Микола Білоусов (Київ), Едуард Димшиц (Київ) про сучасних митців та їхні імена в історії України.

Микола Білоусов та Едуард Димшиць в сюжеті про: 

Едуард Димшиць

00.00—05.50:

В першій половині 90—х, коли ми займались формуванням колекції Градобанку, в цей час потрібно було орієнтуватись до яких художників піти, які роботи придбати, і це був живий процесс. Усі художники були молодими — від двадцяти п’яти до сорока років, тобто тоді ще табель про ранги не було вибудувано. Утім колекція, яка зараз знаходиться в Національному художньому музеї,  демонструє те, що практично,  дев’яносто дев’ять  відстоків художників, які представлені в цій збірці, вони сьогодні — класики сучасного українського мистецтва. 

Не потрібно бути Нострадамусом, щоб увійшовши в середину художнього процессу, не зорієнтуватись в тому що там відбувається, адже є своя ієрархія вибудувана всередині художнього процесу і, не дивлячись на те, що  художники належать до різноманітних угруповань чи мають пристрасть до різних художніх напрямків, вони достатньо добре знають, що є лідери «Живописного заповідника», «Паризької комуни», є лідери художнього процесу, які вже помітні попри те, що є досить молодими. Інша справа, що тут ще є певне випробування часом. 

Я не буду називати прізвища художників, яких ми бачили в кінці 90—х або на початку 2000—х, котрі з’являлись на поверхні художнього процесу, як супер геніальні художники. Деякі з них мали свої галереї, де їхні роботи скуповували. Всі, хто мав відношення і до влади, і до бізнесу вішали в себе вдома їхні роботи, які непогано виглядало в інтер’єрах. Сьогодні задаєш питання, а де ці художники зараз? Пройшло всього кілька років, і був період у п’ять—десять років їхнього повного визнання на хвилі фінансового успіху. І сьогодні їх немає. З іншого боку  ми сьогодні говорили про того ж Сашу Ройтбурта, Арсена Савадова, Толіка Криволапа. Пройшло багато часу, коли вони з’явились на поверхні в середині вісімдесятих. Пройшло тридцять років, а вони досі на поверхні. 

Мені здається що ті персоналії, художники, яких свого часу було помічено, вони так чи інакше є лідерами процесів і рухів, та залишаться в історії мистецтва. 

Інша справа, що в історії мистецтва є велика непередбачуваність і наступні десятиліття, а інколи і століття вносять свої корективи. На якомусь етапі малі голландці зовсім забуваються, потім про них згадують, теж саме відбувається з італійським живописом шістнадцятого століття, тому і з художниками таке ж відбувається. Є якісь лідери свого часу, а є художник, який в своїй майстерні працює своїм пензлем непомітно, ніхто його не бачить, він видає якийсь продукт, а потім виявляється, що він стоїть поруч з кількома лідерами, про яких знали всі… Інколи він може вийти на якісь перші позиції, як це відбувалось, наприклад, з Ван Гогом в свій час, або інший приклад — Хайем Сутін. Він писав свої речі довгі роки, не був визнаний, а потім, коли його визнали і стали скуповувати активно його твори, він був вже смертельно хворий. Таке часто буває в історії мистецтва. Дай Бог, щоб наші сучасники були живі і здорові, і визнані за життя. 

Микола Білоусов

 05.50:08.35

Ріка часу виносить не лише художників, а й політичних діячів і більш помітних діячів історії, і  все визначається тим, скільки часу пройшло, адже вподобання змінюються. 

Якщо ми говоримо про історію ХХ століття, то потрібно розуміти, що ми жили в країні в той період, коли був ніби колективний погляд, одна думка для всіх. Тож люди, які мали різні  погляди на мистецтво, вони складали дуже обмежену, невелику картинку. Тому палітра Олімпу там однозначна. Для більшої частини часу. 

Зараз відбувається розшарування за симпатіями і поглядами глядачів. Зараз глядач оцінює в кінцевому результаті, він стає іншим, він стає різноплановим і з’являється дуже багато напрямків і груп симпатій, які відрізняються кардинально або за естетичними вподобаннями або світоглядом, філософськими чи іншими принципами. Як кажуть, наперед загадувати дуже складно, і я з Едуардом згоден повністю: ніхто не знає хто залишиться в історії мистецтва. 

Те, що Едуард назвав якісь прізвища, я думаю, що ріка часу все поставить на свої місця. Я думаю, що в українському мистецтві, особливо сучасному такого знакового явища, яке вийшло за межі країни, на сьогодні не спостерігається. Це підтверджується тим, що нема продажів робіт цих художників на кращих аукціонах сучасного мистецтва, нема українських художників, затребуваних в світі. Не разові продажі, а попит. Нема попиту — значить вони провінційні і внутрішні. 

