EN RU

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Біографія Георгія Косована (Львів). За підтримки «Українського культурного фонду».

 

У мистецтво я вскочив… Сам не знаю як. В дитинстві знаки долі не проявлялися. Народився в сім’ї партійно-радянських чиновників в Бориславі. У місті, яке завдяки повісті Івана Франка, «сміється». Зараз — це місто-привид. Заїжджати туди боюся: місто напівмертве. Людей майже не залишилося. Борислав більше не сміється. Нікому.

У 1969 батьки переїхали до Львова. Я вчився в школі № 6 на вулиці Зеленій, поруч — колишні Офіцерська, Маяковського, Кутузова, Радищева. Хороший район. І все друзі — там.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

У бабусі Варі на Кіровоградщині, Георгій Косован (ліворуч) 1 рік

 

В останньому класі здружилися з Олегом Капустяком, завдяки якому почав цікавитися мистецтвом. У той час в радянській школі була програма — учнів возили в «музейні» екскурсії до інших міст. Нас в школі повели в картинну галерею на виставку батька і сина Реріхів. Виставка справила на мене таке враження, що навернула в мистецтво. На цьому тлі ми й здружилися з Капустяком. До нині дружимо.

Їздили в Київ, в Каунас, Вільнюс, Ригу. Дивилися разом виставки, музеї. Ну і спектаклі відвідували, читали багато. Книги бралися на одну ніч, вранці треба було віддати. Наші знання були поверхневими, зате емоції чистими — від душі.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Хор «Дударик», 1972

 

Ще студентами ми любили вночі гуляти. Просто вночі можна побачити більше, ніж вдень. Нехай тодішній Львів не такий був освітлений, як тепер, але… Ти знав цей будинок, знав скульптуру, рельєф, барельєф, каштани. Вдень вони просто каштани — прострілюються зором, а вночі, під ліхтарями, наче кулі. Сюрреалізм. І тиша аж дзвенить… Молоді були, життя здавалося неймовірно довгим, і ти — мінімум геній, або десь поруч.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Середня школа № 6, Львів, Георгій Косован (другий ліворуч), 1981

 

Ось так я, студент історичного факультету, потихеньку втягнувся в мистецтво, хоча ніколи не думав про це серйозно. Після закінчення вишу у мене був розподіл в Інститут суспільних наук — дуже блатне місце. Там, вважай, гарантована дисертація, і далі по висхідній… Я поїхав до Москви на переддипломну практику. Там, до речі, дізнався про таку штуку, як ксерокс, і отетерів. Ми потім ще довго такого не бачили. Приїжджаю додому, мені кажуть, що дзвонили з Комітету комсомолу університету, просили зайти. Приходжу в рідні стіни вишу. Там повідомляють, що дзвонив ректор «Інституту прикладного декоративного мистецтва», мовляв, потрібен не просто секретар комітету комсомолу, а й історик. Тоді він дасть «години» на кафедрі. Порадили мене. Я ноги в руки і туди.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Прибалтика, Георгій Косован і його друг Ігор Гапон, 1981

 

А там, на цьому місці, працював професійний комсомолець. Він прагнув «звалити» в науково-дослідний сектор, де робили розписи та заробляли гроші, а його — бідолаху, з «прикладного» не відпускали, бо немає заміни. Так працювала тоді система: гвинтик до гвинтика, коліщатко до коліщатка, поки не стався великий «бамц»… Я не барився. Прийшов в «Інститут суспільних наук» і забрав так зване «відкріплення». Пам’ятаю, вчений секретар, академік Стеблій запитав чи знають про це мої батьки? У підтексті це звучало: «юначе, батьки знають про твою авантюру?» Я щось хмикнув. Що міг сказати? Про своє заповітне бажання зануритися в атмосферу мистецтва і богеми?

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Середня школа № 6, Львів, 1980

 

Але мій шлях до богеми був непростим. Виявилося, що я не є членом партії. Всі думали, що я — член партії, а я виявився не член. Пам’ятаю, уже й відповідні папери мені підписали, як раптом секретар обкому схаменулася: «Ей, товаришу, ти забув вписати!..» Словом, вона була здивована моєю неуважністю, мовляв, забув вписати в анкету членство в КПРС. І ще більше здивувалася, коли я сказав, що не є навіть кандидатом туди. Дама-партієць не знала що робити і «відфутболила» мене в райком. А райком поруч з обкомом. Десять хвилин ходу. І ось, поки я йшов туди, за цей час встигли зчинити галас на всю Львівську область. Як це так?! Чим думав?! Крик, шум, а потім почали міркувати, як вирішити цей «гордіїв вузол». Теоретично я міг би наздогнати останній вагон потяга і «потрапити» на сходинку партії. Варіант виглядав, як найбільш раціональний. Однак, в ньому намацувалось вкрай вразливе місце. Мої батьки були радянськими держслужбовцями, поважними держслужбовцями та такий прискорений процес вступу в партію можна було потрактувати як зловживання родинними зв’язками. Корупцією, як сказали б зараз. Я не хотів вплутувати батьків.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

