Меню

МАРИНЮК ПРО МАРИНЮКА

Біографія Віктора Маринюка (Одеса). Матеріал створено за підтримки «Українського культурного фонду».

 

Народився я 30.04.1939 року в селі Казавчині на Гайворонщині. То чудовий край. Мені здається, що то центр світу, то рай мого дитинства. Біг (як ми малими називали Буг) тече через кам’яний кряж. Високі кам’яні береги, пороги, глибокі яри з могутніми деревами. Та краса нагадує мені Софіївський парк Потоцького в Умані, але створений природою. Саме там ввійшов в мене цей величезний неймовірний світ.

Василь Маринюк, Катерина Маринюк (до одруження Захаренко), Віктор та Петро, Естонія, 1946 р.

Самі ранні спогади зв’язані з війною. Пам’ятаю, як відступали наші війська. Їх було багато. У нас в кімнаті було чоловік п’ятнадцять. Потім ввійшли німці. Я стояв на ослоні перед вікном і дивився з неймовірним здивуванням, як в’їзджали великі, закамуфльовані під хати машини, з намальованими вікнами та під стріхою. Дивно, але врізалось в мою дитячу пам’ять досить багато деталей, як окремі кадри з фільму.

В кінці війни нас часто бомбили. Згадую, як ми вчотирьох — я, мама, брат і корова біжимо через село до діда Нестора. Рвуться бомби, низько летять літаки, горить чиясь хата.

1965 р.

Війна закінчилась, але батька зразу не відпустили додому після всіх цих років концлагеря, який не вважали за службу, він змушений був дослужувати ще рік.

Звільнили його у 1946 р., знаючи, що в Україні буде голод, вивіз нас до Чаботі. Голод у наших краях був жахливий, вмерло дуже багато людей. Через рік ми повернулися додому, але село не можна було впізнати. Люди, які вижили, були змучені, виснажені і обідрані.

Малювати почав зразу, коли пішов до школи.  Спочатку перемальовував портрети з букваря — мені казали, що добре малюю, а я і повірив у те. В усякому разі вже в четвертому і п’ятому класах я, як юний художник, їздив до Одеси, на «зліт» піонерів. Відвідували музеї, художнє училище. Вперше побачив роботи студентів. Все було цікаво, але неймовірне враження справило на мене море.

«Багаточастник», полотно, олія, 96х65, 1980 р.

По закінченню школи, звичайно, поїхав поступати в Одеське художнє училище. Але, побачивши в коридорі ОГХУ величезну стінгазету з масою малюнків студентів, мені здалось, що так можуть малювати тільки боги, і я навіть не зайшов в приймальну комісію, а поступив в автодорожній технікум. Навчаючись там, відразу віднайшов ізостудію при ПТУ і міські курси самодіяльних художників. Малював я досить багато, і можна сказати, швидко набрав форму.

«Будинки на узвозі», полотно, олія, 51х49, 1969 рік

Після закінчення технікуму я повинен був відпрацювати три роки. Але мене цікавив лише живопис і через півроку у 1959 році я відпросився з роботи і за день до іспитів поїхав поступати в ОГХУ. Правда, жодних документів мені не дали. З папкою своїх малюнків пішов до директора Василя Петровича Соколова з проханням допустити мене до іспитів.

Хоч, як мені здається, малюнки йому сподобалися, категорично мені відмовив, у зв’язку з тим, що приймали тільки з початковою освітою, а в мене було вже дві середніх. І я звернувся по допомогу до керівника курсів народної творчості, яка вчилась разом із директором в художньому інституті. Вона сказала йому, що ніколи нічого в нього не просила, а зараз просить, щоб він допустив мене до іспитів. Він нічого і слухати не хотів. Тоді вона попросила мене «вийти на хвилинку». Та хвилина здалась для мене вічністю.

«Автопртрет з люлькою», полотно, олія, 65х55, 1994 р.

Після досить бурхливої суперечки мене викликали і… неймовірно, але Василь Петрович сказав: «Їдь до свого Казавчина, привези свідоцтво за сім класів, і тоді будеш здавати іспити».

Але коли я його привіз, вже третій день йшли іспити. Залишалось мало часу, але я встиг все виконати і отримав третій результат серед абітурієнтів.

«Мати з дитиною», полотно, олія, 55х49, 1971 р.

Ще на іспитах я виділив двох серед всіх поступаючих. То були Олександр Ануфієв і Володимир Стрєльников. Ми відразу познайомились, подружились, і як з’ясувалося, надовго. З нами був Валерій Басанець. Він був на другому курсі. Як правило, ми зустрічалися у Ануфрієва, у нього була своя квартира — знаменита квартира №19 по вулиці Осіпова. Там завжди було багато гостей, переважно молода інтелігенція — художники, письменники, журналісти і інші молоді люди, що цікавились модерним мистецтвом. У Саші уже було досить багато експресивних, переважно кубічних робіт.

