Розмова МіТЄЦ з Ігорем Дюричем (Прага) і Андрієм Тараненко (Київ) про Львів кінця 1980-х.

 

МіТЄЦ: Поговоримо про Львів 1980-х?

Ігор Дюрич: Андрія з цього приводу добре допитувати, його юність припала на Львів…

Андрій Тараненко: Друга половина 80-х років, напевно, найсмачніший період моєї зелено-салатної юності. Я перебрався до Львова в 86-му, коли мені виповнилось п’ятнадцять – екзальтований, романтичний період. Але саме ті роки стали визначальними в моєму онтогенезі, як зараз кажуть. Виховання почуттів, як сказали б раніше. Уявіть, що усе, що ви читали про богемний Париж 20-х у Хемінгуея в «Фієсті» і «Святих», раптом матеріалізувалося, і ви опинилися в середині цих романів. Маленька кав`ярня на Вірменській вулиці втілювало для мене одночасно «Ротонду», «Селект» і «Ля Куполь», а сама вулиця і найближчі квартали з площею Ринок – бульвари Монпарнас і Сен-Жермен разом узяті. На «Вірменці» збиралися художники, поети, музиканти, причому не тільки львівські. Це кав`ярня, де досі варять каву в джезві по-турецьки, було обов’язковим для відвідування всіх транзитних богемних персонажів, які приїжджали з Пітера, Таллінна, Риги. Сама кав’ярня маленька, тому «піпл» вмощувався на вулиці прямо на бруківці, заповнюючи простір вулиці від нинішньої «Гасової лямпи» до будинку «Пір року» із зодіакальними знаками. Виникали стихійні «сейшени», коли хтось брав пару акордів на гітарі, до нього поступово підключалися інші, і блюз тривав вічно. Мешканці місцевих будинків, невдоволені таким сусідством, іноді покривали бордюри густим шаром солідола, але це нікого не бентежило – стелилися газети, підкладали картонки. За кавою і сигаретами обговорювалися щойно прочитані Кортасар, Бекет, Віан, Набоков, або щойно прослухані «Кінг Кримсон», «Пінк Флойд», «Акваріум», або щойно побачені «Легенда про Нараяму» і «Останнє танго в Парижі». Виникали суперечки про екзистенціалізм Сартра і нігілізм Ніцше. Щоправда, розпал цих суперечок був зворотно пропорційним знанню предмета. Виникав обмін самвидавом, зробленим на копіювальному апараті «Ера». Я пам’ятаю, як через мене пройшли самвидавні книги Кастанеди, переклади пісень «Дорз» і Чеслава Нємена, перекопійована дореволюційна «Енциклопедія окультизму». Тебе поглинав цей вир – Кузя з «Братів Гадюкіних» розповідав про Френка Заппу і Ніну Гаген, Діма «Мефодій» Тищенко, класний блюзовий гітарист, грав щось з Ніла Янга і розмірковував про християнську містику, художник Валерій «Дем» Дем’янишин показував свої нові офорти, чим провокував абстрактні дискусії в стилі «чому Дельво краще, ніж Далі». Хтось читав вголос вірші Парщикова та інших «метареалістів», хтось зачитував, знову ж вголос, непристойні пасажі з самвидавчого «Хрещеного батька» Маріо П’юзо, хтось пропонував випити портвейну або закинутись паркопаном, а розкішна хіпова гьорла з Москви з томиком «Гри в бісер» в брезентовій сумці погоджувалася переночувати в тебе. Як прекрасно тонути в такому вирі! Приходив скрипаль на прізвисько Паганіні. І хоча всі казали, що він стукач КДБ, його ніхто не проганяв, тому що він грав «Пори року» Вівальді під кам`яницею «Пір року», і всі знаходили це надзвичайно концептуальним. Деякі персонажі того періоду так і залишилися для мене таємницею. Наприклад, був один чоловік, який в будь-яку погоду, навіть найбільш сльотаву, ходив тільки в білому, навіть туфлі у нього були білими. Говорили, що він майстер бойових мистецтв, а одягається прецінь в біле через якісь езотеричні нюанси.

«Вірменка» була своєрідною соціальною мережею докомп’ ютерної ери, тут сходилися всі інформаційні потоки, ти завжди знав хто з твоїх знайомих зараз тусити в пітерському «Сайгоні» з групою «Автоматичні Задовільнятори», або застряг на Гауї під Ригою, закохавшись в харківську гьорлу на прізвисько Бембі-Один-Раз, або сліз з «гвинта», але підсів на «ширку», або кого менти запакували в «дурку» через публічну мастурбацію в київському зоопарку.

 

 

М.: Як ти взагалі дізнався про «Вірменку»?

А.Т.: Не пам’ятаю вже, хто вперше привів мене туди. Швидше за все, хтось з училища прикладного мистецтва, куди я вступив. Натомість пам’ятаю, що вже в перший тиждень тусні біля кафе мені в бійці вибили зуб через прекрасну дівчину із зовнішністю юної Бетті Грейбл. Не пам’ятаю, як її звали, але пам’ятаю, що курила вона «Яву 100». Одним з найбільш яскравих персонажів «Вірменки» був Алік Олісевич – хрещений батько всіх львівських хіпі, прекрасна людина, чия ерудиція захоплювала. Для нас, малоліток, або як тоді говорили «третьої хвилі системи», Алік був патріархом, «олдовим чуваком», незаперечним авторитетом. Він розповідав про американських бітників, про Джека Керуака та Аллена Гінзберга. Причому з Гінсбергом він листувався, і той навіть надіслав йому книгу своїх віршів. Алік розказував нам про дисидентські рухи, про польську «Солідарність», про литовця Ромаса Каланта. Говорив, що естетичний протест без зв’язку з протестом соціально-політичним є приреченим. На День міста в 1987 році Алік організував політичну демонстрацію – чоловік тридцять, серед яких був і я. Вийшли на центральні вулиці з плакатами, вимагаючи свободи слова та дотримання прав людини. По дорозі до нас приєднувалися і звичайні перехожі. В результаті це стало по-справжньому «масовою демонстрацією». Особисто для мене це була насамперед захоплюва пригода, політичне значення якої я не усвідомлював. Але вже через два дні, коли «ворожі радіоголоси» пропіарили цю акцію, назвавши її «першою політичною демонстрацією в УРСР», я відчув на собі реакцію радянської влади.

