Текст Марії Павленко (Київ) про артринок, каталог «58-й Венеціанській бієнале», знецінення праці художників і художниць. Текст мовою оригіналу можна прочитати тут.

 

Яка різниця чи приймала я участь в 58-ій Венеціанській бієнале?

Кілька років тому я прийшла до Вінценца Хедігера, професора кіно і медіа університету Гете у Франкфурті-на-Майні взяти інтерв’ю для мого проєкту. На початку зустрічі він мене перебив і з неймовірним ентузіазмом сказав: «Маріє! Я прочитав просто неймовірне дослідження! Всі ми знаємо, що бізнес в Німеччині в основному зосереджений в західних регіонах. Нещодавно це питання вирішили вивчити глибше, і прийшли до висновку, що є прямий зв’язок між тим, в яких регіонах Штазі (таємна поліція НДР) працювали активніше, і як там досі йде бізнес. Там, де Штазі вимагали більше доносів, проводили більше допитів і так далі, людям досі важче вести бізнес».

У цей момент я вже думала, що живучи в Україні, непросто зрозуміти просту істину, що бізнес – це перш за все про довіру. Або про загальну атмосферу довіри. Власне, там, де вчора твої сусіди писали на тебе доноси, або ти підозрюєш, що писали, тобі важче почати з ними спільний бізнес. Тобі складніше тиснути руку незнайомій людині та укладати з нею ризиковану операцію, якщо навколо панує атмосфера підозри, недовіри, наклепу.

Ось уже понад місяць в українському артсередовищі крім інших тем активно обговорюється питання українського артринку. Причиною його актуалізації стала поява фейсбук групи «Сіль і Перець», яку ініціювали галеристи Євген Карась і Марат Гельман. І в процесі написання цього матеріалу вже перейменованої в «Сіль-Соль». Успіх групи, яка за місяць розрослася природним чином до 15 000 учасників і учасниць, можна пояснити, наприклад, прозорими з точки зору «звичайного» бізнесу правилами. У ситуації загальної недовіри та невизначеності, колекціонерів може приваблювати, що ціни на роботи відкриті та чітко визначені, а роботи пройшли модерацію під керівництвом двох галеристів з ім’ям. Таким чином, не потрібно переживати дискомфорт переговорів з галеристом/галеристкою в білому, холодному кубі – а раптом, ціна буде для тебе занадто висока? Раптом тобі називають завищену ціну? А що, якщо відмовлять у продажу? Раптом ти не так одягнений /одягнена, або галерист/галеристка зрозуміє, що ти не розбираєшся в мистецтві? При цьому творці групи «Сіль-Соль» спочатку грали з темою карантину – можливо, ціни такі низькі саме зараз, і треба купувати, бо завтра вони повернуться на свої «звичайні» місця. Участь в групі – це розвага на період карантину, тому і художник/художниця, збивши ціну, і колекціонер, купивши невдалу/дивну роботу, можуть сказати, що марнували таким чином час в самоізоляції, і що це не можна сприймати серйозно.

Правильне розставлення акцентів створила азарт. Тож і продавці, і покупці стали брати участь в угодах активніше, ніж зазвичай. Поступово у групи формується репутація і число учасників/учасниць з кожним днем зростає. Деякі художники/художниці подають на розгляд свої роботи по 5-6 і більше разів, і для них організатори групи нещодавно створили сателіт – групу «Солянка», в якій вже немає модерації, як і багатьох інших правил групи «Сіль-Соль».

Крім рутинної активності купівлі-продажу в групі також час від часу відбуваються стріми організаторів групи – Євгена Карася і Марата Гельмана. У своєму першому ефірі 11 травня Марат Гельман коротко розповів про устрій артринку. Коли Марат торкнувся теми ринку, у мене виникло в голові питання: яка різниця чи брала я участь в Українському павільйоні на 58-й Венеційській бієнале і чи варто мені це вказувати в моєму CV? Яка різниця для мене, як і для більше, ніж тисячі інших українських художників і художниць, які надали свої роботи та дані кураторам Павільйону – «Відкритій Групі», і за їхньою концепцією за допомогою ось такої простої дії стали учасниками/учасницями Венеціанської бієнале? В умовах більш традиційного проєкту Павільйону, участь в ньому очевидно престижна і, крім усього, має впливати на ціну робіт художників і художниць. Але як виглядає ситуація з художниками та художницями, які взяли участь у проэкті «Падаюча тінь “Мрії” на Сади Джардіні»? Скориставшись нагодою поставити запитання до ефіру, я поцікавилася думкою у Марата Гельмана:

 

 

Моя позиція в цьому питанні є іншою. У проэкті «Падаюча тінь “Мрії” на Сади Джардіні» взяли участь одна тисяча сто сорок три українських художниць і художників. Проте ні куратори, ні експерти цю ситуація не проаналізували саме в контексті, що в проэкті крім літака було заявлено участь «всіх українських художників». Та й як її проаналізувати, якщо командою проэкту публічно не була представлена звітність у формі пресконференції. Також не було повноцінного інформування учасників/учасниць проэкту про розвиток подій у Венеції, відкритої заяви про причини невиконання заявлених на презентації проэкту планів (Антон Варга: «Мені самому було б цікаво дізнатися, в якому кабінеті зупинилася “Мрія”.») Ми не можемо говорити про результати, якщо все, що у нас є на руках – це дивний каталог з текстами «Відкритої групи»: Микити Кадана, Тіберія Сільваші, Артура Жмієвскі. «Гідні подиву» також особові дані учасників/учасниць – формат участі в бієнале, який куратори павільйону придумали, але не встигли, або не захотіли з художниками та художницями узгодити. Що ставить, наприклад, мене, як художницю, яка погодилася на експеримент, в неоднозначне становище.

