Біографія Ігора Гусєва (Одеса). Матеріал створено за підтримки «Українського культурного фонду». 

 

 

Мене звати Ігор Гусєв. Я — український художник.

Перше, що приходить в голову про Одесу — це фраза з пісні «Але і Молдаванка і Пересип»… Саме на Пересипу, 13 листопада 1970 роки я народився. Мало хто знає, що Пересип — це одеська Венеція, розташована в найбільш індустріальному районі міста. Це найнижча географічна точка, і після чергової зливи вся вода з міста прямує сюди.

 

 

Все своє дитинство я провів у воді. Бували випадки, коли мою вулицю затоплювало так, що сусіди плавали в гастроном на гумовому човні. Водночас батько забирав мене з дитячого садку, який знаходився в районі 2-го провулка Затоки (нині пров. Павла Кравцова). З провулка. Йому доводилося нести мене на руках, тому що рівень води там сягав понад півтора метра. Звичайно, дітлахів такі погодні перипетії тільки тішили. Вони привносили в наше життя дух романтики та пригод. Морські подорожі, пірати та фрегати стали частиною мого життя завдяки цьому району.

 

 

Жив я в напівзруйнованому будинку на вулиці Богатова 17. Якимсь дивним чином він зберігся до нині. В середині сімдесятих прямо за його стіною в один прекрасний день виник радянський довгобуд, доступ в який я відкрив першим. Переліз через паркан і кинув камінь в котлован з тонкою кіркою льоду. З того часу туди не заростала піонерсько-хуліганська стежка. Серед очеретів і жаб, які незабаром з’явилися в котловані, ми палили багаття, будували курені та копали землянки. З дерев’яного паркану майстрували плоти та човни, на яких влаштовували грандіозні водні баталії. Так, через три хвилини після виходу з квартири, я потрапляв в царство пригод.

 

 

Мене не довго тягнуло до місцевої шантрапи. Мій батько, Михайло Степанович Гусєв, був фотографом. Він намагався мене навчити всього, що пов’язано з естетикою. Я був присутній при друку фотографій, навчався заряджати плівку. Справа нелегка. В ті часи потрібно було зробити складну систему маніпуляцій, щоб в результаті вийшла фотографія. Батько намагався вчити азам. Це вимагало великого терпіння.

 

 

У батька були на ті часи добрі фотоапарати. Я часто просив подивитися в об’єктив, де все було розмите, а якась спеціальна ділянка залишалася чіткою. Батько терпляче зіставляв цифри, виводив дані діафрагми, витримки та робив знімок. Це було диво. Я наче потрапляв до особливого віртуального світу. Вже з появою комп’ютера, я зрозумів, що він і є продовженням шляху у химерний світ. Тепер я використовую цей світ в роботі.

У моєму дитинстві був прилад, який називався «Чарівний екран». Він мав власне екран і два коліщатка під ним. Якщо зграбно і синхронно їх крутити, вони дозволяли щось намалювати. Малюнки виходили дуже недосконалі, кажучи сленгом того часу — «калічні». До того ж їх важко було зберегти: як тільки ти перевертав цей прилад, зверху на малюнок падав графіт — порошок, який все руйнував. Тоді я мріяв винайти такий прилад, в якому можна було б щось намалювати, а потім якось вийняти звідти. Так моя дитяча мрія здійснилася з появою Photoshop, комп’ютера і принтера.

У дитинстві, начитавшись лицарських романів, я перейнявся книжковими ідеалами. Шукав справжню чоловічу дружбу, безкорисливість і шляхетність. Мені здавалося, що усі це шукають. Досі моя прекрасна дружина — художниця Ната Трандафір каже, що я занадто ідеалізую людей і моє розуміння дружби є старомодним. Проте завжди знайдуться люди, для яких слова Гусєва про дружбу звучать смішно. Тому що мої уявлення — це одне, а уявлення інших людей про мене і дружбу зі мною — зовсім інше.

У ранньому дитинстві я відчував візуальний голод. По телевізору йшли дві програми: одна з них — «Сільський час» або «Вісті з полів», друга — трансляція з’їзду КПРС. І дуже рідко — чорно-білий фільм про Чапаєва. Фільм для нас був тоді дуже великою радістю.

