечно.

 

d73c86088b

«Острів Робіна», 2002

 

О.: А хочеться дивувати весь час?

О.Г.: Так зрозуміло, всім хочеться.

Н.: А як ти час відчуваєш? Художник гостро його відчуває…

О.Г.: Гм … Хотілося б якийсь приклад смішний привести, але нічого в голову не лізе. Не обов’язково художник найшвидше реагує. Швидко реагують новини (показує на телевізор). Але не українські. Я от слухаю і третій день вони по радіо передають про те, що якийсь японець ведмедя посадив, у морду там дав ногою. Якийсь каратист у відставці. Я, наприклад, знаю художників, які набагато жвавіше і гостріше реагують на сучасну моду. Якщо говорити про киян — Ілля Чичкан.

О.: За ним закріпилося таке визначення — модний художник… Справа не в тому, що він швидше реагує, а в тому, як він сам себе подав.

О.Г.: Ні… Непристойно про інших розмовляти… Це різні поверхи… Це стиль. Ти можеш відчувати, що люди хочуть одягнути, як хочуть виглядати, що неймовірно важливо. Я, припустимо, цього взагалі не відчуваю. Якщо стильно одягнутися, то я завжди йду до когось або дружину прошу. Потрібно бути весь час в цьому потоці. Так само, якщо робити мистецтво, потрібно знати, що вже намалювали до тебе.

 

aa59decf25

Б/н, 2008

 

О.: А ти все знаєш?

О.Г.: Та ні. Все складно знати… Але потрібно знати, щоб не малювати те, що вже намалювали, або навпаки, щоб малювати. Але знати бажано. У всіх сферах.

О.: Зрозуміло, але в цьому є небезпека. Звичайно, ти повинен знати все… Нам на кінофакультеті наводили приклад, що наші молоді режисери нічого не хочуть знатита дивитися, тому заново винаходять велосипед. З іншого боку, наситившись під зав’язку, вони просто починають копіювати…

О.Г.: Я не вірю в те, що, нічого не знаючи, можна бути сучасним художником.

О.: Ну є ж такі зразки — «від землі».

О.Г.: Я не знаю…

О.: А митник цей — Руссо? Людина ж нічого не знала…

О.Г.: Звідки ти знаєш? Але це феномен «наївного мистецтва». У нас в Україні теж є це. Я вже ніколи не зможу бути примітивним художником. Можу тільки повчитись у нього.

 

420d6388f6

Із серії «Чебурашка в поїзді», 2001

 

Н.: Як народжуються твої образи?

О.Г.: З усього того, що валиться на голову, коли живеш. Потрібно зацікавити чимось, привернути увагу. Банально — потрібно продати, «втюхати».

Н.: Ти йдеш на провокацію?

О.Г.: Колись був час … Це напевно від віку залежить і від стану суспільства, коли провокація працює. Чим зараз можна шокувати Україну? Нічим. Десять років тому, коли тут пішли хвилі всіх революцій: і психоделічної, і сексуальної, і інформаційної, і економічної. Тоді можна було трохи шокувати. Можна по-різному шокувати — можна сокирою по голові, а можна і пір’їнкою полоскотати.

О.: А чим тебе можна пробити у розумінні провокації — пір’їнкою чи сокирою?

О.Г.: Ну, колись під час сексуальної революції якось взявся… Не пам’ятаю, як ця художниця західна сказала, що якщо один раз робиш на сексуальну тему — вибратися з цього кліше потім дуже важко. Але зараз цим не шокуєш. А було майже порно…

О.: Тобі подобається естетика порно?

О.Г.: Естетика порно… Що це таке? Вмикаєш якийсь фільм, і це однаково якась психоделіка. Всі настільки хворі. Хтось заходить — у нього немає ніяких думок. Він не дивиться ні на картини, ні на погоду, температури не відчуває… Ніхто не знає, голодний він чи ні. Він відразу ж як автомат встає, дістає все і починає пхати в усі дірки, як все. Це вузький коридор.

