Біографія фотографа Іллі Левіна (Львів).  Записано Уляною Глібчук (Івано-Франківськ-Київ) 

 

 

Народився я у місті Львові в 1952 році. Народився при Сталіні і одразу ж від нього постраждав. Мені вписали в метрику прізвище не мого батька. Мама, Раїса Мойсеївна, не могла розлучитися, але вже мала стосунки з іншим чоловіком. Це зараз пишуть у документах «зі слів матері», а тоді останнє слово мав паспорт. Потім біологічний батько зник і я його ніколи не бачив. Мама жила сама, так що я — безбатченко. Таким був початок життя.

 

В дитинстві ходив у цілодобовий садочок. Мама тяжко працювала бухгалтером. Зарплатня маленька, тож тягнула лямку двох робіт. Жили бідно. Мав одні-єдині штани, мусив їх шанувати і не сідати будь-де. Я і зараз протираю стілець, коли сідаю. Звичка. Нас трошки підтримував дядько — рідний брат мами, ну так, трошки.

Ще у школі знав, що я — єврей. Не від мами. Мама була дуже делікатною, чи соромилась мені щось пояснювати чи боялась — не знаю. Мені і без мами про це постійно нагадували.

При Сталіні, при радянській владі, антисемітизм був державною політикою. Після закінчення школи я не поступив до Політехнічного інституту, хоча єдиний з усіх абітурієнтів одержав п‘ятірку з письма.

Я швидко зрозумів, що  єврей завжди мусить бути на щабель кращим за інших. Це означало тільки одне: працювати над собою більше, ніж інші. Згодом я таки поступив до Політехнічного.

У мене була родина, був дід, про якого я дізнався правду через багато років після того, як він помер. Дід писав і читав на івриті та ідиш, а працював годинниковим майстром. Тепер я знаю, що він колись був равином. Рідні тримали язика за зубами: діда могли арештувати.

Я дуже хотів бути фотографом, з 16 років хотів, але не міг — у мене не було фотоапарату. І купити не міг: ми були бідні, як церковні миші. Фотоапарат я вперше взяв до рук, коли одружився. Це сталося у 19 років. Спочатку зустрічалися, я її проводжав увечері аж на Майорівку, а потім повертався назад. Дуже не висипався і вирішив одружитися.

 

 

На весілля прийшли 10 друзів, подарували по червонцю — 100 карбованців! — страшні гроші! І ось на цю суму  через організацію «Товари поштою» я замовив «Зеніт В». То був шалений дефіцит. Пішов на Головпоштамт і зробив десять замовлень у п‘ять міст. Відповідь прийшла з Новосибірська.

Отак я почався як фотограф. Паралельно працював у лабораторії медико-технічних проблем, тому що більше мене нікуди не брали. На заводі «Електрон» начальник відділу приводить мене у відділ кадрів, а кадровик бере мій диплом, бере паспорт, де написано, що я — єврей, і каже начальнику, що у мене не та спеціальність. Той аж позеленів, я його ще заспокоював.

 

 

«Електрон» працював на військову промисловість. Євреям туди було зась. У місті крупних підприємств було мало, може, десять, а начальниками відділів кадрів в основному були полковники у відставці. Вони, кагебісти прокляті,  проводили політику партії. Мого друга ще з університету вигнали. Він — філолог і писав українські вірші. Якась канадська газета надрукувала його поезію — через тиждень його вигнали з університету з «вовчим квитком». Я теж був антирадянщиком, але страшно заляканим. Я і зараз заляканий — прийдуть троє у вишиванках і подзвонять до мене в двері… Що я буду робити? Мене виведуть і розстріляють у дворі. Цей страх у генах. І то не є неможливим. Особливо зараз, коли молодь хапають, вбивають,  залишають без рук і без ніг. Це нормально? Нехай  олігархи роблять між собою що хочуть, але вбивати людей — недобре. Ні, облишу  політику. Краще про жінок. Вони хоч і прискорюють смерть, але їх, принаймні, хочеться  фотографувати.