Хороших ілюстрованих видань майже не було. Єдине, що випадало гортати — це журнал «Здоров’я» або «Працівниця» — щомісячні видання, культові для радянських громадян.

Журнал «Огонёк» виписати було неможливо. «Перець» і «Крокодил» я знаходив купами десь на горищі в селі.

Мені подобалося занурюватися у світ радянської періодики, але переважно я дивився картинки.

 

 

Перебуваючи всередині цього візуального голоду, я вирішив продукувати щось сам. У той час був дефіцит не тільки з періодикою, а й з папером для малювання. Я брав зворотні сторони фотографій, які друкував батько, перевертав і малював, а іноді намагався прикрашати й саму фотографію. Попрацювати з великим форматом мені випала нагода уже десь у шість років. Це була курсова з креслення моєї сестри Тані. На зворотному боці однією лінією я намалював російського богатиря на коні. Мене насварили, але пощастило — викладачі прийняли креслення сестри.

 

 

Напевно, перше усвідомлення, що я хочу бути популярним художником, до мене прийшло в роки два-три. Як зараз пам’ятаю, коли моя мама Валентина Григорівна Гусєва заходила зі мною на руках в громадський транспорт, всі пасажири мило посміхалися, жінки смішно сюсюкали, заглядали в очі, і поступалися місцем. Моя дитяча свідомість вже тоді концентрувалася на емоціях задоволення, і я починав замислюватися для чого я народився на цей світ. Тоді мені здавалося, що прихильність, подарована мені людьми, залишиться назавжди.

 

 

Одна з основних первинних функцій художника — це підживлення увагою глядачів, критиків і колекціонерів… Я зрозумів це ще в дитячому садку, ну в тому, який був на Пересипу. Якось опівдні, після тихої години, моя вихователька Тамара Іванівна намалювала 21-у «Волгу» рожевого кольору і запропонувала, щоб всі діти намалювали щось, пов’язане з правилами дорожнього руху. Ідея мені припала до душі і я намалював незграбну машину зі світлом фар, асфальт і світлофори. Намалював сміливо, експресивно, і, як мені здавалося, дуже добре, за всіма канонами, що панували у нас. Але в цей день канонів дотримувалися не всі. Мій друг Ігор Недолуженко, який сидів ближче всіх до малюнка виховательки, не поспішаючи змалював його, причому один в один. Зараз я розумію, що в моєму житті це був перший досвід постмодерну. Оригінальний малюнок зображував рожеву Волгу. Він намалював таку ж, але блакитну. Коли малюнки виставили на загальний огляд, вихователька сказала, що перемагає малюнок Ігора Недолуженко. На мою роботу тоді взагалі ніхто не глянув.

 

 

Того дня я зрозумів, що увагу, смак якої я встиг полюбити, можна отримати за допомогою красивого малюнка. Тим більше, що співати, танцювати та читати вірші не дуже й хотілося. Так я з маленького baby перетворився на хлопчика. Я почав більше малювати. Батько завжди йшов назустріч моїм захопленням. Він навчив мене перемальовувати, використовуючи діапроєктор. Тоді у мене був улюблений діафільм про Персея та Андромеду. Я брав альбомчик для малювання, які на час мого дорослішання з’явилися в продажу в магазині «Іграшки», підсвічував, невимушено обводив силуети, а потім розфарбовував аквареллю. Всі, звичайно, захоплювалися. Техніку створення своїх робіт я тримав у таємниці, та й ніхто особливо не випитував. Тоді було нормою радіти успіхам один одного. До цієї дитячої практики, я повернувся через багато років, коли мої друзі порадили мені використовувати для роботи відеопроєктор.

 

 

У середній школі 113 я був уже загальновизнаним художником. У класі четвертому, вчитель малювання та праці Анатолій, не пам’ятаю по батькові, сказав, що мені обов’язково потрібно продовжувати навчання. У дванадцять років батько відвів мене в художню школу, куди мене прийняли без іспитів. Так почався мій вже усвідомлений рух в бік прекрасного — пристрасть, звичка, захоплення, новий спосіб мислення. Не можу сказати, що я став іншою людиною, але коли однолітки смажать голубів і підривають у вогнищах порожні балони від аерозолів, а ти дискутуєш з викладачами про генія Мікеланджело або про характерні риси епохи романтизму, ти і твоє життя поступово змінюється.