 

8d53198a05

Із серії «Чебурашка в поїзді», 2001

 

О.: Це як кіно про роботів.

О.Г.: Можна і так сказати. Ти запрограмований і все. Скільки можна мчати на такому медіумі — не довго. Це настільки сильний подразник або молоток, що поруч з ним нічого не помітиш. Це якби тебе поставити поруч з флюоресцентним червоним яскравим світлом, і вимагати, щоб ти поруч помічав нюанси інших квітів. Ти не зможеш. Фізіологічно не помітиш. Зараз це не працює… Знову ж — вікові справи. Якщо це молода людина — буває так, що ні про що інше і не думає цілодобово. Це зрозуміло. Колись Бунюель сказав в 60 років: «Нарешті мене відпустив цей біс, ця страшна сила…» Або командир в армії говорив: «Ви одружені. Я вас у звільнення не пущу. Пи*да страшніше паротяга».

 

59647dfe65

Із серії «Пін-ап», ​​2005

 

О.: Ти в армії був?

О.Г.: Так. Командир частини викликав і одружених не пускав. Поговорили про секс… Можна довго про нього говорити.

О.: Ти сам різний… Адже не тільки картини малюєш?

О.Г.: Так. І теми різні. І все хочеться встигнути, і все хочеться оспівати…

Н.: З такою лінню?

О.Г.: Це я зараз говорю, що лінь… Цікавить багато речей. Що таке мистецтво? Можете сказати? Не можете. Ніхто не може сказати. Це ні політика, ні філософія, ні любов… Воно все це і містить…

О.: Мистецтво — це естетичне сприйняття світу, чи щось…

О.Г.: Цим словом можна будь-що назвати… Ну, давайте будь-який журнал з мистецтва подивимося… Там і політика, і релігія… Зрозуміло, що політика не займається естетикою, на жаль. Якийсь з відеоартистів з Прибалтики відео зробив: його запитують — яка причина вашої еміграції? Відповідь — ееестетична. Мені, каже, подобається тут більше. Він з Прибалтики, ще й скаржиться!

 

5c355c2862

Із серії «Стробоскопи. 3-D вініл», 2003

 

О.: А тобі подобається в Києві?

О.Г.: Так. Я ж не емігрую. Живу наполовину в Мюнхені, емігрувати нікуди не збираюся. Але коли зависаю занадто довго то там, то тут, починається клаустрофобія. З іншого боку, коли переїжджаєш постійно, то живеш нібито подвійним життям. Тому що, і там друзі, і там будинок, і там робота, і тут. І тоді це все розтягується у два рази. І потрібно мати два піджаки, «два відеомагнітофони, чотири відеокамери, чотири шкіряні куртки»… І у два рази більше енергії на ідеї. Така підвішеність — я до неї звик і не можу без неї. Це цікаво — дає погляд відсторонений. Не побудеш три місяці в Україні та уже дивишся на все такими очима, що хочеш, щоб замість очей у тебе були відеокамери. Щоб всіх цих людей — як вони ходять, як одягаються, думають, поводяться — зняти. Приїжджаєш звідси на Захід, йдеш  вулицею — навколо тебе потік людей розступається — усі толерантні. Приїжджаєш після Заходу сюди, йдеш вулицею з тією ж енергією — все ніжно, з посмішкою — тебе просто зіб’ють з ніг. Або моряк якийсь штовхне… Втрапиш на якийсь День десантника, так тебе просто зариють! Якщо західна людина з такою ніжністю прийде, її просто розчавлять. Важко сказати чому ми такі? Нас там не розуміють. Тому і мистецтво важко адаптувати. Складно досягти того, щоб мистецтво працювало і тут, і там.

О.: У тебе це виходить?