 

 

У мене є улюблена модель. В оголених моделях, а я їх сотні знімав, головніше не фігура, а очі. А ця — природна, вона не комплексує і знає, що на моїх знімках ніхто не посміхається. Мені не подобається, коли на знімку людина посміхається, навіть не знаю чому. Завмерла усмішка виглядає жахливо.

Я — любитель смерті. Перші свої класні знімки я зробив на цвинтарі в селі Монастирок Жовківського району, де похований Лесь Мартович. Згодом полюбив Личаківський цвинтар. Там дуже красиво. У Пітері був на трьох цвинтарях, а в Ермітаж не втрапив — часу не вистачило. Це особисте. Потім дивлюсь, що не тільки я, Мальчевський взагалі себе зі смертю малював. Він теж любив смерть. Та ще й геній. І так, знаєте, спокійніше стає на душі, коли зустрічаєш однодумця. Навіть, якщо він живе у минулому столітті.

 

 

В 1975-му я пішов до фотоклубу «Семафор», яким керував Володимир Щербович. Було цікаво: показували імпортові знімки, Федорович примушував обговорювати виставки. З мене  сміялися, коли я сказав, що в знімках є декілька ознак якості: перша і найвища — я би сам хотів так зробити, друга якість — повісити над ліжком (мене потім «діставали»: чи можна цей знімок повісити над ліжком?), і третя — просто подобається. Фотоклуб мене дисциплінував. Потім він розвалився.

 

 

Колись, щоб стати справжнім фотографом, треба бути або фанатом або слабим на голову. На весь Львів набереться двоє-троє таких. Це страшні муки. По перше, дуже складний  технічний процес. Коли з‘явилися слайди, до друку потрібен був кольоровий слайд і бажано великий. З самого початку йшла німецька плівка, а потім вже американська. Її проявити можна було тільки в Києві. Це дуже клопітно, дорого, важко. Як не дивно, але фотографами вважали фотокорів у газетах. Я їх ненавиджу. Вони  знімали зі спалахом — і це найжахливіше, що можна вичворити з фотографією. Свого часу я навіть читав на цю тему лекції,  і казав, що приб‘ю кожного, хто зробить фото зі спалахом. Я вчився, багато книжок читав, купував американські  журнали моди, «Vogue», бо там знімали найкращі фотографи, професіонали. Я вчився відчувати світло. Слухайте, на то йде ціле життя! У фото-справі є дві основні речі: композиція, яку треба відчувати… Навчити неможливо. Треба дивитися, дивитися і ще раз дивитися. А друга — світло. І думку ніхто не скасовував.

 

 

Коли з‘явилася «цифра», я зрозумів що таке щастя. Ви уявляєте, що відчуває людина, яка тягала за собою пів-центнера ваги? Парасолі з галогенними лампами, фотоапарат на штативі… Кошмар! Словом, я продав свою колишню камеру, яка коштувала свого часу 5 тисяч доларів, і був щасливий.  Сьогодні знімати на плівку — вчорашній день. Для чого? Усе можна зробити на комп‘ютері. Треба тільки уміти ним користуватися.

Колись виходила дуже дорога книжка — «Фотошоп». Я купував її і зі сльозами читав. Зранку набираю ванну і лягаю з книжкою «Фотошоп». Тоді вона коштувала 300 гривень, а зараз іще більше. Я вчився, як заповів наш друг Ленін. Чудес не існує. А зараз молодь не хоче вчитися, вони хочуть заплатити, щоб їм показали, де тиснути або набрав в Гуглі і там, мовляв, усе скажуть. Ні! Мозок все одно мусить працювати, його треба мати, ніхто його не скасовував. Книжки по фотошопу я довгий час купував, але зупинився, тому що він, як космос — ні кінця ні краю. Його взагалі робили генії, і комп‘ютер — генії, і цифрові апарати — генії, але майже ніхто не вміє ними користуватися.

