Текст львівського архіваріуса Бубо Шульца (Львів) про мистецьке життя міста 1980-х років.

 

Місто — уламок імперії.

Щоб зрозуміти, яким був Львів кінця 1980-х, треба зануритися в історію, яка формувала його культурне поле. У 20-30-х роках минулого століття це було польсько-єврейське місто з великою українською меншиною. Після падіння Австро-Угорської імперії (1918 р.) Львів увійшов до Польської Республіки. Поляки, як народ з більшою традицією державотворення, змогли перетворити Львів на польське місто з великими єврейською та українською спільнотами.

В 1939-му році, коли почалася Друга світова війна, сюди прийшла Радянська влада, і Львів оголосили українським. Він увійшов до СРСР. Після завершення війни поляків депортували, євреїв знищили ще в 1944-му.

В кінці 1940-50-х років Львів став містом, де домінувала українська та російська мови, адже сюди переїхало багато росіян і російськомовних громадян СРСР. Наприклад, тато відомого львівського та російського художника Колі Філатова (один з організаторів у 1985 році першого московського неформального сквоту художників під назвою «Детский сад») був професійним музикантом. Коли він повертався з фронту, йому сподобався Львів. «Красивый город и такой пустой», — сказав він і залишився тут жити. Як музикант, він викладав в консерваторії класичну музику, а його син Коля слухав джаз та рок-н-рол на магнітофоні.

Масова культура.

Злам культурної ситуації випав на 1960-ті роки, коли у Львові було багато іноземних студентів. Вони були постачальниками актуальної інформації. Зокрема, за їх допомогою можна було замовити нову платівку заборонених в СРСР виконавців чи іноземні журнали. До того ж варто пам’ятати, що Львів — прикордонне місто, і якщо ти налаштовував антену на румунське «Радіо Свобода», то можливо й не розумів мову, але міг слухати заборонену в Совку музику. Наприклад, багато людей слухали музичні програми легендарного радіоведучого «Бі-бі-сі» Сєви Новгородцева.

Ситуація складалася так, що новий альбом The Beatles міг опинитися у Львові через два тижні після його випуску у Європі. Існували нелегальний ринок західної музики та музична біржа.

1960-ті народжували нове покоління людей з іншими принципами життя — часто не радянськими. Тато Колі Філатова казав сину: «Как ты можешь слушать музыку, где нет никакой гармонии, и которая уничтожает все каноны?» Коля спокійно йому відповідав: «Папа, о чем ты говоришь? Ты преподаешь Чайковского за сто рублей в месяц. У меня одна пластинка столько стоит». На нелегальній музичній біржі можна було продати за цю суму платівку і спокійно жити місяць. Часто саме через заборонену у Совку музику багато хто змінював свій світогляд.

 

 

Для багатьох львівських росіян місто було своєрідним символом Заходу. Тут була стара архітектура і особливе культурне середовище, в якому прогресивні зміни відбувалися завдяки взаємодії російської, польської та української культур.

Поляки мали набагато вільніше мистецтво часів соціалізму. Вони спокійно займалися абстракцією і експериментували. У них був розвинутий перформанс, і про це знали у Львові. В кожній другій майстерні художників були польські журнали про мистецтво, з яких ти дізнавався, що робиться в світі. Це все формувало поле альтернативи.

Важко було передбачити, як радянська масова культура впливала на своїх громадян. Наприклад, відомий у Львові хіпі-байкер «Пензель» змінив своє життя після того, як подивився американське кіно про байкерів, яке йшло у радянському кінопрокаті.

Місцевий куратор, хуліган, творець відомих художніх проектів (виставка «Дефлорація» в музеї Леніна, 1987 р.) Георгій Касаван описував, що бачив людей, які приїжджали до Львова в кінці 1980-х просто попити каву та погуляти, відчути свободу, а потім їхали назад до Києва чи Москви.

