Меню

ЛІСОВСЬКИЙ ПРО ЛІСОВСЬКОГО

Біографія Олександра Лісовського (Одеса). За підтримки «Українського культурного фонду»..

 

Народився я в місті Одеса в 1959-му році. У пологовому будинку на Пастера — знаменитому місці одеської медицини, де працювали світила Пирогов та Пастери.

До мистецтва я відчув смак в чотири роки. В дитячому садку. Я запам’ятав цей момент. Намалював дерево під снігом. Дві гілки цього дерева були паралельними. Із зачатком орнаменту. Це був структурований малюнок. І я досі пам’ятаю цей перший імпульс радості від створеної мною краси.

 

Олександр Лісовський, 1 рік

 

Моїм вихованням займалася бабуся. Ми жили в районі, де знаходиться музей на Софіївській. До мого народження бабуся була педагогом дитячих садків і, коли я народився, вийшла на пенсію і зайнялася мною. Вона нічого не коментувала, просто періодично водила мене в зоопарк, в музеї… Я досі не знаю, які у неї були погляди на мистецтво. Ми ходили в археологічний музей і музей морського флоту, де були прекрасні експонати, які зачарували мене.

Музей в дитинстві відчувається шкірою. Може, я не сильно розбирався тоді в мистецтві, але враження від старовинних картин отримав сильне. Деяких я боявся. Наприклад, «Воскресіння дочки Аіра», де Христос воскрешає дівчину з мертвих. Я боявся залишатися в цьому залі сам. Старовинні портрети Катерини мене теж вражали. Мені було цікаво ходити в музеї.

 

10 років

 

У моєї мами була подруга — донька одеської художниці Рилло, яка до революції вчилася в мюнхенській академії. Там, де викладали Штук і Кандинський. Дуже життєрадісна старенька зі стрижкою а-ля фупі, любов до якої вона, мабуть, не зрадила ще з 20-х років. Вся кімната її була завішана її ж картинами: автопортрети, натюрморти з присмаком сталінізму, кілька робіт дуже кольорового реалізму, в яких іноді виникали моменти дилетантизму.

Мені розповіли про неї цікаву історію. У Мюнхені її диплом був на тему «Сон художника». Вона намалювала, як сидить художник у м’якому кріслі. Вечірнє світло від абажура. Художник дрімає. Ноги заплутані в сітках з грошима, а на задньому плані в напівтемряві дві натурниці: руда і брюнетка. Ось такий був у неї сон художника.

 

15 років

 

Цей світ вражав мене. В Одесі тоді жило багато бабусь зі старого світу. Їхні квартири, заповнені предметами минулого: статуетками, ширмами, плюшевими кріслами — це відклалося в моїй дитячій вразливій душі. Я був так вихований, що не наважувався чіпати побачені речі руками. Мене часто залишали серед цих бабусь, і я просто розглядав предмети, які їх оточували. Атмосфера, інфлюенція, що випромінювалась від речей цих квартир — все це на мене, мабуть, впливало. Я полюбив антикварний світ, матеріальну культуру. Тож коли мені виповнилося 10 років, мене віддали в дитячу художню школу.

 

Ілля Зомб і Олександр Лісовський на даху «Грековки», 16 років

У художній школі я провчився три роки. Вона перебувала в одній будівлі з училищем імені Грекова. Там у мене був хороший викладач Михайло Михайлович Ушканов, який заклав в мені основи малюнка. Він і зараз викладає. В художню школу ходили за бажанням. Вона не загрожувала ні дипломом, ні подальшою кар’єрою. Хто не хотів вчитися, той ішов геть. Там були всі основи академічного малювання: історія мистецтв, ліплення, малюнок, живопис, композиція, але переважно — натюрморти.

Після трьох років навчання в школі, я вступив до училища ім. Грекова. Спочатку був вільним слухачем, тому що не пройшов за конкурсом. Там я провчився 5 років.

Зараз є така тенденція у викладачів — шліфувати всю групу, незалежно від здібностей, під свою манеру. Часто це шкодять учням, тому що вони сприймають тільки вузький коридор, нав’язаний вчителем.