О.Г.: Дуже рідко. Так просто не вгадаєш… Легко сказати: загальнолюдське! Потрібно бути модним і там, і тут. Якщо тут ми одягалися років 10 назад, як там на Заході в 60-е… Водночас і не зовсім так. А коли прийшла перебудова, всі жінки наші стали як в 19 столітті, домішуючи всі західні стилі від 50-х до 70-х. Звичайно, такого родуу критикою не зробиш добра… Але коли бачиш, що естетичні орієнтири у наших людей з якоїсь дивної пам’яті — навіть не їхньої, — з якоїсь літератури, яка пройшла через фільтри радянські… Був радянський час і колись там було щось незнайоме, якийсь капіталізм. Зараз понавозили лахи  та все це вирівнюється. Але все одно смішно аналізувати наскільки сексуально одягаються жінки у нас або в Європі.

 

362b53471e

Із серії «Стробоскопи. 3-D вініл», 2003

О.: Я взагалі в Європі сексуальних не бачила.

О.Г.: Правильно, тому що вони так і не вдягаються. У жінок все однакове: ноги, дупа, груди. Але там дівчина одягає,щось абсолютно не облипле. Цікаво, що, скажімо, в Німеччині, там турецькі дівчата так одягаються, щоб щось обтягувало, вилазило — певної професії жінки так одягаються, з природною функцією, — на тобі написано, що ти цим займаєшся, і ти відразу привертаєш увагу. Не можна ображати всіх… Це ж неправда, що вони всі повії. Це ху*ня. Але пройдися по Хрещатику, подивися — дупа у всіх обтягнута! Це головна частина, як в Латинській Америці (сміх). Там хворі люди — роблять пластичні операції на дупі. Сюди приїжджають з-за кордону — дешево знайти собі наречену… А тут сидять і чекають. Це і нудно, і неприємно: єдина орієнтація — це вийти заміж, а не бути вільною. На Заході вже ніхто так не подумає… Ніхто на себе не повісить несамостійну жінку, просто не зможе!

Н.: Ти сказав, були часи, що роботи не купувались, з чим це пов’язано?

О.Г.: З економікою… Нація повинна своїх героїв виховувати. Взяти хоча б Бойса. Чому він виник? Тому що Німеччині потрібно було мати своє інтелектуальне обличчя наперекір Америці і вони цим займалися. Тут важко сказати від чого це виникло… Навіть якась «Паризька комуна» (кілька сквотів майстерень в центральній частині Києва, легендарна творча лабораторія початку 90-х, що стала стартовим майданчиком багатьох знакових фігур сучасного українського мистецтва — Прим. Ред.) — економічна спільнота: хтось якісь майстерні знайшов, всі зібралися…

О.: А чому так називалася?

О.Г.: Тому що, вулиця Паризької комуни… Не було ніякої ідеології. Інтелігенція і богема скрізь однакові… Тоді ж був бум на пострадянське мистецтво. Можна було продати картину і жити на ці гроші пів року. Намалювавши її за дві години. Це розбестило настільки, що я десять років і працювати не хотів. Треба було раніше піти працювати, ну хоча б в рекламу, наприклад.

 О.: Тебе тільки це приваблює в рекламі? Момент економічної свободи?

О.Г.: Можна говорити про те, що ти туди впхаєш свої естетичні ідеали, але насправді, це все дуже наївно. Ти просто залежиш від замовника. Всі змушені це робити: і тут, і там. Мої тутешні друзі Макс Мамсиков і Ісупов робили рекламу для якогось кетчупу… Хтось із Москви, хто взагалі не бачив, як помідори ростуть в оранжереї, написав сценарій. Вони прийшли в оранжерею, а там якісь дивні ліани, а в сценарії написано — кущі. Вони поїхали в село, купили кущі із зеленими помідорами… Макс зелені повідривав і приклеїв суперклеєм червоні. Як в армії (сміх). І так вони робили рекламу. Я приїжджаю в майстерню в Мюнхені, а там мій друг робить рекламу кіндер-сюрпризів… Повертаюся сюди — наші бронетранспортери їздять, «5 крапель» рекламують. Ясна річ, що якби платили за мистецтво стипендію, займалися б більше мистецтвом. Це період лихоліття… Було б наївно говорити: «Я роблю мистецтво і буду робити завжди». Я не зможу його робити, якщо це нікому не потрібно. Я і стіни валив колись, ремонти робив. Але ти ж не все життя будеш стіни валити…

 

28eafa9f03

Із серії «Стробоскопи. 3-D вініл», 2003

 

Н.: Ти ж не будеш малювати трояндочки на зеленому тлі, якщо того вимагає замовник?