Схоже, що ми починали з кінця, бо вже на початку сформували свої основні принципи живопису. То був час хрущовської «відлиги» і було очікування великих змін.

«Люди і звірі», дерево, полотно, олія, 40х68., 1981 р.

Ми багато спілкувалися, цікавились мистецтвом різних часів і різних напрямів. Більше всього захоплювалися модерним  мистецтвом Франції і нашими майстрами 20-х років.

Незважаючи на постійне спілкування, займались живописом та багато малювали. У Ануфрієва на столі завжди були фарби, олівці і папір. Як потім з’ясувалося, малюнки які я в них робив, Ріта, дружина Сашка, збирала, і коли я вже служив в армії, влаштувала мені чудовий сюрприз – моїми малюнками завішала усю кімнату. То була моя перша квартирна виставка.

«Виставка п`ятьох». Станісав Сичов, Валентин Хрущ, Віктор Маринюк (у першомі ряді, зліва направо), Борис Нудьга, Олександр Ануфрієв, Володимир Стрельніков, Володимир Цюпко, Валентин Ушачов (2-й ряд. зліва направо)

Звичайно в училищі я займався академічною програмою і робив це із задоволенням, але основне відбувалося в нашому колі.

Ми були різні, може це нас і об’єднувало, і ми самі для себе були достатнім середовищем, щоб наша невелика група могла сформуватись і вижити в тих умовах – умовах того суспільства: існуючої ідеології та диктату соцреалізму.

Я гадаю, що у нас кожен доповнював один одного. То були яскраві особистості, об’єднані любов’ю до мистецтва (особливо до сучасного світового) енергійні і талановиті.

Інформації про модерне мистецтво, практично, не було. Нерідко ми отримували її із нищівних “крітичних» статей про західних художників. На початку 60-х років відкрився магазин “Дом книги», де інколи з’являлися невеликі угорські, німецькі, чеські книжки по сучасному мистецтву – то було для нас свято.

«Дві жінки», картон, олія, 40х50, 1986 р.

Володя Стрельніков і Саша Ануфрієв кинули навчання в училищі вже після першого курсу, щоб вільно займатися своєю творчістю. Я пішов з училища на третьому курсі, але дома батьки моє рішення не зрозуміли. Я повернувся до Одеси та пішов до армії.

Після армії продовжив навчання в ОГХУ. В 1963 одружився з Людою Ястрєб. Наше оточення  вплинуло на її становлення як самобутнього яскравого художника.

Пригадую епізод, як до жовтневих свят, в училищі робили виставку живопису студентів, і дозволили робити не по програмі. Я намалював “Солдата з птахом” в стилі Фернана Лєже. Малюнок простий і виразний, товстою чорною лінією, яскраві відкриті фарби… Коли її побачив викладач Беспалов, парторг училища, він запитав, чи знаю я, що я зробив. –“Солдата з голубом” — відповів я. – “Нет, Маринюк, вы не знаете, что сделали — это Пикассо. Это еще хуже, чем Пикассо”. Я гадаю, не така вже й погана оцінка для студента.

«Хлопчина», картон, полотно, олія, 203х23, 1969 р.

Разом з тим, перед дипломом, коли директор розмовляв з нами як з рівними, але, побачивши мене в аудиторії сказав: «А последний ржавый гвоздь мы выдернем из наших рядов”. І до речі, він довго не затверджував тему мого диплому – все йому не підходило. В кінці кінців, я намалював “Робітників в порту”.

І коли диплом закінчив, запитав у нього, чи буде мені «трояк», він сказав: «Нет, Маринюк, я вам ничем помочь не могу».

Я взяв в рецензенти Юрія Єгорова. Після його рецензії я отримав п’ять по диплому. Директор поздоровив мене і сказав, що він радий разом з моїми друзями («ржаві гвозді»), а там сиділи Стрельніков, Ануфрієв, Басанець.

В кінці 60-х ми брали участь у різних виставках. В 1969 році моїх друзів-художників: В. Басанця, В. Стрєльнікова, Л. Ястреб, М. Степанова, В. Філіпенка і інших, запросили в Будинок Творчості в Паланзі. Я з заздрістю уявляв собі, що там роблять мої друзі, і зробив серію яскравих, виразних  робіт, де світло — головний герой картини.

Коли я писав світле обличчя, воно таким  не виходило, поки на біле я не поклав відкриті червоно-зелену і охру.

А мої друзі привезли з Паланги досить темні, сірі роботи. Але вони добре, цікаво провели там час.  У них зав’язалися нові знайомства з московськими художниками.