 

 

Не знаю, яким чином, але були вичислені всі учасники демонстрації, людей стали звільняти з роботи та відраховувати з ВНЗ. Мене і мого товариша менти забрали прямо з училища, відвезли до відділку, де якісь люди в цивільному пояснили мені, що за участь в антирадянській (хоча вона і близько такою не була) акції мені та моїм батькам загрожують великі неприємності. Від них я й дізнався, що наша демонстрація справила враження на якогось В’ячеслава Чорновола, про якого я тоді вперше чув і навіть вухом не повів. Мені традиційно запропонували домовитися. Я не менш традиційно «склеїв дурня», мовляв, не чув і не бачив, і знати не знаю. Бесіда на тому й закінчилася. Але повернувшись в училище, я раптом побачив своє ім’я в списку на відрахування за неуспішність. Хоча з успішністю якраз все було окей. На мені вирішили поставити хрест, бо я вже мав пригоди з міліцією – втікав з ризького дитбудинку. Та й своїм зовнішнім виглядом ганьбив училище.

М.: В якому сенсі «ганьбив»?

А.Т.: Довгий «хайр», рвані джинси, сережка у вусі… Було таке кафе в Таллінні, «Горобейник» називалося серед своїх, щось на зразок нашої львівської «Вірменки». Так ось саме там один пітерський панк на моє прохання проколов мені вухо. Просто витягнув зі штанини джинсів шпильку, розпік її на вогні запальнички і – бац! Я місяць ходив зі шпилькою в вусі, поки вухо не загноїлося. Довелося вселити сережку. Це був мій перший автостоп Прибалтикою. Перед Таллінном, в Ризі мене з друзями «прийняла» рідна міліція за статтею «бродяжництво». Оскільки я був ще неповнолітнім, мене направили в дитбудинок. Але перед цим, як і всіх волоцюг, повезли на перевірку в вендиспансер, або як тоді говорили – «трипер-дачу». Саме там, скориставшись моментом, коли «слуги закону», розпорошили увагу, я дав драпака. А ось учнівський квиток залишився у них. Тому, коли я повернувся до Львова, в училищі мені влаштували «товариський суд» в актовому залі з гнівними промовами комсомольських лідерів. Я це до чого – керівництво училища тільки чекало, щоб зі мною розпрощатися. І тут я їм дав залізобетонний привід. Загалом, і мені, і моєму товаришеві дали час подумати над своєю поведінкою. А щоб ми не відривалися від «думання», до нас в гуряк , раз у раз, приїжджав наряд ментів з перевіркою, матраци перевертали, тумбочки інспектували. Ще пару разів забирали з уроків на бесіду з товаришами в штатському, вели через все училище під конвоєм, саджали в «бобік». Це, напевно, мусило, на їхню думку, якось мене засмутити. Але вони помилилися. Коли тобі шістнадцять, така увага влади тільки тішить. В очах однокурсниць я був героєм. Врешті-решт, коли мої документи на відрахування вже були готовими, і за ними повинні були приїхати батьки, раптом бахнула Республіканська Олімпіада з російської мови та літератури. До подібних заходів тоді ставилися серйозно, республіканське журі особливо уважно оцінювало представників «бандерівського» Львова. А так сталося, що я непогано писав творит та й взагалі вважався начитаним. Очевидно, з цим в нашому училищі було дійсно все дуже «не дуже», тому вирішили послати на Олімпіаду такого неблагонадійного типчика, як я. Олімпіада проходила в Житомирі. І так склалися зорі, що туди приїхала з концертом пітерська рок-група «Пікнік», одна з моїх улюблених. І в той час, коли всі нормальні люди готувалися до конкурсів, я стрибав на концерті, а потім ще далеко за північ цмулив вино з бандою Шклярського. Я був упевнений, що з училища мене однаково відрахують, а в таких умовах захищати честь «альма матер» просто по-дурному . Наступного дня, страждаючи похміллям, я написав якийсь каламутний текст на вільну тему, рясно приправивши його цитатами з Гребенщикова і Бодлера, а на поетичному конкурсі не зміг згадати нічого, крім пісні Майка Науменко «Моя солодка N», слова якої я красиво прочитав зі сцени, попередньо назвавши «віршем молодого ленінградського поета». Здавалося б, повне фіаско. Але то був дивний час, і навіть журі республіканської Олімпіади розгубила чіткі критерії «добре-погано». У підсумку, я зайняв перше місце, продемонструвавши «нестандартний підхід до конкурсу». Переможців не судять, і до Львова я повернувся не тільки з безглуздою вазою із зображенням Максима Горького, але й з відпущенням усіх гріхів. А ось мій товариш не отримав індульгенції та був відрахований.

Другу політичну демонстрацію, яку організував Алік, в кліп ока жорстко розігнала міліція. Я теж в ній брав участь, і тоді вперше відчув тягар поліцейського кийка. Ми з Дімою «Мефодієм» Тищенко встигли вирватися з оточення і загубитися в провулках. Але зіткнулися з гопниками. Почалася бійка із застосуванням порожньої склотари, добре, хоч гітара Мефодія не постраждала. Врешті, ми з ним «неабияк общипані, але непереможені», доплентались до Лисої гори, де і вирішили дочекатися темряви, і тільки потім повернутися в місто. До речі, саме тоді на Лисій горі Мефодій розповів мені про Григорія Сковороду і навіть заспівав кілька пісень на вірші цього мандрівного філософа.