О.Г.: Чому? Я малював трояндочки, але на чорному тлі. Перші три роки, коли Андріївський виник — це була реальна підмога. Можна було стояти на вулиці та продавати. Єдине, що я нічого не підписував, але мене знаходили за телефоном і говорили: а ви не підписали… У мене звички немає підписувати. Це народне визнання. Згадується, колись були проблеми із залізничними квитками. Мені кажуть: «Є жінка, вона твоя прихильниця, у неї твоя картина, і вона працює в касі». Що за картина? Натюрморти голландців на чорному тлі. Я їх в салон здавав. А там виявляється чорний ринок був — вони своїм з-під поли продавали.

Н.: Є роботи, з якими ти не хочеш розлучатися?

О.Г.: Важко сказати. В цілому, треба, щоб все розходилося. Тоді воно тебе звільняє… Тоді виникає діалог. Мистецтво — не художник один. Я б сказав, що акт мистецтва — між художником і глядачем…

 

2360c57ea6

Із серії «Одяг», 2002

 

Н. (помічаючи два горщики з зеленню): Так багато грошових дерев …

О.Г.: Ах так… Це єврейська назва… У мене навіть картина була «Грошове дерево». Її колись купив якийсь банк, потім вона була продана з аукціону… за смішні гроші…

Н.: Значить, все впирається в гроші? Були б гроші, буде і творчість?

О.Г.: Ні, якщо ти художник, ти будеш займатися творчістю. Якщо я художник, мені потрібно купити фарби, а це х*й як дорого зараз і тут, і на Заході. Я не уявляю, як люди, які хочуть займатися мистецтвом, можуть це потягнути?! Колись за радянських часів ми з покійним Голосієм (трагічно загинув у 1993 році). Просто пи*дили ці полотна. А коли відчуваєш таку свободу з матеріалами, то можеш не боятися їх зіпсувати.

 Н.: Ось ти кажеш, був час, коли роботи купували та можна було жити спокійно рік. Але при такій фінансовій свободі ти не працював…

О.Г.: Ні. Я працював. У мене потім депресія була сильна, коли Голосій помер, і взагалі тоді скінчилася вся ця наркоманія. Може скластися враження, що я тільки про гроші й думаю… Інтерв’ю зазвичай як? Давайте про мистецтво, а комерційна сторона — тихо, це те, що стосується до світу дорослих. А для молодих художників найцікавіше — як з цього замкнутого кола вилізти. Важливо зробити той продукт, який купиться, і за ці гроші ти зможеш робити наступну річ, і тоді ти досягнеш свободи, коли зможеш зробити те, що ти сам дійсно хочеш. Чим цей час був для мене хорошим — намалював за дві години картину і можеш жити рік — тим, що я продавав не якісь замовлення, а те, що сам хотів малювати. І це продавалося. Ти сам собі господар і сам собі арт директор. Ось такого досягти… Гроші цього дійсно не роблять. Дуже багато людей з грошима, але вони не художники… Просто гроші не заважають…

О.: Просто вважається, що непристойно, моветон про гроші говорити…

О.Г.: Так. Ще поговоримо про те, що художник повинен бути голодним…

О.: А на голодний шлунок малюється?

О.Г.: На голодний краще… Смішно… Зараз навпроти майстерень від Художнього інституту — курси підвищення кваліфікації, куди люди з сіл приїжджають: перукарки там з такими ось зачісками різними… Заходиш, а там написи: «Масаж безкоштовно», «Педикюр, манікюр — безкоштовно». Практикуються вони там… І там є їдальня, називається вона «Божий дар»… На червонець там можна ось так наїстися… І ось ти наїсися, і годину ти осоловілий: і кров пішла, і ти не можеш думати, і ти намагаєшся від цього наркотику звільнитися.

