EN

ХАРКІВ І ХУДОЖНИКИ

ХАРЬКОВ И ХУДОЖНИКИ

Наталія Маценко (Черкаси) та Сергій Канцедал (Харків) про мистецьке життя Харкова.

  

 

М. Наташа і Сергій, ви представляєте молоде покоління мистецтвознавства України. Як ви оцінюєте те, що відбувається з нашим сучасним мистецтвом сьогодні?

Н.М. Настав якийсь момент перезавантаження. Саме простір диктує інші форми прояву мистецького середовища. Хочеться нових ідей, інших форматів.

С.К. Що стосується ринку сучасного мистецтва, його майже немає. «Art Kyiv Contemporary», наприклад, в цьому році переорієнтувався і відмовився від продажу робіт, і це дуже показово. Тому там і було кілька цікавих проектів. Це правильно, тому що, якщо ринку немає, робити видимість, що все добре, марне заняття.

М. Хотілося б, звичайно, почути вашу оцінку мистецького життя Харкова.

С.К. Незважаючи на те, що в Харкові є безліч складнощів, пов’язаних в першу чергу з функціонуванням системи сучасного мистецтва, тут завжди було живе мистецьке середовище і хороші художники.

Н.М. Якщо говорити про інфраструктуру, то це те ключове слово, яке досить таки погано лягає на сьогоднішню харківську ситуацію. Що стосується молоді — особливо. Це рухливе, живе, неструктуроване співтовариство з окремими індивідуальностями. В основному — це художники з чіткою самосвідомістю, позиціонуванням. У Харкові всього три виставкових простори, які представляють актуальне мистецтво: «Муніципальна галерея», галерея «VOVATANYA», «ЄрміловЦентр». До недавнього часу чи не єдиним центром сучасного культурного життя міста була «Муніципальна галерея». Це інституція, яка багато в чому формувала нас як мистецтвознавців. Якщо говорити про об’єднання молодих художників, то їх дуже мало. Навіть об’єднання «SOSka», яке зіграло свого часу серйозну роль у формуванні харківського художнього середовища, вже не існує. Раніше до нього входили Микола Рідний, Анна Кривенцова, Сергій Попов. Аня зараз мистецтвом не займається, а Микола і Сергій продовжують свої сольні кар’єри.

 

Галерея SOSka, Харків

 

Ми часто обговорюємо художню ситуацію в Харкові, і у всіх напрошується висновок, що Харків — це хороший «розсадник», місце, де з’являється дуже багато ідей, але вони ніяк не приживаються. Навіть якщо згадати Бориса Михайлова, то він народився як явище в цьому місті, але розцвів вже за його межами, коли вийшов на ширшу сцену. Проблема в тому, що тут дуже багато всього може стартувати, але реалізуватися — ні. Хоча це в цілому характеристика всієї України. У нас рік тому сильно мусувалася тема центру і периферії. Її підняли хлопці з харківського лівого молодіжного крила — дійсно, небезпідставно.

 

Борис Михайлов. Із серії «Сутінки»

 

Харків — це місто, де і досі є поняття «перша столиця», це, як кажуть український Пітер, і в певному сенсі він має такого роду амбіції. Харків не відчуває себе містом вторинним. Багато харків’ян Київ не надто люблять і не прагнуть інтегруватися туди. Але, в результаті, ті, хто хоче вийти на рівень публічного визнання, комерційної затребуваності, змушені взаємодіяти з поняттям інтеграції.

С.К Однак не всім художникам хочеться залишатися в Харкові. Деякі з них затребувані більшою мірою в інших місцях, а дозволити собі жити і працювати тут можуть лише найуспішніші з них.

Н.М. Наприклад, як Павло Маков.

С.К. Так. Павло Маков, наприклад, живе і успішно працює в Харкові, завдяки тому, що він добре відомий і його роботи затребувані в інших містах і країнах. А от у випадку художників більш молодого покоління — тих, хто ще не так добре прозвучав — їм, звичайно, важко. Ми як люди, як куратори за цим спостерігаємо і це відчуваємо.

З іншого боку, можна сказати, що така ситуація позитивно позначається на харківських художниках. Багато хто з них не орієнтується на ринок, роблять роботи щиро.

Н.М. Це плюс на старті, коли мотивація художника чиста. Але це стає великою проблемою на наступному етапі, коли художник виходить з віку юного обдарування, яке шукає себе, хоче бути зрілою людиною, яка може себе утримувати, існувати за допомогою професії.

