EN

ХУДОЖНИК І ГРОШІ

vfh

Розмова з Віктором Марущенком (Київ), записаний у 2014 р.

Вікторе, «художник і гроші» — делікатне питання, але хотілося б про нього все ж поговорити. Почнемо з періоду перехідного — перебудови. Як жили українські художники тоді відносно продажів їхніх робіт?

У Радянському Союзі художник існував за рахунок того, що він роботи продавав Мінкульту і рідко приватним особам. Було соціальне замовлення, і художники жили нормально, отримували звання. Єдиною умовою цього процесу було те, що ти повинен був бути членом Спілки художників.

Потім почалася перебудова і розвал Союзу. Художник виявився жебраком. Ринку не було.

У 90-ті роки в перехідний момент в Україні з’явився Сорос і ЦСМ. Були величезні бюджети. Приїжджав сюди Олива, загулював — кирдим стояв. Марта Кузьма працювала з певним колом художників і оцінювала їх з точки зору просування на Захід. Безумовно, це була «Паризька комуна». Всі інші художники не входили в коло її інтересів — Феодосій Гуменюк, Євген Петренко, група «Погляд», «Живописний заповідник».

В кінці 80-х в просторі активно проявився Олександр Дубовик. Завдяки своїй дружині Ірині він ретельно працював з клієнтами і займався продажами, і, безумовно, він один з перших, хто почав добре і системно продаватися за кордоном. З огляду на те, що його живопис можна назвати декоративним, він добре йшов в сучасні інтер’єри.

Потім після Марти Кузьми в ЦСМ прийшов Єжи Онух, і солодке життя закінчилася, бо у Онуха бюджет був обрізаний в десятки разів. Він працював в умовах жорсткої економії.

Художники, сформовані Мартою, почали намагатися просунутися самостійно. Це був період відсутності клієнтів, коли в Україні з’являлися залітна іноземна спільнота, їх чіпляли, їх водили по майстернях, думали, що вони будуть щось купувати. Але їх клієнтами назвати не можна, це була купка людей, які хотіли за безцінь купити роботи українців.

Потім завдяки Наталі Заболотної, яка формує «Арт-Київ», з’являється внутрішній ринок і внутрішні художники. Заболотна — людина з вищого світу. Вона підтягла до мистецтва своє оточення. Але Заболотна не фахівець — вона організатор, адміністратор. В цей же час з’являються художники-менеджери. Це Євгенія Гапчинська, Олег Пінчук та Сергій Поярков. Заболотна, будучи людиною недосвідченою, почала підтягувати до них своїх знайомих, клієнтів внутрішнього ринку — Ігора Воронова, Петра Порошенка, Володю Грановського, які купували їхні роботи. Всі починали з Гапчинської та Пояркова. Діяльність Заболотної в той період була ходом в глухий кут. Був період, коли ми могли бачити на одній виставці в «Українському домі» і Чичкана, і Пояркова. Але поряд з ними через безвихідь стали виставлятися і інші художники. Але з часом у Наталії Заболотної з’явилися консультанти в особі мистецтвознавців, які говорили, що її оточують не художники, а ремісники. І наші гідні художники, які формують наше сьогоднішнє арт-середовище, завдяки цим консультантам, стали набувати клієнтів. Це був вихід, бо Захід для українців був закритий у зв’язку з відсутністю промоутера, якими раніше були Марта Кузьма і Єжи Онух.

 

13226639_10207922093484322_152219294298256690_n

Віктор Марущенко на зйомці. 2016 рік

 

В Україні з’явилися люди, у яких були надлишки грошей. Перші клієнти, які купували мистецтво, збирали роботи для того, щоб прикрасити свої будинки в Кончі Заспі. Саме вони зверталися до Заболотної. У самих художників стали зав’язуватися особисті зв’язки. Я пам’ятаю Васю Цаголова в період, коли він бідував, але несподівано різко його роботи стали йти в великі гроші.

І тут почалося навколо клієнтури рівня Заболотної «розкладання яєць». Кожен встановлював взаємини з нею, як міг. В цьому відношенні були більш спритні майстри, сильніші за частиною самопросування, ніж художники талановиті, які досі в’януть по кутах цього суспільства. Мастаки самопіару очима бідних і нещасних людей дивилися на сильних світу цього і намагалися переконати клієнтів, що вони геніальніші, ніж інші. Вони з’являлися на прийомах, чарували бізнесменів, їх дружин, директорів інституцій.

Є у Ріната Ахметова так званий «Тревел Гранд». Нещодавно я дізнався, що Микита Кадан дуже успішно користується ним. Гідний художник, напевно, але в той же ж час інший гідний художник Саша Курмаз про таку можливість почув в перший раз нещодавно. Це говорить про нерівний розподіл, про лобіювання інтересів обмеженого кола художників.

Те ж саме і Майдан сьогодні. Їм вже прикриваються, як щитом для того, щоб просувати себе на ринку.