1985 рік

 

В результаті, мене беруть в райком штатним інструктором і залишають «години» на кафедрі. Це щастя! Навколо художники, митці (творчаги)… Заходжу на першу пару, а там сидить мій друг дитинства — набагато старший за мене, після армії, бородатий і лисий Мар’ян Шеремета. Я — молодий викладач, а тут друзі-товариші. Хтось пізніше вступив до інституту, хтось після армії…

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Стадіон «Дружба» (тепер «Україна»), Георгій Косован на змаганнях з легкої атлетики, Львів, 80-ті.

 

Кінець вісімдесятих. У ніс б’є запах перебудови. Відкриваються кооперативи, молодіжні центри. Я в цей час працюю старшим викладачем кафедри історії та політекономії та приймаю рішення йти на вільні хліби — відкрити галерею.

Як зараз пам’ятаю: їдемо з дружиною Ірою в тролейбусі, він дзвенить, поскрипує, між нами тиха бесіда, як раптом я випалюю: «Іра, я кидаю інститут і викладацьку діяльність. Хочу організувати галерею і працювати з художниками». Іра заплакала. Та й як не заплакати, якщо за художниками, як тоді, так і зараз, слава алкашів, богеми, яка днем ​​хропе, а вночі щось намагається малювати в тютюновому димі.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

З дружиною Іриною Резнік, 90-ті

 

Легко сказати, важко зробити. Адже потрібно приміщення. Це основа, фундамент. І тут мені в пригоді стала моя комсомольська репутація. Я знав, що на вулиці Франка є приміщення на балансі райкому комсомолу. Я прийшов до першого секретаря райкому і домовився з ним.

Десь в тому часі під культовим магазином «Лакомка» на Пляц Пруса (нині Площа Франка) зустрічаю Ігора Шульєва. Я знав багато років — з того часу, як він працював вантажником в Будинку книги. Він мене запитав: «Шо? Як справи?» Я відповів, що збираюся відкривати галерею, і Шуля схопився за мене і повів в майстерню Платона Сильвестрова — на колишній Дзержинського, тепер — Вітовського. Я вважав, що візьму картинки, повішу, і буду заробляти гроші.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Середина 80-х

 

А у Сильвестрова в майстерні вимпели, прапори — суцільний стьоб над радянською символікою. «Ого! — думаю, — На цьому не заробиш, але посадять гарантовано». Я ще не знав, що випадок і моя недосвідченість привели мене до художників андеграунду. Вони буквально вихлюпували на полотно свою чуттєвість та ірраціональні знання. Інакше не могли.

У Сильвестрова я почув про андеграунд, концепції та пройшов пришвидшений курс розуміння сучасного мистецтва. Так я опинився не в доброчесній Спілці художників, а за її лаштунками — на узбіччі. Але саме це «узбіччя» і формувало новий канон сучасного мистецтва. Я зрозумів, що галерея буде інакшою. Вона стане першим майданчиком у Львові для тих художників, яких виставкоми та Спілка художників не пропускали на виставки.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Платон Сильвестров, робота Генрієтти Левицької, полотно, олія, 100х80 см, 60-і роки. Знаходиться в Кельні в сім’ї Сильвестрова

 

Чим був цікавий Львів того часу? Середовищем, атмосферою. Щоб відчути її смак люди, перш за все молодь, приїжджали сюди потусуватися, як тепер кажуть — на «Вірменку», на каву. Хотіли пірнути в атмосферу насичення: тут тобі музика, там — поети, художники, кіношники, фотографи. І неможливо когось виділити з цього багатства, тому що це була атмосфера мистецтва. Зараз Львів — це туризм. Усе. Крапка.

Це був недовгий, але «золотий вік». Кава коштувала дев’ять копійок, до неї коньяк — менше рубля. Все просто, ніяких спокус мерседесами, віллами, Мальдівами. Немає грошей, заходиш в кафе, зустрічаєш друзів, знайомих, і все нормально — життя вдалося.

