Розмова з фотографом Валерієм Мілосердовим (Київ) щодо учасників проєкту “МІТЄЦ. Реабілітаційний простір”. За підтримки Українського культурного фонду.
Валерій, чому ти погодився брати участь в цьому проекті?
Мене цікавить ситуація з людьми, які пройшли АТО, цікавить, що з ними відбувається далі — в мирному житті. Країна живе одним життям, а там — на Сході йде війна. І ці люди після участі у бойових діях потрапляють сюди. Я намагаюся досліджувати, як вони впливають на ситуацію тут. Це дослідницький інтерес.
Починаючи з січня 2015-го року був у Маріуполі, Краматорську, Слов’янську разом з фондом «Ізоляція». І уявляю, що там відбувається. Люди, які побували у тому пеклі, вони — інші. Ті ж, хто потрапив у цей проєкт — різні. Є ті, хто був в полоні, хто воював, є волонтери.
Їхня ситуація показала, наскільки в суспільстві є сильною горизонтальна організація, коли людям не потрібна вказівка зверху. З’являються добровольці, волонтери, спонсори, і все це відбувається в горизонтальних зв’язках суспільства. Ситуація з війною дуже чітко це проявила. І це світові тенденції, коли верховна влада стає непотрібною, тобто глобалізація суспільства передбачає і цю частину.
Я викладаю в «Школі фотографії Віктора Марущенка». І,беручи участь у йьому проєкті, я отримав досвід роботи з людьми нестандартними, які пройшли м’ясорубку війни. І для мене цей досвід є дуже важливим. Ось сьогодні на занятті все йшло рівно, а потім в кінці в одної з учасниць стався емоційний сплеск. І довелося цю ситуацію якось вирішувати.
Ти говориш, ці люди — інші. Мене, наприклад, цей розподіл на — «вони і ми» напружує. Скільки часу треба нашому суспільству, щоб зрозуміти і прийняти, що вони і є — ми, що ми — це єдине тіло, єдина країна, що біль і радість — одні на всіх? Принаймні одна з задач цього проєкту наскільки можливо знівелювати розподіл на нас та інших.
Тут для мене цікава ще одна річ. Я не можу зрозуміти, що об’єднує нашу величезну країну, яка є однією з найбільших в Європі. Що об’єднує шахтаря з Донецька і лісоруба із Закарпаття? Мені можуть сказати, що нічого не об’єднує. Але я можу відповісти на це, що був 2014-й рік, коли люди об’єдналися. І ця сторона життя дуже важлива. Кожну країну об’єднує ідея. Але в Україні ця тема не вивчена. Які ідеї нас об’єднують? Ми цього не знаємо, вчені про це не говорять. Визначити це – справа держави, але вона займається чимось іншим. Сказати, що ідеї в нас немає, ми не можемо, адже як тільки з’явилася небезпека розпаду країни, все спрацювало. Але що саме спрацювало, на це знову відповіді немає. Хлопці та дівчата, які беруть участь у проекті, знають, що спрацювало, відчувають нутром, вони — учасники процесу.
Ми часто буваємо у відрядженнях в різних куточках країни, і сказати, що Україну об’єднує одна на всіх національна ідея і справді не можна. І, спілкуючись з художниками різних регіонів, я помітила, схід України більш схильний радикально відстоювати національну ідею, ніж, скажімо, Західна Україна. Можливо це пов’язано з тим, що на Сході люди з війною стикнулися напряму.
Нація — це здатність народу до створення власної держави. Я вважаю, що ми досі не створили власної держави. Національна ідея нечітко проявляється самою ж владою, вона абсолютно розмита. Як живуть донеччани і закарпатці? Які сегменти їх об’єднують? Ми не можемо про це сказати.
Але повернемося до теми майстер-класів. Відбулося два майстер-класи з фотографії, як ти можеш визначити групу, з якою працював?
Це справжній андеграунд.
Що ти вкладаєш в слово «андеграунд»?
Це соціальне підпілля, де люди живуть своїм життям. Вони важко повертаються (або й не повертаються) до мирного життя.
З 1994 по 1999-й я знімав шахтарів Донбасу. Це люди, які бачать щодня смерть і яким це життя, вибач — пофіг. Кожен день людина дивиться в очі смерті, і що ти можеш від неї вимагати? Прості стосунки, просте життя. І мені було цікаво, чим закінчиться шахтарський протест, боротьба за краще життя. Шахтарі – це бригада, бригада — це підрозділ. Шахта — полк. Напіввійськова організація. І чим закінчилося? Профспілки були нейтралізовані, людей загнали в копанки, кого не могли — вигнали в Росію. Не вистачило клепки чи бажання, щоб скористатися ситуацією, зробити життя людським, навести державний лад в цьому регіоні. А сьогоднішні події на Сході мають свій початок у 90-х.
Думаю, та ж історія з цими хлопцями і дівчатами буде повторюватися. Прийшли люди, які бачили смерть кожен день очі в очі. Вони знають, що там — на війні — відбувається. Для будь-якої серйозної ситуації в країні вони небезпечні. Вони організовані, з певним настроєм, тому першорядне завдання держави якимось чином їх нейтралізувати. Я говорю про Україну. Соціалізувати їх, допомогти повернутися до мирного життя — завдання суспільства. У нас чомусь склалося так, що суспільство і держава – різні речі. Подивіться на останні (грудень 2020) опитування громадської думки щодо оцінки українцями рівня довіри до державних та суспільних інституцій. Збройним силам довіряє 69% опитаних, волонтерам – 66%. Недовіра Верховній Раді та уряду — 76-75%. Приклад донецьких шахтарів для мене – повчальна ситуація. Іншого досвіду розвитку подій, на жаль, у нас поки що не існує.
Опис проєкту:
АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»
«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».
Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Олена Придувалова, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.
Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.