 

 

М.: З гопниками постійно билися?

А.Т.: Це було включено в концепцію життя. В училищному гуртяку іногороднім місць бракувало, і мене з іншими новенькими підселили на якийсь час в гуртожиток на Левандівці. Левандівка – легендарний бандитський район Львова, щось схоже на Молдаванку в Одесі. Саме там я вперше почув слово «тусівка». Правда, за своїм значенням воно відрізнялося від нинішнього загальноприйнятого. «Тусівками» називалися окремі «районні» угруповання -«урли». З таких «тусівок», власне, і складався «район». Між «тусівками» в межах району постійно відбувалися сутички, але, коли «район» йшов на «район», «тусівки» об’єднувалися під загальним прапором. До речі, слово «урла» було більш ходовим, ніж «гопники». Ця субкультура, природно, була ворожою до всіх «неформалів», чи то хіпі, панки або брейкери. Львівська «урла» носила специфічну «уніформу» – кепки-аеродроми, солдатські ватники та джинси, заправлені в кирзові чоботи з відгорнутими халявами. Багато разів я чув про міфічну жіночу «тусівку», яка відрізнялася крайньою жорстокістю під час бійок. Їй приписували різні назви, від «Нової Каледонії» до «Чорного Абверу», але в реальності ніхто ніколи не зустрічав цих амазонок.

 М.: А яка уніформа була у завсідників «Вірменки»?

А.Т.: Уніформи не було, тому що ти постійно відчував вплив то одного, то іншого стилю. Коли я переїхав до Львова, то ходив з зачіскою «парус» в стилі «Дюран-Дюран», і через відсутність в магазинах гелю для волосся, майстрував зачіску за допомогою зубної пасти «Флуодент». Через пів року я вже «косив» під Біллі Айдола. Потім просто ходив з довгим «хайром», хоча ніколи не вважав себе «хіпі». Мій естетичний протест мав радше характер збоченого дендизму. Я вихиляв у потертому тренчкоті 50-х років, яскраво-синіх туристичних черевиках, з парасолькою-тростиною зі зламаними спицями та шовковому шалику, колись подарованому в одному з бурятських дацанів моєму діду. І, звичайно ж, в цьому віці хочеться видаватися розчарованим в житті, поклонятися Темній музі та просторікувати про суїцид. Це було модно. В Оперу я ходив тільки на «Жизель», закохувався то в одну Віліс, то в іншу. Або усамітнювався в занедбаній частині Личаківського цвинтаря. На порослих травою щаблях під вищербленою аркою Меморіалу орлят з томиком віршів Едгара По або готичними новелами Густаво Бекера, уявляв себе всередині картин Гаспара Давида Фрідріха. Якщо чесно, мені було дуже нудно там сидіти, але кинувши «на Вірменці» пару недбалих слів про таке марнування часу, я ловив захоплені погляди романтичних панянок. Тоді якраз вийшов на екрани прекрасний декадентський фільм «Пан оформлювач» з музикою Курьохіна. Завдяки цьому фільму я відкрив для себе картини Жана Дельвіля, через захоплення якими прийшов пізніше до символістського живопису Яцека Мальчевського. Згодом, вже навчаючись в Київській Академії мистецтв, я присвячу Мальчевському кілька курсових робіт. А тоді, в кінці 80-х, я став заради нього вчащати до Львівської національної галереї. Так, це був час…

І.Д.: Час був гарний.

 

 

М: Ігорю, повз тебе Вірменка, напевно, теж не пройшла?

І.Д.: Я на той час уже був сімейною людиною, в 80-му році у мене народився син, але іноді я заглядав туди на каву. Зустрічав знайомих, обмінювався новинами, але моєї включеності в події «Вірменки» не було.

А.Т.: А пам’ятаєш Вілі-фотографа?

І.Д.: Вілі Фургала. Він давно вже кудись зник.

А.Т.: Це був класний фотограф, щось типу львівського Брассаі. Все життя «Вірменки» ним було задокументоване, причому з великим смаком. От би зараз зацифрувати його архів!

І.Д.: На початку 80-х я працював фотолаборантом в Університеті. І якось в обід ми з товаришем вирішили збігати в найближчий магазин, щоб взяти пляшку горілки. По дорозі я заскочив в букіністичний магазин, де побачив книгу Ніцше «По той бік добра і зла» – дореволюційне видання. В СРСР Ніцше не видавали, тож це була удача на межі з дивом. Я її тут же купив і був неймовірно щасливий. Хліб, горілка, Ніцше в кофрі – що ще треба? Товариш взяв трилітрову банку солоних помідорів. Наша фотолабораторія знаходилася на третьому поверсі. Треба було пройти центральними сходами та через другий поверх повз ректорат. Щоб проскочити непоміченими, ми розвинули потужну швидкість, але товариш спіткнувся – і банка вщент розбилася. Ми втекли з місця події, щоб ніхто нас не запідозрив в антигромадській поведінці в стінах навчального закладу. Через якийсь час заходить Вілі Фургало зі своєю «чверткою» і на долоні несе кілька солоних помідорів. Шеф запитує: «Ти де помідори взяв?», А Віллі: «На сходах лежали».

А.Т.: Хліб, горілка, Ніцше … як це знайомо! Пам’ятаю, повертаюся вранці від свого друга, у якого ночував, і в моїй сумці лежить новенький «Степовий Вовк» Гессе, журнал «Всесвіт» з великою статтею про Леонор Фіні, касета з двома альбомами Тома Вейтса, «корабель» трава і заткнена колба з чистим спиртом, яку мій друг тримав для протирання магнітофонних головок. Проте подарував мені, бо знав, що я сиджу без копійки. І ось йду я через все місто з цією сумкою, і розумію – ось воно, щастя-то!

