—

Біографія Ростислава Котерліна (Івано-Франківськ) . Матеріал створено за підтримки «Українського культурного фонду».

 

Я народився 5 травня 1966 року в Івано-Франківську, як раніше прийнято було говорити, в сім’ї робітників. І хоча я з іронією ставлюся до різноманітних теорій нумерології, але ще замолоду дізнався, що 5 травня народилися також Кіркегор і Маркс, щоправда в середньому років приблизно на 150 раніше. Я це веду до того, що філософія мене завжди цікавила не менше, ніж мистецтво. Особливо в молодості.

Так от, щодо того 5 травня, то я і зараз чую і Кіркегора, й Маркса якимось внутрішнім особливим чуттям. Не тексти, а саме їх, як людей. І якщо Марксову діалектику я мав нагоду переживати безпосередньо упродовж 25 років життя в СРСР, бо розпочав свою трудову діяльність робітником на арматурному заводі, то містичний екзистенціалізм Кіркегора у ті часи був для мене своєрідним вікном для втечі з гнітючої навколишньої дійсності.

Хоча, Івано-Франківськ як місто мені завжди подобався. Я й зараз тут живу, і дуже тішуся з того. В житті часто траплялася можливість змінити місце проживання, але я цього не робив, і не шкодую. Місце для проживання має бути рідним, комфортним. Для мене це, коли можна пішки пройти через ціле місто, і не потрібно переживати за громадський транспорт, хіба що поспішаєш дуже. Велосипед або пішки — це дуже добре.

Івано-Франківськ розташований між двома річками, між двома Бистрицями: Солотвинською і Надвірнянською. Своєрідне таке Межиріччя. Маленьким хлопчиком, я пам’ятаю, що літні канікули — це щоденні мандри на річку рибалити або просто плавати й пірнати. І це — дуже класно. Хоча дуже гостро пам’ятаю, як одного разу ледь не втонув. Повінь розмила береги, і під водою лежали повалені верби. Я ж безпечно стрибнув з берега, і вирішив трохи проплисти під водою. І мене власне під ті верби течією занесло. Я борсався під водою, намагався випірнути, а стовбур дерева не відпускав. Вода була чиста, я бачив над собою небо, сонце, кисті рук міг випхати на поверхню, а голову ні.  Від жаху в мене під водою волосся наїжачилося, в якийсь момент майнуло, що це вже кінець. І саме в ту мить якесь внутрішнє чуття підказало мені розслабитися, піддатися течії. І то стало порятунком, бо вода мене, розслабленого, сама винесла з-під тієї верби, хоча я вже тієї води багато наковтався. Це був урок, і я зараз добре усвідомлюю, як важливо в критичні моменти піддатися плину, течії життя. Воно саме винесе куди треба.

А ці річки залишаються, і вони дуже важливі для нашого міста. Вони течуть з гір, попри надмір сміття на берегах, вода все одно часто буває чиста і свіжа. Ще на початку 90-х ми з Ярославом Яновським і Веселою Найденовою робили на ріці якісь екологічні проекти, які потім фотографували. 1998 року до Дня Незалежності я організував на березі Надвірнянської Бистриці гепенінг «Нас 52 мільйони», щоб зробити календарне фото для першого номера альманаху «Кінець кінцем». В ідеалі мені хотілося роздягнути всю нашу мистецьку тусівку на фоні довгого українського прапора і вкласти туди голого тодішнього Президента Кучму. Але фото вийшло якесь недисципліноване, анархічне. Роздягнулися ті, хто були більш розкуті. Десять років по тому, а також минулого року — коли вже минуло 20 років — ми повторювали це дійство, однак вже з певною ностальгією, але не з меншою кількістю випивки.

До Незалежності місто було закритим. Тут фактично не бувало іноземців, і тоді, мабуть, воно було сумнішим. Проте в дитинстві я мав можливість подорожувати в колишню радянську Польщу. Родичі моїх батьків: брат і сестра мами, а також сестра батька під час війни були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Там вони познайомилися з такими ж польськими остарбайтерами. Після війни всі троє створили сім’ї, і залишилися жити в Польщі. Тож я час від часу подорожував до родичів, і це для мене був певний вихід в інший світ.