Що мені говорити, якщо десь в дискусії мене запитають про проэкт «Падаюча тінь “Мрії” на Сади Джардіні»? Що мені говорити, якщо людина, гортаючи каталог виставки, почне мене детальніше розпитувати про мою участь, про проэкт, про мою країну? Моя країна в особі Мінкульту і відібраних експертами кураторів пообіцяла всім, що над Венецією пролетить найбільший літак у світі, але він не пролетів. Я не знаю чому. Крім того, в каталозі є мої дані, але я не давала на це згоди. Напевно, я не знаю, що говорити, тому що будь-яка комунікація між комісаром Павільйону, менеджером проэкту, кураторами з одного боку і художниками/художницями з іншого була відсутньою. Отже, між як би кураторами Павільйону і як би художниками/художницями цього ж Павільйону немає як би консенсусу з приводу події в Венеції.

В цілому, ми навіть не знаємо один одного, ми просто всі заповнили гугл-форму. Потім художники/художниці, які надали свої роботи та дані, дізнавалися про розвиток проєкту з готового пресрелізу, сайту «Відкритої Групи» та Павільйону, з матеріалів про проєкт у медіа або з каталогу проєкту.

Очевидно, художники та художниці нічого не знали про те, полетить літак чи ні, і не мали будь-якого впливу на процес переговорів про його політ. Єдина фактична інформація – це власне сама участь.

В українському артсередовищі неймовірну вагу має люб’язність і ввічливість, звернувшись до когось фамільярно, а-ля «голубонько» або «дорогенька», можна обвалити на себе всю вагу громадської думки. При цьому проєкт «Падаюча тінь “Мрії” на Сади Джардіні», державний внесок в бюджет якого склав 6,5 млн грн, залишив багато питань, відповіді на які, напевно, менш важливі ніж ввічливість.

Наприклад, політ «Мрії», це, напевно, дорого (до речі, наскільки?). Якщо «Мрія» не полетіла, як розпорядилися «звільненим» бюджетом проєкту куратори? Відомо, що державний бюджет був доповнений підтримкою партнерів, а каталог проєкту був надрукований за підтримки УКФ. Хоча художники та художниці, які взяли участь у проєкті, не отримали гонорару за участь. Хто кому винен – український глядач/глядачка функціонерам від Мінкульту, кураторам і менеджерам проєкту, які працюють за їхні гроші та вважають відкритий фінал проєкту концепцією, або все ж трохи навпаки? І взагалі, як можна було пообіцяти, але не зробити? А потім запросити перформерів для передачі міфу про реалізацію, якої не було? Що про нас і наш проєкт думають відвідувачі бієнале? Чи коректно реалізовувати такий експеримент за державні гроші в принципі?

А тепер випливає основне запитання: чи можливий артринок в Україні в ситуації недовіри, яку проєкт «Падаюча тінь “Мрії” на Сади Джардіні» швидше підсилив, аніж інакше? Марат Гельман у згаданому ефірі «Сіль-Соль» запропонував модель піраміди артринку – зверху автори так званої категорії «історія мистецтва», нижче знаходиться «ринок ідентичності», далі – «салон» і в знизу – «ринок артефактів». Сам він відніс групу «Сіль-Соль» до ринку артефактів. І успіх групи, мовляв, доводить, що «ринок артефактів» в Україні можливий. А чи можливі інші варіанти ринку, крім «ринку артефактів», чи купують у нас з певною стабільністю навіть салонне мистецтво для прикраси інтер’єрів, чи є ринок такого мистецтва з роботами, які мають історію продажів і перепродажів? З подругою ми якось жартували, що можна фотографуватися в інтер’єрах київських ресторанів, які часто в центрі Києва існують не більше декількох місяців, і зробити такий документальний проэкт. Так ось, чи «зайшло» в інтер’єри цих постійно зникаючих ресторанів бодай салонне мистецтво?

 

 

Нещодавно колишні медіатори PAC підняли питання про роботу Михайла Олексієнка в рамках PinchukArtPrize 2018.

 

 

Неймовірно тішить, що про цю ситуацію я дізналася з поста Тетяни Кочубинської, яка «розшерила» його і як куратор проєкту номінантів приєдналася до пошуку істини.

 

 

Вже в коментарях до посту Тетяни в дискусію включився Михайло Алексєєнко, завдяки якому з’явилася певна ясність:

 

 

Так ось, мені хотілося б в кінці помріяти не про політ найбільшого літака у світі над Венецією, а про територію довіри в українському мистецтві. Це і є основа у формуванні артринку. Громадянину, який оплатив податки, стане зрозуміло куди поділися кошти, витрачені на фінансування Національного павільйону його країни, чому заявлені на пресконференції плани не були виконані. Відвідувачу PAC, що кинув гривню в банку на розвиток «Квартири 14» буде зрозуміло, як проєкт розвивався завдяки його гривні. А мені, як художниці, буде зрозуміло чи приймала я участь в 58-ій Венеційській бієнале? І якщо так, то яким чином? Тоді мені, як 1142 іншим художникам/художницям стане ясно чи варто позначати у своєму CV участь в 58-ій Венеціанській бієнале.

 

Марія Павленко

 

Переклад здійснено за підтримки «Українського культурного фонду».