М.: З грошима часто були проблеми?

А.Т.: Стипендія була мізерна, та й більша її частина витрачалася на фарби, пензлі, полотна, розчинники, вінілові платівки, касети. Сигаретами та кавою пригощали, але їсти хотілося постійно. Хоч-не-хоч – навчишся красти консерви в магазинах. Якось в «Булці» я отримав замовлення …

М.: Що таке «Булка»?

А.Т.: Взимку, коли ставало зовсім вже холодно, з «Вірменки» всі мігрували до «Булки», тобто, в булочну на розі Ринку, навпроти Кафедрального собору. То було цікаве місце: перший поверх – тітоньки з торбинками стоять в черзі за хлібом, але якщо пройти в кінець магазину і спуститися сходами в підвальне приміщення, то опинявся в цілком іншому світі. Це була друга тусовочна точка, зимова. Теж кафе, тільки під середньовічним готичними склепіннями. І всім дуже подобалося, що поняття «андеграунд» в «Булці» набувало свого первинного «катакомбного» сенсу. Так ось, якось я в «Булці» запропонував продавчині обміняти свій акварельний етюд за два варених яйця. Жаліслива жінка від етюду відмовилася (він був досить посереднім), безоплатно пригостила мене хлібом з яйцями та зробила пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Їй була потрібна табличка «У продажу є морозиво». І так, щоб крім тексту, ще й саме морозиво намалювати. За це я цілий місяць міг безкоштовно їсти морозиво. Табличку я намалював. І хоча морозива не любив, але мав чудову нагоду пригощати дівчат.

М.: Яке тоді взагалі було мистецьке життя у Львові?

А.Т.: Особисто для мене однією з найбільш важливих виставок в ті роки стала посмертна виставка Олександра Аксініна. Моя однокурсниця Олена Масько, чия бабуся добре знала Аксініна, запросила мене на відкриття, за що я їй досі дуже вдячний. Пам’ятаю, скільки захоплень було в 1987 році щодо «авангардистської» виставки в церкві Марії Сніжної (тоді це був Музей фотографії). Це була перша масштабна виставка сучасних львівських художників. І попри якісь часи перебудови, назви типу «Запрошення до діалогу» і підозрілого маркування «неформальна», це була дуже крута подія. Серед робіт були виставлені клітки з живими курми, графіка і малюнки розвішувалися на білизняних мотузках, вперше в музейному просторі представили перфоманси. Якість робіт і перформансів сьогодні здалася б вельми сумнівною, але для того часу це була просто мегаподія. Зі знайомих в цій виставці брав участь Паша Гранкін, але я навряд чи згадаю що він виставляв.

 

 

І.Д.: Ця виставка була важлива для Львова, адже вперше художній «андеграунд» виповз з підвалів.

А.Т.: А в 1988 році в Москві пройшов той самий сенсаційний аукціон «Сотбіс», на якому були представлені Ілля Кабаков, Ерік Булатов, Іван Чуйков, Гриша Брускін. Виникла всеосяжна ілюзія, що «молоде мистецтво з СРСР» дійсно зажадаане у світі. Найбільше у Львові обговорювалася робота Ігоря Копистянського «Відновлені картини».

М.: Чому?

А.Т.: Тому що Копистянський – львів’янин і тому що його роботу за божевільну на той час суму в розмірі 40 тисяч доларів придбав не хтось, а сам Елтон, «мать його», Джон. Всі одразу стали вивчати «метод Копистянського» – копіювання чужих картин, їх подальше псування, потім – реставрація. Тільки серед моїх знайомих було два або три формальних епігонів Копистянського. Однак, по суті Львів тоді ще не був готовий кинутись у вир постмодернізму, на іронічні ігри з уламками всесвітнього Музею тусовники «Вірменки» дивилися з підозрою і недовірою, як зазвичай, дивляться на фокуси циркового ілюзіоніста.

М.: А перформанси у Львові розвивалися?

А.Т.: Як сказати … Була така «Група Пластичної Містифікації», яка спеціалізувалася на музичних перформансах. По суті, вони рухалися приблизно в тому ж напрямку, що і «Поп-механіка» Курьохіна, але тільки в цьому русі вони відставали років на 10. Але навіть з цим відставанням стежити за їх пошуками було цікаво – наприклад, їх робота з різними шумами в електронній експериментальній музиці була досить перспективна. А актори, яких вони залучали до своїх проєктів, були неймовірно колоритними. Часто вони ділили сцену з рок-групами, і такий контекст був їм не на користь. Публіка, що зібралася заради «Повторного карантину» або «Собачої радості» була, м’яко кажучи, не в захоплені від незрозумілих звуків і пересувань по сцені.

М.: Тоді вже з’явився львівський рок-клуб?

А.Т.: Так, рок-клуб вже існував, і, крім організованих ним концертів, я із задоволенням відвідував його тематичні лекції в Стрийському парку. Наприклад, вечір присвячувався альбому «The Lamb Lies Down on Broadway» групи Genesis – говорилося про історію створення групи та причини відходу з неї Пітера Гебріела. Розбиралася кожна пісня, озвучувався переклад текстів з англійської з різними коментарями, демонструвалися слайди. Це було круто! Пам’ятаю класну лекцію, присвячену Дженіс Джоплін. І ще одну, з досить несподіваною темою – група «The Monkees». У рок-клубі завжди можна було домовитися щодо «проходки» на концерти пітерських команд, які частенько навідувалися до Львова – «Патріархальна виставка», «Об’єкт глузувань», «ДДТ», «АВІА» та інші, які зараз зльоту і не згадаю. Але на той час на місцевій сцені вже з’явилася група «Брати Гадюкіни», яка стане візитною карткою Львова і серйозним конкурентом, як пітерцям, так і киянам з їх «Воплями Відоплясова» і «Колезьким асесором». У 1989 році я пішов в армію, а коли знову повернувся до Львова, він був уже зовсім іншим. І я вже був інший.