С.К. Як мені здається, у більшості українських художників є одна негативна риса — вони не мислять глобально, як європейські. Під «глобальним» я розумію, як мінімум, масштаб творів. Напевно у цього є і інші причини, але частково це відбувається через банальну неможливість реалізувати задумане в бажаному матеріалі, а також масштабі. Мова не йде про те, щоб намалювати велику картину, хоча навіть це іноді буває зробити дуже важко. Якщо ми подивимося на роботи Ансельма Кіфера, побачимо п’ятнадцятиметрові полотна, дивлячись на які розумієш, що розмір має значення. В українському контексті реалізувати задумане вдається не всім, один з тих, у кого це виходить — одеський художник Степан Рябченко. Він робить дійсно масштабні і складні з технічної точки зору проекти, які завжди дуже виразні.

Н.М. Степан — людина, яка вміє змусити поважати художника. Він молодий, але позиціонує себе так: «так, я молодий, але я художник, значить, ви повинні мене поважати».

 

Cтепан Рябченко. Рука благословляюча

 

С.К. Гамлет Зіньковський також це вміє.

Н.М. Але він в Харкові, скоріше, виняток, ніж правило. Він тримає планку і стверджує, що мистецтво — це круто, і воно повинно коштувати багато грошей.

С.К. З одного боку, Гамлет — органічне явище в Харкові. Він дуже органічно існує в атмосфері міста, його естетиці, але, що стосується власне позиціонування в сучасному мистецтві, для Харкова це нетипово.

 

Гамлет Зіньковський. Думка прийде.

 

М. Ви заговорили про розмір полотен. Розмовляючи з одним молодим художником, я йому задала запитання про те, скільки коштують його роботи, на що він відповів — дивлячись який розмір. Чи не здається це абсурдним? Напевно є художники, які працюють в певному невеликому форматі, і тягнути їх змінюватися, вимірюючи роботу метрами — неправильно.

С.К. Візьмемо, наприклад, художника Романа Мініна. У нього є робота «План втечі з Донецької області». У випадку з нею можна сказати, що її подача не має занадто великого значення. Вона доречна і як стікер, і як трафарет, або просто як зображення, яке можна викласти в інтернет. Адже творчість Мініна останніх років зійшла до графічних чорно-білих композицій. Їх можна друкувати на чому завгодно і це буде працювати. Хоча формальна сторона для Мініна має велике значення: «шлях» від художника до глядача у випадку з його роботами досить прямий. Ну, а якщо реалізувати «План втечі з Донецької області» у вигляді великого лайт-боксу, це буде виглядати дуже ефектно і доречно на виставці в МоМА або Тейт.

Н.М. Думаю, що це цілком реальна перспектива, враховуючи ситуацію з кар’єрою Романа, і тим, як вона розвивається. Якщо він цього хоче, то це трапиться. Роман — художник-монументаліст не тільки тому, що він навчався на відділенні монументального живопису, він — людина монументального мислення.

 

Роман Мінін. Нагорода за мовчання

 

С.К. Те ж саме c виставкою Олега Тістола «Масштаб 1:2», яка проходила нещодавно в Києві і якою займалася Наташа. Тістол представив роботи, які насправді могли б бути в декілька разів більше. Але в силу культурної специфіки України їх не вдається реалізувати, як художнику не хотілося б, наприклад, зробити монументальні композиції. Те ж стосується і Мініна. Багато з його робіт насправді є ескізами творів, які можна реалізувати в публічному просторі. Його улюблена цитата — «Прекрасне має бути величним». Поки йому вдалося реалізувати небагато. Наприклад, в харківському метро на станції «Університет» є рельєф, зроблений ним спільно ще з одним скульптором. Це безпрецедентний випадок.

Тоді Мініну довелося пройти через багато що, щоб реалізувати одну невелику композицію в метро, ​​але це було, як мені здається, дуже важливо, це носило характер художнього жесту. Таким же ж жестом, на мою думку, був його проект за участю дітей в «PinchukArtCentre». Він носив дійсно соціальний характер. Можна сказати, що в проекті з дітьми Мінін пожертвував якоюсь частиною його художньої цінності на користь соціальних аспектів. Для дітей, які в цьому брали участь, це був дуже цікавий і корисний досвід. Загалом, Мінін — художник, який за допомогою художніх образів висловлює свою етичну і соціальну позицію. Також про нього можна сказати, що його мистецтво орієнтоване на більш широку аудиторію, ніж зазвичай.

Н.М. Більш того — це проект, розрахований на майбутнє, бо цілком може визначити долю когось з дітей-учасників.

У випадку з Романом часто виникає ситуація його нерозуміння ідеологічними опонентами. Мініна звинувачують в конформізмі, кон’юнктурності, що, мовляв, з владою домовляється, а тут ось ще й діти… Чому ми зараз про нього так багато говоримо. У нас дуже часто розмови закінчуються Романом Мініним, тому що він досить яскрава особистість і певною мірою дискусійна. Але він все робить абсолютно щиро. Ніколи не маніпулює і не спекулює. Він веде розмову з владою не для того, щоб собі щось відхопити. Говорити з владою виявляється часом набагато складніше, ніж просто критикувати її в куточку, коли вона цього не чує і не бачить. Піди, спробуй поговорити з чиновником, отримати дозвіл на те, щоб твоя робота була прийнята і залишилася в публічному просторі міста.