За наполяганням викладачів з художньої школи батьки виписали мені журнал «Юний художник». Я ніколи не читав його, але багато разів переглядав картинки, з кожним роком все більше поглиблено. Деякі номери збереглися досі. Але читати їх, як і раніше, я не наважуюся. Достатньо просто потримати в руках. Коли я приїжджаю в гості до мами, руки так і тягнуться до них.

За часів, коли я вже вчився в художці, стали модними радянські пропагандистські фільми про дітей, які переїжджають в нову школу, живуть в новобудові, в новому колективі, з новими людьми, в нових перспективах. Тоді епоха застою і депресивний Пересип почали якось особливо мене пригнічувати.

 

 

І раптом, перебуваючи на вулиці Помошна, в гостях у тітки Аїди, я дізнаюся з телеграми, що наша сім’я отримала квартиру на житловому масиві Таїрова в новому, щойно зданому, шістнадцятиповерховому будинку! І життя, про яке я мріяв кілька останніх років, нарешті почалося. Мені подобалося все. Подобалося, що деякий час можна було побути загадковим, а потім, абсолютно несподівано для всіх, проявити себе. Подобалося отримувати задоволення від того, що тебе ніхто не знає, особливо твоїх здібностей. Подобалося дивитися на обличчя сусідів-новоселів. Подобалося абсолютно все!

Наша класна керівниця двадцятивосьмирічна вчителька математики Раїса Іванівна збирала весь клас на вечірки у себе вдома: дівчатка пекли торти, хлопчики приносили магнітофон і колонки. На ті часи це було досить прогресивно. Ми вимикали світло і танцювали під Scorpions. Якось раз, в темному коридорі я побачив книгу «Модернізм, або антимистецтво». Відкрив, погортав і знайшов там Марселя Дюшана, Пабло Пікассо, Рене Магрітта, Хуана Міро і зрозумів, що понад усе хочу, хочу отримати цю книгу!

 

 

Викладачка була не проти, але попросила залишити в заставу дві касети JVS, які я приніс з собою. І хоча це були касети мого приятеля, я, не роздумуючи, погодився. Віддав чужі касети. Приятель не образився. Він теж ходив зі мною до художньої школи. Окрім того, був у складі групи «КГБ», що називалася за першими літерами прізвищ художників Канчури, Гусєва і Барабоніна. Основним заняттям групи були записи вузькопрофільних експромтів на магнітні носії.

Так, з 14 років, я почав захоплюватися модернізмом. Книга дуже вразила мене. І ілюстрації, і тексти. І навіть критика з погляду рішень останніх з’їздів КПРС. Я прочитав її кілька разів, хоча одразу зрозумів, що вся важлива інформація, знаходиться поміж рядків.

 

 

Ми ще в школі любили доймати вчителів неприємними питаннями. Наприклад, якщо ми так добре живемо, чому ж у нас немає жуйки та джинсів?

Вони відповідали, що ми перемогли фашизм, ми літаємо в космос, і цього достатньо, все інше — удаване. Тоді ми запитували: чому ж до нас не переселяються американці, якщо у нас так добре? Нам відповідали, що в торішній газеті «Комсомольська правда» такий приклад є — пошукайте!

У ті часи школярі були зобов’язані носити шкільну форму. У нас з цим було ще строго. Одного разу я зловив себе на думці, що вже пару місяців сиджу на уроках у вельветових штанях і у плетеному светрі кольору глибокого ультрамарину.

Але до мене не чіплялися. Мовляв, він же художник, нехай так ходить. Тоді я остаточно зрозумів, що перебуваю в привілейованому становищі.

Мене звільняли від уроків, адже потрібно було терміново намалювати стінгазету або плакати до «Веселих стартів» (спортивні змагання). Я гуляв порожньою школою, іноді мене зустрічала завуч. Вона вела мене в піонерську кімнату щось малювати.

Вже тоді я почав користуватися всіма сучасними засобами образотворчого вираження.

Випустив стінгазету, на кшталт «Блискавки», в яку заклав принцип діалогу з вчителями школи. Сфотографував їх, вирізав фейси, приклеїв, решту домалював. Вчителя географії помістив у відкритий глобус, з якого йшла пара. Вчительку історії, восьмидесятилітню комуністку, зобразив як Феміду.