М.: Як ти опинився в армії? Адже тусовники «Вірменки» зазвичай ухилялися від служби в Збройних Силах?

А.Т.: Так, звичайно, люди «косили» від армії, і я знав комбінації, які при правильному співвідношенні везіння та акторської майстерності приводили до медичної позначки 7Б. Але ось у чому проблема – на той час, коли мною зацікавився військкомат, у мене проявилися всі симптоми юнацької екзистенційної кризи. Мені здавалося, що я вже все бачив, чув і випробував. Я нудив світом. Необхідно було кардинально змінити своє життя, точку опертя. Щось діаметрально протилежне «Вірменці». І я знайшов – казарму. Багато моїх друзів не зрозуміли мене – добровільно зіллятися з «натовпом кольору хакі»? Якого біса з тобою відбувається? Вони передчували, що я повернуся іншим, що вже нічого не буде колишнім. Так і сталося. Я повернувся вже в іншу країну, на руїни імперії. Романтична епоха закінчилася. Після армії я на два роки завис в Хмельницькому, де живуть мої батьки. Там якраз на базі обласного художнього музею вирішили під егідою Міністерства культури створити Хмельницький музей сучасного мистецтва. Мене туди взяли молодшим науковим співробітником. Паралельно з роботою в музеї я ночами набивав під трафарет рекламу перших банків на тролейбусах і автобусах. Оракалу тоді ще не було, так що все було по-старому – склеюєш ватмани, вирізаєш скальпелем трафарети текстів і логотипів, а вночі в автопарку набиваєш поролоновим тампоном, змоченим у фарбі, всю цю «красу». А в музеї я одразу став проявляти ініціативу, використовуючи «напрацювання колишнього життя». Першим моїм кураторським проєктом – ну звичайно ж! – стала виставка Олександра Аксініна, причому кураторство містило і рукотворне створення афіш, і оформлення робіт, і розвіску, і проведення екскурсій, і навіть музичне оформлення залу (я вирішив, що Андреас Фолленвайдер створить непоганий музичний фон для сприйняття офортів Аксініна). Так я знову повернувся до Львова. Місто здавалося порожнім – багато знайомих поїхали до Польщі або Німеччини, хтось помер, хтось має дітей, хтось пішов в монастир. І тільки кава на «Вірменці» була колишньою, хоч і розливалася в горнятка з відбитими вушками (щоб не цупили). Мені вдалося зібрати офорти Аксініна у знайомих колекціонерів, а разом з тим придбати для музею дві роботи чудової Галини Жегульскої. Після виставки Аксініна я став куратором проєкту «Сучасний львівський офорт», в якому об’єднав із запасників музею роботи Валерія Дем’янишина та Олега Денисенка, що не увійшли до персональної виставки офортів Аксініна, а також спеціально куплені для виставки роботи Михайла Красника. Але найбільшим одкровенням для мене стали виявлені в запасниках три офорти Ігоря Подольчака. Це було щось особливе! Я став збирати інформацію про художника, але вона була мізерною – вимальовувався образ такого собі відлюдька сноба-естета, зануреного в макабричні фантазії. Я вирішив познайомитися з ним особисто і подзвонив. Слухавку підняла жінка і повідомила, що з таких питань мені краще звернутися до менеджера Подольчака – Ігоря Дюрича. Я подумав, що це було? Ви серйозно? Менеджер у художника? В нашій країні? Якось надто круто. Подзвонив Дюричу, призначили час і місце зустрічі. Чекав його біля костелу Святої Ельжбети та трохи переживав, що не впізнаю одразу таку серйозну людину і доведеться підходити до когось і питати: чи бува, не Дюрич він? Але побачивши чоловіка в довгому плащі з білим шарфом, я в мить визначив в ньому «того самого» і приготувався до серйозного випробування «понтами». На мій подив, Дюрич виявився приємним співрозмовником, а коли за кавою прозвучало прізвище «Аксінін», то розмова взагалі перейшла в категорію «дружньої».

 

 

І.Д.: Ти мене цим підкупив. «Аксінін» – знаковий пароль. Тому стосунки з ходу перейшли в якісну фазу.

А.Т.: Правда, другого пароля – «Бруно Шульц», я тоді ще не знав. Ігор мене посвятив у їх з Подольчаком дослідження «маргінальних зон культури та соціуму», які елегантно пов’язували воєдино і самого Подольчака, і Бруно Шульца, і Леопольда фон Захер-Мазоха, і Романа Віктюка. Особисте знайомство з Подольчаком відклали до відкриття Міжнародного Бієнале графіки «Інтердрук». Подольчак був куратором цього масштабного проєкту, так що на самому відкритті нам поговорити не вдалося, тому мене запросили до нього в будинок. Там, за столом, зібралася досить цікава спільнота, включаючи Дюрича, Олега Тістола, Мішу Москаля, японського художника Коджи Ікута і ще багатьох, кого зараз не згадаю. Богемні розмови про використання трафаретів в живописі та монотипії, про подорожі в екзотичні країни, про весілля в карпатському селі зі стріляниною з рушниць, про правильну температуру саке… А у мене з самого ранку макової росинки… Після третьої чарки мені конкретно стало зле, я пішов блювати в туалет, і в перервах між блювотними спазмами в голові пульсувала жахлива думка, що тепер благородні дони ніколи вже не сприймуть мене серйозно. Але благородні дони вже наступного дня вели зі мною серйозні бесіди про можливу співпрацю.

М.: Тобто, ти готовий був попрощатися з Хмельницьким музеєм сучасного мистецтва?