Коли ми дітьми ходили купатися на річку, то спостерігали, як через міст колією проїжджають міжнародні потяги. Тоді ходили «Бухарест — Варшава» і «Варшава — Варна». А ми, радянські діти, просто дивилися на ці потяги, як на щось особливе, загадкове. Тому що кордон тоді був загадкою, таємницею, закритою темою. Ці речі пригадуєш, коли думаєш, хто такий художник і навіщо він взагалі займається цією справою, часом невдячною.

Художник працює з різними темами, але той потяг для мене був, наче метафора дороги в інший світ, у невідомість. Я розумію, як важко дітям, які виростають десь в глибинках: в селах або маленьких містечках, де взагалі нічого немає. Щоденний побут і порожнеча, немає цікавих подій чи явищ, практично неможливо переключитися на іншу опцію, інше бачення чи просто уявити інший світ. Залишаються тільки книжки. Я ж в дитинстві мав таку опцію, але часто страждав від надмірної вразливості, чутливості. І добрі, і погані речі бентежили мене однаково. Пригадую, як не міг довго заснути вночі, коли когось образив, або ж був свідком приниження якоїсь іншої дитини і не мав сили, сміливості спинити це.

Мене завжди дивували прості речі, і з цим було найскладніше. Усі діти просто приймали якісь аксіоми чи правила на віру, завчали напам’ять — і все. А я ніколи не міг змиритися з тим, що все так просто. Я вишукував складнощі в простих речах, мав великі сумніви в будь-якій простоті, шукав, що за тим ховається. Здебільшого заходив на манівці, так нічого й не зрозумівши.

Скільки себе пам’ятаю, завжди малював. Мені це легко давалося. 1977 року я поступив в дитячу художню школу, де на той час викладали дуже класні вчителі. Це насправді були люди, які дали мені сильний поштовх. Володимир Кизилов, Микола Вечірко, Микола Більчук, пізніше Орест Заборський — побачили і розгледіли в мені отой творчий живчик і толерантно підштовхували в мистецтво. Діти спочатку працюють з ремеслом, ти мусиш навчитися щось робити, і водночас хочеш бути, як художник. Вчителі дуже тонко вміли це поєднати: давати ремесло, не притлумлюючи  відчуття таємничості світу. Адже ми всі жили в радянській системі, і навколо було дуже сумно, а наші викладачі створили в художній школі свого роду Касталію, куди ти міг втекти від щоденної рутини загальноосвітньої школи. Ти міг опинитися у цілком іншому середовищі: скрип олівчиків, запах фарб, викладач тихенько читає книжку, щось підказує, розповідає. То були наче уроки магії для нас. І для мене це дуже пам’ятне, і я дуже ціную цих людей. У створеній ними  атмосфері, вони вчили рухатися завдяки мистецтву.

До початку радянської перебудови місто було нудним. Нічого особливого чи цікавого тут не було. Більшість свого підліткового, юнацького часу я проводив не на вулицях міста, а на якихось радянських недобудовах, заборонених зонах військових частин. З кількома друзями ми багато займалися спортом, випробовували себе на сміливість. Це були і стрибки з вишки у воду на міському озері, і стрибки з 3-го поверху недобудов на тверду землю.  Ми гралися в каскадерів, на ходу заскакували в порожні вагони товарних поїздів, а потім зістрибували на землю — часто в якісь рови чи болота. Кілька десятків травм наскладав собі в тому віці, але почувався в пригодах, як риба у воді. Натомість серед людей завжди почувався самотнім, несміливим, сором’язливим.

Звісно, я любив ходити в музеї, бо це були загадкові місця для усамітнення, рефлексії. Ходив також в кіно, але прокат у той час був дуже обмежений: індійські та радянські фільми, ну ще французькі комедії. А це — вже підлітковий вік, і доводилося дивитися, що називається — кіно до 16 років. Хоча вже були намагання зробитися старшим, і, звісно, еротичні мотивації також були присутні. Від цього не втечеш, навіть в закритому місті, де все має бути строго і чинно.

Мій викладач з художньої школи Микола Вечірко радив вступати в одеське художнє училище, а я був дуже закомплексований, несміливий хлопчик і, взагалі, мені ще не хотілося нікуди рухатися, тому важко було прийняти рішення. Я провчився десять років, і вже після закінчення середньої школи поїхав поступати у Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва — так він тоді називався. Тамтешня атмосфера мені дуже сподобалася, і оскільки я не готувався до іспитів, отримав заслужену двійку на першому ж екзамені за рисунок портрету. І мене це, звичайно, сильно завело. Я почав дуже ретельно працювати, поставив собі завдання — жодного дня без рисунка.