У мене були різні викладачі. На одному курсі — один, на іншому — інший. Тож група не була запресована одним і тим же шляхом, стилем і досвідом.

В училищі тоді панували часи соцреалізму. Зокрема, не можна було малювати церкви. В основному шанувалися композиції на тему праці. Звісно, ідейної. Я пам’ятаю курйозний випадок, коли всі принесли композиції перед здачею. Коли ж розгорнули і показали свої роботи комісії, виявилося, що у всіх однаковісінький сюжет: на всіх малюнках люди читають газету. Робітники читають газету, доярки читають газету…

Тоді правив балом відомий в Одесі Василь Петрович Соколов. Своєрідна людина. З жорстокістю ставив одиниці за «церкви». Та потім виявилося, що не такий вже й поганий. Принаймні тримав училище в матеріальному статку.

У 90-ті роки, коли він пішов з училища, там почався кошмар: згорів актовий зал зі старовинними зліпками і старовинна бібліотека, подарована ще до революції якимось меценатом, де були прекрасні книги з мистецтва. У ті ж часи дипломні роботи училища розпродавалися на чорному ринку, особливо соцреалізм. Пам’ятаю, з покійним Сєньой — Льоні Войцехова товаришем, ми реставрували роботи із зображенням Сталіна, Ворошилова на полі бою. Це все в 90-ті сильно постраждало. Тоді я і зрозумів, що Василь Петрович, соцреалістичний тиран, був хорошим менеджером. При ньому такого б не сталося.

Василь Петрович Соколов (на прізвисько Васька)

В училищі я мав хороших друзів. Зазвичай в групі якась частина учнів цікавиться мистецтвом, а якась животіє заради диплома.

Був у мене приятель Сергій Князєв. Батьки-художники добре виховали його на предмет історії мистецтв. Я вважаю, що для художника історія мистецтв — це не менша школа, ніж малювання кубів, рук, шиї, носів і тіл. Він сильно на мене вплинув. У 80-ті познайомив мене з Валентином Хрущом і плеядою одеських нонконформістів.

Хрущ був артистичним, талановитим, неповторним. Він не займався одним і тим же стилем. Завжди був у пошуку: писав натюрморти, пейзажі, абстракцію, різав по дереву, фотографував. Дивлячись на нього, я побачив, що можна розвивати себе в різних напрямках. Він не викладав. До нього просто приходили різного покоління гості. Він вивішував у себе чергові роботи — різьблення по дереву, фотографії.

Я познайомився з Хрущом, коли він захоплювався фотографією. Особливо німецької оптикою, поширеною між двома світовими війнами. До нього приходили фотографи і любителі, серед яких був Вася Рябченко, Вітя Павлов. Вони днями обговорювали об’єктиви. Для мене це був трошки темний ліс. Але згодом я використовував фотографії в своїх колажах та об’єктах.

 

«Композиція», оргаліт, темпера, колаж, 90х40, 2007

 

Далі я почав самостійно пробувати себе. Перші два роки я під впливом Хруща і Володі Наумця — його друга, який зараз живе в Німеччині, займався абстрактними композиціями. У радянські часи я працював оформлювачем в одному закладі кілька годин на день. Ходив на роботу заради трудової книжки, а у вільний час займався творчістю.

У 80-ті роки у мене відбулась певна еволюція. Після абстрактних опусів я перейшов до натюрмортів на папері: вугілля, емульсійка, акварель. Словом, мікс. Почав робити об’єкти в стилі поп-арту.

Прийшла перебудова, під час якої деякі подалися в Москву, де знаходився епіцентр мистецького життя. Туди ж кинулися іноземці. Це була короткочасна мода на радянський андеграунд і взагалі на радянське мистецтво.

Хрущ в 1986-му поїхав до Москви, де познайомився з дирекцією виставок Біляївського району. У Москві був салон виставкових залів і не один, як у Києві чи в Одесі, а в кожному районі. Отже, виставковий зал Біляївського району це — 700 квадратних метрів загальної площі. Радянська «стєкляшка», а знизу — величезний підвал. Буквально катакомби, де проходили комунікації.