А.Т.: На жаль, Хмельницький музей, маючи шанс стати унікальним явищем, став активно зливати цей шанс в нужник. І в підсумку посів місце в ніші стандартних обласних музеїв, де поняття «сучасне мистецтво» не виходить за рамки творчості Івана Марчука, Романа Сельського, Віктора Маринюка або Тіберія Сільваші. Це не погано, але особисто мені нецікаво. Яблуком остаточного розбрату стали дві приголомшливі картини Васі Цаголова.

М.: Як це сталося?

А.Т.: Я на той час вступив до Київської академії мистецтв, на якійсь вечірці познайомився з Сашком Соловйовим, а він привів мене на «Паризьку комуну». Там я своєю чергою познайомився з Сашком Гнилицьким і Наташею Філоненко, з Олександром Ройтбурдом, який приїхав погостювати з Одеси, і з Васею Цаголовим. У Васі тоді були готовими дві картини – «Гувернантка» і «Гермафродит». У той час на його роботах ще фігурували тексти, що імітують стиль бульварних романів. І якщо вартість робіт Гнилицького і Ройтбурда непіднімна для бюджету мого музею, то Василь був готовий продати свої роботи за набагато меншу суму, ніж у нього тоді купував Володимир Овчаренко з «Ріджини». Васі просто імпонувало підтримати формування колекції багатонадійного молодого музею сучасного мистецтва. Однак в самому музеї мій ентузіазм (і ентузіазм Цаголова) викликав лише хвилю обурення – картини аморальні (порнографія, та й годі!), Ціни високі (та за таку суму можна три роботи Марії Приймаченко купити!), художник невідомий і безперспективний. Це стало останньою краплею, і я покинув цей богоугодний заклад.

М.: І пристав до «Фонду Мазоха»?

А.Т.: Пристав – занадто сильно сказано. Радше, як міг, так і підтримував ті «неподобства», які витворяли Подольчак з Дюричем. І першим таким проєктом став «Мавзолей для Президента».

М.: Ігорю, розкажи про цей проєкт.

І.Д.: Ідея народилася з міркувань про інфантилізм українського народу, і, відповідно, з бажання позбавити його едіпового комплексу. Для цього слід було б умертвити «Батька нації», хоча б у символічному плані, якщо вже на дворі постісторія з постмодерном. А хто в цьому у випадку цей Батько? Президент, звичайно. Символічний жест умертвіння Отця – це створення Мавзолею. Мавзолей повинен бути національним і за формою і за змістом, а значить муміфікувати Отця треба в смальці – традиційному українському консерванті. А саркофаг повинен бути збільшеною копією традиційної трилітрової банки, вміщеній на нагрівальний прилад. І тоді, під час національних урочистостей можна буде врубати підігрів і демонструвати майбутнім поколінням, українським піонерам, тіло першого Президента, яке плаває в прозорому смальці … Макет Мавзолею виготовити було не складно: стару електроплитку з майстерні Подольчака перефарбували в білий колір, свіже сало перетопили в смалець. І на завершення – фотографія Леоніда Кравчука – репродукована з газети. Залишалася публічна презентація. Провести її вирішили напередодні президентських виборів.

А.Т.: Тоді все повинно було відбуватися в окремому залі Національного художнього музею.

І.Д.: Ти ж і займався організацією.

А.Т.: Отже, ми всією бандою оселилися в квартирі десь біля метро «Тараса Шевченка»..Д.: Распространили приглашения.

І.Д.: Розповсюдили запрошення.

А.Т.: Завдяки правильному піару всі мас-медіа – причому, не тільки місцеві, а й власні кореспонденти великих новинних медіахолдингів типу Бі-бі-сі – вже з нетерпінням чекали на цю подію. За кілька годин до презентації прєекту до нас на квартиру подзвонив «хтось доброзичливий» з новоспеченої СБУ і запитав Подольчака, що ми збираємося робити в Національному музеї. Ігор чітко відповів: «Мистецьку акцію». Не пам’ятаю, чи говорив він, що ми збираємося позбавити націю від едіпового комплексу, але і без цього «доброзичливець» і його команда для себе вже все вирішили. Ну, в тому сенсі, що «далі від лиха», «немає музею – немає акції». Тому, коли ми приїхали в музей, виявилося, що він зачинений, виставку скасували. Хоч був підписаний договір про її проведення. Але вказівки, що надійшли з Адміністрації Президента (так нам сказали), були чіткими: музей зачинити, договір розірвати. Я почав шукати інший майданчик. На Андріївському узвозі мусила відкриватися галерея «Бланк-арт». У розмові з власником пролунало тільки одне питання: «Хочеш, щоб галерея відкрилася таким проєктом, про який всі будуть писати й говорити?». Відповідь була ствердною. Але Подольчак сказав: «Стоп! У Бланка ми проведемо обговорення проєкту, але презентацію проєкту проведемо там, де задумували спочатку. Зрештою, сходи перед дверима музею – це все ще територія музею». На тому і зійшлися. Презентація пройшла, як і очікувалося, яскраво, «смачно», зі скандалом. Подольчак зачитував вголос концепцію, Дюрич роздавав пресрелізи, адміністрація музею шипіла крізь зачинені двері, «люди в цивільному» весело зливалися з натовпом журналістів і випадкових роззяв.

 

 

І.Д.: Серед публіки були Марта Кузьма, Саша Соловйов, Олег Сидор-Гібелинда. Чичкан знімав відео. Коли всім натовпом переїхали до Бланка, ще раз закріпили матеріал для журналістів. Спровокували дискусію.

А.Т.: Наступним проєктом «Фонду Мазоха», до якого я примазався, був «Climax». До Києва приїхав Джордж Сорос, його урочиста зустріч з творчою інтелігенцією України була організована в Київській консерваторії. До цього часу вже всі художники, великі і малі, усвідомлювали, що фонд Сороса – це «кошик з грошима». Всі підготували промови, щоб пояснити пану Соросу, на що їм потрібно 500 доларів, і наскільки їх проєкти будуть сприяти інтеграції українського мистецтва у світовий контекст. А «Фонд Мазоха» раптом заявив, що потрібно добудувати Еверест. І що Сорос просто зобов’язаний профінансувати цю витівку.