Біля моєї газети яблуку ніде було упасти. «Хто малював?» — питали. «Гусєв, звичайно», — відповідали. Перші мої спроби комунікації з соціумом були вельми вдалими.

Приблизно в той же час у нас почалося вселюдне захоплення heavy metal. Я став популярним серед однолітків, як людина, яка легко намалює кульковою ручкою на спині джинсового жилета напис Metallica або Accept.

На якийсь час я охолов до модернізму. Любив тільки жонглювати термінами типу футуризм, кубізм, сюрреалізм…

Але малював переважно відьом, вампірів і драконів. Збирав значки та плакати, розробляв шрифти для вигаданих груп. Любов до стилю кемп я відчував довгі роки, але потім в один момент вона зникла з мого життя.

 

 

В останніх класах ми почали визначатися, куди йти вчитися далі. Моя мама, тверезо оцінюючи майбутнє, наполягала, щоб я став зубним техніком. І хоч це обіцяло стабільний заробіток, я сказав, що хочу в художнє училище. У той час туди було дуже складно вступити. Це була престижна професія, адже існувала система держзамовлень, які розподілялися Спілкою Художників. Отримавши хороше замовлення оформити якийсь сільський клуб чи бібліотеку, можна було заробляти ледь не кілька тисяч рублів на місяць.

Я проблемою вступу не переймався, просто хотів бути художником. Багато хто відмовляв моїх батьків, щоб вони не плодили жебраків. Напевно, вважали, що я обов’язково стану невдахою.

 

 

Я почав інтенсивно готувався до вступу, брав уроки російської мови, щоб бути підготовленим на всіх фронтах. Під час іспиту мені поставили двійку за диктант, хоча диктанти я писав на п’ять. Мій репетитор, який готував мене до вступу, говорила про можливість подати апеляцію, але в той момент вона кудись поїхала з Одеси, а ми якось не наважилися.

Влітку я перебував в колосальному стресі через факт цієї несправедливості. Але восени повернувся до школи №29, провчився ще один рік і поступав вже після дев’ятого класу. Тоді мій батько звернувся до своїх друзів-художників — пояснив ситуацію. Вони відповіли, що допомогти нічим не можуть, але за можливості замовлять слівце. Так я отримав точно такі ж оцінки, як і минулого року. Проте з диктанту й літератури мені поставили заслужену п’ятірку.

 

Фотоексперименти Михайла Гусєва

 

Перше, що згадую про училище — я чомусь почав носити піджак, краватку і дипломат. Хотів виглядати дорослим. Але вже за пару місяців перейшов на розтягнуті светри та рвані джинси. Тоді рвані джинси в моду ще не увійшли. Мені й досі не зрозуміло: навіщо я зволікав з розтягнутими светрами та носив краватку?

Перші кілька занять я провів в якомусь заціпенінні. Не міг зібратися. Мені хотілося одразу намалювати так, щоб всі зойкнули. До мене підійшов мій викладач Кріштопенко Володимир Володимирович і сказав, що я даремно сиджу і що, можливо, час забрати документи, тому що, мабуть, я не туди потрапив. Після цього зауваження я за 10 хвилин намалював все, що було потрібно.

В училищі було цікаво. Модне місце, де весело і прогресивно. Після того, як я туди поступив, багато моїх шкільних товаришів переосмислили мій статус і почали зі мною дружити.

 

 

Новий виток розширення свідомості я випробував, коли потрапив до кав’ярні «Зося», що знаходилася недалеко від художнього училища в провулку Маяковського. Там збиралися дуже цікаві персонажі — панки, художники, поети та музиканти. Курили сигарети, пили каву, простіше кажучи — тусувалися. Дуже скоро я познайомився практично з усіма і на довгий час поринув у світ, в якому всі грають new wave, post punk, експериментальну музику і малюють досить дивні картини.

Мої нові друзі не мали художньої освіти, і тому малювали як могли, але кожен з них хотів навчитися робити це, як я. І коли я малював навмисно погано, вони дивувалися, навіщо я це роблю, і просили малювати «добре». Але була епоха new wave, і я хотів, і малював яскраво та експресивно, як дитина, тим більше, що в училище доводилося з ранку до вечора вправлятися в академізмі.