 

«Композиція», фанера, темпера, тканина, колаж, 1984

 

Хрущ туди запросив групу художників працювати, а потім виставлятися нагорі. З Одеси були Юрій Пліс, Віктор Хохленко, Вітя Павлов, Юрій Диков, який зараз проживає в Нью-Йорку, і московські художники — покійний Олексій Соболєв, покійний Алфьоров і примадонна Катя Медведєва — відома в Росії наївна художниця. Катя дуже швидко писала великі полотна. Її любили іноземці, тому що в її роботах відчувався російський колорит: якісь святі, церкви.

Є такий Норберт Кухінке, який знімався у фільмі Данелії «Осінній марафон», але насамперед він — відомий німецький журналіст. Його дружина придбала у Каті Медведєвої шістсот картин, що свідчить про велику продуктивність художниці.

 

«Одеса-Головна», об’єкт, 34х29х5, 1993

Хрущ видавав їй натягнуте полотно, вона ставала до праці і через пару годин полотно вже готове. Під час паузи Катя просила: «Валечко, дайте мені горілочки, очі втомилися!». Хрущ йшов до свого сарайчика, знаходив шкалик горілки і підносив їй. Вона випивала, курила пару сигарет, після чого була готова працювати далі. Вона дуже цікава людина і харизматична особистість. Слава богу, досі живе.

Групою було нас складно назвати, не було ніяких ідеологічних чи естетичних уподобань, кожен робив в підвалі в Москві те, що хотів. Час від часу нагорі в залі організовувалися виставки авторів, які працювали в підвалі. Я познайомився з різними художниками, які тоді приїжджали в Москву з усього Радянського Союзу.

На межі 1989-1990 років мене з Москви запросили до Скандинавії приватні люди і влаштували там пару виставок. Я писав тоді переважно водяними фарбами в стилі експресіонізму — композиції у вигляді натюрмортів, масок, якісь абстрактні речі. Пожив трохи в Скандинавії. Спочатку в Швеції. Потім мене запросив старий данський арт-дилер Клаус в Данію. Я жив в антикварній галереї, яка знаходилася прямо на трасі в восьми кілометрах від містечка. По трасі йшли машини з Німеччини, і туристи з різних країн відвідували цю галерею.

Мене здивував розліт пропозицій галереї — від літографії Енді Уорхола до сміття, яке у нас продається на Старокінному: дерев’яні ложки 50-60-х років, якийсь дріб’язок, ювелірні вироби індіанців для рокерів, наворочена бірюза, данський фарфор. Галерею тримали два дилери. 70-річний Клаус довго жив в Сан-Дієго в Америці і тримав там галерею. Потім в Данії теж відкрив. Коли був спад або компаньйон помирав, він продавав приміщення і переходив до нового.

Мені подобалася його манера продавати. Його галерея в Данії називалася «Антікляге». Коли почалася «Перша перська війна», так звана «буря в пустелі», ми з Клаусом поїхали в перукарню, де нам піднесли чарочки з горілкою. Західний світ знав, що такі потрясіння, як війна, скорботно позначаться на бізнесі. Тому склалась традиція частувати клієнта траурною чаркою.

 

«Натюрморт», папір, акварель, колаж, 40х30, 1986

 

І дійсно, в бізнесі настало затишшя. Ніхто нічого не купував. Клаус придумав все це барахло: ложки, штопори, дерев’яні тарілки зав’язувати в мішки і продавати наосліп по 27 крон. Тоді 1 долар коштував 6 крон. Це невеликі гроші. Як не дивно, люди почали купувати це барахло наосліп. Мабуть, спрацював ігровий момент.

Коли у Клауса не було галереї, він сідав в автобус і мандрував Данією з картинами, пропонуючи галереям у кожному містечку. Він часто здійснював перельоти у бізнес-класі. Власне, заради бізнесу. Знаходив багатого персонажа і продавав йому картину заочно прямо в літаку.

 

Об’єкт, 32х30х3, 1994

 

Інший дилер з Копенгагену. Він переключився до живопису з іншого бізнесу. Продавав тварин, його дружина тримала псарню. Орендували сільські будинки, склади, мали хороші автомобілі з хорошими моторами. Ганяли з Данії в Німеччину, перевищуючи швидкість, як очманілі.