О.: Про наркоманію ти образно сказав?

О.Г.: Чого це образно? Ні. Нормально.

О.: Це був продуктивний період?

О.Г.: Питаннячко… (Тихо) Наркотики не роблять мистецтва. Вважається, що це обов’язкова частина богеми: алкоголь, наркотики, секс без… Ми себе виправдовували. (Пауза) Гм… Я не знаю, як це було в Америках з Ворхолом. Але ось Льоня Войцехов, художник одеський, в Москві якось мені сказав: «Ти чо? Малювати перестав? Напевно, від отрути? Я теж так колись. Просто зависаєш, куриш… » Якщо говорити про марихуану, то це не наркотик. Героїн, кокаїн, чорна, каліпсол — це все різні наркотики та валити туди бідну траву не треба. Та я не можу покурити і малювати, або випити чогось і працювати фізично. Художник — це фізична робота. Ти повинен скакати біля полотна. Добре курити, коли ти думаєш, медитуєш, але це два різні процеси. І можлива небезпека того, що ти в цьому процесі настільки зависаєш, що думаєш, а навіщо вже створювати щось, адже ти ж уже все пережив під цим каліпсолом — такі світи, що вам і не снилося, і намалювати навіть мільйонну частину цього неможливо. Може, від цього я п’ять років і відходив, щоб зрозуміти, що одна річ — це твоє фізичне вторгнення у світ з цим полотном і фарбою, а інша — коли ти не маєш на це сил і думаєш, що це вже немислимо. І думаєш, що твій світ змінюється, як це прекрасно. Нічого подібного. Просто стаєш наркоманом і все. Колись ми вживали і говорили собі, що цим ти дійсно розширюєш собі свідомість, і я можу сказати, що так — перші польоти це й робили. Але потім це стає рутиною, і ти стаєш наркоманом…

 

3cc09354f9

Із серії «Анаморфози. Танець смерті», 1996

 

О.: Є роботи, створені під цим станом, якими ти пишаєшся?

О.Г.: Звичайно. Які мене як художника зробили? Так. Але не під станом, а під враженням. Під станом працювати неможливо!

Н.: Наскільки важливою є для художника професійна освіта?

О.Г.: Дочка моя поступала в Академію і поступила. Я не кажу, що це не потрібно. Це потрібно — довести всім і собі, що ти щось вмієш. І треба бути в цьому середовищі. Навіть з точки зору економічної. Тобі потрібно намалювати з натури, а там натура безкоштовна. Я готував дочку в Мюнхені, 80 євро на тиждень — заняття з натурою по дві години. І стоять вони не так слухняно, як наші. Ми, радянські — розбещені люди… Ми на Захід приїхали з думкою, що всі повинні нам стелити. Велосипеди почали на вулицях брати, думаючи, що вони нам просто повинні — вони ж західні, багаті, у них там все на вулицях валяється… Ти не думаєш, що якась нормальна людина повинна працювати на цей велосипед.