Крім «Зосі», у нас були й інші тусовочні місця. Холодними зимовими вечорами ми збиралися в гігантському бомбосховищі Юри Пальця — продюсера, який влаштував там репетиційну базу для рок-груп. У порожніх відсіках зазвичай стояло декілька полотен в зріст людини. Переважно комуністичні гасла, портрети Леніна, поцуплені десь на сусідній вулиці або в парку. На них і малювали панки в очікуванні репетиції своєї групи. В один чудовий день це місце відвідав художник Олександр Ройтбурд.

 

 

Бомбосховище з усім тим, що там відбувалося, йому дуже сподобалося. Він миттєво запросив всіх художників до участі в якійсь виставці. Всіх, за винятком мене. І делікатно пояснив, що мої речі — немодні. З того часу мої нові друзі стали дивитися в мій бік якось дивно.

Кінець вісімдесятих — початок дев’яностих завершували епоху глобального дефіциту візуальних образів. Капіталізм поступово проривався в совок через термінатора і гарячу жувальну гумку. Це сьогодні все більш-менш зрозуміло, а тоді потримати в руках журнал Flash Art було схоже польоту в космос. Все мистецтво творилося натхненням. Ми й гадки не мали про модні тенденції. Ми еволюціонували, натхненні тільки своїми фантазіями та напрямками в мистецтві, які вигадували по кілька десятків на день.

 

 

Звичайно, з однокурсниками я теж спілкувався. Переважно всі вони були не з Одеси. Пам’ятаю, як я ставив рок-групу «Кіно» дівчатам зі своєї групи, які наполегливо слухали «Ласковый май». Вони благали мене вимкнути це! А на останньому курсі у кожної з них було по п’ять-шість альбомів «Кіно» і плакат Цоя над ліжком.

 

 

Я закінчив училище в 1991 році, коли розпався СРСР. Під час моєї роботи над дипломом, помер батько. Я опинився в фінансовому вакуумі. Коли Саша Ройтбурд покликав мене до себе працювати, відразу погодився. Тим більше, що робота була мені знайома — писати картини. Це поширена практика. Саша готував велику виставку в галереї Марата Гельмана в Москві. Треба було змалювати Пуссена, Давида та інших класиків. А потім подвоїти та трохи розтиражувати зображення. Цим я і займався. Кумедний був час, хоча і неситий… Пам’ятаю, Ройтбурд продав комусь невелику картину і йому прийшли гроші — 500 рублів. Він зупинив роботу, що кипіла, і ми терміново поїхали купувати мікрохвильовку, тому що вона коштувала на той момент 300 рублів. Поки ми доїхали, ціна підскочила до 600 рублів. Ось така інфляція. Але мікрохвильовку він все ж купив.

 

 

Про авторську самостійність тоді було смішно говорити. Після того, як проєктний інститут, де працювала моя мати, розформували, вона влаштувалася білетером в оперний театр і запропонувала мені піти декоратором при його комбінаті. Я погодився. На комбінаті мені подобалося. Гігантський цех на четвертому поверсі, індустріальний дизайн, залізні сходи та прожектори, а розмови все про «Травіату» та про «Лебедине Озеро». Зарплата близько 15 доларів, але опера і балет полонили мене. Це було абсолютно інше артистичне життя. Пропрацював там кілька років, паралельно намагався щось малювати, але грошей на фарби не вистачало.

 

 

З київськими художниками Арсеном (Арсен Савадов), Слоном (Олег Голосій) і Гнилом (Олександр Гнилицький) я познайомився в 1992 році на виставці «Штиль». Це був один з останніх проєктів, що завершував мальовничу інтервенцію, навіяну подвигами трансавангарду.

Ройтбурд, який курував одеський десант на виставці «Штиль», визначив формат твору. Картина мусила бути не менше, ніж три на два метри. У мене на таке величезне полотно і підрамник грошей не було, і я запросив в співавтори свого приятеля з паралельної групи Семена Стоматова (зараз живе в Анкарі). Ми так хвацько розписалися, що встигли зробити цілу серію з трьох триметрових робіт. Правда, цього разу не покладав рук переважно Семен. У Києві виступили дуже вдало. Обв’язали практично чорно-білі картини широкими рожевими стрічками та прибили таблички з моїми віршами.

Кохана, смійся!

Навіщо ти сумуєш

І думаєш тільки про нас?

Ціаністий калій

твоїх поцілунків

Прийму я в призначений час.