Коли цей дилер запросив мене до себе додому, я побачив, що у вольєрі ходить верблюд. Його звали Віктор. Купили його у збанкрутілому цирку. Він був дуже збідований. Наступного року я знову приїхав до них, але верблюда у вольєрі не побачив. «А де Віктор?» — запитав я. «Ми його добре продали. Він став пухнастий, огрядний », — відповіли вони.

 

«Бульварний роман», колаж, 22х18, 2008

 

Одного разу ми їхали Копенгагеном і дилер показав місце, де в дитинстві брав газети і продавав їх на вулиці. Я жартома запитав: «А що ви робили в дитячому садку?» «А в дитячому садку я рвав з клумб квіти і продавав їх людям!» — відповів він. Такий ось артистичний торговий люд!

Зустріч з ними, цікаве спілкування, пригоди, відкрили для мене західний світ. Декілька разів я туди їздив. Те, що вони змогли — продали, а те, що не змогли — так і залишилося там. На цьому і закінчилося моє спілкування з ними.

 

Об’єкт, 32х26х5, 1991

 

Я все життя був маргіналом і спілкуюся з маргіналами. У мене доля така, мабуть. Після повернення з поїздок, в Одесі, мені прийшла в голову цікава ідея: поєднувати колаж з прозорою тканиною — шифоном. Сама композиція знаходилася на дні, як в ящику, а на якійсь відстані була натягнута вуаль — шифон, який робив всю композицію в стилі сфумато — м’якого освітлення.

Жив в Одесі художник Михайло Ковальський, який потім емігрував до Європи. Він був любителем антикваріату. Пожежники йому видали посвідчення і він, буцім з метою огляду пожежної безпеки, міг заходити на будь-яке горище. На горищах часто залишався мотлох минулого: старовинні ляльки, меблі. Він якось знайшов на дошці німецький натюрморт — букет в ідеальному стані. Мабуть з веермеерского музею. Коли він їхав, мені дісталися деякі речі з його зібрання, в тому числі шматки старої пачки балерини.

 

«Інтелектуальний натюрморт», колаж, 6,5х10, 2008

 

Оскільки в майстерні у мене тоді панував хаос, все було розкидано, цей шифон випадково накрив фотопортрет дівчинки з вінтажного польського журналу. І мені прийшла в голову ідея, що це можна поєднувати. Так я почав робити об’єкти з шифоном, якими захоплювався років десять.

 

«Генезис», об’єкт, 30х22х3, 2002

 

Мої об’єкти пройшли певну еволюцію в галереї «Тирс» в шахському одеському палаці. Зараз там банк, а під час перебудови галерея «Тирс» називалася музеєм сучасного мистецтва. У нас в Одесі все називають музеєм.

Там переважно збиралися нонконформісти. Директором була покійна Рита Жаркова-Ануфрієва — дружина відомого одеського нонконформіста Олександра Ануфрієва і мати концептуаліста Сергія Ануфрієва. Вона і зробила мою першу виставку цих об’єктів.

 

Інсталяція, 1995

 

У той же час в шахському палаці почали влаштовувати групові виставки. Саша Ройтбурд і Міша Рашковецький створили асоціацію сучасного мистецтва. Фонди «Відродження» та «Сороса» давали гранти на проведення виставок. Тоді модною була інсталяція, об’єкти… Оскільки це було в тренді, то я зробив кілька інсталяцій.

Потім Олександр Ройтбурд познайомив мене з галерейником з Москви Володимиром Лівашовим. Його галерея називалася «1:0». Я задумався, чому така назва? Потім стало зрозуміло, галерейник — один, а нуль — це художник — порожнє або вакантне місце. Виставка в його галереї була творчою. У залі висіли величезні фактурні абстракції якогось художника Морковнікова. Мої об’єкти-мініатюри були в підсобці, як би в комірчині — в інтимному місці з підсвічуванням. Після цієї виставки «Руський музей» купив до свого зібрання мою роботу. Під час перебудови там відкрився відділ сучасного мистецтва.