За рік пройшов колосальну школу, ходив на приватні заняття, де мене навчав учитель малювання художньої школи Орест Заборський.

Всіх своїх друзів, знайомих і подруг я просив роздягнутися чи просто позувати для портрета. Малював портрети батьків, автопортрети, щодня було близько шести годин рисунку. І коли на другий рік поступав в той самий інститут, то у приймальній комісії подумали, що я закінчив косівський технікум або якесь художнє училище. Повели до декана, хвалили за гарні рисунки і казали, що треба цього абітурієнта взяти на навчання.

Але з деканом у мене не склалося. Це була людина схильна до корупції. Зрештою в той інститут майже неможливо було поступити без блату. І взагалі в ті часи Львів славився витонченою корупцією. Я отримав зі спеціальних предметів четвірки, а потім мене завалили на творі. Восени пішов служити в армію, як усі юнаки в радянські часи. Два роки армії — це дуже хороше загартування.

Потрапив служити за кордон, в колишню ГДР, як звичайний солдат-гранатометник. Це — окремий досвід, але в армії я також багато малював. Ще в перші дні служби до мене підійшов замполіт і запитав: «Ти кто? Художник? А бабу голую нарисуешь? Ану, портрет нарисуй!» Я зробив кілька начерків, і це визначило подальшу службу.

Трохи важко було перший рік. Я був не тільки художником, а ще й звичайним солдатом. Доводилося їздити на стрільби, ходити в патрулі, наряди і до того ж малювати якісь ленінські кімнати.

Потім стало простіше служити, тому що вміння малювати в армійському середовищі — це окремий статус. Багато малював портрети солдатів.

В молодості я свій статус сприймав дуже романтично. Зараз вже не вважаю, що художник, — це щось особливе, порівняно з іншими людьми. Тоді для мене це був шлях до таємниць. Я розумів це надто наївно, романтично, з юнацьким максималізмом, захоплений міфами про велике мистецтво, цікаве життя художників. Всі проходять такий етап. Зараз інакше — цей шлях триває, але він є вже осмислений. Справжній художник подібний до бродячого пса — дикого і вільного — із загостреним чуттям, сильним нюхом і розумними очима. Натомість увесь цей файн арт, салон — це такі приручені, відгодовані домашні псюшки, здебільшого дуже зарозумілі.

Після армії я знову поступав в інститут, і там склалася історія, яка мене змінила. Я одразу ж склав рисунок на відмінно, мав також хвалебні армійські характеристики. Я вступав на нульовий курс, і все начебто складалося ідеально. Мене зарахували. Але зарахували, і не викликали на навчання, коли воно розпочалося, тому що когось взяли на моє місце за хабар, а мене в резервний список занесли.

А це вже була «пєрєстройка», 1986-й рік. Коли мені про це сказали, виникло відчуття гострої несправедливості. Підійшов до декана, з яким в попередні роки вже мав досвід спілкування, а той мені нахамив. В результаті я пригрозив, що напишу в «Комсомольську правду», він почав штовхатися, я замахнувся рукою, і він втік з кабінету.

Мене, звичайно, не взяли. Поступав знову вже на загальних правах, і зразу ж отримав двійку. Після того, просто перестав поступати у ВУЗи.

Двійку я отримав через той конфлікт. Всі, хто зі мною тоді вступали, були здивовані. Через рік того декана звільнили, відкрили кримінальну справу. Його прізвище Аміров. Він був парторгом і справжнім корупціонером.

Разів сім я намагався вступити в художні інститути. Поступав у 90-му також і в Київський художній, але забрав документи посеред екзаменів. Інтуїтивно відчув, що це не моє, щось не так. Я тоді просто під час іспиту з живопису пережив якийсь містичний вихід свідомості з власного тіла. Пам’ятаю, як спостерігав за собою та іншими абітурієнтами згори, і начебто збоку. Свідомість начебто дала мені можливість подивитися з різних боків на механіку свого живого тіла. Це відомий для багатьох досвід, але мене він приголомшив. Я взагалі під час тих іспитів почувався спустошеним, не мав амбіцій, бажань. На превелике здивування викладачів, забрав документи і поїхав додому. Далі продовжував працювати самостійно. Хоча на той час мені все-таки хотілося вчитися, дуже багато важили папірці з дипломом, зрештою вони й зараз працюють, але вже не так актуально. На той час без диплому знайти якусь роботу художника і будувати кар’єру було неможливо.