«Дівчина і місто», картон, полотно, олія, 70х50, 1973 рік.

В 1971 році, після виставки в Києві, а потім — Москві, Міністерство культури придбало в мене невелику яскраву роботу «Пейзаж з цирком». Вона ввійшла до Московської передвижної виставки по соціалістичних країнах. Але цю виставку бачили і в Японії.

В тому ж році після багатьох звернень до керівництва і навіть у відділ культури в ЦК нам дозволили влаштувати групову виставку у залах Спілки Художників. Нас було п’ятеро: Стрельніков, я і Сичов і нам добавили ще двох молодих членів Спілки Художників — Дюльрака і Лопатникова. Прийшло дуже багато людей, успіх був повний.

Але правління через декілька днів без попередження вирішило закрити її з «обговоренням» — влаштувати розгром. Але прийшло стільки прибічників, що їх не змогли вмістити зали. Люди були і під вікнами. Була така підтримка і захоплення глядачів і художників, що голова спілки замість хули став поздоровляти нас.

Мені здається, що ця перша  неофіційна модерна в залах СХ була важливою подією в культурному житті міста початку семидесятих.

Засновники «Ніціональної Асоціації українських митців», день  установчих зборів, Києво-Печерська Лавра, 2004 рік

У нас були проблеми з грішми. Головним нашим джерелом заробітку були монументально-декорні роботи. Ми і наші друзі — художники займалися мозаїками, розписами та вітражами. Так як ми були вільні в тому, що ми робили, в більшості ті роботи були творчими. У нас була надійна підтримка від старших художників — Егорова, Токарева, Ацманчука та ін. Вони очолювали художню раду, про яку я вважаю, що вона була одною з найкращих художніх рад монументального мистецтва в країні.

На початку 70-х я виконав ряд творів, в яких була повністю сформована важлива для мене концепція кольору – світла. Тоді й були написані «Жінка біля вікна», «Дівчина в стрічках», «Жінка і місто». Саме про ці роботи, які я виставив в Спілці Художників в 1963 р., Токарев В.В., голова художньої ради сказав: «Опускаю знамена».

 

«Сутінки», картон, олія, 80Х56, 1993 р.

В тому ж році я виконав одну із програмних картин «Пейзаж з лодкою»,  де ідея колір-світло була сповна виражена. Ця робота зараз в постійній експозиції Національного Художнього музею в Києві.

В середині 70-х ми часто їздили до Москви, були знайомі з багатьма художниками-дисидентами. Тоді  почали влаштовувати квартирні виставки. 1975 р. першу квартирну виставку в Одесі організував Стрельніков, то було на квартирі Суслова. Учасники: О. Ануфрієв, В. Стрельніков, я, Л. Ястреб, В. Басанець, Ю. Єгоров, Є. Рахманін.

Виставки були на різних квартирах, частіше всього у Володі Асрієва, він був зацікавлений в них, бо мав пристрасть до живопису і збирався емігрувати.

Виставка об`єднання «Мамай» на «Міжнародному конгресі українців». Олександр Стовбур, Віктор Маринюк, Григорій Грабович (США), Василь Ковальчук, Савченко Сергій, 1999 рік.

Ці виставки ми постійно і досить часто організовували на протязі майже шести років. Це дратувало владу. Звичайно, за нами постійно слідкувало КДБ. У 1975 я брав участь у квартирній виставці українських художників в Москві. Переважна більшість учасників були одесити, в основному наша група. Вона була на квартирі фотографа Сичова. Виставку відвідало дуже багато людей, в тому числі група молодих київських художників, які згодом  говорили про неї, як про значну подію в їхньому житті.

Вдома у Віктора Маринюка. Валерій Басанець, Володимир Стрельніков, Віктор Маринюк, Одеса, початок 1990-х.

Наші «квартирні» відрізнялися від Московських та Ленінградських, які відверто були антирадянськими. Ми робили їх як мистецький акт, як акт самовираження/самовиявлення, і  так як це не вписувалось в офіційну систему, нас вважали дисидентами.

А взагалі, то було чудове життя. Ми робили те, що хотіли, з задоволенням займалися своєю справою, мали багато прихільників, нам заздрили спільчанські художники. Навіть заздрили нам, як ми своєю групою ідемо по Дерибасівській.

Ми працюємо і дружимо вже більше 50 років. Я гадаю, що свобода  була одним із основних факторів нашого життя і нашої творчості.