Як ми будемо змінюватись, як суспільство далі, як буде формуватись світогляд суспільний, наскільки будуть вподобання естетичні чи інші важелі при визначені лідера, мені складно сказати. Тому що ми знаходимось на перехідному етапі, погляд на історію в нас несталий, історія в нас складна, так само і історія мистецтва. Думаю що тут буде багато несподіванок, як приємних, так і неприємних для багатьох учасників цього процесу.

Едуард Димшиць

08.36 — 11.24

Тут теж хитра ситуація. До прикладу можна згадати творчість Олександра Константиновича Богомазова. Богомазов в свій час був педагогом і не останнім в академії мистецтв, одним із засновників української Академії мистецтв, і не можна сказати, що Богомазов був невідомим, але при цьому він не був лідером тут, і сказати, що  в світі  Богомазова знали в ті роки — це було б великим перебільшенням. Утім, його кубофутуристичний напрямок, в якому він працював, а саме об’єднанням кубізму і футуризму, виявився лідерським процесом в масштабах окремих світових процесів. І до його робіт повернулись вже в 1960—70х роках,  коли після цієї прірви повного заперечення авангарду і переховування творів настала певна відлига, роботи піднялись на гора, і раптом тут з’явились всілякі емісари не лише московські, а й дуже багато західних дилерів, які розкуповували дуже велику кількість його творів. І твори пішли в світ. Тобто: явище одразу не сформувалось, не викристалізувалось, але потім поступово його ім’я набувала все більших масштабів. Зараз в березні, припустимо, в Мастріхті буде окрема його експозиція. Яка буде називатись The lost futurist — загублений футурист. 

Так. З точки зору процесу для світу він загублений, бо в свій час не був так широко відомий, але не дивлячись на те, що він був загублений, на сьогодні значимість його фігури для світу є великою. Його твори розкупили досить багато музеїв світу, серед яких музей Соломона Гугенхайма. Тож виходить, що явище це є, воно повернулось в світовий контекст через більш ніж п’ятдесят років, і значимість цієї фігури не згасає, а стає яскравішою.

Микола Білоусов

11.25 — 16.27

Я згоден повність з тим, що сказано на рахунок Богомазова, я вважаю, що в нинішній історії українській він точно знаходиться на Олімпі, і обговорювати тут немає що. З точки зору  того, чи він визнаний світом і наскільки буде істотна його роль, для мене питання теж зрозуміле, що він змінить своє місце на Олімпі і підніметься далі, але час відсутності його практично в п’ятдесят чи сімдесят років в історії міжнародного мистецтва, коли його роботи не виявили суттєвого впливу на стан речей в силу того, що вони були відсутні і не були представлені, цей час повернути буде неможливо. Те, що відбудеться переоцінка  — це однозначно, втрачений час наверстати правильно складно. 

В цьому сенсі я можу сказати, що в історії українського мистецтва ХХ століття є кілька постатей, які можуть бути переосмислені, чи будуть переосмислені для українського мистецтва з часом. Це і Петрицький і Новаківський, і Ерделі. Чи є такі люди в сучасному мистецтві в Україні, зараз я не можу сказати, тому що я не настільки входжу в цю ситуацію сучасного мистецтва в світі, але я був практично на всіх найбільш значимих бієнале — і в Гонконгу, і в Лондоні, і в Парижі, і я можу точно сказати, я не бачив жодної роботи українського сучасного художника чи серію робіт, які були б настільки оригінальні, що там — на Заході вони були б сприйняті як дещо важливе. Але те, про що ми тут говоримо, це ми говоримо всередині «своєї кухні», а визначає все зовнішнє джерело. 

Система сама себе пізнати, і покритикувати, і самовдосконалити не може. Це питання більш складне. Можливо, такі значимі художники сьогодні є, ми можемо не знати чиєїсь творчості, як, скажімо, графічна творчість Аксініна, до якого ми повернулись кілька років тому, і побачили, що в нашому мистецтві в графіці був такий потужний, серйозний, визнаний в Європі художник. Такі випадки були і в світовій історії  — Вермеєр Дельфський з’явився через багато років після своєї смерті, Брейгель Старший повернувся в історію також, до нього увага з’явилася лише в кінці ХІХ століття через 300 років після його смерті.

Тому це процес природній, кількість інформаційного матеріалу, що викидається в світ кожні декілька років подвоюється, зараз відбувається бум того, що ми не можемо  переварити те, що нам дають, і  тому залишатись будуть лише ті, хто є реперними точками. Хоч учасників процесу — величезна кількість, і по мірі віддалення часу від того моменту, який ми зараз розглядаємо, кількість інформації буде зменшуватись, тому що інші значимі події, особистості і явища будуть виходити на передній план, а на периферії залишатиметься ця інформація, яка дуже є важливою для істориків, але вона абсолютно неважлива для рядового глядача. 