І.Д.: Народом це було сприйнято, як святотатство – хороша людина приїхала, шлях силенний здолала, а тут деякі дозволяють собі жартики жартувати. Знущаються?

А.Т.: Це була перша «критична репліка», що ставила під сумнів доцільність тотальних інституційних відносин. Зараз, ретроспективно, складається враження, що «Фонд Мазоха» вже тоді передбачав, що Фонд Сороса з його бюрократичною системою і за відсутності серйозних конкурентів в області філантропії, в певний період матиме надто сильний вплив на українську артспільноту.

Це була перша критика тенденцій, коли художник підключається за допомогою фінансових трубок до величезного монстра і потихеньку починає виконувати замовлення. Кожні пів року він повинен подаватися на проєкт, тому що кожні пів року збирається рада Сороса. До того ж з’явився фонд «Відродження», якому делегували можливість перевіряти та видавати гроші під розписку. Поступово все мистецтво перетворилося на фабрику, де сиділи чиновники, клерки, де художники самі поступово ставали клерками. І постійно озиралися на інвестора.

М.: Але в чому полягає ідея «Climax»?

І.Д.: Якщо людина займається благодійністю, у неї, звичайно, є якісь серйозні переконання, але інтенція багатої та просунутої людини – це честолюбство, бажання залишити слід в історії. Тому ми й вирішили запропонувати Джорджу Соросу не розмінюватися на дрібниці, а взяти та добудувати Джомолунгму. У неї висота 8848, і якщо добудувати її на 40 метрів, то в сумі буде чотири вісімки – вертикально стоять знаки нескінченності, що символізують прагнення людства в цю саму нескінченність як в просторі, так і в часі. Природно, робити це потрібно екологічно, тому якматеріал «надбудови» пропонувалося використовувати лід. На Джомолунгмі, як ви розумієте, завжди холодно. Плюс – сама «надбудова» повинна бути в формі піраміди – це і за формою екологічно, і як найдавніший символ людської цивілізації ідеологічно витримано. У підсумку – створення рукотворної вищої точки Землі. Якби Сорос цим зайнявся, профінансував роботу, міг би й справді увічнитися, видавши географічні посібники усіма мовами світу, з акуратно нанесеним на карту “Піком Сороса – 8888 м”. І поширив би цю філантропію усіма школами усіх континентів.

Ось ми й запропонували цей масштабний проєкт не комусь, а масштабній особистості з великими суспільно-гуманістичними амбіціями.

А.Т.: Подольчак з Дюричем дійсно звернули на себе увагу великого філантропа і досягли того, що Фонд Сороса вже більше ніколи не фінансував їхні проєкти.

І.Д.: Сорос нас вислухав, сказав, що йому дуже подобається проєкт, тим більше, що він віртуальний і не вимагає зайвих витрат. Подольчак став активно йому заперечувати, що якраз навпаки, це абсолютно реальний проєкт, який потребує саме вашого фінансування. І бідна Марта Кузьма, яка вже не витримувала всього цього «неподобства», почала голосно оголошувати наступного промовця…

А.Т.: А потім в Одесі у «Фонда Мазоха» відбувся проєкт під умовною назвою «Їжа для хробаків»…

І.Д.: Ні-ні, прокт називався «Огляд їжі, що насолоджується зображенням їжі, що обурилася процесом прийняття їжі». Саша Ройтбурд запросив нас взяти участь у виставці «Вільна зона», яка проходила в Одеському художньому музеї. Він, у властивій йому невимушеній манері, сказав, що вам, мовляв, цілий зал надано, але є один нюанс: зал з картиною три на шість метрів, яку неможливо зняти з експозиції. І додав – ви ж «мазохісти», так що мордуйтесь.

М.: А що за картина?

А.Т.: «Винесення тіла матроса Вакуленчука з броненосця «Потьомкін».

І.Д.: Класичний соцреалізм. Величезна картина, яка займає цілу стіну. І її неможливо зняти, тому що вона закріплена на стіні за допомогою залізних штирів, вмурованих в саму стіну. І ми стали думати, що з цим можна зробити. Сюжет картини зрозумілий – матроси броненосця «Потьомкін» підняли повстання через гниле м’ясо з хробаками, якими їх намагалися нагодувати. Матроса Вакуленчука, організатора повстання, що застрелив офіцера, своєю чергою теж застрелили, тобто можна сказати, що через червиве м’ясо. Через те, що йому не сподобалося що опариші їдять, що він сам став їжею для опаришів. І у нас виникла ідея розглянути цей сюжет радянської міфології з точки зору хробака.

Адже для опариша, як представника паралельно з нами реальної високорозвиненої цивілізації, цей сюжет – життєствердна притча. Для опаришів, всі живі істоти – потенційна їжа, свого роду поголів’я домашніх тварин і в цьому, природно, вони вбачають божественний і природний порядок. Повстання проти цього порядку – приречене. Повсталі, богоугодним чином, перетворюються в їжу достроково.

Отже, сакральне місце людського поклоніння з гігантським зображенням міфу про броненосець “Потьомкін” – Одеський художній музей, який для опаришів є вельми привабливим туристичним місцем, якщо, звичайно, допустити, що у хробаків існує туризм. Перед цією картиною опариш з подивом та іронією дивиться на глядачів – сапієнсів, намагаючись проникнути в їхні думки та почуття. Тут він стикається з питанням, над яким билися кращі уми багатьох поколінь опаришів: чи здатні люди, безумовно розумні істоти, осягнути глибинний зміст твору і, відповідно, справжню картину світобудови? Наскільки насолоджуються оглядом картини, чи здатні помислити себе лише потенційною їжею для опаришів?