 

 

 Художники

Андрій Сагайдаковський (один з представників львівського андеграунду) вчився живопису у Романа Сельського. Роман і його дружина Маргіт (Райх) Сельська у міжвоєнний період належали до львівського мистецького угрупування «Артес». Це була міжнародна група художників, які в тридцяті практикували сучасне мистецтво. Сельський у Львові був медіатором — таким собі транзитним сполучником між західною мистецькою традицією і молодою місцевою публікою. Сельські мали дуже добру репутацію серед львівської еліти, хоча радянська система їх не дуже любила.

І от молодий Сагайдаковський йде вчитися до Сельського, і той його переконує, що модерна форма західноєвропейського живопису хороша. Потім в букіністичному магазині, де продавалися книжки з соцтабору, Сагайдаковський знаходить книжку польською мовою про англійських художників, в якій відкриває для себе Френсіса Бекона, і це змінює його життя.

 

 

Автономні вісімдесяті

У вісімдесятих інформаційний потік з Заходу стає значно більшим. Для того, щоб створився автономний суб’єкт (людина, яка може відкидати цінності пануючого ладу без загрози для власного життя), мали бути умови. Якщо у 1960-х ти не працював — швидше за все мав шанс сісти в тюрму. На початку 1980-х це не було так радикально. Можна було піти працювати в котельню чи двірником, отримати мінімальний дохід та ігнорувати систему.

Андрій Сагайдаковський прилаштувався в «Бюро естетики» Львівського політехнічного інституту. Тоді він вже знав, що не буде архітектором, хоча вчився на архітектурному факультеті. Згодом за те, що він малював красиві плакати, йому дали художню майстерню. Таким чином Сагайдаковський отримав свій автономний простір, де міг робити все, що захоче. Але практично до кінця вісімдесятих художник свої роботи не показував, тому що вони не попадали в загальноприйняту систему мистецьких координат.

В Олександра Аксініна була інша історія. Він мав купу приятелів, які приходили і купували в нього щось за невеликі гроші. Це була внутрішня підтримка, коли художники купляли в художників.

 

 

Львівська альтернатива системі у 1980-х роках не була така жорстка, як у Москві чи Петербурзі. Це місто було певним радянським островом свободи. У Львові не поширилися практики квартирних виставок, як це було на сході та півдні України чи в Москві. Радше формувалися альтернативні простори, де відбувалося перемішування людей з різними вподобаннями — зустрічі у приватних квартирах чи майстернях, виходи у громадські простори — кафе, парки, танцмайданчики.

 

 

Хіпі, наприклад, мали свій сквер, який називали «Республіка святого саду». Це монастирський сад, закритий стінами. І дружинники з міліціонерами його не бачили, хоча він був поруч з міським комітетом партії. Хіпі влаштовували там концерти, бухали, вживали наркотики.

 

 

На початку 1980-х формується перелік місць та мереж, де могли зустрітися скрипаль Юрій Башмет, письменник Юрій Винничук, Кузя з «Братів Гадюкіних», психотерапевт Олександр Корольов, художник Василь Бажай і т.д. Це були кав’ярні, і, як правило, каву там пили на вулиці, стоячи або сидячи на бордюрі.

Було кафе «Нектар», де люди приходили просто, щоб зняти денну напругу. Там же бували Аксінін, Сагайдаковський та багато інших. Можна було поговорити, випити кави і йти далі, наприклад, до когось в майстерню. Це називалося «водити козу». Так вони могли тиждень ходити, перетікаючи з майстерні в квартиру, з квартири в кафешку.

 

 

У цих просторах конструювалися альтернативні ідеї. Це не була політична опозиція. Люди просто зневажали радянське і мали альтернативні зони, де можна було говорити про Гайдеґґера, Фройда, Юнга, про все, що офіційними структурами не дозволялося.

Совєтське і соцреалістичне

Реагували саме на «совєтське», на соцреалізм альтернативним художникам взагалі було наплювати. Совєтське тут сприймалося як штучне. Тут антураж західний — старі костели, архітектура, а тобі якийсь брєд розповідають про соцзмагання.

 

 

Неформали чи альтернатива були гібридами, які відходили від певної соціальної моделі, в яку вони не вірили, але увійти в іншу, як правило, не могли. Так вони опинялися в уявному просторі «країни мрій» (як хіпі) або в уявному світі сучасного мистецтва. У Львові жили такі художники, як Ігор Копистянський і його дружина Світлана. Вони зараз до рідного міста не вертаються, і не хочуть з ним нічого мати спільного.