Віктор Маринюк вдома у Володимира Стрельнікова, Одеса, початок 1990-х

Володя Стрельніков вів себе так, що неминуче його повинні були видворити з країни. У 1978 році він емігрував до Австрії, а згодом переїхав до Мюнхена. У 1980 році поїхав на Захід О. Ануфрієв. В цьому ж році після тривалої хвороби померла  Люда. В останні роки вона створила багато лаконічних, виразних,  яскравих творів, виконаних вільно, натхненно і переконливо. Її жіночі образи різноманітні з яксравою барочною ястребіною  пластикою. Її творчість яскраве самобутнє явище в мистецтві 70-х років. У 1982 році я зробив велику виставку її живопису і графіки.

На початку 80-х я почав займатись скульптурою. Окрім живопису і графіки, виконав низку монументально-декоративних робіт, зокрема, розписи Будинку Книги на Дерибасівській, розпис плафона Палацу Студентів і 22 вітражі.

 У 1987 році ми організували виставку живопису художників-монументалістів в залах музею Західного і Східного мистецтва.

Виставка Юрія Єгорова в галереї Nt-art. Сергій Савченко, Євген Рахманін, Валерій Басанець, Віктор Маринюк, Володимир Цюпко, Володимир Наумець, Анатолій Димчук, Олег Волошинов, Володимир Асрієв, Юрій Єгоров

Взагалі то вперше досить повно представлений модерний живопис художників нашої  групи. Я робив експозицію. Ця виставка була яскравим, чудовим явищем. Вона мала широкий резонанс в місті. Як сказала б Люда: «Большой парад».

Наприкінці 80-х в країні відбулися значні зміни. Розпався «Советский» союз, проголошена незалежність України, ми тоді всім тим жили.

Які надії! Як все бурхливо, непередбачувано розвивалось. Накінець, настав час, коли можна було  виставляти що хочеш,  де хочеш.

В цей період наша група – В. Басанець,  В. Маринюк, М. Степанов, В. Цюпко, В. Сад, С. Савченко, Л. Ястреб  – зробили серію виставок по містах України: Львів, Тернопіль, Чернівці, Хмільницький…

 

Ми створили галерею «Човен». Влаштували велику кількість різноманітних, яскравих, вишуканих виставок нашої групи, де були твори різні, але близькі по духу і відношенню до мистецтва. Трохи пізніше групу, основний напрям і принципи якої сформувались ще в 60-ті, 70-ті роки, назвали «Мамай». Він став одним із самих впливових і успішних художніх об’єднань того часу в Україні.

 

«Біля дзеркала», полотно, олія, 79х70, 2006 р.

Протягом десятків років я разом з моїми друзями брав участь в створенні цілого ряду виставок нашого об’єднання, присвяченим різним подіям в різних містах та країнах, робив майже всі експозиції наших і спілчанських виставок. Це було досить цікаво, бо я бачив можливим з всієї маси різних робіт зробити ще одну, в якій органічно співіснують різні твори.

У 2010 році музеї Західного та Східного мистецтва організував персональну виставку творів Л. Ястреб. І дивно, наскільки вони і зараз модернові, сучасні, свіжі, незважаючи, що пройшло більше 40 років з часу їх створення.

У 2012 році в тому ж музеї влаштував свою ретроспективну виставку живопису і графіки, де було більше ста творів.

Виставка об`єднання «Мамай» в «Художньому салоні Одеси». Віктор Маринюк, Олександр Стовбур, Валерій Басанець, Ігор Божко, Микола Степанов, початок 2000-х

У 2016 році брав участь у підготовці величезної виставки в «Арсеналі» (Київ)  під назвою «Одеська школа».  Цю неймовірну акцію організував Анатолій Димчук, знаменитий одеський збирач і шанувальник сучасного мистецтва. В рамках цього проекту відбулась виставка Ю. Єгорова і моя персональна виставка. Окрім розділу соцреалістів і художників сучасного напряму були дві зали присвячені одеським квартирним виставкам і велика експозиція творів художників «Мамая». Хтось з київських художників небезпідставно назвав цю виставку «грандіозною».

Я радий нашій давній співпраці з А. Димчуком. В його галереї ми зробили серію персональних виставок всіх художників «Мамая» і цілий ряд інших виставок.

Звичайно, я приймав участь в самих різних виставках, але вважаю більш важливими, значними ті, що я робив з моїми друзями – художниками нашого об’єднання.

Ми разом більше 50-ти років.

Хто ще міг зробити таку виставку!? Виставку «Одеська школа сьогодні —  ПІВСТОЛІТТЯ РАЗОМ».

О. Ануфрієв, В. Басанець, Ю. Єгоров, В. Маринюк, М. Степанов, В. Стрельніков, О. Стовбур, В. Хрущ, В. Цюпко, Л. Ястреб. Виставка відбулась у 2004 році в Одеському художньому музеї.

МІТЄЦ дякує Максиму Ковальчуку (Одеса-Київ) за сприяння в організації зустрічі. 

бачите помилку, пишіть сюди