О.: В Голландії немає закону про крадіжку велосипедів…

О.Г.: О! … Це воно! Приїхали ми десять років тому з Голосієм в Німеччину. Це був тримісячний проєкт. Після цього нас — українців уже не запросили, запросили китайців. Одна дівчина нам розповіла байду про те, що в Голландії є проєкт «Білий велосипед». Таку ось зробили акцію — пофарбували велосипеди в білий колір. Їдеш на такому, потім залишаєш, і на ньому хтось інший їде… І ось ми під трьома субстанціями — весело! А ходити — нудно. Знайшли велосипеди якісь неприв’язані… Голосій покійний, Дульфан — художник з Одеси — ми втрьох на велосипедах. А у мене взагалі був дамський старий. Вони кажуть: «Давай пофарбуємо». Взяли і вкраденими ж з супермаркету балончиками давай фарбувати. Але спи*дили тільки два кольори: сріблястий і чорний. Вони швидко свої велосипеди пофарбували. А я не встиг. І думаю, чого я буду такий же ж, як вони? Взяв олійні фарби: синій ФЦ і краплак, які сохнуть два тижні. Гарний зробив собі велосипед — фіолетовий з розтяжечками, і тут же собі сіли і поїхали. Я обережно собі поїхав і десь загубив їх. Їду без фар, без світла на жіночому велосипеді… Природно, перша ж поліція — «стоп!» Вони добрі, хотіли допомогти. Кажуть — чого жіночий велосипед? Відповідаю — ну це моєї подруги. А чого без світла? Зламався. Давай допоможемо виправити. Бере велосипед, ставить його догори ногами на капот, потім дивиться на руки і запитує, а що це? Я кажу: я художник… Вони починають сміятися: Ах, художник, йдемо з нами… В КПЗ (нині ІТТ)ведуть по коридору і приколюються: «А-а! Кунстлер… З нової країни — України…» Тоді перебудова якраз… І вже четверо з нової країни в камері… Всі з Києва… Двоє просто перебіжчиків, один за якісь автомобілі сидить. Мені навіть соромно було, що за велосипед запроторили. Слава Богу, не знайшовся господар велосипеда. Вони мені потім ще вибачення надіслали, і 50 марок заплатили, і шнурки мої прислали. Але наш куратор ох**вав. Зі мною це було вперше, а художник Дульфан розчулював всіх просто. Радянські — безвідповідальні, пи*доваті абсолютно люди. А якщо не безвідповідальні, то з дивними звичками — жадібність, необов’язковість… Від Європи ми були далеко.

Звичайно, живучи усвоє задоволення довго, кажучи: «Я собі богема», навчитися ходити на роботу — важко. Але я працював… У кіно… Пізніше…

 

cf98652bc9

«Двері у світ», 2002

 

О.: В кіно ?!

О.Г.: Художником, який робить колірний ключ до того, що повинні потім знімати або на комп’ютері робити… Фільм цікавий, але його не закінчили, продали в треті країни. «Крижана планета» називається… Там навіть цей — «Буржуй» — знімався. Мені кажуть: злякай його — вийди, щось російською скажи. А вийшло навпаки — він мене налякав, кинувся і каже: «Здрастуй! Ти Віктор?» Він Віктора якогось чекав. Ну, а фільм… Директори захотіли зробити такі «зоряні війни», тільки з маленьким бюджетом.

О.: А тобі було цікаво?

О.Г.: І корисно. Це організовує. Хоча кіно — бізнес смердючий. З’їдає всю енергію. Зрозуміло, хто туди в’їхав, жити без цього не може. Я ніколи не працював в колективі. Трохи тільки в Оперному театрі в Києві декоратором-просочувальником четвертого розряду. Регулярна робота дає тобі зрозуміти, що ти не абстрактний мислитель. Те, що це дуже залежить від твоїх рук. Був період років десять тому. Я малював, малював і був настільки в сідлі, що за годину міг намалювати роботу, яка мені подобалася. Потім поступово майстерність з рук пішла. Це як у музиканта — потрібно робити фізичні вправи. А потім: ти придумав картину — ось, сюжетик хороший, піду за півдня зроблю. Проходить пів, потім ще пів, тиждень… Це дуже матеріально. Мистецтво — це між рукою, мозком і очима. І ось ця дисциплінованість в кіно і дала хороші результати, став швидше працювати.

О.: Що ти зараз робиш в Мюнхені?

О.Г.: Є майстерня — краща, ніж тут, і дешевша. Малюю… Я не дуже з мовою подружився через лінь знову-таки. Всі наші люди тут дуже багато втрачають, і я, через те, що не розмовляю ні англійською, ні німецькою. Виглядаєш, як собака — дивишся, а сказати не можеш. А це головне, щоб, грубо кажучи, «втюхати» свою частину культури в Культуру. Тим більше, що на Заході навчили людей споживачів поважати. Ти приходиш на виставку, і у тебе обов’язково висять описи робіт, навіть цікаві плітки з життя художника. Це піар нормальний, і це частина мистецтва — усі це давно знають.