З цих міркувань пішла назва проєкту – «Огляд їжі, що насолоджується зображенням їжі, що обурилася процесом прийняття їжі» – і сама експозиція. Ми поставили перед картиною високу тумбу, на неї – акваріум зі шматком гнилого м’яса, який пожирали реальні опариші, поглядаючи через скло на людей. Перед самим відкриттям виставки директор музею зрозумів, що у нього тут висить чудове полотно справжнього майстра, і воно буде сплюндроване сучасним мистецтвом. Тож вирішив врятувати картину від наруги – її терміново упакували в темну тканину. І Саша Ройтбурд з іншими організаторами виставки зіткнулися з проблемою – концепція нашого проєкту ставала невідчитаною. Тоді в Одесі був Костя Акінша, і Саша, озброївшись його компанією, дійшов до начальника управління культури, щоб змусити директора розпакувати твір. Причому, переконували його такими словами: «Ви що! Це ж «Фонд Мазоха»! Вони нещодавно Президента зняли, а вас вони та поготів знімуть».

А.Т.: Кравчук пішов з поста якраз після скандалу з «Мавзолеєм».

І.Д.: Їм вдалося переконати начальника управління культури, тіло Вакаленчука розпакували, але через 40 хвилин після відкриття виставки нашу експозицію все ж закрили. Хтось зі співробітників музею просто виніс м’ясо з опаришами на смітник.

А.Т.: «Фонд Мазоха» розумів, що деякі його проєкти можуть існувати лише годину або взагалі п’ять хвилин. Але якщо подія зафіксована, як те, що сталося, то неважливо, скільки вона потім триває в часі. Є свідки, значить є і подія.

І.Д.: Ми рухалися в героїчній парадигмі, а не в парадигмі музеєфікації.

А.Т.: І в цій самій парадигмі було задумано наступний проєкт – «Концептуальний пам’ятник Леопольду фон Захер-Мазоху». Дюрич на той час вже перебрався до Москви, так що реалізацією «Пам’ятника» займалися ми з Подольчаком.

М.: Що значить – концептуальний пам’ятник?

А.Т.: В той час в громадському інформаційному полі вже якось утвердилося розуміння, що «той самий Мазох» – галичанин. Прийшов час поставити йому пам’ятник.

І.Д.: Леопольд Захер-Мазох – письменник не першого ряду у світовій літературі, якби через психіатрію в громадське користування не проник термін «мазохізм», названий його світлим ім’ям, то Мазоха-письменника знало б тільки вузьке коло істориків літератури. А тут всього одним словом-терміном Крафт – Ебінґ поставив Мазоху пам’ятник на століття. І виникло таке питання: які можуть бути нові підходи до увічнення пам’яті видатної людини? Адже стандарт – називати вулицю, або ставити пам’ятник – у випадку Мазоха якось дрібнувато.

А.Т.: Як увічнити те, що вже є міфом? Це була цікава задача. У той час електронна пошта була ще в зародковому стані. Тому, щоб організовувати міжнародні проєкти, був потрібний бюджет на традиційну поштову листування. Розсилаючи в день по сотні листів, можна очікувати, що на п’ять з них тобі дадуть відповідь, а два з цих п’яти дійсно будуть цікавими. Наших фінансів вистачало тоді лише на проживання. Подольчак вирішив розпродати свою бібліотеку, і поки я розносив по львівських букіністах його книги, він на ці гроші робив кольорові ксерокси поштових марок. Необхідно було розіслати мінімум тисячу листів, щоб запросити художників взяти участь в проєкті, враховуючи, що в кращому випадку 10 надішлють дійсно гідні концепції. Вартість тисячі поштових марок – це вельми відчутна сума на той час. Подольчак «ксерив» марки, а його дружина Тамара на швейній машинці робила перфорацію. Ми наклеювали ці марки на конверти та відсилали запрошення. Так у нас сформувалася міжнародна виставка. І якщо Європу представляв не перший ряд художників, хоча і серед них були по-справжньому цікаві проєкти з Польщі, Франції та Великобританії, то з Росії відгукнувся Дмитро Олександрович Прігов, а з Одеси – Сергій Ануфрієв. Експозиція в Домініканському соборі Львова в результаті вийшла досить картатою – були представлені серії фотографій, колажі, графіка, тексти, об’єкти. Так я став повноцінним «співучасником» в справі «Фонду Мазоха». Але після цього проекту я зрозумів, що треба кудись виїжджати на заробітки, адже книги у Подольчака закінчилися, продавати було нічого, роботи годі було й шукати. Дюрич, який вже деякий час працював в Москві та попивав на Південно-Західній шотландський віскі, запропонував мені приєднатися до нього. У Москві мистецьке життя тоді вирувало, раз у раз виникало щось нове і яскраве. Але я не міг знайти 15 доларів на квиток до Москви, і в підсумку Подольчак через знайомих підкинув мені можливість чесно їх заробити. У той час люди, які купують старі львівські вілли, віддавали на реставрацію різьблені дерев’яні двері. Я вник у цю справу, мені привозили двері, і я в дворі Подольчака паяльною лампою їх обпалював, фарба йшла бульбашками, потім її треба було наждачкою зняти та віддати реставраторам для наступних, вже більш тонких і технологічних операцій. Так я опинився Москві, але це вже зовсім інша історія.

М.: І що в ній буде?

А.Т.: Буде і «Останній єврейський погром» у Гельмана, і «С днем ​​рождения, герр Мюллер», і домашні тусовки у Слави Могутіна з Андрієм Бартенєвим і Наталією Медведєвої, і екстезі в «Птюч» з Мамишевим-Монро, і спільний похід з групою АЕС на прем’єру «Від заходу до світанку», і Кулик з Сорокіним, і вечори з Васею Кондратьєвим, що розповідає про Поля Болзе. Та багато чого було в Москві.

 

Записано Натою Катериненко