Після невдач з інститутами, я вже не хотів поступати, пішов працювати і приватно вести дитячий гурток малювання в Народному домі Княгинин. Водночас отримав там майстерню, почав самостійно працювати як художник. Дуже часто ми з моїм товаришем і кумом Назаром Кардашом брали етюдники і ходили за місто писати наживо пейзажі, заходи сонця, поля. Часто малювали портрети Назарових одногрупників чи милих студенток художньо-графічного факультету, де він навчався. Це був один з кращих періодів в житті, хоча вже почалися 90-ті роки, і було важко виживати.

Мені допомагали друзі, а головне — мене підтримували батьки, розуміли мої страждання зі вступанням і бачили, що я не хочу нічого міняти, тільки бути в мистецтві. І вони це терпіли. За це їм велика подяка.

Батьки мене підтримували, були дуже толерантні, добрі і чесні люди. Вони — прості люди, але наділені високою внутрішньою культурою.

Нещодавно прочитав наукову статтю про дослідження генетиків стосовно доброти. Виявляється, людей, які схильні робити добро в будь-якому суспільстві двадцять відстоків, і ця здатність здебільшого передається генетично. Подібним чином інші двадцять відсотків схильні робити погані речі, а решта шістдесят — це, так зване болото − ні те, ні се. Вони пристають до тих, до кого в даний момент вигідно.

Це також гарно лягає на неймовірні теорії квантової фізики про те, як субатомні частинки можуть обирати певні форми, як вигляд чи матрицю, коли це найзручніше для них в окремий момент у певному середовищі. Фізики досліджують такі процеси на мікрочастинках, а ми це можемо бачити серед людей в будь-яких суспільствах.

Дуже багато для мене важили і важать сни. Часто бачу пророчі сни. Буває так, коли усвідомлюєш, що спиш, але дуже детально бачиш події, картини, які за певний час збуваються.

Коли робив виставку в Венеції 2017 року, то навіть знав, який інтер’єр на мене чекає, бо побачив це місце уві сні ще за два роки до того. Коли мені було 23-24 роки, я зрозумів, усвідомив, що ми обмежені тільки тілом. Час — це ти сам, а простір завжди відкритий. Ми вільні рухатися свідомістю в часі вперед-назад, в минуле-майбутнє. Деякі індуси очевидно про таке знають більше, і я переконаний, що це — справжні речі. Важливо просто відчути в собі цей зв’язок зі світом, і тоді відкриється можливість руху. 1991 року я написав картину про таке відчуття, назвавши її «Стріли, випущені в Святого Себастіана ще не досягли своєї мети». Така мить, коли стріли ще не долетіли, Себастіан ще не святий, але вже готовий вмерти, розчинитися в природі.

1992 року я вирішив ще раз вступати у ВУЗ, але вже не в художній. Анатолій Звіжинський, з котрим я товаришував і товаришую досі, поїхав вступати в київську Академію мистецтв, а я подався в Інститут журналістики при КНУ імені Тараса Шевченка. Там зустрів зовсім інших людей і викладачів.

Була цікава історія. Нас разом з Ярославом Яновським не допустили на перший екзамен, тому що пошта із суттєвим запізненням доставила наші документи до приймальної комісії.  На той час директором Інституту журналістики був Анатолій Захарович Москаленко. До того ж він ще й був сватом Президента Кравчука. І от він спонтанно вирішив зробити окремий екзамен для двох людей. Він був дуже вільний, демократичний, надзвичайно відкрита людина. Побачив двох хлопців, які приїхали з провінції, з Галичини. Через студента, що працював в приймальній комісії, викликав нас до університету, а це вже був вечір. Сидів, чекав нас, поки ми приперлися, вже добряче розслаблені пивом і вином. Завів у велику аудиторію, посадив у протилежних кутках, і дав нам пів години, щоб написати твір на тему «Чому я запізнився на творчий конкурс».