 

Світловий об’єкт, 130х60х45, 1993

 

Після цієї виставки галерея «1:0» попросила зробити якусь інсталяцію зі світлом. Я вже займався цим в Одесі. На груповій виставці «Світло з темряви» були мої об’єкти зі світлом. На стелі галереї натягнули велику білу тканину і там розкидали силуети різних предметів. Для мене це було продовженням теми старого горища — тіні предметів, листи, які можуть завалятися на горищі.

Куратором іншої виставки в Одесі був Вадик Беспрозванний. Він запропонував зробити інсталяцію на тему «Артефакт». Умова — відображення реальних подій життя автора з документальним забарвленням. Я вирішив, що це буде меморіал моєї бабусі. Про її сім’ю та про срібну ложку, яка дісталася їй у спадок. Моя бабуся родом з містечка Лебедян Тамбовської губернії, зараз Липецької області.

 

«Мій дідусь», об’єкт, 50х12, 2008

 

У 30-ті роки моя бабуся і мама переїхали до Одеси. Наша сім’я була велика, але політичні, соціальні пертурбації, голод розкидали її по світах.

Прадід породив вісім дітей, а ці восьмеро тільки двох: мою маму і дядька. Після революції деякі померли від голоду, інші осіли в Ростові-на-Дону, а хтось емігрував до Франції і зв’язок з ними втрачено давним-давно.

 

Світловий об’єкт «На руїнах імперії», 53х90х35, 1993

 

Від родини залишилося три кузнєцовських тарілки, кузнєцовська супниця, дві чарки для лікеру, машинка «Зінгер» і пару срібних ложок. Одна ложка з дещо сточеним краєм. Чи то її чистили піском чи з’їли частину… Словом, стара ложка зі старого будинку.

«Історія ложки», інсталяція до виставки «Артефакт», 1995

Я побудував інсталяцію так: в ящику на повстяній тютюнового кольору вишитій тканині під склом висіла ця срібна ложка, навколо — фото бабусі, її сестер і братів, під ними — стіл, на столі — чарка з горілкою.

Чарка була підсвічена зсередини, а на чарці шматочок чорного хліба і табличка, яка пародіювала музейну інсталяцію. Текст про те, що моя бабуся Антоніна Микитівна Попова народилася в такому-то році в Лебедяни Тамбовської губернії в сім’ї зберігача мір і вагів Лебедянського ринку. Крім бабусі в сім’ї було п’ятеро братів і дві сестри.

Я перераховував їхні імена, повідомляв, що серед нечисленних предметів, які залишилися від сім’ї, залишилася ложка.

До неї я дав псевдо-музейний опис: ложка срібна, номерне клеймо таке-то, номерний знак такий-то, срібло, розміри.

Ложка, яка чорніє, світчить про те, що наступають темні часи.

Наступний проект — групова виставка «Фантом опера».

Її курирував Олександр Ройтбурд і Михайло Рашковецький. Це теж об’єкти, які можуть бути розрізнені. Вони виставлялися на другій сцені нашого оперного театру.

Мало кому зараз відомо, що в Театральному провулку у дворі знаходиться друга сцена оперного театру. Вона мала гарний інтер’єр в стилі ампір. Пам’ятаю позолочені рельєфи з грифонами на тему античності. Сьогодні вона не працює. У моєму дитинстві там був ТЮГ зі смішними постановками. Наприклад, «Син полку», якого грала травесті з величезною дупою. Я сміявся.

До моменту моєї виставки зал другої сцени був повністю зруйнований. Замість залу купи цеглин. Там і була експонована виставка «Фантом опера».

Вона будувалася на моєму спогаді про фотографії акторів в різних ролях, які часто розвішуються в фойє театру.

Я використовував тему опери «Ісус Христос — суперзірка». Мене зацікавила її готична історія з появою привида. Я збільшив старовинні листівки з персонажами і вирішив зробити замість осіб — чорні ніщо. Ці об’єкти з чорним шифоном були розвішені в фойє.

Вони стовідсотково не нагадували фотографії акторів у виставах, але це був цікавий епізод для мене. У багатьох моїх композиціях головний персонаж у центрі, а навколо розгортається якийсь сценарій.