Копистянські все життя мріяли вирватися в простір світу сучасного мистецтва — кудись між МоМА і Центром Помпіду. Для них єдиним можливим варіантом було — спочатку поїхати до Москви і реалізуватися там в альтернативному середовищі. Вони абсолютно не сприймали радянську систему, тусувалися з Кабаковим та іншими московськими концептуалістами, ніколи не виставлялися в компромісних виставках, тільки в альтернативних. На московському аукціоні «Сотбіс» (Sotheby’s) у 1988 році їхню роботу купив Елтон Джон за великі гроші, що дало Копистянським можливість вирватися з Совка.

Зараз вони живуть у Нью-Йорку і вважають себе американськими художниками. Соціологічно — це типові радянські гібриди, які виростають на запереченні радянських цінностей і входженні в щось інше, переважно в протилежний до совка табір. В нормальній ситуації людина сприймає традицію, в якій виростає, не прагне від неї відмазатися усіма можливими способами, як це роблять Копистянські.

 

 

Ще приклад львівської культури 1980-х років — феномен «Братів Гадюкіних». Кузя (ініціатор та лідер групи) походив з російської родини. Він був російськомовний, ходив на квартирники до Олександра Корольова, теж російськомовного. Вони обговорювали все — від психоаналізу до сучасної поезії. Також Кузя ходив на нелегальну музичну біржу, слухав музику — від року до реггі, грав в галицьких селах на весіллях, де вчився тій мові, яку натурально відтворив у текстах до своєї музики. Коли у 1980-х з’явилися «Брати Гадюкіни», їхній феномен пояснювали геніальністю творців, а насправді за ними стоїть весь альтернативний міський простір.

 

 

Таким самим є Сагайдаковський. Він — продукт альтернативного Львова, який не є агресивним протестувальником, а скоріше спокійно альтернативним містом.

Сучасне мистецтво

Звісно, основні імпульси для розвитку сучасного мистецтва в СРСР йшли з Москви. В 1986-му почалась перебудова. В 1987-му відбулася відома «Молодіжна виставка» в Московському Будинку Художника. Відкривається Арбат, і вся альтернатива вивалюється на вулицю. У 1987 році львівські хіпі їздили до Москви, казали, що там вже почали виходити на вулиці. Вони їхали до Талліна і бачили, що там вже масово протестують. Повертаючись до Львова, вони думали, що треба щось робити тут. Зв’язок Прибалтика-Москва-Львів існував в обхід Києва.

У той час західні музеї почали представляти багато високоякісного мистецтва в Москві, і кожні кілька місяців треба було летіти туди, дивитися німецький експресіонізм чи щось інше. В повітрі відчувалася напруга. Об’єднувалися різні альтернативні простори, і люди почали виходити з підпілля. Створився фонд культури. У 1988 році у Львові працювало біля десяти товариств — від національних до мистецьких.

У 1987 році львівські художники роблять в музеї фотографії (тепер не існує) інсталяції з живими курми. На виставці «Дефлорація» у 1990 році в музеї Леніна в експозиції стояла труна, заповнена водою, в якій плавала риба, а поруч розміщувалися музично-інсталяційні проєкти. Коли Союз нахилився до завалу, в нас активізувалося культурне життя. Люди масово пішли в громадський простір. У 1989-му відбулася стотисячна демонстрація за легалізацію уніатської церкви.

 

 

Реакція влади

В дисидентстві була чітка ціль — завалити систему, а у львівської альтернативи такої мети не було. Влада на місцях не до кінця розуміла, що відбувається, і тиск з її боку зменшився. Вісімдесяті створили дев’яності. Напруга кінця 1980-х у 1990-ті вибухнула купою альтернативних проєктів. На кінець 90-х все пішло на спад. Громадський простір міста захопили націоналісти і церква, як каже Боря Бєргер (видавець з Москви, львів’янин) — мєнти із бандитами.

 

(записано у серпні 2013 р. у Львові)