Пам’ятаю, що я чесно хуліганив в тому тексті. А студент з приймальної комісії, він поруч з нами жив в гуртожитку, на другий день повідомив мені, що Москаленкові настільки сподобалась моя писанина, що він обов’язково зарахує мене, аби лиш не отримати двійку з інших предметів. Я вступав без підготовки, забув всю шкільну програму, заробив ще четвірку і трійку, але не проходив на стаціонар. Анатолій Захарович запропонував переписати заяву на заочне відділення, і так я став студентом. Анатолій Звіжинський натомість став студентом Академії мистецтв за спеціальністю мистецтвознавець-менеджер. Ми завжди якось синхронно з ним рухалися. Упродовж останніх тридцяти років спільно зробили кілька десятків важливих художніх проектів.

Перший рік я ще думав переводитися на стаціонар, бо вчився дуже добре. Але, за великим рахунком, не хотілося покидати Франківськ. Мені легко давалося навчання і було цікаво. Вже тоді курсові я писав з оком мистецтвознавця. Писав свої перші тексти про сучасне мистецтво і маловідомих тоді художників. Диплом захищав з темою «Візуальний образ в рекламі». На той час серед усіх дипломних тем, це була єдина, де можна було щось зробити про мистецтво.

98-го року одразу по закінченню інституту отримав ґрант від ЦСМ Сороса, на той час — Фонд «Відродження», на видання часопису «Кінець кінцем».

Перед тим, 95-го року я вже отримував ґрант на виставку від Центру сучасного мистецтва Сороса. Ця виставка була в Художньому музеї, і це був окремий досвід. Цей досвід також пов’язаний з рікою, з моїм жорстким переродженням, як людини, художника. Виставка називалася «Медитації на стику», і це були об’єкти, інсталяції, відео. Я свідомо стикав якісь протилежності формальні, етичні, естетичні, еротичні, щоб створити певну цілісну атмосферу. Тоді в роботі мені дуже допоміг мистецтвознавець Віктор Мельник. Але її сприйняли неоднозначно в різних колах: і колеги, і офіціоз. І так співпало, що однієї ночі, в кінці листопада, якраз закінчилася виставка, я повертався з якоїсь пиятики і чомусь різко захотів очиститися, позбутися всіх зайвих речей. Так все дістало! На вулиці було приблизно мінус десять, вітряно, сніжило. А я стрімко зайшов у Бистрицю біля мосту, в районі вулиці Набережної. Зайшов по груди у воду, крига була тільки біля берегів, і викинув в ріку всі речі, які мав при собі. Сумку з єдиним відео для тієї виставки, якісь книжки, буклети, ще якийсь мотлох. Це був якийсь стан перелому, відчаю і водночас осяяння. Дуже закортіло позбутися себе попереднього. Добре, що там було неглибоко, і мені вдалося вибрести на другий берег. Тоді вийшов на міст і повернувся в місто. Під мостом глибокої ночі стояв патрульний міліцейський бобік і декілька міліціянтів з автоматами Калашникова. Пам’ятаю, як підійшов до них і якимось надривним голосом запитав: «Чого ви тут стоїте?» В оригіналі, правда, було «Якого х.. ви тут стоїте? Ідіть на х.. додому! Ідіть бавте дітей, любіть жінок. Якого х.. тут мерзнете?» Вони кілька хвилин були ошелешені. Увесь мокрий, нарваний і замерзаючий юнак посилає їх, як зараз пам’ятаю вираз їхніх облич. На диво, вони мене не затримали, лише спитали, хто я і чи далеко додому. Відповів, що вчу їхніх дітей малювати, а за 200 метрів, поруч, моя майстерня. Власне туди я і добрів, і там відігрівся, і навіть не захворів після такого купання. Сьогодні я розумію, що ця подія була, напевно, важливіша за саму виставку. Я сильно змінився після того.

Часопис «Кінець кінцем» мусив створити певний дискурс в середовищі. Я розумів, що ми багато робимо як художники, але все, що ми робимо, залишається в порожнечі. Ніякої фіксації подій, ідей, думок. Ні в буклетах, ні в пресі.

