Геннадій Афанасьєв, — учасник проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» — про свій досвід, війну, цивільне життя та участь у проєкті За підтримки Українського культурного фонду, 2021 рік.
Геннадій, чому ви вирішили взяти участь у проекті «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір»?
Мабуть, щоб бути спокійнішим, на людей реагувати більш спокійно. В цілому – це головне.
Це пов’язано з досвідом переслідування, ув’язнення і тортур, який ви пережили раніше?
Звісно.
Ви зверталися раніше до психотерапевтів і як взагалі ставитися до психотерапії в цілому?
В цілому я ставлюся позитивно. Я мав досвід спілкування з фахівцями. Але вважаю, що люди без досвіду, який пережили ми, нічим не можуть допомогти, і не має сенсу розмовляти про свої проблеми з тими, хто їх зрозуміти не може.
Якщо людина розуміє про війну тільки з книжок – це дитяче уявлення про неї, не більше.
Мені сказали, що ви не хочете афішувати те, що були полоненим, розповідати про тортури в ув’язненні, про суди.
Не те, що не хочу, я просто про це не розмовляю.
Після звільнення я пару років тільки те і робив, що розповідав про свій досвід, і це йшло мені тільки на шкоду. Журналістам аби матеріал мати, щось опублікувати і зробити свою роботу, а людина, яка це проговорює, переживає знову свій травматичний досвід.
Один з львівських психотерапевтів, сказав, що в Ізраїлі подібний досвід, є відкритим, його афішують, щоб суспільство розуміло, що пережили їхні співвітчизники, щоб було усвідомлення, що це спільний досвід громадськості країни.
Якщо брати Чехію, у них є відсоток від зарплати, де вони перераховують на підтримку військових чи людей, які зіткнулися з війною. Як на мене, у американців свідоміший підхід до армії, до військових. Є спеціальні дні, коли вони вшановують загиблих. Пошана віддається і військовим, і загиблим в принципі. Вони як окрема каста, а у нас все усе знецінено Совком.
Чому на ваш погляд Совок досі нас так тримає.
У нас освіта, кіно, мультфільми – все совкове. Це державна політика. Візьмемо Сінгапур в 50-70-і роки. Щоб зробити жінку повноцінною людиною, щоб їй було незазорно йти в університет вчитися і розвиватися, вони витратили десять років. Десять років, щоб чоловік не соромився бути тупішим за свою жінку. Таким чином вони підвищували рівень свідомості, але вони десять років вкладали в пропаганду, освіту жінки. Нашу ситуацію теж можна виправити за рахунок державної політики.
Не можу сказати, що наша держава погана. Звісно, я не підтримую людей, які при владі, бо вони непрофесіонали, але у нас є міністерство інформаційної політики, і є багато проєктів, спрямованих на поширення українського. Просто треба більше бюджету і десятиріччя вкладати в виховання людей, розповідати про Україну в школах. Цим вже займаються, але це треба робити на більш високому рівні.
Вимагати від цивільних людей, от тобі ветеран і цілуй його в ноги – не можна. Самі ветерани багато роблять проти себе. Приходять і думають, що всі повинні їм все дати, і це теж відштовхує.
Тут варто кожному розуміти, чого він хоче після війни. Ти пішов захищати свою державу, ти виконував обов’язок. Важливо, щоб громодяни розуміли, щоб був фітбек не подяки, а розуміння, що людям потрібно, щоб їх державу захищали.
Якщо брати Афанасьєва до полону і після – це різні люди?
Думаю, що до полону – це був хлопчик, я навіть сказав би – до анексії Криму. Повернувся з цієї ситуації дорослий чоловік. Я зараз доволі своєрідна людина: люблю міцно висловитись, висловитись прямо, відсіюю людей і намагаюсь ні з ким не цяцькатись. Чому я на реабілітації? Тому що мені важко з людьми. Я можу їх терпіти, з ними перебувати, але якщо мова заходить за політику, то це проблема, можу вийти з себе. Я йшов в проєкт, щоб стати спокійнішим, щоб ця тема мене не чіпала.
Учасник проєкту Ваня Гунченко в інтерв’ю, сказав, що тільки жорстка українізація може об’єднати країну. Що ви думаєте щодо мовного питання в країні?
Всі державні структури мусять бути українськомовними, всі заклади повинні обслуговувати українською, за інше повинні бути величезні штрафи. А так спілкуйтесь на вулицях як хочете, слухайте музику хочете російською. Це є демократія, по-інакшому – це тоталітаризм.
Ви відчуваєте, що наша держава змінюється в позитивному руслі?
В кожній державі є проблеми. Я собі за модель беру Сполучені Штати – капіталізм, бо нічого кращого на даний момент ми не придумали, де люди живуть в добробуті і пишаються тим, що вони – американці. Я люблю Україну, але в другий раз я б не пішов в активістом громадського супротиву. Я не бачу віддачі від людей, не бачу бажання боротися за країну. Мені важко в принципі з будь-якими чоловіками спілкуватися, бо я вважаю їх за сцикло – м’язи накачали, повиростали. Це ще одна проблема спілкування, яку я хотів вирішити, прийшовши в цей проект.
Я питаю цих чоловіків: чому ти не був в АТО? Чому ти нічого не робив? Чому ти навіть волонтером не був? Вони не можуть нічого відповісти, а якщо відповідають, то починають відбрехуватися, бо їм соромно, і я їх не вважаю за категорію, з якою варто спілкуватись. Вони мужики тільки на словах: на вулиці подратися, побухати, в боксерський клуб сходити – це можуть.
Яка відповідь для вас буде прийнятною від чоловіка, який не був в АТО?
Чесна – «я засцяв». Це єдина відповідь, яку би я прийняв. І далі слова: «Я буду волонтером і буду хоча б щось робити». Не обов’язково гроші, щось возити, хоч репости робити в соціальних мережах – це може кожен.
Це стосується і чоловіків, і жінок так само. Що ви хочете побудувати, якщо самі палець о палець не вдарили. Хочете жити в ідеальній країні, нічого не роблячи – так не вийде.
Пів проєкту пройшло. Ви відчуваєте якісь зрушення в роботі з травмами?
Ні. Я не отримав психотерапевтичної допомоги, а моя ціль була – вона. Мені хотілось, щоб мене поковиряли, щоб я це проговорив, щоб мені б дали якісь поради з психологічної практики, щоб я їх спробував пропрацювати. Арт – це лише як можливість втекти, а не вирішити питання, а я хотів вирішити питання.
Сергій Захаров вважає, що малювання – краща арт-терапія.
Захаров малює цілими днями, але проблеми у нього нікуди не поділись.
Щодо комунікації в самій групі, ви нікого не знали до участі у проєкті?
Ні, нікого.
Чи відчуваєте, що зміни відбуваються в самій групі?
Ми комунікуємо через те, що ми тут всі разом, і нам треба бути разом, але я би не сказав, що йдуть зрушення. Купа людей зі своїми проблемами.
Якщо взяти модель ідеального життя для вас, що ви хочете взагалі?
Якщо брати державу, мені хочеться відчувати захищеність і гордість за те, що я – її громадянин. Зараз я не відчуваю гордість. Я про політиків кажу. А щодо побуту, я можу сказати, що я доволі щаслива людина. Можливо, просто хотілось би жити на березі моря, як і всім, менше працювати і більше відпочивати. Подорожувати, адже кожна людина в цьому світі хоче цього.
Опис проєкту:
АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»
«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».
Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз, Олександр Ляпін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.
Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.
Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду, 2021 рік