У нас з дружиною був важкий період: бувало мали воду з-під крана, мали газ, електрику і це все. До батьків соромилися звертатися, ми самі вибрали таке життя. Зрештою, для того, щоб випити, закусити або просто поїсти, гроші були не потрібні. Наразі, так жилося тоді у Львові.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Чек за місячну орендну плату

Пам’ятаю кафе, яке в народі називали «Собача буда у тітки Свєти». Місце далеке від розкоші, але з такою густою творчою атмосферою, що сокиру можна вішати. А тьотя Свєта! Зараз таких не «роблять»! Мала по-справжньому «собачу» чуйку на людей. Побачить в черзі персону з «гниллю», перший раз в житті побачить і скаже: «Вам кави не буде! Краще вийдіть, щоб не було шкандалю».

Художники зустрічалися, пили каву, коньяк «тризірковий», на парканчик ставили чарки — і ці п’ятдесят грамів тривали вічність. Нон-стоп без кінця і краю. А якщо у кого купували картину, то, ясна річ, спливав банкет — купувалися батони, кабачкова ікра… Життя прекрасне!

Я досить об’єктивно згадую свої емоції. Це не тому, що була молодість. Це був дійсно щасливий період. Матеріальне не грало ніякої ролі, клянусь. Це був час, коли люди розмовляли. Вони любили говорити, хотіли розмовляти.

Розвал Совка і незалежна Україна. Важко жилося неймовірно, але важко всім. Переконаний, що саме тоді склалася унікальна ситуація для творчості та для творчих людей. Тому що коли пішла комерціалізація, то приєдналися її неодмінні супутники — велика українська жаба і плагіат. Я знаю чимало історій, коли ліпші друзі посварилися через те, що в одного купують картини, а в іншого — ні.

Я довго не міг вирішити — яким художником відкрити галерею. Хотів відкрити Аксініним. Алік Веселов, друг Олександра Аксініна, привів мене до Тані Сіпер-Аксініної — його дружини. Я їй сказав, що хочу відкрити галерею некомерційною виставкою Аксініна. Таня почала загинати пальчики, говорити що їй потрібно для цього, і я зрозумів, що це буде коштувати для мене на той час грошей, яких у мене немає. Тому я відмовився від цієї ідеї.

Олег Капустяк порадив дівчину, яка працювала в Олеському замку — Ларису Євдокіменкову. Вона сама з Новгорода, закінчила Ленінградку і якимось чином опинилася у Львові. Я поїхав до неї подивитися її роботи. Не мали навіть натяку на соцреалізм: пастелі, колажі дуже дивні.

Відкрили галерею виставкою Лариси. Я орендував в барі пару таць з келихами, а дружина домовилася з приводу вина «Мурфотлар» і «Котнар». І пішло-поїхало. Зал невеликий — 65 метрів, але його вистачало, щоб робити персональні виставки. Дзеньки (Галини Жегульской), Володі Богуславського, Юри Соколова, Стаса Горського, Витинанки (Олени Турянської), Ігора Яновича-старшого і багатьох інших.

У нас склався коло навколо залу — художники та люди, які цікавляться творчістю. Кожен пропонував якусь цікаву ідею. Якісь я брав, але не такі як перформанс Платона з коровами (поставити картину перед коровою і перевірити надої молока). Деякі відкидав, як чистої води авантюру. Наприклад, ідею Шулі кружляти з картинами над пшеницею на гвинтокрилі. Дорого. Погодьтеся!

Активними та плідними були 1989-1990 роки. Саме в цей період відбулася знакова виставка «Дефлорація».

У 1990-му році Юра Соколов організовував на тенісних кортах міжнародну виставку «90+». Хлопці, а саме — Шуля (Ігор Шульєв), Платон Сильвестров, Андрій Сагайдаковський та Шурик Замковський пішли домовлятися, щоб виступити на цій виставці блоком. Соколов відмовив і сказав: «Ідіть до Косована, нехай він вам робить виставку!» Після Соколова хлопці прийшли похмурні, незадоволені. Питаю: «У чому справа?» Шульєв, як наймолодший: «Та шо? Сказав, йдіть до Косована, нехай робить виставку. А хто такий Косован? » «Це я», — відповідаю. Тоді прізвища ніхто не питав, всі знали імена або прізвиська.