Хотілося створити платформу, яка була б актуальною і дуже цікавою, де можна було б писати про мистецтво і обговорювати якісь табуйовані речі. Назва «Кінець кінцем» виникла тому, що це був кінець століття, тисячоліття, і на той час в світі було вже близько 300 книг і текстів, які починалися зі слова «кінець». «Кінець ідеології», «Кінець історії», а ще була книжка «Кінець подружнього життя» і багато текстів про кінець мистецтва. Натомість мені хотілося це все організувати врешті-решт у якийсь новий підсумковий жест. Така була іронічна назва. Я пам’ятаю, як написав ідею, концепт цього журналу просто посеред ночі. Несподівано прокинувся, і записав сторінку тексту, так начебто хтось згори диктував. Власне, за цей текст потім і отримав ґрант від ЦСМС. Дуже допомагали в роботі над журналом друзі-співредактори Віктор Мельник та Анатолій Звіжинський. Віктор Мельник (на жаль він передчасно помер 2005 року) взагалі тривалий час був головним модератором художнього процесу в місті. Найбільшою пристрастю для нього було сакральне мистецтво, але він дуже багато зробив фактично для всіх художників міста. Писав тексти до каталогів, буклетів, завжди чітко і аргументовано критикував, залишив по собі не лише книгу, важливі тексти, а справді світлу пам’ять.

Вже 1999 року вийшов перший номер «Кінця кінцем», і одразу на Форумі видавців у Львові отримав нагороду як «Несподіванка року». Так у нас все гарно склалося.

Ми це робили спільно з видавництвом «Лілея-НВ». «Кінець кінцем» — часопис візій, парадоксальних рекламних штук. Намагалися робити незалежний майданчик без цензури. Публікували тексти про розвиток мистецтва, теоретичні і стьобні речі — все, що можна туди впхати. Це був мікс літератури і мистецтвознавства — тексти Віктора Мельника, Анатолія Звіжинського, Іздрика, Юрка Андруховича, Тараса Прохаська, Олега Сидора-Гібелінди, Небойші Віліча з Македонії і багатьох інших авторів. Публікувалися інтерв’ю з Віктором Мізіано, Леоном Тарасевичем, Панасом Заливахою…

Ми старалися працювати неформально, створити таку платформу, де так званий «станіславський феномен» міг не тільки виступати з якимись екстравагантними мистецтвознавчими текстами, але й вийти за периферійні межі нашого містечка в ширший контекст. Коли подорожуєш, бачиш людину, цікавого художника, починаєш з нею спілкуватися, робиш матеріал: текст чи інтерв’ю. І воно спрацювало. Формат альманаху дозволяв втекти від чіткої періодичності.

2005 року я вже робив четверте число часопису. Це був  україно-польський номер, який виник завдяки стипендії Gaude Polonia, наданій міністром культури Республіки Польща. Я подався на стипендію, бо в Україні тоді була дуже гнітюча атмосфера, якраз перед Помаранчевою революцією. Мистецька ситуація в Франківську взагалі виглядала безнадійною і безпросвітною. Стипендія стала просто ковтком свіжого повітря. А головне — це було знайомство з чудовими людьми. Хтось із письменників дуже гарно сказав про Боґумілу Бердиховську, яка опікувалася і опікується цією стипендією. А саме: одна Пані Боґуміла зробила для української культури значно більше, ніж все наше міністерство культури. І це правда. Знаю, що вона як керівник програми і просто як особистість допомогла і підтримала дуже багатьох українських митців. На стипендії моїй, а також львівської художниці Тоні Денисюк кураторкою була історик мистецтва Аня Раковська. Аня організувала нам незабутні півроку у Варшаві. Мудра і пунктуальна, корінна варшав’янка, вона щодня знайомила нас з містом і його мистецькою елітою: від андеґраунду до дипломатів. До того ж вона допомогла мені добре опанувати польську мову. Стежила за вимовою, виправляла, розкривала нюанси. І все це легко, з іронією, гумором.

А безпосередньо над часописом я працював разом з Ґжеґожом Борковським — головним редактором варшавського часопису «Обєґ», що видається при Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський». Ґжесь надав ряд важливих текстів для перекладу і публікації в Україні, знайомив мене із зірками польського мистецтва.

У тому польсько-українському номері ми актуалізували цілий ряд важливих польських художників, дехто з них пізніше мали в Україні виставки або якісь інші проекти. Це: Павел Альтхамер, Ґжеґож Кляман, Йоанна Райковська, Збіґнєв Лібера, Войцех Ґілєвіч, Анна Баумгарт… Якоюсь мірою цей журнал допомагав мені особисто і, можливо, франківській локальній ситуації не бути такою маргінальною.