Арткритики Костянтин Акінша і Олександр Соловйов, не змовляючись, назвали їх цукерковими коробками. Це був успіх! Успіх групи «Покидьки» — так нас тоді називали. Але ще задовго до її появи, я епатував публіку. При зустрічі цілував руки як жінкам, так і чоловікам. Пустував і кусався.

 

 

Назва «Штиль» була пророчою. Після розвалу Радянського Союзу художня діяльність практично припинилася. А мені так хотілося вірити, що все тільки починається… Кілька наступних років я прожив, звикаючи до злиденності, бандитів та інфляції. Тоді навіть купівля одного апельсина була для мене справжнім святом. Але і ця епоха здиміла…

Україна зацікавила чоловіка-філантропа Джорджа Сороса. Він почав роздавати гранти художникам, щоб ті робили інсталяції, перформанси та відеоарт. Аби лише не живопис, який нафіг нікому не потрібен. Так, несподівано для себе, ми опинилися в епіцентрі contemporary art.

Більшістю виставок курував художній директор одеського ЦСМ Сороса — Олександр Ройтбурд. Як будь-який художник, він мав свої переваги. Любив метафізику, ерос, танатос і розчленування. Все в одному флаконі. У його проєктах усі людські рідини завжди били через край. Трохи пізніше з’явилися Кульчинський і Чекорскій, які робили ставку на відеоарт, і Вадим Беспрозваний, котрий тяжів до реляційної естетики Ніколя Буріо. З їх появою, виставки стали більш причесані та нарочито нудні. Аналізували ситуацію і також вели кураторську діяльність, переважно Олена Михайловська та Михайло Рашковецький.

 

 

У 2000-ні Сорос пішов з України, а грантова годівниця безнапасно закрилася. Я пішов працювати дизайнером, але дизайнер в Одесі — це в кращому випадку 300 доларів. За умови, що їх тобі заплатять. Зазвичай я влаштовувався на роботу в журнал або в якусь газетку, працював, поки мене не починали кидати на гроші та нарешті звільняли. Але одного разу я подумав: навіщо мені працювати дизайнером, якщо я можу намалювати одну картину і продати її за пристойні гроші? Так я повернувся до живопису.

На цей час капіталізм в Україні вже відносно сформувався. З’явився прошарок досить забезпечених людей. У них були гроші, які вони хотіли витратити на мистецтво. Це ставало модним. Співпрацюючи з галереєю Людмили Березницької, яка тоді називалася ще L-art, я став добре продавати роботи.

 

 

Україна середини 2000-х. Епоха правління політиків Тимошенко і Ющенка. Усі навколо купують в кредит квартири та машини. Відкриваються галереї. Неймовірно роздуті ціни на художників Глущенко і Шишко тільки стимулюють продажі картин і новий інтерес до мистецтва. Але це триває недовго. Майже одночасно трапляється обвал їх цін, поховавши мрії багатьох українських авторів про високу вартість на внутрішньому ринку. Планомірної підтримки держави або бізнес-еліт, які були б зацікавлені в просуванні українського мистецтва на світовій арені, як не було, так і немає. Єдине, що дійсно порадувало на той момент, так це український аукціон Sotheby’s, на якому продали мою картину. Але живопис — це справа така — вже коли скуштував щось безмежне, завжди хочеться продовження.

 

 

Одеса. Спекотне літо 2007-го. «Музеї мертві, інституції дискредитовані, галереї буржуазні. Останнім острівцем життя залишається барахолка. Саме тут, в серці Молдаванки на Старокінному ринку і відроджується старий, добрий акціонізм». Так починався маніфест руху «артрейдери», який я одного разу ініціював. Запросив знайомих художників на Старокінку і запропонував їм на 100 гривень накупити барахла, перетворити його в інсталяції, і тут же їх виставити. Буквально на базарі ми розстелили чорний целофан, виклали об’єкти, які виготовили, підписали їх і роздали листівки з назвами проєкту.

 

 

Це був успіх. Після першої акції, яку курував безпосередньо я, рух артрейдерів проіснував ще три роки. Серед кураторів були Сергійко Ануфрієв — «Розбір польотів», Льончик Войцехов — «Відірвали попці жопку», Ігор Чацкін — «Співочі птахи та ліпнина» та інші. В цілому, у нас взяло участь 70 художників з різних країн Європи та пострадянського простору. За підсумком проєкту я випустив важкий каталог, чим цей рух, так би мовити, і увічнив.