 

І ми задумалися, де можна зробити виставку. Я запропонував закинути гачок в музей Леніна. Тоді він називався «Суспільно-політичний центр імені В.І Леніна». Як не дивно, але директор погодився. Там площі — ого-го! Нам дали 300 метрів, і закрутилося. Я знайшов спонсора. Він виділив п’ять тисяч рублів або десять, в той час — копійки. Пам’ятаю, ми замовили дуже багато підрамників. Платон за день до відкриття каже: «Мені треба труну». Я величезні очі на нього: «Яку труну?» «Нормальну. В якій мерців ховають». Ну що ж, помчав в похоронну контору. Купив труну, здається 36 рублів коштувала, а вона важка, холера, підняти не можу. Я її кидаю і беру меншу. Тітка дивиться на мене круглими очима: «Ви ж за велику заплатили!» «Нічого, мені й маленька підійде», — кажу. Заштовхую її в машину і кидаю водієві: «У музей Леніна!» А він: «Шишка якась померла?» (За радянських часів «шишками» називали високе керівництво, прим. ред.)

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Зі старшим сином в галереї, 1988

 

Не тільки Платон, практично всі дописували свої роботи в останню ніч перед відкриттям виставки. Як студенти. Саша Дячук зробив стильну афішу — Платон, Шуля, Сагайдаковський та Шурик на червоному тлі як вожді пролетаріату. Ще шрифт такий петроградський. По суті, це була суцільна антирадянщина, але не кондова, а весела — творче хуліганство. Художники відтягнулися по повній. У тіток, які стерегли музейні коридори, в очах застиг переляк. Вони себе пощипували, щоб прокинутися. Для них, звичайно, це був сон. Їм сниться, що священними залами бродять волохаті люди з келихами вина і вільно пускають під стелю сигаретний дим. Але, на щастя, це була реальність.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

З Платоном Сильвестровим, Кельн, 2005

 

Кілька років галерея працювала без документів. Зал, реально, був фейковим. І мені щастило: жодного разу ніхто не прийшов з перевіркою. Навіть коли на виставці Володі Сурмача трохи, м’яко кажучи, побешкетували й сусіди викликали вночі міліцію. Приїхало пару «бобиків», нас всіх підмели та посадили в «мавпятник». Я сидів там і страждав. «О… — думаю, — зараз розкриється, що у мене немає документів на галерею». Ні, пощастило. Тільки в 90-му році я легалізував приміщення. А далі податки — і все. Комерція — не моя стезя. Мало-помалу почав сповзати в боргову яму і до побачення! «Золотий вік» закінчився.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Георгій Косован і Олег Капустяк в гостях у художниці Лесі Риби, початок 90-х.

 

Зараз я дивлюся на ситуацію з боку. Маю таку можливість, тому що я і є «з боку», свідомо «з боку», у «внутрішній еміграції». І що я бачу? Дійсно, це були золоті роки українського мистецтва або принаймні — мистецтва Галичини.

Сьогодні ніхто не згадує «Об’єднання молодіжних клубів» у Львові. У 1986 році секретарем міськкому комсомолу був Олександр Сирота — легендарна персона. Свого часу він навчався в Москві. Повернувся до Львова, створив ОМК («Об’єднання молодіжних клубів») — свого роду кооператив під дахом комсомолу. Перша виставка в Бернардинському дворику, на Марії Сніжної, концерти Полуніна, Пугачової, клуб старих ретро-автомобілів, планеристи, різноманітні культурні акції — це все ОМК. Хтось пам’ятає про нього і його «внесок» до Львова? Ніхто.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Виставка в Мюнхені, Олег Капустяк, Витинанка, Георгій Косован, Володимир Богуславський, 1995

 

Питаю, куди поділися афіші Саші Дячука — ніхто не знає. Майстерня друкувала шовкографії. Скільки він їх — і політичних, і художніх надрукував! Все афіші, починаючи від перших антирадянських мітингів, закінчуючи афішами культурних заходів — все це авторські роботи. Ніхто не може сказати, де воно поділося. Фотограф Віля помер, ніхто не знає де його творчий доробок. І я не знаю … Можливо, у родичів можна знайти валізу плівок або фотографій, але не впевнений …

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

Виставка в Мюнхені. Експозиція, 1995

 

Що стосується сьогоднішнього дня, я себе комфортно почуваю. Живу у внутрішній еміграції. Я спілкуюся з тим, з ким я хотів би спілкуватися і не спілкуюся або намагаюся не спілкуватися під різними приводами з тими, з ким би не хотів спілкуватися. І живу так, як хочу. Мені подобається жити у Львові. Це місто крокової доступності: висота, розмір, ширина — все для людини. Я тут все знаю, і мене знають. Посади, згадка в інтернеті або на дошці пошани — мене не цікавить. Я ніколи цього не прагнув, і продовжую не прагнути.

 

Георгій Косован

 

Записано в Ужгороді.

 

КОСОВАН ПРО КОСОВАНА

МІТЄЦ надає авторам текстів та героям сюжетів майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти їхні погляди.