А що заважає Саші Курмазу скористатися тією ж схемою, що і Микита Кадан?

Він не хоче тарганити*. Такі люди ще є, на щастя.

На Заході існує система меценатства. Якщо у мене надлишок грошей, я сплачую податки, ці податки я можу розгорнути на утримання якогось сегмента в культурі. У мене серед учнів є заможні люди і вони можуть мені пожертвувати на школу. Якби був закон про меценатство, вони б мені сказали, хлопці, давайте ми замість податків будемо вам давати офіційно на утримання школи дві тисячі доларів на місяць, купіть новий диванчик, новий проектор, стільці, поновіть програми, надрукуєте презентаційну продукцію.

Тоді б я пішов з платної основи школи. Ми змушені брати за навчання гроші, щоб перекрити дірки. Я не можу запросити Глядєлова або Чекменьова і попросити їх безкоштовно прочитати лекцію. Я повинен їм заплатити хоча б по п’ятсот гривень, я не кажу вже про утримання цієї маленької машини — «Школа фотографії». Я нічого не заробляю, тільки за лекції — те, що отримує будь-який лектор в школі. Але якби хтось мене фінансував, ми б розцвітали. Не тільки ми — кінотеатри, маленькі студії, з’явилися б громадські неприбуткові організації, які навчали б людей і впроваджували б мистецтво в повсякденне життя обивателя.

Але все ж, чому Микита Кадан і фонди, що підтримують його, викликають критику?

Він позиціонує себе ідеологом певного напряму. У нас ідеологічно налаштовані художники — ті, хто називають себе лівими. В Європі вони не беруть з брудних рук брудні гроші. У нас цього немає. У нас ліві художники з одного боку проповідують ліві ідеї, а з іншого — співпрацюють з тими, кого прийнято називати олігархами.

 

11709561_824091081001664_5886169748698452402_n

Віктор Марущенко на виставці Володимира Яковця в «Карась галереї». 2015 року, фото Валерія Милосердова

 

Багато художників в Швейцарії не живуть за рахунок продажу робіт. Я маю на увазі художників середнього рівня. Є ті, хто виходить на високий рівень продажів, бере участь в аукціонах, але, якщо брати середній рівень, то вони всі додатково працюють в фондах, гідами і т.д. Питання продажу — це їх особисте питання. Він залежить від того, як ти будуєш стосунки з галереями, менеджерами, наскільки ти цікавий, тобто — це важкий шлях наверх. Оскільки сучасне мистецтво — це конкурс ідей, ти повинен сильно генерувати в цьому напрямку.

Жоден західний художник безпосередньо з клієнтом не працює. Це юридично заборонено. Наші — працюють напряму. Наприклад, Михайлов живе в Берліні. Березницька його запрошує брати участь у виставці. Він каже: «Добре, але ти повинна купити роботу. Ось галерея «Барбари Вайс», вона мене представляє, йди і купи». І все. Березницька пішла в галерею і купила роботу. Це арт-бізнес, індустрія. Це великі гроші. У нас все спотворено. У нас — африканська країна.

Як би ви могли описати сучасного українського колекціонера?

Насилу уявляю. Люди з великими грошима повинні виховати в собі почуття благодійності. На Заході це є, можливо завдяки законам про меценатство.

 

13239067_1185557018145549_2799513148381400624_n

Віктор Марущенко, 2000 г. Фото Валерія Милосердова

У світі багато побудовано на благодійності — навчальні програми, підтримка молодих, інноваційних проектів — все те, що намагається в Україні сьогодні робити Пінчук. Але в наших потворних умовах складно щось робити.

На початку 90-х українського покупця художніх творів можна було б позначити малиновим піджаком. Тепер в простір вийшли інші — більш виховані і освічені люди. Але ми недалеко пішли від 90-х.

Приклад з «Днями в Лондоні» Фірташа. Безумовно, йому ця виставка потрібна була для зміцнення позицій в Англії. Фондом займалася його дружина, яка до сучасного мистецтва ніякого відношення не має.

З такими грошима, як у Фірташа можна було б найняти нормального західного експерта.

Інша справа — Віктор Пінчук. Він серйозно ставиться до свого дітища, працює з різними кураторами. Все функціонує. Ми можемо його судити — щось подобається, не подобається, але ми не повинні забувати, що це його приватний музей, і він запрошує нас до себе фактично в квартиру.

З чим пов’язана критика арт-центру Віктора Пінчука?

Він нашими художниками не цікавиться. Це образа, людський фактор. Образа є і на Заході, але там над сучасним мистецтвом працює величезна махина. Є галереї, куди люди практично не заходять, але галеристи працюють, дають каталоги, спілкуються з відвідувачами, просувають мистецтво художників, яких виставляють.

 

 

 

* Тарганити — залазити в усі щілини.

2014 рік

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.