 

Два об’єкти до виставки «Фантом опера», 80х56х4, 80х52х4, 2005

 

Якби не замовленням організаторів, я, можливо, ніколи б не займався такою темою. І це не поодинокий випадок. Моя остання інсталяція представлена ​​на виставці «Асоціація сучасного мистецтва» в музеї на Софіївській. Це була велика групова виставка, яка називалася «Академія холоду». Її робив одеський скульптор Євген Годенко — любитель еротичних зліпків: торси, тіла, руки, бюсти, крупи жіночі. Він робив зліпки з живої людини, потім відливав їх з гіпсу. Мені здалося, що зліпок сам холодний, в ньому немає емоційного забарвлення. Згадав, що єгиптяни теж знімали зліпки з померлих фараонів, потім стилізували їх. Деякі зліпки посмертних масок зберігаються сьогодні в музеях. І я прийшов до висновку, що треба попросити Євгенія зробити зліпок з мого обличчя і ліг під гіпс.

 

«Войцехов», об’єкт, 30х17, 2000.

 

Не дуже приємна процедура, коли в ніс засовують дві трубочки з газети, а все обличчя заливають гіпсом. У мене було відчуття, що я перебуваю ніби в могилі — страшно! Процедура тривала двадцять хвилин, і мені хотілося швидше її закінчити. Я ще не вмер, але вже створював свою посмертну маску.

Євген відлив п’ять моїх масок. Я думав, як їх експонувати на полицях. Уклав їх у великі ящики в зріст людини і на рівні голови розмістив свої п’ять масок. Вони лежали на оксамиті, а зверху натягнутий шифон. Завдяки тканині, ніби летіли. Я не замислював образ трунви, але вийшло так.

 

«Танець», об’єкт, 32х26, 2013

 

В Одесі, зазвичай, в рецензіях художника намагаються не ображати. Пишуть або нічого або хвалебні відгуки, але тут на мене накинулась преса з обуренням: як можна таке виставляти! Звісно, воно було, як зараз кажуть — дещо стрьомно, але я нічого не бачив поганого.

Потім 90-ті роки скінчилися, я трохи вичерпався, а мій шифоновий період завершився.

 

«Леда», колаж, 26х29 2009

 

Я розумів, що треба щось продавати, треба жити далі. Малював натюрморти. Одного разу мене запросили погостювати на дачі, яка знаходиться на березі моря. Це Кароліно-Бугаз — відоме місце в Одесі, де з одного боку море, а з іншого — лиман. Жив я там поживав і раптом мене прорвало писати невеликі етюди з натури гуашшю. Я захопився цим. Мені сподобалося малювати прості мотиви: трава, пісок, море. Наче повернувся в дитинство. Так почався мій етюдний період.

 

«Одеський мотив», картон, темпера, колаж, 28х62, 2011

 

Вдень я малював етюди, а ввечері виготовляв для свого задоволення об’єкти в так званому стилі Дріфтвуд — топлене дерево. Брав обмилки, які викидає море. В країнах, особливо морських, є такий жанр: творити скульптури з цих обмилків. Тоді я ще не чув про цей напрямок, інтернету ще не було.

 

«Ситуації», колаж, 21х15 2010

 

Якось мадам Біновська, директорка морської галереї, влаштувала на морвокзалі бієнале «Марина». Вона запропонувала великий виставковий зал для реалізації теми моря. На бієнале були представлені різні етюди, офорти. Я вирішив поєднувати різні жанри. Мені дали невелику загородку з білих панелів.

 

«На дозвіллі», колаж, 6х9, 2009

 

На них я повісив кілька етюдів Бугаза. Подіуми зробив з картонних труб, які залишаються після линолеумів і килимів. На них розмістив скульптури з топленого дерева, кісток. Це були абстрактні композиції. Етюди на передньому плані, подіуми в просторі, на них вироби з деревинок, а знизу — антична амфора із дністровського лиману, з якої висипався пісок. Амфору знайшли в лимані Білгород-Дністровського, де я писав етюди, а раніше там було місто Тіра. В результаті, вийшла така етнографічна інсталяція.

Сьогодні я продовжую займатися колажами, створюю об’єкти. Загалом, живий, веселий і щасливий.

 

Олександр Лісовський

 

Перше фото матеріалу: фотограф Василь Рябченко

 

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для свободного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.                 Бачите помилку, пишіть сюди