На форумі видавців у Львові, коли ми цей номер презентували, до мене підійшла шляхетна пані і сказала, що є великою прихильницею «Кінця кінцем». Виявилося, що вона — кураторка відділу слов’янських літератур Британської бібліотеки в Лондоні. Повідомила, що всі номери нашого часопису є в їхньому архіві. Пізніше я дізнався, що коли ми 1998 року робили «Кінець кінцем», в Лондоні також з’явився мистецький часопис з подібною фінальною назвою.

Кілька років після стипендії я ще робив ряд проектів за підтримки Польського інституту в Києві. Юрій Онух, оскільки сам є куратором і митцем, допоміг їх втілити. Іноді він бурчав, бо я невчасно звертався, але завжди допомагав реалізувати ті ідеї.

З особистого досвіду варто згадати своє перебування і невеличкий період — близько чотирьох місяців — в Римі. Я одружився. Це був період, коли я працював над другим номером часопису.

З дружиною Іриною, 2016

Кінець 90-х — дуже важкі економічні часи. Я пішов працювати журналістом в тисменицьку районну газету з авангардною назвою «Вперед». Писав не про аграрні здобутки, а в основному тексти про художників, мистецтво та культуру, і Володя Заник, головний редактор, мужньо терпів ці мої потуги. Непоганий був у нас колектив, як одна сім’я.

Пам’ятаю тодішньої місячної зарплати вистачало на їжу і одне упакування памперсів. У мене народився син, і 2001 року я подався до Риму, до Італії — вирішив завоювати світ, так би мовити. Все вийшло не дуже так, як хотілося. Ми поїхали туди разом з Богданом Кузівим, з яким ще в дитинстві товаришували і разом ходили до художньої школи. А там вже перебував спільний колега «по цеху» Євген Король.

Більшість художників у нас живуть ілюзіями, що на нас десь хтось чекає, і історія успіху прописана наперед. Для мене був дуже унікальний досвід відчути Рим та побачити те, що ніхто нас ніде не чекає, хоча бувають драматичні і класні миті. Я працював в самому центрі, в комерційній галерейці, і робив картинки на замовлення, але це — невеличкі гроші. Доводилося худнути і медитувати. А одного разу на римському базарі Порта Портезе став учасником філігранного перформансу у виконанні ромської дівчинки років тринадцяти. Пішов туди купити якісь презенти для родини. По дорозі мене обступила ватага галасливих жінок з вимогою дати трохи грошей. Solo una mile lire, тільки тисячу лір, близько одного долара на той час за курсом. Робили вони це жорстко, хапали за руки, за плечі. Я мав більші купюри, тому мусив відмовити, а гаманець переклав із задньої кишені джинсів, які мене щільно облягали,  до передньої, ближче, зрозуміло до чого. Якось відбився від жіночок, пройшов метрів десять, кілька разів перевіряв, чи на місці гаманець, і, несподівано, переді мною стала та дівчинка, на голову нижча за мене, тримаючи перед моїм лицем дуже схожий на мій гаманець. Рішуче спитала чи мій, а я лише кліпав очима і перевіряв кишені. Вважав себе дуже уважним, крутим, а тут такий проліт. Дівчинка надзвичайно проникливо подивилася мені у очі, як вогнем пропекла, цей погляд і зараз перед собою бачу. Тоді віддала мені гаманець, а взамін попросила ту ж таки одну тисячу лір. З гаманця нічого не пропало, а там було лірами близько двохсот доларів і піврічний проїзний квиток на метро та міські автобуси. Я віддав їй найменшу купюру — п’ятдесят тисяч, і ще деякий час просто стояв ошелешений. Вона ж схопила гроші, усміхнулася, і побігла до своїх мандрівних родичів. Ця історія викликала велике здивування і в моїх знайомих українців-заробітчан, і в італійців-галеристів. Бо на тому базарі обікрали сотні і сотні людей, але такого, щоб повернули вкрадене — не бувало. Насправді та прониклива дівчинка допомогла мені тоді перебути в Римі наступні півтора місяці, бо за тиждень після того випадку я втратив роботу, і ці не вкрадені гроші допомогли мені протриматися на плаву.