О.: Який Мюнхен по атмосфері?

О.Г.: Схожий на Київ. Це не мегаполіс. Можна віднести до одної категорії — Берлін, Москву, Лондон… А він спокійний… Навіть зеленіший за Київ.

Н.: Сценограф Данило Данилович Лідер часто говорив про образи свого дитинства, які важливі для художника.

О.Г.: З пам’яттю у мене проблеми. Не можу сказати — це було 17 числа, а це 13-го. Мені важко сказати, що було перед чим. Дитинство — дуже хороша карта, якщо говорити прагматично. Може, я більше кокетую. А потім будете говорити: «У нього в очах тільки долари світяться. І все». Просто коли ти використовуєш тему дитинства, то автоматично використовуєш її для всіх своїх однолітків. Наприклад, ті переживання, які цікавили тебе в дитинстві, вони точно такі ж, які були у всіх. Особливо, в такому кастовому суспільстві, як у нас, де всі були в однаковій ситуації. Це загальні переживання, які гріх не використовувати. Тут інша справа, якщо ти повинен бути емоційним, тому що мистецтво — це така сфера. Тоді єдиний ключ для персони — його особисті переживання. Наприклад: як брехати? Можна що завгодно нагородити, але все не те… І раптом ти вставиш якусь деталь зі спогадів, що ти тікав від когось, і у тебе жахливо тіпалося серце… І тоді брехня починає працювати. Нічим не заміниш своє власне переживання.

О.: Я так і не зрозуміла нічого про твої дитячі яскраві враження.

О.Г.: Що? Про мастурбації свої розповідати? Ні. Не буду. Дитячі враження — це страхи, манії. Думаю, що до цього ще не дійшло. Ось якщо в тюрму або куди ще посадять без телевізора, тоді буде час переживати, згадувати і висловити це творчо. Але я згоден —  це багаж величезний.

Н.: Творчий продукт змінює глядача?

О.Г.: Так. Я вчора три години переглядав «Магнолію»: з них два — проплакав. Важкий фільм… Він чіпляє інтелектуально, а після цього емоційно. Деякі речі, які стосуються відповідальності. Це особисте… Відповідальність за дії, не дії… Це мене стосується. Тому що я особа недійова. Мене називали пох*їст… І кажуть, що моя система не нервова… Моя дружина називає це псевдобуддизмом… Коли ти не дієш, можеш закрити очі і уявити, що ти пливеш… Насправді ти не пливеш, а хтось тобою керує.

О.: Що краще: нічого не робити або робити щось неправильно?

О.Г.: Конкретна розмова про конкретні дії. Це як про живопис… Дивишся на картинку і кажеш: погана чи хороша… І чого?

О. (подивившись на касетний диктофон): Ще хвилини дві…

О.Г.: Добити касету? Можна (наспівує) тра-па-ра… просто…

 

0eff3e2de0

«Папа, шолом тисне», 1990

 

О.: Ти співаєш, коли працюєш?

О.Г.: Так. Сам не можу співати, а підспівувати красиво виходить. У Мюнхені підспівував і — вікна відкриті, а там дідок-емігрант з ГУЛАГу… Заходить, каже: «О-о, а я думав, що тут гуляють росіяни»… А я під Діну Верні щось малював… це така музика, її рідко слухаєш. Це подібне до того, що коли бачиш огірок, відразу хочеться горілки… Класична музика… Ось досвід з каліпсолом — це не простий наркотик. Це ритуал був… Входили у стан жаху під музику…

О.: Чому?

О.Г.: Це інша лекція … Про наркотики. Є фахівці кращі за мене. Візьміть інтерв’ю у Нужина з Одеси. Кажуть, кальцій з кісток вимився — на милицях ходить…

 

 

Фото робіт: НАШ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для свободного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.                 Бачите помилку, пишіть сюди