С.К. Домовлятися з владою часом набагато складніше, ніж прийти вночі і намалювати щось на стіні.

М. Невже в Харкові можна говорити тільки про Мініна і Колю Рідного, а як же горезвісна «харківська школа»?

С.К. У Харкові багато хороших художників, і їх появі сприяє Академія. Академію часто лають, і ми не виняток, але все ж багато в Харкові відбувається саме завдяки її наявності. Коли ми займалися проєктом «Бірючий» в минулому році, ми запросили туди багатьох харківських художників, і всі вони випускники Академії.

Н.М. Так, це всі помітили.

С.К. Частково через те, що ми з багатьма співпрацюємо. З іншого боку тому, що в Харкові дійсно багато хороших художників. Наприклад, є ще Іван Cвітличний. Він працює зі звуковою інсталяцією.

Н.М. Він скульптор за освітою.

С.К. У нього є цікавий проект — серія аудіо скульптур. Одна з них існує тільки у вигляді аудіозапису, а решта є фізичними об’єктами, до кожного з яких є індивідуальна звукова доріжка.

Н.М. Іван — скульптор-експериментатор, у якого є і досить багато робіт традиційного плану, але його цікавлять питання простору, звуку, взаємодії з досвідом людини. Пояснити його творчість досить складно, тому що він займається непростим мистецтвом. Але Світличний — однозначно цікаве явище. У нас не так багато скульпторів, які б добре володіли пластикою. Іван це вміє. Але при цьому не зупиняється на питаннях форми, матеріалу, він йде далі, експериментує, багато читає, прагне працювати з просторами, які знаходяться на перетині образотворчого мистецтва, музики, наукових досліджень. Дуже важлива тенденція в мистецтві — міждисциплінарний підхід, про який зараз часто кажуть і в мистецтвознавстві. Іван Світличний — один з небагатьох українських художників, який намагається так працювати, що дуже цінно.

 

Іван Світличний. З проекту «Різанина про мінімал»

 

С.К. Зараз в сучасному мистецтві будуть виникати речі, народжені на перетині різних дисциплін. Іван створює те, що можна назвати розумною скульптурою, в ній виявляються додаткові смисли. У мистецтві важливі форма і зміст, але часто сучасним художникам не вистачає або одного, або іншого. У своєму проекті Світличному вдалося знайти баланс між привабливою естетичною формою і смисловим посилом, і зробити це в такому складному і консервативному виді мистецтва, як скульптура. Іван — художник, який дійсно багато працює.

Н.М. Втім, це можна сказати про будь-якого хорошого художника.

С.К. Це людина, яка постійно знаходиться в процесі і створює масштабні проекти, які не завжди вдається адекватно експонувати. Але він високо тримає планку, не звертаючи увагу на ситуацію, робить саме те, що йому хочеться, не озирається по сторонам.

 

Віталій Кохан за роботою

 

Н.М. У спробі визначити основні художні тенденції мистецтва Харкова можна сказати, що є соціально-ангажоване мистецтво і мистецтво в рамках художньої проблематики і метафізичних пошуків. Але не можна сказати, що це речі взаємовиключні, адже вони часто переплітаються. Серед харківських авторів приклад цого — вже згадані Роман Мінін, Іван Світличний або Віталік Кохан. Це люди, які займаються пошуком переважно у власному автономному просторі, але ним не обмежуються. Варто відзначити, що і соціально-ангажоване мистецтво в Харкові розвинене на серйозному рівні. Воно існує в особі Миколи Рідного, який зміг заявити про себе і за межами України, та інших молодих художників.

С.К. Рідний зміг об’єднати навколо себе багато однодумців. Квартирні виставки проходять в Харкові кілька років поспіль багато в чому саме завдяки йому.

Н.М. Микола — хороший організатор. Він вміє вести за собою людей, а консолідація — це те, чого сьогодні часто не вистачає. Микола володіє цінною здатністю створити співтовариство, об’єднане певною ідеєю. При цьому паралельно існують автономні явища, що ґрунтуються на інших позиціях. Є навіть певна конфронтація між ними. Зараз це не надто відчутно, але був період, коли виникла ситуація якогось ідеологічного конфлікту між основними художніми платформами. Багато говорили про те, що це дуже суперово — наявність в Харкові живої дискусії, центральною проблемою в якій є мистецтво як таке. Нам, як мистецтвознавцям, подвійно цікаво це спостерігати зсередини і ззовні.

 

Київ-Харків, грудень 2013 р

записала МіТЄЦ

 

МІТЄЦ надає майданчик для вільного висловлювання, але залишає за собою право не поділяти погляди героїв порталу.