Водночас я розумів, що якось треба повертатися і, все-таки, певні речі робити тут, в Україні.

Перед поверненням додому трапилася ще одна історія, яка лягає на всіх українських художників, не лише на мене, і яка пояснює, в якій ситуації ми, а в якій — вони. Ми поїхали на пляж неподалік Риму на Тірренське море, де зі мною стався неприємний інцидент — тепловий удар і втрата свідомості. Швидка мене забрала, швиденько реанімували, а потім лікарі спитали у Ґеника Короля, хто я такий? На що він відповів, що я artisto, тобто художник. З України. Лікар повільно глянув на мене, помовчав, і філософськи проголосив: altri artisti, буквально — інші художники.

Я і зараз добре розумію, що оцей «інший художник» стосується всіх українських художників. І сьогодні нас в Європі сприймають як інших художників. Ми не включені в світовий контекст, ми живемо поки що в своєму локальному українському мікросвіті. Зараз, нарешті, дехто вже проривається у Венецію чи на інші важливі виставки, але в цілому поки що немає такого явища як українське мистецтво в світовому контексті. Поки український капітал, державний чи приватний, не почне вкладати кошти в українське мистецтво, нічого й не буде. Думаю, було б непогано зробити в якомусь вагомому західному музеї велику виставку українського мистецтва під назвою «Інші художники».

Ще важливо сказати про підтримку родини, дружини, тому що праця художника — це часто дуже невдячна справа, і постійно доводиться долати фінансові труднощі. Якщо б не підтримка родини, то було б дуже важко, щось поламалося б.

Дружина Ірина тривалий час терпіла мої роз’їзди, мою відсутність і безгрошів’я. Хоча в Україні фактично і немає ніякого арт-ринку, та все одно є невеличка когорта людей, які підтримують мистецтво. Таких людей треба цінувати, бо вони також ризикують, коли вкладають гроші в якийсь уявний потенціал. Дуже добре, коли художник знаходить підтримку хоча б однієї такої людини. Але таких людей критично мало, а художників багато. Художнику жити за рахунок творчості дуже важко. Лише одиниці дають собі раду.

Я довго не міг знайти себе в мистецтві, не вдавалося впіймати власний стиль, виразно сформувати своє мистецтво. Бували періоди, коли я роками нічого не робив, а сидів перед чистим полотном, як перед стіною, намагаючись проникнути вглиб, в цю таємницю. Треба було вмерти кілька разів, скинути з себе увесь попередній багаж, знання, щоб змогти рухатися далі. Впевнено такий рух почався десь після сорока років.

Я і тепер кожного разу, коли починаю працювати над якоюсь новою роботою, роблю це наче вперше. Звичайно, досвід допомагає, але ця невідомість попереду інтригує, оголює.

2009 року ми з Олексою Фурдіяком зробили спільну виставку в львівській галереї «Дзиґа», назвавши її «Без титулу». Я виставляв живопис, Олекса — скульптуру. Ми були вільні і спокійні, монтаж експозиції розпочали за годину до відкриття. Марек хитро усміхався, Влодко трохи нервував, ми ж змонтували все за пів години, і виставка вийшла справді титульна. Взагалі, діяльність Марека Іващишина, Влодка Кауфмана, всієї команди «Дзиґи» — це окрема історія не лише Львова, але й загалом України. Вони стільки всього зробили, що це набагато більше, ніж просто феномен.

А для мене ця «без титульна» виставка важлива ще й тим, що вона стала приводом для тіснішого знайомства і дружби з Павлом Гудімовим. З 2009-го я почав співпрацювати з «Я Галереєю», на сьогодні зробив там вже вісім персональних виставок — майже щороку роблю якийсь проєкт. Це — дуже важливий, цінний досвід.

Цілий ряд галерей, взявши гарний старт, зійшли з дистанції, так само, як і багато художників. І треба віддати належне Павлу Гудімову, що йому вдається вже тривалий час впевнено рухатися, утримувати галерею і робити якісні проекти.

В нашій ситуації кожному треба пам’ятати, що мистецтво — забіг на довгу дистанцію. Одного людського життя точно замало, треба розраховувати сили на більше.

Нарешті все, багато вже наговорив. Досить.

Ростислав Котерлін

Фото з архіву Ростислава Котерліна.