Реперні точки, поворотні моменти, або явища нових течій… Реперні точки модерністського мистецтва хтось відносить до початку появи імпресіоністів — 1860—80—і роки,  інші —  до появи кубізму. Такі точки, коли з’являються нові течії, нові можливості,  вони є реперними для історії, тому що в цей момент розшаровується лінія мистецтва. З ХV століття епохи Ренесансу до кінця ХІХ століття барбізонської школи існувала одна лінія, де були невеликі відгалуження, але лінія була одна — людина, образ, ми бачимо, впізнаємо. Далі це все розшарувалось на багато ліній. Вони йдуть десь паралельно, десь перетинаються, щось зникає, а до чогось  ми повертаємось знову. Наприклад середина 1940—х років, коли з’явився, сформувався і затвердився американський абстрактний експресіонізм, фігуратив практично пішов з трендів, і на нього не звертали увагу,  бо вважали, що це уже минувша тема. Абстрактний експресіонізм дуже швидко себе вичерпав, і виявився не готовим відповідати на нові виклики часу, і Бекон з Фрейдом дуже потужно в фігуративі увійшли знову в сучасне мистецтво, і цей напрямок повернувся. Таке було і таке буде.

Едуард Димшиць

16.28 — 21.08

Зрозуміло, якщо брати історичний процес, то тут є наочні реперні точки. Світське мистецтво на нашій українській території існує можливо трохи раніше, ніж на території нашого східного сусіда тому, що в нас в ХVІ з’явились парсуни — портрети, які були не релігійним живописом, в той час, коли на території російської імперії Росії в основному існував релігійний живопис. Але жанри, характерні світовому мистецтву, сформувались в нас досить пізно —  в середині ХІХ століття. 

Реалістичне мистецтво, яке було в нас в другій половині ХІХ початку ХХ століть — це досить зрозумілий, злегка запізнілий процес, пов’язаний з іменами Васильківського, Левченка, Пимоненка. І зрозуміло, що реперною точкою була зміна цих процесів, поява авангардних течій, поява таких художників як Петрицький, Богомазов, Екстер, Меллер… Це суттєве зміщення координат художніх пошуків, нової художньої мови. Ми ж Малевича сприймаємо як українського художника, який теж привніс багато чого в мистецтво ХХ століття, і цей процес тривав десь до початку 30—х років, і був перерваний штучно відомими постановами про літературно—художні організації, коли метод соцреалізму штучним шляхом впроваджувався в усі види культури і мистецтва. І процес пошуків був перерваний років на тридцять. 

Потім визначною реперною точкою були ті процеси, які були властиві для всього Радянського Союзу, бо ми звісно були частиною Радянського Союзу. Це процеси відлиги шістдесятих років, поява суворого стилю, поява художників, які цілковито трансформували стилістичні прийоми, властиві кондовому реалізму. 

В нас ще були роки правління Шелеста, коли він був першим секретарем компартії України і дозволив певний фольклорний напрям в творчості. Дуже яскраві були тоді речі в Яблонської, наприклад декоративні, узагальнені трошки з наївом картини, але це був високий пілотаж з точки зору художньої творчості. Тобто певні видозміни, які відбулись  в шістдесятих на початку сімдесятих років — це були теж свої векторні точки. Тоді з’явились роботи Міши Вайнштейна, роботи Григорія Гавриленка, Анатолія Лимарєва, Грицюка в скульптурі… Це був період певної зміни декорацій, зміни течії історії мистецтва. 

І потужною реперною точкою  була друга половина 80—х років, коли прийшло нове покоління в мистецтво, коли постмодерністські тенденції активно вторглися в творчий процес. Це була зміна не лише стилю, а й ментального підходу до образотворчого мистецтва, гра зі смислами, гра з історією мистецтва, переосмислення взагалі станковізму як такого, перехід вже в тривимірний простір, в хепенінги, в інсталяції, тобто це теж така яскрава точка в історії мистецтва. І це все на поверхні, речі, які вже досить добре всім відомі 

Микола Білоусов

 21.09 — 22.52

Коли ми говоримо про початок 20—го століття, то те, що відбувалось в нас в країні, було співзвучне із світовими процесами в мистецтві, і українські художники внесли значний внесок, який може і недооцінений в сенсі того, що не було можливості широко його представити. Багато робіт було знищено, багато робіт було вилучено і лежало в сховищі, і сьогодні ситуація зовсім інша. Ми відкриті для світу. Відбувається велика кількість подій в сучасному мистецтві. Воно дуже бурхливо розвивається, але ми в світовому процесі відсутні. Я можу припустити, що з часом щось буде переосмислено і десь якась крапка буде поставлена і нами в цій великій картині, адже сто років тому ми були повноправними учасниками того, що називається авангард, ми були серед родоначальників цього явища.  Варто сказати, що Архипенко — один із найбільш знакових скульпторів модерністського плану, і безумовно українська лінія тут присутня. Ми і в авангарді присутні дуже вагомо і цілісно. Просто треба цей факт підкреслити, і цим займатись. Тоді як в сучасному мистецтві те, що ми бачимо тут, на мою думку, цікаво, але провінційно.