 

 

Довге життя артрейдерів можна пояснити тим, що кожну наступну виставку робив новий куратор. Сьогодні ти береш участь як художник, а наступні вихідні відбуваєшся як куратор. Тож ти вже зацікавлений брати участь. Ми оголошували тему за тиждень до проєкту і художники приносили свої роботи. Єдиним критерієм відбору була концептуальність роботи. Деякі з них я викидав миттєво. Бувало, в надії на радикальність як нанесуть трешу: шприці, презервативи. Що з ними робити? Геть.

 

 

Мали ще одну складність: ми в листівках заздалегідь анонсували всіх учасників, але не всі згодом приходили. На другій-третій виставці до мене підходили глядачі та питали: «Де художник Стас Подліпський, який у всіх виставках бере участь, а в цій — ні?» І тоді ми придумали роботу, куди записували всіх художників, які не прийшли. Називалася робота «Динамо-художники». Це була дошка ганьби.

 

 

Але це було влітку, а в зимовий час мерзнути на Старокінці ніхто не хотів. Навпроти моєї майстерні на Ковальської пустувало приміщення одного з родичів. Я домовився з ним: якщо він віддасть його нам для проведення виставок, ми зобов’язуємося ставити логотип його фірми – де можна і де не можна. Фірма мала назву «Стройнормаплюс». Я нічого ліпшого не вигадав, як назвати галерею «Норма». Це був глибокий підвал в центрі Одеси з білими, вірніше, сірувато-білими вологими стінами. Там було відносно чисто і похмуро. А коли на стінах з’являлися роботи, виникало повне відчуття андеграунду. Ми провели там виставок п’ятнадцять, а може, й більше. Відвідувачі часто цікавилися, чи пов’язано назву галереї з Сорокіним? Я відповідав, що звичайно ж ні…

 

 

Галерея була некомерційною. Я принципово не брав з художників роботи за виставку. У день відкриття відвідувачі приносили з собою алкоголь або мінеральну водичку. І ніякої бухгалтерії та дівчаток-секретарок. Галерея працювала тільки в день відкриття виставки. Там панувала неймовірна атмосфера, тому що в «Нормі» дозволялося все.

 

 

Одночасно з галереєю «Норма» в Одесі з’явилась галерея «Ятло». Її відкрив художник Володя Кожухар і назвав її прізвищем своєї дружини Олени. Але там була кардинально інша ситуація: вони намагалися зробити високоестетичну галерею, пригощали відвідувачів недешевими напоями, залучали шановану публіку. Я пам’ятаю, що він навіть запросив туди з Москви арткритика Катю Дьоготь, яку поселив в готелі «Зірка». Хотів замовити їй статтю про галерею. Там був зовсім інший розмах, але галерея закрилася ще раніше, ніж наша. Адже у нас все відбувалося принципово за no budget.

 

 

Після того, як я відкрив свою галерею, в Одесі почало щось прокидатися. Відкрилася «NT-Art» — галерея Анатолія Димчука, потім відкрилася галерея «Худпромо» і багато інших. І закрутилося, заіскрилося культурне життя! На сьогодні воно знову закінчилося. Люди перестали цікавитися мистецтвом, художники перестали писати картини. Все повернулося до стану, який був 12 років тому.

Зараз у мене все дуже добре. Раз на рік проходить якась персональна виставка у Відні або в Мілані, в Ланґедоці або в Которі. Дуже допомагає інтернет, є запити на сайт, допомагають соціальні мережі. Галереї теж важливі, але сьогоднішні місцеві галереї або вже втратили сенс існування, або не знайшли новий. Зараз чергове лихоліття. Але мене це вже не турбує, тому що я вже давно пливу самотужки. І віддаленість від столиці мене теж не хвилює. Якийсь час панувала ситуація, мовляв, якщо ти не при штабі, то тебе немає ніде. Але їхати в штаб до Києва не хочеться, а їхати в штаб до Нью-Йорка вже пізно. Та й ліньки. Щось відбувається — і це уже добре. Так що буде все добре і у вас.

 

Ігор Гусєв

 

Перше фото сторінки: Ігор Гусєв на море, фотограф Василь Рябченко (Одеса), 1994 р.