EN RU

ЛІДІЯ ГУЖВА. УЧАСНИЦЯ ПРОЄКТУ «МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР»

ЛІДІЯ ГУЖВА. УЧАСНИЦЯ ПРОЄКТУ "МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР"Лідія Гужва (Київ), — ветеран АТО, учасниця проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір, — про життя, війну та інше. За підтримки Український культурний фонд.

Лідо, чим для тебе є війна? 

…ну, це приблизно, як літній табір — далеко від звичайного життя, нові правила, нові люди, годують, форму видають… тільки ще  можуть вбити. А ще — там ти маєш відчуття, що живеш недаремно, що твої дії важливі, від тебе щось залежить.

Наскільки життя на передовій відрізняється від життя звичайної людини в соціумі?

На початку здається, що дуже: стрес, все нове, незвичне, кулі літають, вибухи і все таке… Але коли проходить кілька місяців акліматизації, мені все стало здаватися дуже подібним на життя в тилу: хто дома вмів добре влаштуватися — з людьми, з матеріальними предметами — той і тут влаштується. А хто дома не вмів — будуть конфлікти і негаразди і тут.

І ще — я багато знімала на відео. І як в нормальному житті, так і на війні, люди стараються показати себе з кращого боку. Але в цивільному житті їх хочеться якось вивернути кишками назовні, щось таке спровокувати щоб людина аж «перерозкрилася». А на війні такого бажання немає. Мені достатньо було просто спостерігати за побутом і не розмовляти багато про цінності та патріотизм, бо тут люди самою своєю присутність багато чого демонструють. І потім — сьогодні ти пишеш інтерв’ю, а завтра людина може загинути. Мені всіх чомусь було шкода, хоч люди зустрічались різні. Напевно, для документаліста це — недолік, але я своє співчуття до героїв моїх відео так і не змогла викорінити.

Чи потрібна солдатам психологічна допомога під час бойових дій?

Я вважаю, що дуже потрібна — приблизно як кожному українцю в тилу. Але, на жаль, в нашому суспільстві, а відповідно, і серед військових візити до психологів поки не стали частиною нормального життя — це все ще якось соромно і привід для жартів.

Чи складно соціалізуватися, коли ти повертаєшся до нормального життя?

Мені не довелось дуже соціалізуватися, бо я переважно залишаюся в рамках бульбашки побратимів по батальйону ОУН, героїв фільму про 93 Бригаду, який вже перетворився на серіал, і вкрай рідко виходжу за межі «патріотичного світу» в основному, щоб злякатися і повернутися до людей, які поділяють мої переконання.

Тільки перший час лякалась вночі, коли гримів сміттєвоз: він приїжджає до нас о 4-й ранку і… нагадує приліт міни. Звичайно, якби в цей період акліматизації, коли ти реагуєш на кожний гучний звук, мене ще вперіщило якимось сильним стресом, не знаю, що було б. Але я займалась фільмом, і мене найбільше хвилювало, як його зробити.

Що більш за все дратує?

Російська мова в державних установах та на торгівельних точках. Російський шансон. Я за те, щоб його якось законодавчо заборонили в публічних місцях грати. І до війни не дуже його перетравлювала, а зараз аж підкидає.

Не те, щоб самі російськомовні люди мене бісили — я сама досі переключаюсь на російську в стресі, але нормалізація блатняка в громадських місцях — удар по моїй психіці.

Дивує, що люди не розуміють, що війна йде не лише за територію, а й за наші душі. І не опираються цьому впливу.

Чи відчуваєш ти в цей період необхідність в допомозі, щоб нормально комунікувати з оточенням і жити, як до участі у бойових діях?

Як і до війни, але спілкування з дуже обмеженим колом людей. Після війни… Я не хочу жити, як до. Вважаю, що це — цінний досвід, і я візьму його з собою. Але я відвідую психологічні групи приблизно 3-4 рази на рік, тож, можливо, мені взагалі постійно потрібна допомога, щоб комунікувати з оточенням)

Яку роль може відіграти мистецтво у всіх цих процесах?

Мистецтво… Я сподіваюсь, що воно дасть мені виловити і осмислити те, що криється десь у сутінках моєї свідомості… і впливає на мене мимоволі. Може, я стану кращою людиною? Не знаю. Мистецтво — таке широке поняття, я досі для себе не розумію, що воно таке, і що конкретно зі мною робить.

Чи готове наше суспільство адекватно реагувати на ті проблеми, з якими стикаються учасники бойових дій після повернення в мирне життя? 

Мені здається, що наше суспільство готове до всього. Після Голодоморів, двох війн, сересеру, 90-х і Януковича — звичайно, ми не в ідеальній формі, але… Звичайно, ми не готові. А як можна бути готовим до смерті сина? До того, що тільки що ти людиною домовлявся їхати на Нову Пошту з людиною, а зараз вона нежива…

Чи адекватно наше суспільство реагує — реагує як може. Воно мало на що реагує адекватно взагалі.

Чи можуть допомогти їх вирішити психоаналітики?

Я вважаю, що треба принаймі спробувати. Я ніколи не працювали з психоаналітиками, тому мені дуже цікаво як це буде.

Які очікування від проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаціний простір»?

Як максимум потрапити на Венеціанське Бієнале зі своїми роботами, а, як мінімум, познайомитися з цікавими людьми і зрозуміти щось про мистецтво.

Що б ти хотіла додати від себе?

Мені здається, що психологічна і мистецька реабілітація потрібна не лише військовим, а кожному, хто народився в Україні… Так що те, що я як учасниця бойових дій отримала цю можливість — це велика удача для мене і в мене дуже великі очікування.

Опис проєкту:

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз, Олександр Ляпін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.

Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду, 2021 рік

КУНГФУ ВІД МИСТЕЦТВАКУНГФУ ВІД МИСТЕЦТВАЧОМУ УЧАСНИКИ БОЙОВИХ ДІЙ СТАВЛЯТЬСЯ НЕГАТИВНО ДО ТИХ, ХТО НЕ БУВ НА ВІЙНІ

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.