І Саудек — геній. Якось купив його альбом… Колишня дружина спитала, чи я занесу це додому, якщо вдома діти, а там оголені жінки? Колись у Львові вийшов  календар Саудека, який випустив «Електрон». Вони взяли його знімки, ззаду приліпили картон і на ньому написали «Електрон». У Німеччині я вагався: купувати Саудека чи ні? Збивала з пантелику не ціна, хоч 100 євро — це гроші, а вага книженції. Слухайте, три кілограми — не жарти.

 

 

До слова, я — Великий Патріот України, і це треба великими буквами вписати. 25 років тому моя родина: мама, вітчим, брат, його жінка та двоє племінників поїхали в Німеччину, а я залишився тут. Я тут народився і хочу тут померти. Чекати залишилось недовго, як казав Жванецький. Їм давали хату, гроші давали — а я не люблю халяви. Вона погано переварюється. На якомусь фуршеті якщо їсти халяву, наступного дня розлад шлунку забезпечений.

Зараз я — один, розлучений і ніякої родини у мене немає. Діти розкидані по всьому світу. Один — від шлюбу, другий — не від шлюбу, третю удочерив. Третя моя жінка викинула всі мої знимки і заборонила дітям зі мною спілкуватися. Коли вони виїжджали до Ізраїлю, старшій було дев‘ять, а молодшій — п‘ять. У мене була ще четверта і п‘ята дружини. Вп‘яте одружився тому, що мама так хотіла. Мамі було 87 років. Вона вже готувалась на той світ і не хотіла, щоб я лишився сам-один. Це роман, над яким можна плакати, плакати й плакати. Поки не виросте баобаб.

 

 

На 91-му році мама померла. Забрав я її з лікарні і сам з нею сидів. Це тягнулося місяць. У нас були англійські стосунки — стримані. Ми не сюсюкали, не плакали, не сміялись, але мама  любила мене шалено. А тут виявилося, що і я її люблю під кінець життя. Вона стільки для мене зробила! Ніколи мені не докоряла, ані словом. Мені б дали дітей, я б їм дорікав зранку до ночі. Мій приятель теж любить Хармса, він каже: «Дітей вбивати не можна, але щось з ними треба робити!?»

 

 

Років п‘ять тому зробив першу виставку — примусили друзі. Кому воно треба? Прийде пару знайомих, поплескають по спині, скажуть який я класний чувак. Що з того, що вони робили виставки у Польщі, в Німеччині? Там теж майже не купують роботи. У Львові за весь час у мене купили дві чи три… Кому воно треба? Колись для «Галицьких Контрактів» я робив обкладинки. Коли їх назбиралась відповідна кількість, то зробили календар. Їм дали якийсь приз, а вони мені навіть пляшку не виставили.

До слова, я відзняв майже усі музеї Львова. Вони вийшли в дорогих подарункових виданнях. І Пінзель теж. Мене знайшов Борис Возницький, коли йому замовили японці відзняти Пінзеля.  Великі гроші запропонували. Вони листа написали з перекладом, так він там закреслив ціну, щоб я не бачив, але через фломастер було видно… Жук… Про нього тільки добре, бо він помер недавно. Та й, зрештою, пам‘ятник побудував собі у вигляді Олеського замку.

 

 

Зараз усі — фотографи. Але щоб фотограф став фотографом, треба багато вчитися і над собою працювати. Мистецтвознавці зараз не можуть відрізнити хорошу картину від поганої і бояться щось сказати. Сучасне мистецтво — гівно, починаючи з Хьорста. Нема кому сказати, що король голий, а гроші вкладені. Тридцять років тому я думав, що зможу розкрутитися, сучасні знімки продаватиму, розбагатію. Потім зрозумів, що  мені того не треба, я хочу спокою, я — приватна людина. Щоб мені не дзвонили і не казали: «Роби виставку в Англії». Ось є маленька квартира, ще мамина, і я — багатий.

 

Ілля Левін

 

Текст Уляни Глібчук (Івано-Франківськ-Київ)